Голоси ластівок знову прорізали тишу, сонце зігрівало кімнату. Другий день подорожі! Ліна якраз вкладала волосся, наспівуючи веселу пісеньку про вітер. Для дороги вона зазвичай обирала зачіски, сплетені з кількох різних кіс ― вони могли довго зберігати чудовий вигляд, але сьогодні вирішила зробити частину волосся розпущеною ― все одно майже весь час сидіти.
Впевнившись, що до початку дня вона готова, Ліна спустилася вниз, до сніданку. Усі інші вже сиділи за столами. Привітавшись з хазяїном і зробивши замовлення, вона підійшла також.
― Доброго ранку усім! ― дзвінко рознісся по приміщенню її голос. ― Як ваш настрій?
В ту ж хвилину Ліна отримала такі ж побажання і з’ясувала, що у всіх усе чудово.
― Усе добре, спасибі, Ліно. ― сказала Жанна. ― А в тебе як?
― Відмінно! З нетерпінням чекаю, коли ми вирушимо далі. ― їй якраз принесли замовлення. ― О, дякую. Смачного!
Сідаючи за стіл і розрізаючи бісквіт, вона помітила, що насипано в тарілках Ейпріл, Жанна та Нори, і спитала:
― А хіба гречана каша є в меню?
― Немає, ― відповіла Ейпріл. ― Це ми купили й приготували.
― А, ось як. А ви не бачили Сувон?
― Так, вона була тут, але лише трохи посиділа і потім наче випарувалась. Пані Вереса з мамою ще пробували її розпитувати, але щось вона неговірка. І, як на мене, дивакувата.
― Так, мені теж це здалося.
Потім Ліна дізналась, що Сувон відвідувала курси з провідництва в Тіфані і, пройшовши практику з Дотаєм, попрохала в нього ще одну. І все ж дивно, навіщо кудись зникати перед від’їздом? Але, як виявилось, перейматись через відсутність Сувон не мало сенсу: як тільки вони почали збиратися, дівчинка з’явилась. І на питання «Де була?», відповіла, що ходила оглядати дорогу. Ліну вона зацікавила, проте, здається, спілкуватись з кимось Сувон не мала жодного бажання. Ну і нехай.
Цілителька ще мала справи в Тіфані, тому вирушили вони майже об одинадцятій. Впевнившись, що все і всі на місці, вона оголосила відправлення. Ліна знову сіла до возу, трохи шкодуючи, що з нею нема Вітру: тато сказав, що експедиція ― не час для тренувань з кінної їзди. Цікаво, як там зараз її улюбленці? Певно, що добре, адже служниця-доглядачка була просто відмінною. А от Ліна вважалася їхньою подругою: щоразу, коли вона поверталася до палацу, тваринки раділи зустрічі не менше, ніж вона сама. Думаючи про це, вона усміхнулась і в цю мить згадала про те, що хотіла запитати в Дотая. Значить, спитає, як вони зупиняться. Поки Ліна про це думала, екіпаж їхав через долину.
― Може, майбутня провідниця нам щось розповість? ― запропонувала Цілителька. ― Наприклад, яким шляхом ми їдемо і чому обрали його?
― Так, пані. ― Відказала дівчинка. Вона сиділа на однім із віслюків. ― Зараз ми їдемо Живою Тропою, що веде через долину Спочинку до Мертвих гір. Тропа входить в гори південніше, ніж нам треба, але вона є найзручнішим з усіх шляхів. Опинившись в горах, ми проїдемо сімнадцять кілометрів на схід і біля Гострої скелі звернемо з Живої тропи одним з її розгалужень на північ, але цей шлях буде вужчим та менш рівним.
― Все правильно, ― зупинила її пані Вереса. ― Продовжиш вже біля Гострої.
