Коли вони йшли з Метеликового гаю, Тала раптом спитала:

— Скажи, Ліно, а ти впевнена, що відьма на вас напала? Може, вона дійсно хотіла тільки поговорити?

Ліна аж зупинилась, проте швидко опанувала себе:

— Якби вона хотіла просто поговорити, то прислала б запрошення. Або могла використати інший нормальний спосіб для початку розмови, а не з’являтися з неба!

— О, тепер я розумію.

Однак Ліна збагнула, що якби навіть та жінка поводила себе звичайно, вона, знаючи, що це відьма, неодмінно б дуже злякалася. Але в чому причина цього страху? Здається, ніхто з її знайомих його не відчував. Покопирсавшись у спогадах, Ліна зрозуміла: тато. В дитинстві він часто розповідав їй про те, наскільки сташні й небезпечні відьми. Про те, що здійснюючи людські бажання, вони беруть подвійну плату: одну для себе, іншу для виконання магії. Зазвичай люди приходили до них лише в дуже скрутному становищі, коли більше ніщо не допомагало... Але плата часто була величезною, і щоби отримати бажане, потребувалося віддати щось не менш значуще. Через відьму становище людей могло стати набагато гірше, а вони самі — збожеволіти чи навіть померти! Ті ж, хто не зміг заплатити одразу, перетворювались на довічних рабів відьми, а деякі — на довічних слуг.

Усе це вона знала зі слів батька і дивувалась, виявивши, що її подруги в дитинстві подібного не чули. Тоді Ліна хоч і не розуміла, чому він вирішив розповісти їй такі страхіття, але й не надавала цьому значення. Але зараз співпадіння було дивним: спершу моторошні розповіді про відьом, далі поява однієї з них. Наче батько знав, що це трапиться, і хотів, щоби Ліна ставилася до них... з насторогою? “Але не може бути, — подумалося їй. — Якби він знав, то обов’язково попередив би мене, або ж взагалі не допустив би цього!”

З роздумів її вивів тихий голос Яна:

— Тало, ти впевнена, що нам можна туди йти?

— Звичайно! Вони ж казали, що можна з важливого приводу. Хіба обхід зі справжньою принцесою — не важливо?

— Гадаю, вони мали на увазі інші причини...

— Але ж не уточнювали! Нічого страшного, зате там класно!

— А куди ми йдемо? — поцікавилась Ліна.

— До найважливішого місця! — таємничим голосом промовила дівчинка. — Це озеро, яке усі називають Серцем Фатару, бо до нього стікаються усі річки і струмки. І ще там є величезна квітка!

Цікаво, наскільки величезна? Ліна пригадала, що Фатар заснували феї. Тобто, саме вони створили те озеро, і перенапрямили в річечки підземні води. І все це сланували так, щоби тут могла вижити кожна рослина і тварина! А їх тут багато. Ліна вкотре захопилася їхньою майстерністю та вирішила поділитися цією думкою.

— Так, моя мама казала, що феї можуть усе! — Тала закивала у відповідь. — Тобто усе, крім подолання Спустошників, — вона дещо спохмурніла.

Ліна від цих слів теж раптово засмутилась — фей же більше нема. А так було б чудово з ними зустрітись!

Біля стежини завився потік, а невдовзі з’явилося розгалудження. Права його частина була значно меншою за ліву та середню.

— Я думаю, нам варто йти праворуч, — висловився Ян.

— Боїшся, що з того боку нас помітять дорослі? Я ж казала — у нас є причина.

— Але їм все одно це не сподобається.

— Ну, може... Ліно, що ти скажеш? Ми можемо піти крізь головний вхід чи боковий. З головного дуже гарно, але там може бути майстер Атен або ще хтось.  

Що-що, а знову бачити його неприємні очі Ліні не хотілось.

— Тоді краще з бокового, бо майстрові я не дуже подобаюсь. Стривай, там є входи?

— Є. Ти все побачиш! — на мить спохмурніла Тала знову повеселішала.

