Ще не зійшло сонце. Не освітило вершини холодних гір, не розігнало лісовий туман, не розбудило жителів країни. Ні. Тільки небо посіріло і трохи зачервоніла темна полоса горизонту.

  — Принцесо, треба вставати, — почувся голос Сувон.
Ліна не ворухнулася. Її тіло боліло, а голові страшенно хотілося поспати ще.

— Я ж бачу, що ви вже розплющили очі, — продовжила супутниця.

Ліна знову ніяк не відреагувала. Вона думала про те, чому ці гори такі холодні — навіть зараз, влітку, земля була просто крижаною. Хай як вона обожнювала гірську місцевість, та в цю мить їй хотілося опинитися якнайдалі звідси. І водночас було несила хоча б повернутись на спину.

— Навіщо так рано? — нарешті спромоглася запитати вона.

— Бо я не знаю, як скоро вас знайде відьма.

Ці слова остоточно розігнали туман в голові Ліни, і вона згадала всі події, що трапились за останні два дні. Але ж нещодавно на них не було і натяку! Все її життя було щасливим та спокійним, аж до того дня, коли вона вперше задумалася, що робитиме далі.

Того дня Ліна, повертаючи книжку до бібліотеки, зустріла вчительку Маяру. Ця чудова жінка викладала в неї більшість предметів, а один з них (Політика і економіка) був спільним з її сестрою — Домінікою.
Пані Маяра привітно усміхнулась:

  — Доброго дня, Ліно. Що за книжку прочитала?

  — І вам доброго дня. Це «Вінаро» — пригодницька література, — пояснила Ліна, бо навряд чи вчителька читала це теж. Книга "Вінаро" була її улюбленою — там головна героїня, фея світла Хелена мала здібність долати темряву всередині інших і таким чином врятувала світ. Ліні завжди хотілося опинитись у такій історії. 

  — Чудово. Чудово, — ще раз повторила жінка, замислюючись. — Але, Ліно тобі варто читати також і шкільну тематичну літературу. Як не як, з цього року почнеться найважливіша частина твого навчання. Та, що підготує тебе до майбутнього правління. Ти ж розумієш, наскільки це важливо?

Ліна збиралася відповісти «так», аж раптом дійсно зрозуміла, і майбутня відповідальність постала перед нею всім своїм розміром. У грудях неприємно похололо. Робота правительки важка, і дуже, дуже серйозна ― це вона чула багато разів, але успішно пропускала повз вуха. І робила це частково зумисно, бо, ще будучи восьмирічною, Ліна замислювалась над тим, чи зможе впоратись з роллю королеви, та потім знайшла рішення — відкласти ці роздуми на той час, коли постаршає. Відтоді пройшло майже шість років, а вона залишалась такою само неготовою до цієї ролі.

― Ліно? З тобою все гаразд?

Дівчинка відірвалась від своїх думок:

― Так, звичайно… Я просто подумала, що мені ж можна, ― вона запнулася, ― можна і не бути королевою?

Обличчя вчительки спершу прийняло вкрай здивований вираз, а потім спохмурніло:

― Авжеж, можна. Але чому ти це питаєш? Ти не хочеш?

― Так.

Як же важко Ліні було промовити це єдине слово! Зате після цього до неї прийшла неймовірна легкість. Тому що це була правда ― їй подобалося життя принцеси: можливості, суспільні заходи, перебування в центрі уваги, а от робота королеви геть її не приваблювала.
Але вчителька її полегшення не розділяла:

― Дивно, ніколи раніше ти не казала такого. Ти впевнена, Ліно? У тебе є щонайменше шість років на підготовку. Звичайно, ти можеш назавжди залишитись принцесою, а правити буде Домініка, та, наскільки знаю, люди б хотіли бачити в цій ролі тебе.

Ліна засмутилася. Авжеж, вона чудово знала про це. Вона глибоко вдихнула і видихнула, заспокоюючи себе тим, що в будь-якому разі їхні очікування не справдяться. Те саме вона і сказала вчительці. Пані Маяра лише похитала головою:

― Все одно, тобі варто обдумати і зважити все, перш ніж казати їх величностям.