Сувон лише чемно кивнула. Ліна розгорнула карту і передивилася маршрут: справді так. Вона підвела голову ― навколо, куди не кинь оком, росли данелові кущі, а позаду над Тіфаном височіла фабрика, де насіння з цих кущів перетворювали на пудру з над'яскравим смаком. Цікаво, подумала Ліна, мабуть переробляти данелу складно, якщо для цього потрібна така велика фабрика. Але дивно, раніше вона ніколи не цікавилась подібними речами. Може, так на ній відзначилося збирання цуанки?
Ніби у відповідь на її думки травниці та Ейпріл почали обговорювати роботу. Раніше Ліна продовжила б і далі роздивлятися навкруги, але зараз їй пригадалася вчорашня розмова і відчуття “зі мною щось не так”. Вочевидь, саме собою воно не пройде, доведеться над цим подумати. Ліна ледь чутно зітхнула. Здається, їй стало зрозуміло, в чому справа. Не тільки в тому далекому майбутньому, а й у тому, що і зараз вона майже нічого не вміла. Навіть такі аристократки, як Ліна, мали якесь діло, в якому були справжніми майстринями. Наприклад, Анабель прекрасно вишивала усіма можливими видами, а Фіона ― грала на багатьох музичних інструментах. І тільки Ліна не могла нічого більше, ніж виконувати її приватні уроки. Але вона мусить чомусь навчитися! Мусить, щоби не відчувати себе слабшою і забути про відчуття пустки. Проте яким має бути її зайняття? Якщо чесно, ніяке з їй відомих не приваблювало. А займатися тим, що не подобається ― так неприємно...
Стомившись від цих думок, вона подивилася в небо: там ширяла якась велика темна птаха. Може, орел? Хоча за формою більше на ґаву схоже. Дивлячись вгору і згадуючи всіх відомих їй птахів, Ліна все ж дійшла висновку, що то якась рідкісна і невідома їй птаха. І відвернулась, бо очі почало колоти.
Сувон знову розповідала, на цей раз про місцеві цікавинки, травниці мовчали. Ліна майже не слухала, перебираючи в своїй голові відомі їй зайняття, намагаючись вподобати якесь, але без успіху. Проте сонце м'яко її зігрівало, наче заспокоюючи, і особливо настрій вже не гіршав. Так, під звук голосу Сувон, з попутним вітром мандрівники дістались краю долини Спочинку, в якій на цей час стало набагато тепліше. І тому яскраво відчувався холод, яким віяло з передгір'я Мертвих. Ліна подивилася, чуючи стукіт власного серця ― зблизька це місце викликало в неї острах і якесь незрозуміле хвилювання.
― Зупиняємося тут, ― оголосила Цілителька, виходячи з карети.
Ліна і собі встала розім'ятись, бо ноги вже почали затікати. Побачивши Дотая, стоячого біля карети, вона підійшла та спитала:
― Скажіть, а якої породи Ворон? В нього дуже цікаві очі.
Чоловік замислився.
― На жаль, пані, мені це невідомо. Ворона я знайшов ще лошам в лісі на півночі від столиці. Він був поранений, тож я забрав його додому. Дивна яскравість його очей зацікавила і мене, потім моя сім'я ще довго шукала йому подібних, але марно.
― А потім Ворон не намагався втекти?
― Ні, він прив'язався до мене та моєї сім'ї. Хоча кілька разів він кудись зникав, але потім все одно повертався.
Ліна глянула на Ворона ― той дивився просто на них, наче розуміючи, про що вони говорять. А, може, так і було? Ну от, хотіла щось дізнатись, а натомість отримала таємницю. Раптом їй дещо спало на думку:
― А вам не здається, що таємниче лоша в лісі і знайдення касіри якось пов'язані?
― Маєте на увазі відродження зниклих видів? Проте я сумніваюся, що ці види якось пов'язані. Та й природні умови в Сілорі не змінювалися вже багато століть.
― Я маю на увазі повернення магії.
Дотай здивувався.
― Не знаю, як щодо касіри, ― через якийсь час відповів провідник, ― але запевняю вас, що у Вороні нема нічого магічного. Яскраві очі, та й усе.