Вони пройшли стежкою, крізь різнокольорові кущі (Ліна помітила, що тут уся рослинність складається в малюнки) і дерева, що здавалися ключами. Ось попереду замайоріла ажурна верхівка стіни — біло-прозорої, створеної з кристалу. Всередині неї наче розтеклося молоко, утворюючи візерунки, схожі чи то на квіти, чи то на шестипроменеві зорі, а може, просто на абстракції. Ліна захоплено це розглядала. Вона хоч і бачила подібне, наприклад, знаменитий Гранітний купол, але таку красу — вперше. Одначе, стіна не була високою, певно, слугувала радше декорацією, ніж захистом. Цікаво, це єдина споруда у всьому Фатарі?

Діти також роздивлялися: певно, нечасто тут бували. Потім Ян підійшов до невеликого отвору і обережно зазирнув у нього.

— Майстер Атен на головному вході, а більше нікого нема, — прошепотів він.

— Пощастило, — Тала теж зазирнула. Її очі захоплено розширилися. — Так гарно! А він нас і не помітить, — хитро озирнувшись, вона шмигнула в отвір.

Ліна, подумавши, рушила за нею, Ян же тільки зітхнув. Коли вона побачила, який вигляд має Серце Фатару, то завмерла. Трава, що встелила береги озера, місцями переходила з м’ятно-зеленого до блакитного і бузкового кольорів. Cама вода була лазуровою, наче морська лагуна, але брижі створювали на ній помаранчеві відблиски. А найголовніше — майже половину водойми займала величезна квітка водяної лілеї! Спершу вона здалася біло-рожевою, але, придивившись, Ліна побачила легкий пурпуровий відтінок на основах пелюсток і охристий — на верхівках. З сердцевини квітки підіймався стовп різнокольорових вогників. Ліну заворожив цей краєвид: з кожним разом Фатар дивував і захоплював усе більше. Тала поряд теж завмерла із сяючими очима, як раптом відтягнула її вбік.

— Ян, мабуть, теж хоче подивитися, — пошепки пояснила дівчинка. — Але він може лише крізь прохід, бо надто правильний, щоби зайти всередину.

— А ти — ні?

— Ми з Сувон вважаємо, що не можна зашкодити Серцю, просто тут стоячи. Тільки не підходь надто близько до води, а то головний майстер помітить, — вона показала ліворуч, де огляд закривала рослина з великими круглими листями.

Глянувши крізь нього, Ліна побачила високу арку — Головний вхід, під яким стояв майстер Атен. Він нерухомо дивився на лілею: певно, охороняв.

— Бачу, — тут вона угледіла на воді листя, наче від ланату, тільки зелено- пурпурове. — Скажи, а чи це не ланатова квітка?

— Так! А ти знаєш, чому вона така велика?

— Ні, чому?

— Тому що ланат квітне тільки на перехрестях доріг, по яким пливе. І чим більше потоків зустрічається, тим більша квітка! А сюди вони стікаються зі всього Фатару.

— Як цікаво! — Ліна не очікувала дізнатися такі подробиці. Тобто, рух ланатового листя якось пов’язаний з рухом води? Вони ще якийсь час обговорювали це місце, доки Тала не поцікавилась:

— А де красивіше — тут чи на святі Квітів в палаці?

— Тут, звичайно! Хоча на святі теж гарно, але таких прекрасних квіток немає.

— Он як. А мені б хотілося там побувати, — мрійливо промовила Тала. — Побачити усі ті яскраві і блискучі сукні, про які ти казала, прикрашену Сонячну залу і все-все. Та й навіть просто потрапити в палац було б чудово!

Ліна замислилась:

— Тоді... Не знаю щодо свята Квітів, але я можу запросити тебе на свій день народження.

Очі дівчинки загорілись:

— Справді? Це ж неймовірно! А коли він у тебе?

— Майже за три тижні. Але тоді я вже точно буду вдома.

— Дякую!

Тала обійняла її, а Ліна раптом захвилювалась: а що як вона не зможе повернутись вчасно? Фатарі хоч і гарне місце, але жити тут не дуже зручно. Та ні, не може бути! Звичайно, вона повернеться. Її погляд ковзнув по протилежній стіні, і наткнувся на синьо-зелений вершечок.

— А що на тому пагорбі?

— Там — касіра, — жваво відповіла Тала. — Сувон казала, що її зараз важко ростити. Бо касіра потребує висоти, а ми тут у самому низу. А минулого року було дуже мало насіння, уявляєш?

