Чотирьохколісний транспортний планетохід рухався поверхнею Тритона зі швидкістю двадцять кілометрів на годину. Через сильну гравітацію в одну п'ятнадцяту від маркусової розганятися швидше Артур не ризикував, адже планетохід і так відчутно підкидало на кожному горбочку.
Розрізаючи густу блакитну атмосферу Тритона, ровер мчав кам'яно – крижаним покривом цим, як з'ясувалося, не млявим та не спокійним космічним об'єктом.
Раптом ровер наїхав на невелику гірку заввишки з баскетбольний м'яч і злетів угору на цілих три метри.
– Артур! – вчепившись руками за горизонтальну рукоятку перед сидінням, викрикнув Ральф, – ми так перевернемося!
Відчуття вільного падіння відступило за тридцять секунд польоту планетохода. Машина плавно приземлилася і практично не зменшуючи швидкості, продовжила, як здавалося, спокійний рух.
– Як думаєте, - спокійно почав Артур, - ми все ж таки знайдемо воду?
– Таке питання... – Ральф нервово продовжував стискати ручку. Температура на поверхні становила мінус сто дев'яносто п'ять градусів за Леонтоїдом, але не дивлячись на це, тіло капітана почало потіти під герметичним скафандром, що обігрівається системою життєзабезпечення, а та в свою чергу термостатом.
– Так, якщо поміркувати.
– Сподіваюсь, що найдемо. – захвилювався Ральф.
Помітивши крізь маску-скафандр напружене обличчя капітана, Артур все-таки вирішив зменшити швидкість до десяти кілометрів. Та й кисневі балони неприємно впиралися в спину, коли ровер на досить великій, як для цієї планети, швидкості минав нерівності поверхні.
– Вода! – зрадівши, викрикнув Артур.
– Бачиш, а я казав, що знайдемо!
– Одна справа знайти воду, а інша - набрати її...
– А ще вода може бути отруйною, чи з бактеріями, чи, можливо, невідома інфекція...
– Не вірю я, що в воді буде  щось подібне.
– Все можливо!
– Цілком.
– А напад представника місцевої фауни? - усміхнувшись, глянув Артур.
– Не панікуй і не накручуй себе, а особливо мене!
– Все, приїхали.
– Ну, що вже таке?
– Пальне в ровері кінчилося...
– Дідько!
– А я казав, що може бути щось жахливе!
– Єдине жахливе, що я бачу – це те, що цей ровер прийдеться нам тягнути або штовхати...
– Або ні!
– Чому ні?
– Пальне в багажнику є. – єхидно усміхнувся Артур.
– От ти зараза! - усміхнувшись, Ральф штовхнув Артура і двоє почали реготати.
За двадцять хвилин вдалині крізь блакитну атмосферу Тритона почали промальовуватися силуети гір, впадин, біля підніжжя яких і зупинився ровер. Він зупинився за кілька кілометрів від кам'яної "чаші", в якій і була вода.
– Може запустимо "птаха"? - насторожено запитав Артур.
– Давай.
– Тоді запускатимемо звідси! - сказав Артур, дивлячись в панель монітора-навігатора. - думаю, звідси нормально.
– Може ближче? - запропонував Ральф.
– Ні, краще не варто.
– Чому?
– В мене погане передчуття.
Відстепнувши ремені безпеки, космонавти вийшли з ровера. Ральф дістав із багажника два пістолети, коптер та пульт управління.
– Що це? - показав Артур на пістолети.
– Пістолети ТФ-287.
– Чому вони такі дивні?
– Тому що тут два відсіки або, як їх ще називають, стовбури: один для сигнальної ракети, а другий для патронів.
– Цікаво. Нова розробка?
– Так! Експериментальна.
Незабаром квадрокоптер злетів у густе, важке блакитне повітря на висоту сорок метрів. Через сильну хмарність не було видно нічого, тому Ральф сказав, що варто опустити птаха нижче.
Ральф та Артур дивилися в екран монітора, який покрився білим порохом.
– Чому тут так багато пороху?
– В 2435 році тут стався вибух,який призвів до смерті всього живого, тому зараз все в пороху.
– Треба піднятися вище, - запропонував Ральф, - мені здається, що ми пролетіли "чашу".
Всі, крім Ральфа, всерйоз сприймали можливість зустрічі із невідомими недружніми представниками планети. На цей випадок команда була оснащена вогнепальною зброєю, а перед польотом всі пройшли навчальні курси із стрільби.
Коли Артур зменшив висоту, то в верхньому правому кутку екрана з'явилася одна з гір "чаші".
Коптер підійшов ближче до середини води. Біля озера лежало тіло людини. Його руки були складені під торсом, складалося враження, немов він тримається за шию.
– Що за?!
– О це так поворот...
– Прийом, Ральфе. - неочікувано загуділа рація.
– О, Господи!
– Ти чому так лякаєш? Прийом!
– Ви там як? Прийом!
– Воду знайшли, але в нас тут проблемка. Ми боїмося туди йти. Прийом.
– Чому? Прийом!
–  Всередині “чаші„ лежить труп. Прийом.
– Жах! Обережніше там! Кінець зв'язку!
– Кінець зв'язку!
– Судячи з того, як він лежить, можна припустити, що сталася розгерметизація скафандра.
– Готуй зброю! Будемо їхати туди! - впевнено, але зі страхом промовив Ральф.
Два кілометри вони проїхали за двадцять хвилин. Коли Ральф вийшов з ровера, він весь тремтів, але всіляко старався це приховати.
– Он він лежить! Перевірте пульс.
– Він мертвий... – промовив капітан, уважно подивляючись на всі боки.
Артур ввімкнув камеру, вбудовану в скафандр для докладного опису дій та завдання.
Видимість зовсім погіршала. Гори, низовини, підніжжя, розташовані за кілометр від "чаші" поволі зникали у темно-блакитному повітрі, а вітер почав посилюватися. Капітан уважно вдивлявся і крутив головою вліво та вправо, побоюючись, що з блакитного серпанку хтось на них кинеться.
– Там хтось є! - промовивши, Артур почав стріляти у блакитний туман. - Навіть, якщо він наважиться напасти, то в нас зброя! Він в нас у пастці.
– Це ще хто в пастці? - вийшовши з туману, єхидно промовив Джо.
– Джордж? Ти, що тут робиш?..