Ліна, зітхнувши, відійшла. Трохи далі стояла Ейпріл і хрумтіла яблуком. Коли Ліна стала біля неї, подруга, весело блимнувши очима, запитала:
― Ну що, готова до в'їзду в Мертві гори?
― Майже, ― вона подивилась на вершини і вже хотіла розповісти Ейпріл про розмову з Дотаєм, як помітила у висі ту саму птаху, що бачила раніше. ― Дивися, Ейпріл ця птаха мандрує з нами, ― пожартувала Ліна, вказуючи.
Подруга теж туди подивилась.
― О, бачу. А чому ти так гадаєш?
― Вона летіла над нами, ще коли ми тільки виїхали з Тіфану.
― Але це можуть бути різні птахи. Хм, певно це орел.
― Ні, в орла форма інша, ― Ліна похитала головою.
― Справді? ― Ейпріл придивилася уважніше. ― І як ти це бачиш на такій відстані?
Відповісти Ліна не встигла, бо не-орел зненацька спікував просто на них. Усвідомивши це, її очі з жахом розширилися, а в горлі пересохло.
― Воно летить на нас! ― закричала Ліна.
Усі різко озирнулися в її бік, не розуміючи, що коїться. Підбігли охоронці. Кілька довгих митей ніхто не рухався, аж чиясь рука потягла Ліну вбік. Це виявився Дотай.
― Треба сховатись! ― лише й вимовив він.
Так швидко вона не рухалась ще ніколи. Охоплена страхом, Ліна не помітила, як пролетіла метрів зо двадцять. Краєм ока вона побачила, як при зіткненні птаха з ґрунтом здійнялася хмара куряви, і тієї ж миті вони нирнули в кущі. Яке щастя, що поблизу були рослини!
Деякий час Ліна сиділа затамувавши подих і слухаючи тріпотіння власного серця. Потім бажання знати, що відбувається, таки пересилило її, і вона обережно глянула звідти, де листя було рідше. І ледь не зойкнула ― біля великої, набагато більшої за орла птахи, стояла постать в плащі і гостроверхому капелюху. Відьма! У Ліни потьмяніло в очах. Отже, справи в них дійсно кепські! Коли фіолетові кола перед зором трохи пригасли, виявилося, що в відьми дивне ― чи то синє, чи то зелене ― волосся і глибокий голос:
― Можете не лякатися , шановне панство, ― сказала, наче проспівала вона. ― Я шукаю принцесу Евеліну, мені треба про дещо з нею поговорити.
Якби сильно Ліна не здивувалася цим словам, така причина була найочікуванішою ― коли ти принцеса, багато хто цікавиться твоєю персоною. Але що потрібно від неї відьмі?!
― Її тут немає! ― різко вигукнула Жанна.
― Невже? ― посміхнулася відьма і театрально озирнулась. ― Отакої, і справді нема. Що ж, доведеться її пошукати. Чи не підкажете, де?
― Звідки нам це знати!
― Гаразд, пошукаю сама, ― і вона повернулася в бік їхньої схованки.
В цю ж секунду Дотай свиснув, ― поряд з'явився Ворон. А Ліна тільки зараз помітила, що майбутня провідниця весь час ховалася з ними.
― Пані, сідайте на Ворона, ― швидко промовив чоловік. ― Сувон, ти теж.
Дівчата так і зробили: Ліна застрибнула на коня, і Сувон також зробила це на диво спритно. Провідник щось шепнув Ворону і той зірвався з місця. Дівчата ледве не злетіли вниз. У вухах засвистів вітер. Ліна спробувала обернутись на відьму, але зараз для неї все перетворилося на суцільну зелено-блакитну картинку. До того ж, Ворон навмисне петляв.
