Вона згадала слова “Якщо у тебе буде запитання...”. Так, у неї є, і не одне! Незважаючи на них, Ліна раніше не думала користуватися токнесом, бо знала, що дізнається все згодом. Однак пояснення, як опанувати магію, їй ніхто не обіцяв. І, якщо Ліна врешті сама зрозуміє, може виявитися надто пізно! От запитати у токнеса можна просто зараз і навіть отримати відповідь. Тому він тягнув її до себе, хотілося взяти його, провернути і...
А раптом токнес все ж є пасткою? Шо станеться тоді? Ліна замислилася. Якщо токнес ― пастка, значить, точно від відьми, більше нема кому. Що вона їй тоді зробить? Згадалися її слова: “Я хочу поговорити з принцесою...”, і батько писав: “Не слухай відьму”. То невже головна небезпека полягала в тому, що відьма скаже? Тоді дійсно логічно з її боку прислати річ, за допомогою якої спілкуються на відстані. Ну, з цим Ліна точно впорається! Вона подумки зібрала інформацію: в разі успіху токнес їй допоможе, в разі невдачі ― не трапиться нічого дуже страшного. Рішення стало очевидним, Ліна дістала калейдоскоп...
Стривайте, вона справді збирається ним скористатися?! Але ж не можна, це занадто необдумано! Проте Ліна нагадала собі про чарівний зв’язок, про його важливість для неї. Зазирнула у шпарину, чуючи, як гупає у скронях її серце. Страшно. І вона все одно зробить. Ще трохи повагавшись, Ліна провернула широкий циліндр, удруге, і притиснула його до довгого. Картинка неба ожила, вона, затаївши дихання, втупилася в неї. Зараз лишився останній шанс передумати, секунди розтягалися у вічність. І Ліна, глибоко вдихнувши, проказала:
― У мене є запитання, ― її голос здригнувся.
Пройшла секунда і зненацька шпарина спалахнула блакитним сяйвом ― Ліна не встигла злякатися, лише вражено спостерігала. Здавалося, сяйво затопило все навкруги. Потім блакить стала затягуватися туманом, густіше і густіше, це щось нагадувало їй, тільки от що? Згадати вона теж не встигла, бо в голові пролунав тихий голос: “Скажи, що ти хочеш запитати?”. Не роздумуючи, Ліна відповіла:
― Я хочу знати, як навчитися магії.
І туман остоточно сховав обриси дерев Фатару, заглушив усі звуки. Ліна чула лише стукіт власного серця. Потім зашумів вітер, став розганяти пару, але не до кінця. Туман клубився, неспішно плив за ним, формуючись у... хмари, між якими проглядала знайома блакить. Озирнувшись, вона збагнула, що стоїть посеред неба! Так, так, того самого неба з картинки. Знизу, зверху і по боках її оточували білі хмари, деінде залиті сонцем. Вони постійно змінювалися, закриваючи і відкриваючи нові клапті неба, але там, де стояла Ліна, лишалися суцільними. На певний час вона забула про все, вражено оглядаючи дивовижний краєвид. Як таке можливо, Ліна не думала ― очевидно, магія. Що це за місце? Чи воно справжнє? Ні, певно, інакше тоді вона б упала, та й дихати стало би важче. А може, й ні.
Ліна обережно ступила кілька кроків по білій поверхні ― та виявилася дивною, м’якою, наче пух, і водночас не давала провалюватися. Її острах поволі танув, поступаючись захопленню ― тут було справді неймовірно! Ліна з насолодою вдихнула свіже повітря, яке овівало її волосся, розглядала усі відтінки та форми хмар ― звідси вони мали ще цікавіший вигляд, ніж із землі. Загалом, це місце дарувало їй таке відчуття затишку та щастя, що вона умить впевнилася: вона зробила правильний вибір. А затим побачила її.
З туману до неї неспішно крокувала фігура: жінка в широкополому капелюсі. Коли та наблизилася, стало видно її сукню, яка переливалася та струїлася, немовби темна вода. Одначе всю увагу забрало її волосся ― синьо-зелене. Лінині очі розширилися. Жінка посміхнулася, остаточно підтвердивши її думку. Ця, посмішка, якої не мала жодна інша людина, змусила Ліну стиснутися зсередини, а її серце гупнути до запаморочення в голові.
― Це ти, ― тільки і вимовила вона.
― Саме так, ― відповіла відьма.