― Так. Насправді я сама не до кінця визначилася.

― От і чудово. До речі, як твоє вишивання?

Ліна прикусила губу. Вона щиро сподівалась, що вчителька не згадає про злощасну вишивку.

― Все добре… Сьогодні планую закінчити половину.

― Гаразд, Ліно, постарайся, бо з завтрашнього дня буде приходити леді, що призначена її величністю дивитись, як ти вишиваєш, ― жінка занепокоєно озирнулась. ― Що ж, у мене є справи, та й у тебе теж, гадаю. До побачення!

― До побачення! ― бадьоро (чи, принаймні, їй так хотілося) відповіла Ліна.  Що сказати, відчуття після розмови в неї були не найприємніші. Вона поняття не мала, що робити з власним майбуттям, а на додачу до цього ще треба вишивати під наглядом. Ну скажіть на милість, хто вигадав, що всі знатні дівчата мають вишивати бісером? Безглузде заняття для тих, кому воно не подобається. А наглядачка… Ліна ніколи не проти нових знайомств, але все одно думка про цю невідому панну змушувала її трохи нервувати.

За роздумами дівчинка не помітила, як поставила книжку і опинилась біля виходу з бібліотеки. Вона озирнулася ― навкруги все було звично. Відвідувачі приходили й виходили, або залишались читати. Одна працівниця, здається, вирішила прибрати в кутку, поки там нікого не було. Поспішаючи, вона узяла чималеньку стопку книг, і спробувала швидко спуститись по драбині. Це виявилося помилкою ― драбина разом з працівницею загрозливо похитнулися. Ліна, забувши про свої проблеми, кинулася в той бік. Але запізно. Книги попадали на підлогу, та жінка, на щастя, не постраждала. Ліна почала підбирати книжки, поки геть червона винуватиця події спустилася і приєдналася до неї.

― Дуже вам дякую, ваша високосте. Будь ласка, пробачте мою необережність ― просто хотіла трохи прибрати, і ось… Даю слово, більше такого не повториться. Ще раз дуже дякую, гарного вам дня, ― і, розставивши книги, працівниця зникла за найближчим стелажем.

― Будь ласка… ― тільки й устигла відповісти Ліна.
Що ж, врешті решт з усіма таке трапляється, при чому падають не тільки книжки. На мить дівчинка заплющила очі, заспокоюючись і відчуваючи, як покращується настрій від думки, що вона допомогла людині. Хвилин через п’ятнадцять Ліна вже бадьоро крокувала по коридору, вітаючись з кожним стрічним ― саме так і мало бути. А що проблема? Час ще є, і вона зуміє щось придумати.

Цього ж вечора вони з подругами сиділи в Кольоровій кімнаті ― найяскравішому місці в їхньому палаці. Ліна його обожнювала, а посиденьки з подругами ― ще більше, але сьогодні це трохи погіршувала кількість її бісерного вишивання. Анабелль і Фіона ― дівчата з «вищого кола» ― вишивали також, а Зара та Ейпріл, які були доньками палацових робітниць, латали одяг. Загалом, час минав добре, доки Ейпріл, згадавши про майбутній Лінин день народження, не пожартувала:

― Чотирнадцять років є поважний вік. Ще трохи ― і ти королева!

Та чому саме сьогодні! Ліна стиснула полотно. Дарма, бо Ейпріл її реакцію помітила.

― Ну можливо, я і не стану нею… ― протягнула Ліна. 

Відповіддю їй були чотири пари здивованих очей. Зара й Фіона застигли, наче кам’яні статуї, Анабель ледь не впустила голку з бісером, а Ейпріл дуже кумедно склала брови. Першою оговталася Анабель:

―Але невже ти цього зовсім не хочеш?

― Якщо чесно, то не дуже.

― Але ж здавалося, що ти так до цього прагнула! – вигукнула Ейпріл.

― Може, воно й так, проте завжди можна й передумати, ― Ліна навіть не знала, прагнула вона цього чи ні. ― Насправді, я ще нічого не вирішила. Може, обговоримо це якось потім?