Здається, вони влетіли на пологий гірський схил. Ліна раптом подумала, наскільки ж все це раптово: кілька хвилин тому вона ще побоювалася цих гір, а тепер сподівалася тут сховатись. Тут вона зойкнула: попереду був крутий обрив. Але Ворон не спинявся ― з розгону зіскочивши з обриву, він приземлився в якійсь ущелині. На її дні текла річка, а вище неї лежала смужка землі, по ній якій вони зараз і скакали. Ліна почала трохи заспокоюватись: тут відьма не мала їх побачити, якщо не летіла вгорі. Згодом на смужці почало з'являтись каміння ― спочатку трохи, а потім все більше і більше. Ворону довелося перестрибувати через нього, звертати то праворуч, то ліоруч, щоб не зачепити гострі краї. Дівчата зіщулились, коли попереду з'явилася величезна брила. Кінь, побачивши її, зменшив швидкість, але потім, навпаки, розігнався й стрибнув. І йому вдалося! Копита лише трохи зачепили верхівку, але попереду виявилася нова пастка ― ще одна брила. Ворон не встиг ані перескочити її, ані спинитись, і полетів просто на гострий край. Ліна скрикнула. Кінь, вдарившись і болісно заіржавши, впав на іншій стороні каменю, а дівчата скотилися в пил. На щастя, сильних пошкоджень їм вдалося уникнути, а от Ворону так не пощастило: на його колінах було чітко видно порізи. Сувон встигла їх перев'язати, поки Ліна підводилась, через що вона знову відчула сором. Ворон встав, спробував пройтися, але його ноги хитнулися. Ліна занепокоєно на нього дивилася, доки Сувон не торкнулася її плеча.
― З ним все буде гаразд, ― промовила вона. ― Але їхати ви більше не зможете. Доведеться йти, і швидко.
― Гаразд, ― Ліна зітхнула і рушила за нею. Йдучи, вона ще раз обернулася на Ворона: той, опустившись на землю, дивився на них. ― А куди ми взагалі прямуємо?
― В цих горах є схованка, в яку навіть відьма не зможе так просто потрапити. Але туди ще треба дістатись.
Схованка, в яку відьма не може потрапити? Звучить чудово! А от «ще треба дістатись» ― вже не дуже.
Далі вони переважно займалися тим, що перелазили з камня на камінь, намагаючись рухатись якомога швидше. Ліна навіть вважала, що надто швидко. Скоро вона вже ледве переставляла ноги, а її супутниця наче й не стомилась. Хоча Ліна все життя вважала себе рухливою.
― Мені треба перепочити, ― сказала вона, намагаючись віддихатися.
― Але, принцесо, ми пройшли ще зовсім нічого.
Що?! Як таке можливо?
― Вам треба опинитись біля схованки раніше, ніж відьма вас знайде, ― продовжила Сувон.
― В цій ущелині нас важко помітити. До того ж, я вже майже не можу йти.
― Але ж... Гаразд, відпочивайте, а потім будемо рухатись повільніше.
Нарешті! Ліна, сидячи, вирівняла дихання, і її думки також впорядкувались. Але настрій в неї був жахливий ― ще б пак, відьма напала, Ворон поранився, і треба ще тягтися в Мертвих горах невідомо скільки. Вона сподівалася, що нападниця хоча б не зробила шкоди іншим учасникам походу. Хоча чого б вона це робила, якщо їй потрібна була тільки Ліна? Ні, з ними точно все в порядку.
Подальша дорога тривала без пригод: вони кілька годин йшли, час від часу зупиняючись. Вийшовши з ущелини, Ліна побачила, наскільки ці гори відрізняються від усіх інших в їхньому королівстві: скелясті, порослі самою лише блакитнуватою травою і таким же мохом. Комах теж було мало ― і це влітку! Через таку малу кількість живого, хоча води було в достатку, гори видавалися моторошними. А ще ця прохолода...
Річка з ущелини спускалася невеликим водоспадом в озеро посеред вузької глибокої долини. Туди дівчата обережно спустилися, якнайшвидше проминули її і дісталися кам'янистого перевалу. Потім Ліна взагалі перестала помічати все, що було навкруги ― надто багато подій випало на її долю сьогодні. Коли почало вечоріти, Сувон привела її в якусь печеру, сказавши:
― Тут можна зупинитися довше.
В печері було сиро і холодно. Ліна сіла на мох, уявляючи, як би гарно зараз було вдома і... заснула.