— Касіра? — здивовано перепитала Ліна. — Але ж ви можете не перейматися через її вирощування! Вона росте у зовнішньому світі.

Тала і Ян подивились на неї так, наче почули, що люди можуть жити на небі.

— Справді?! Де?

І Ліна розповіла про мету їхньої експедиції, за яку насправді геть забула. Дізнавшись це, діти ще раз ошелешено переглянулись й опісля їхній радості не було меж.

— Та це ж означає, що усе інше також може там жити! Пішли, розкажемо усім, — Тала потягла їх за руки.

— Стривай, а раптом це не справжня касіра? — засумнівався Ян. — Ти ж чула: похід не завершено. От коли будемо певні, тоді й скажемо.

— І коли ми дізнаємося?

— Сувон, певно, захоче перевірити.

— Гаразд, мабуть, ти правий, — Тала зітхнула.

Тоді вони вирішили ще побути в Серці — коли потім станеться така нагода? В якийсь момент дівчинка сказала:

— Ой, яж іще не розповіла найцікавіше! Ліно, ти знаєш, що заховано під пагорбом з касірою? — таємниче спитала вона.

— Не знаю, що там?

— А здогадуєшся?

— Щось дуже важливе і незвичайне? Джерело магії?

— Ні, там заховані гурети! Знаєш, хто це?

О, так, Ліна неодноразово про них читала. Гуретами називалися великі тварини з довгим хвостом, витягнутою головою, різноманітних форм рогами і світлим хутром. Вони були відомі як сильні магічні створіння. Але...

— Стривай, чому заховані? Хіба вони не мають просто жити тут?

Дівчинка похитала головою.

—Не можуть — через Спустошення.

Як дізналася Ліна, лишився тільки один дорослий гурети і кілька маленьких. Усі ж інші загинули, разом з феями захищаючи Мертві гори. А той останній відчув їхні смерті і збожеволів.

— Гурети дуже пов’язані одне з одним і чутливі до зовнішніх подій, — пояснив Ян.

Тому феї приспали його і дитинчат, які теж могли стати небезпечними, і запечатали під пагорбом. Відтоді розбудити їх без магії було неможливо, скільки б там не ходило людей. Ліна покидала Серце Фатару зі змішаними почуттями: з одного боку вона побачила таку красу, а з другого — знову почула сумну історію. Тала помітила її настрій і сказала:

— Не треба сумувати. Колись потім їх вивільнять і полікують. Повернулась касіра — повернуться і феї. І тоді вже матимуть достатньо часу.

Ліна замислилась. Звісно, одне іншого не гарантує, але ж таке справді може бути! Що вона і повідомила.

— От бачиш! Все ж чудово, що ми змогли сюди прийти, — Тала радісно плеснула в долоні і раптом повітря навколо неї засяяло сотнями золотих іскор.

Усі троє здивовано на них дивилися, аж доки іскри не розтанули в повітрі. Дівчинка завмерла, потім плеснула вдруге — цього разу їх було менше. Ліна теж вирішила спробувати, однак навколо неї не з’явилося жодної іскри. Втретє не вдалося і Талі.

— Що це було? — нарешті спантеличено запитала Ліна.

— Не знаю... Я раніше цього не бачила.

— Може, квітка ланату якось впливає на повітря? — припустив Ян. — Біля неї ж є вогники. А золоті просто з’являються нечасто.

— Чому ж нам тоді не казали?

— По-перше, бо це не дуже важливо. По-друге, інші могли й не знати. Хто з дорослих плескає в долоні?

— Стривайте, а хіба справа не може бути в тобі? — Ліна подивилася на Талу.

Вона здивовано відповіла:

— Хочеш сказати, я можу створювати іскри? Але це магія!

— Я про те і подумала.

— На жаль, так не буває, — дівчинка похитала головою. — У людей магія не може проявитись сама собою, тільки у фей. А я ж не фея!

«Логічно», — подумала Ліна. Вона мало що знала про отримання магічних здібностей. В такому разі, мабуть, справа дійсно в силі ланату чи ще чогось. Вони ще трохи поговорили про це та іншої причини не знайшли. Дорогою хлопчик нагадав Талі про якісь доручення. Та відповіла, що вони встигнуть. І що доручення бувають завжди, а сьогодні треба показати усе принцесі.