Дівчата, погоджуючись, закивали. Вони і самі були не проти змінити тему. Далі розмова повелася про серпневе свято Квітів, на якому дівчата та хлопці від п’ятнадцяти років обирали собі майбутню пару. Ліні ця тема була нецікава, та все краще, ніж питання її власного майбутнього. Але бісер, наче відчуваючи настрій, почав вислизати з рук. Через десять хвилин боротьби з ним Ліна здалася і відклала холст убік, а сама впала на спинку крісла. Помітивши це, Фіона поцікавилась:

― Послухай, Ліна, тобі ж вчителька дозволила не вишивати. Чому ти це робиш?

Вона зітхнула:

― Вчителька дозволила, а опісля мама дізналася і була вкрай незадоволена. Цілу лекцію прочитала про те, що знатні дівчата повинні займатися “благородним рукоділлям”, бо це частина правильного виховання, а без правильного виховання такі дівчата самі не зможуть стати достатньо благородними… І тепер мені треба вишивати все, що пропустила. На щастя, вчительку не звільнили і не покарали.

Ліна захвилювалась, знову переживаючи неприємні події. Навіть зустрівши пані Маяру, їй вдалося не згадати подробиць, але зараз цей день неначе повернувся. Певно, вона б мала відчувати провину за те, що майже підставила вчительку. Але хіба можна було очікувати такої маминої реакції?! Навіть тато повичитував Ліну. Зазвичай, батьки немало дозволяли, тому вона гадала, що і на цей раз вони її зрозуміють. Але ж ні! І тепер їй почало здаватися, що це теж якось пов’язано з її небажанням переймати їхню професію.

Сьогодні подруги засиділися допізна. Розмовляли багато про що, але Ліні відволіктись так і не вдалося ― мабуть, уперше за життя. Занурена в свої думки, вона навіть не звернула уваги на те, як перешіптувались дівчата, сказавши їй «До завтра!». Ось і її спальня, така ж, як і завжди, всі речі на своїх місцях, чи не так? Вчителька Маяра казала: «…ти можеш залишитись принцесою...», і Ліна дуже хотіла, щоб так і було. Усі небезпеки, що можуть випасти правлячий сім’ї, благополучно їх оминули, проблеми можна було швидко вирішити, а всього хорошого було в достатку. Навряд чи таке життя потребувало змін. Але Ліна відчувала, що зміни настануть, і навіть ця кімната ніби стверджувала: «Завтра ти прокинешся тут знову, але цей ранок вже не буде таким, як попередні». Так, що це з нею? Спальні не розмовляють!  Може, піти подивитись, як там її тваринки?

Всього Ліна мала три кімнати, але одна з них була цілком відведена для її кішки, папуги, двох хом’ячків, кролика і рибок. Хоча Рін (так звали кішку) надовго там не залишалась. Зазирнувши в кімнату, дівчинка побачила, що там все добре. Це місце їй подобалось, до того ж, обладнання тут було якнайкраще, а клітки і акваріум чистила служка. Ліна довго прохала батьків подарувати їй ще песика, але вони відмовляли: «В тебе й так багато тварин. Але якщо вже просиш, то тільки не собаку. Ці звірі ― для мисливства і простого люду». Так, щось її сьогодні тягне на нещасливі згадки. Здається, хай як вона хоче відтягти неприємне, варто рішити головну проблему зараз, бо не думати про неї на цей раз не вдавалося. Ліна закрила очі, концентруючись. Ніяких складних рішень не існувало, вибори було лише два. І це лякало її найбільше ― кожен з них вимагав плати. Стати королевою ― означає прийняти відповідальність за усю країну. Подумати страшно ― мільйони життів залежали б від неї! Не стати ― і всі ці люди розчаруються в ній. Бо якось так вийшло, що Ліна знайшла набагато більше відгуків в людських серцях, ніж її сестра. Уявляти їх розчарування було просто жахливо. Хоча… якщо вона все ж стане королевою, і прийме неправильне рішення, ці люди розчаруються в ній також, чи не так? Від цієї думки на душі почало легшати. Вирішено! Ліна залишиться принцесою, а якщо Домініка теж захоче так зробити, то в них є й інші родичі, які не проти отримати місце на троні.

І з відчуттям виконаного обов'язку вона повернулась до спальні.