Ліна відчайдушно намагалася заспокоїтися, нагадуючи собі, що сама вирішила ― нічого страшного в зустрічі з відьмою нема. Проте міркувати, поки нічого не сталося, і бачити її перед собою ― абсолютно різні речі! Тож Ліна зараз ледве не тремтіла ― і сама ж винна! Поява відьми була очікуваною, навіть очевидною: багато чого вказувало на неї.
― Що це за місце? ― спитала вона.
― Як би пояснити... Це простір, створений токнесом, де люди, чи радше феї можуть зустрітися, скільки б тисяч кілометрів їх не розділяло. У кожного пристрою він свій. Звісно, вийти звідси можна за бажанням і будь-якої миті.
Відьма з очікуванням подивилася. Ліна затамувала дихання. Ось він, її шанс! Усе просто ― варто лише захотіти, і вона повернеться назад. Так Ліна і збиралася вчинити, проте різко зупинила себе. Ні, не можна йти, взагалі нічого не дізнавшись! Жінка зацікавлено спостерігала за нею.
― То що тобі потрібно від мене? ― Ліна старалася говорити спокійно, але її губи стиснулися від напруги і хвилювання ― зараз вона почує усе!
― На жаль, я не можу сказати: це обов’язок твого батька. Має ж він колись дотримуватися угоди.
Що? У Ліни склалося враження, наче вона налетіла на глуху стіну.
― Якої угоди?
― Розповідь про неї буде означати відкриття таємниці.
― Але ж якщо ти не збираєшся казати, навіщо тоді все це? Навіщо знаходити мене в експедиції, відправляти токнес...?
― Для звичайної розмови. Як щодо неї? Крім того, я все ж можу дати кілька підказок.
Ліна замислилася.
― Я не розумію, ― вона похитала головою. ― Ти з’явилася через мене чи через мого батька?
― Скажімо так, це сталося завдяки йому, проте значною мірою залежить від тебе.
― Тому що я принцеса?
― Ні, ― відьма усміхнулася так, наче вважала цю думку кумедною. ― Я мала на увазі, що якби, наприклад, ти стала однією з тих людей, яких понад усе займають гроші, ймення, підтримання соціального статусу та виконання правил, я би не стала тебе шукати.
Ліна ошелешено глянула на неї і прийнялася гарячково обдумувати почуте. Навіщо відьмі її особистість? Яким чином рішення жінки залежать від неї і від батька водночас? Як?!
― Якщо ти зараз висловиш будь-яке припущення, то я не спростовуватиму і не підтверджуватиму його, ― попередила відьма. ― Інакше позбавлю його величність відповідальності, ― додала вона награно-засмученим тоном.
Он як. Хоча здаватися і лишитися з нічим страшенно не хотілося, схоже, сьогодні Ліна більше нічого не дізнається.
― Гаразд, ― відповіла. ― В такому разі у мене є запитання щодо токнесу. Звідки він у тебе?
― Його історія почалася задовго до мене. Після знищення фей дехто зберіг їхні винаходи, хоча більшість уже загубилася у часі. Відьми же знайшли їх, поступово розбиралися в їхньому складі і роботі, оновлювали та іноді змінювали пристрої, так що ті іще працюють у наші дні. Вони передавалися від наставниці до учениці або ж знаходилися у сховищах померлих відьом. Цей знайшла я і одного разу вирішила його трохи переробити.
― Тому він схожий на мій калейдоскоп?
― Так.
― Але чому вирішила зробити його таким?
― Бо ти колись розповідала, що уявляєш твій калейдоскоп порталом до іншого світу. Дещо нагадує роботу токнесу, чи не так? ― відьма обвела рукою простір. ― Незважаючи на те, що це не основне його призначення, і вимір тут малий та ілюзорний.
У Ліни перехопило подих, пришвидшилося тільки-но заспокоєне серце.
― Ти і є жінка, як обіцяла мені потрапляння до казки!
― Авжеж, це я.
Якщо подумати, схожість дійсно прослідковувалася в обличчі, голосі і манері говорити, а очі, очі-то були зелені! Проте все одно скидалося, наче відьма має інший вигляд, тож Ліна спитала напряму:
― Невже ти вмієш змінювати обличчя?
― Частково. У мене не може бути більше певної кількості подоб, і навіть при перетворенні риси лишаються схожими.
Он воно що! Відьма дивилася на неї очікувально, наче бажала щось обговорити, але першою казати не збиралася . Після нової хвилі несподіванок у Ліниній голові роїлося купа питань, та висловила одне:
― Навіщо ти обіцяла мені казку?