Згодом вона запропонувала чогось поїсти Лінії, яка погодилась, лише тепер збагнувши, що дійсно зголодніла. До того ж, у неї боліли ноги, хоч раніше вона цього не помічала. Вони повернулися до печери і зайшли до правої кімнати, яка слугувала водночас кухнею і коморою. Біля входу стояв казан, а поряд — глиняна посудина з овочевими пиріжками. Ліна взяла собі два з них. На превеликий жаль, пиріжки не мали жодного смаку: фатарці не додавали в їжу ні солі, ні цукру. Вона спробувала не думати про них, і зосередилась на слуханні Тали.

Ліна дізналася, що діти мали два завдання: прибрати в коморі і допомогти Хлої. Зі словами, що часу не дуже багато, Ян кинувся зметати павутиння і переставляти речі. Від його швидкості Ліна ледь рота не відкрила. До нього приєдналася Тала, однак не припиняючи своєї розповіді. Як виявилося, зазвичай їжу тут готують сторожки вночі, щоби інші могли прокинутись, одразу поснідати і йти до роботи. Більшість жителів поєднували вирощування данели чи її обробку на фабриці з доглядом за Фатаром, однак були й ті, хто не покидав його меж, і ті, хто лише працював. Усі працівники ділили заробіток з «доглядачами». Ні в Тіфані, ні будь-де не цікавилися походженням фатарців, зараховуючи до «жителів маленьких і незначних поселень», чиї податки віднімалися від заробітку.

— Мабуть це нелегко: працювати і тут, і в Тіфані, — зауважила Ліна.

Ян кивнув.

— Так, дорослі іноді скаржаться, бо вони втомлюються, а деякі рослини і тварини потребують особливого догляду і тому — сил.

— Але чому ж вам просто не розповісти про Фатар іншим людям? Я впевнена, що знайдуться ті, хто захочуть побачити магію і платитимуть вашим батькам за самий догляд. При чому більше, ніж вони отримують в Тіфані!

Хлопчик, прибираючи, лише похитав головою.

— Може, спочатку хтось так і зробить. Але маючи вільний шлях до Фатару, люди зможуть вчинити з ним що захочуть! Тут немає воїнів... А люди за суттю жадібні, — він говорив це якось завчено, — і згодом вони б спустошили Фатарі для власних забаганок.

— Тобі батьки це розповідали, так? Але чому ти і вони настільки в цьому впевнені?

— Бо таке вже траплялося. То ти не знаєш, що сталося із Золотим деревом?

— Ні, я знаю, але...

Справа була в тому, що навіть до Спустошення Золотих дерев лишилося дуже мало. Більшість з них вбили люди, шукаючи скарбів під корінням, однак у жодній книжці не казалося, чи знайшли. Історія дуже сумна, та все ж...

— Це не означає, що люди робитимуть так завжди і з усім. Зараз, коли магії мало, вони будуть обережніші. Світ кращий, ніж вам здається! — закінчила Ліна.

Ян похмуро мовчав, а Тала кидала погляд то на нього, то на Ліну, аж раптом він сказав:

— Ти так кажеш, бо ти принцеса. Для тебе світ, може, кращий.

Ліна трохи розгубилася. Він має на увазі, що умови її життя кращі? В такому разі з цим важко сперечатись. Якщо подумати, то і більше людей ставилися до неї добре через її положення. Вона не могла нічого заперечити, але його вислів Ліну, звісно, не переконав.

Поки вона думала, прибирання було закінчено, і діти пішли до якогось дванадцятого квадрату. Як Ліна зрозуміла, весь Фатар поділявся на ці квадрати. Тала, Ян і Хлоя сьогодні мали оглядати один і з них, перевіряти, чи усе там в порядку, чи усього вистачає і таке інше.

Однак на місці зустрічі Хлої не виявилось. Тала припустила:

— Може, вона спізнюється?

Ян раптом трохи зблід:

— Я думаю, це ми спізнились.

— Справді? Але... тоді побігли її шукати!

Хлоя все ж знайшлася: сиділа під розлогою гілкою ліхтарикової шипшини. Вона щось зосереджено писала на зв’язці тонких дощечок. Певно, це слугувало фатарцям за зошит. Підвіши голову, Хлоя їх зауважила.

— Нарешті ви тут! — водночас сердито і полегшено звернулась вона до дітей. — Поясніть, як можна було запізнитись майже на півгодини? Особливо ти, Ян.

— Вибач, ми випадково...

— Еге ж, випадково. А я впевнена, що ви не встежили за часом, бо відволіклися на оцю, — вона недбало-презирливо вказала на Ліну.

Її цей жест наче вдарив ссередини. Стараючись заспокоїтися, вона поцікавилась:

— Можливо, ти все ж пояснеш своє ставлення до мене?

— Думаєш, я така одна?

— Від тебе єдиної це чула.

— Значить, гарно у вашому палаці все приховують. Гаразд, пояснюю, бо ти тут, здається, надовго. Ми, не лише я, ненавидимо вас, бо ви відбираєте усе, що ми заробляємо. Бачте, ваші пращури відчули себе надто розумними та заможними і привласнили собі землю. І потім змусили інших людей платити величезні кошти лише за те, що вони живуть на цій землі. А їхні нащадки продовжили так робити і накопичили собі величезні багатства. Так що зараз ми працюємо за копійки, більшість віддаючи вам, поки ви собі розважаєтесь як можете і витрачаєте наші гроші на немислимі дурниці!

Ліна приголомшено застигла. Вона завжди вважала, що людство поділяється на багатих і бідних просто тому, що так склалося. І ніколи не думала, що причина має бути такою. Але з іншого боку...:

— Чому я маю тобі вірити?

— Та це ж очевидно! Звідки по-твоєму з’являється їжа, гарний одяг і великі палаци? Це ж не виникає саме собою, а створюється людьми. Звідки ви це берете, якщо до створення будь-чого не маєте жодного стосунку і взагалі майже нічого не робите? Ви забираєте це в інших, — і Хлоя відвернулася до “зошиту”.

Ліна мовчала, не знаючи, що робити з новим знанням. І все ж зробила останню спробу:

— Чому таке кажеш лише ти?

Хлоя закотила очі.

— Хто інший захоче ризикувати? Ніхто не знає, що станеться, якщо сказати тобі правду. Але мені просто набридло. І більше не відволікай мене, якщо не можеш зрозуміти.

Але раптом втрутилася Тала:

— Але, Хлоя, Ліна ж буде королевою. Хіба це не важлива справа?

 Не сміши мене. По-перше, яка королева з тієї, хто не знає найпростіших речей? По-друге, королі і королеви якраз найбільше стараються лишити світ в цьому становищі. По-третє, ви двоє запізнилися і досі стоїте? Отут, — вона обвела рукою частину простору, — я вже все перевірила.

— Вже йдемо, — Ян потяг Талу вбік і вони попрямували на інший бік квадрату.

А Ліна збагнула, що стоїть одна неподалік від Хлої і поспішила за дітьми. Вона нічого не помічала — настільки вразило її почуте.

Роздумуючи чесно, слова Хлої навіть були логічними: аристократи забирають гроші у робітників, і завдяки цьому одні залишаються вічно багатими, інші — бідними. Це навіть збігалося з її уроками економіки. Але ж якщо почуте нею — правда, то який жах! На мить Ліна подумала, що це гірше за появу відьми, бо вона не сумнівалася, що повернеться додому і все буде як завжди. Але ствновище цілої країни, та навіть більше... Що їй робити?!

Однак вчителька Маяра цього ніколи не казала. А щось настільки важливе вона, звісно, розповіла б Ліні обов’язково. Та й батьки теж. Ліна трохи обурилася на себе — чому вона вірить словам вічно невдоволеної Хлої? Може, її думка і звучить логічно, але може існувати інше пояснення! Має існувати. Проте в неї все ще лишалися сумніви. Зітхнувши, Ліна вирішила потім розпитати на цю тему в Сувон — ось хто завжди була спокійною і розсудливою. А задля більшої певності — усіх інших, коли повернеться додому.

Але якщо твердження Хлої виявиться правдою, то що тоді? Про це Ліна воліла не думати.