― От ми і дісталися найцікавішого! ― вона картинно склала руки на грудях і підняла одну до обличчя. ― Питаєш, навіщо... Але скажи, хіба я збрехала?
Ліна завмерла, силкуючись зрозуміти.
― То ти... Ти вважаєш, що вона здійснилася?!
― А як думаєш ти?
Справді, якщо поміркувати, то кожна подія від появи відьми ставала неймовірнішою за іншу. Більше того ― вони усі пов’язувалися з феями і чарами, про які Ліна і казала їй два роки тому! Але ж не може бути. Відьма не могла це спланувати чи хоча б прослідкувати, вона ж не знає про Фатар! Чи не так?
― Ти знаєш, де я зараз? ― як би Ліна не старалася, її голос звучав підозріло.
― Невже в якомусь жахливому підземеллі чи чомусь подібному?
― Ні.
― В такому разі твоє місце перебування не має великого значення, бо є токнес.
То вона все ж таки не знає. Ліна відчула полегшення, затим напружилася: відьма могла і брехати. Але, по-перше, звідки їй знати про Фатар, а по-друге, не скидалося, що вона збирається сюди потрапити. І тут Ліна збагнула, що забула про ледь не найважливіше ― як жінка передала їй токнес, якщо стверджує, ніби не знає, де вона? Що і запитала.
― Хотіла б я сказати, що володію магією передавання речей на відстані, але ж це неможливо, ― відповіла відьма. ― Учинимо так: а чому ти гадаєш, що отримала його зараз? Думаєш, цього би не могло статися ще під час нашої першої, точніше, другої зустрічі?
― Але яким чином? Тебе ж і близько біля мене не було!
― А я і не казала про себе.
Відьма замовкла і на очікуване наступне запитання Ліни не відповіла. Тож їй довелося міркувати самій. Ліна чітко пригадала її першу появу, якої б не забула і через десятки років. Одначе, коли вони сиділи в кущах, нікого і нічого підозрілого навколо не було видно. Хіба що самі Дотай і Сувон... Ні, вони не могли служити відьмі! Треба шукати далі. Що вказувало на її можливість підкинути токнес? А раптом коли вони із Сувон ночували в печері, відьма тихо наблизилася і поклала його до сумки? Звучало дуже ймовірно, однак вона начебто казала, що не збирається їх шукати, а, познайомившись із нею трохи краще, Ліна в це вірила. До того ж, жінка казала про другу зустріч ― саме ту, в долині Спочинку, і про те, що не робила усе сама. Перед внутрішнім зором Ліни знову постав спогад. Ось вона дивиться на птаху і та різко пікує з неба. Їхня група кидається в різні боки, і виходить відьма... Птаха! Точно, та велетенська птаха, на якій жінка летіла, звідки вона узялася? Відьми з книжок могли мати будь-які небезпечні здібності, пристрої та істот-помічників, але зараз Ліна сумнівалася в правдивості цього.
― Колись моя Карлі була звичайною вороною, ― пояснила їй співбесідниця. ― Але я зростила її та надала сил завдяки своїй здібності: дарувати магію улюбленцю, з яким маю тривалий зв’язок. Це вміння рідкісне, бо не легке для опанування. До того ж, такі, як я, здебільшого надто замкненні для того, аби ділити особисті сили з кимось іншим.
Як?! Хоча ця новина звучала набагато менше дивно, ніж попередні, Ліні знадобився час, аби переварити її. Вона втупилася у лице жінки, забувши, про що взагалі думала. Бо ж її власний дар також був зв’язком з тваринами! Та збіг не видавався би настільки дивним, якби це вміння вважалося звичайним для відьом, але ж ні ― рідкісне... Ліна прийнялася серйозно розмірковувати, проте жодного пояснення не виднілося. Затим швидко нагадала собі, що взагалі-то мусила думати про інше. І тут уже було простіше: якщо відьма керувала великою птахою, то чи не могла так само послати яку-небудь маленьку, спритну і вмілу ґаву? А та, в свою чергу, покласти Ліні інший калейдоскоп. Вона не сумнівалася, що тоді була настільки залякана відьмою, що не помітила б цього. Ліна висловила ідею вголос. Почувши, жінка усміхнулася:
― Авжеж, таке цілком могло бути, ― однак повністю підтверджувати не стала.
Вони мовчки дивилися одна на одну. Усе найважливіше вже було прояснено, та Ліна розуміла: ще не час іти, ще лишилися незрозумілими важливі речі. Однак які?
― Якщо ти забула запитання, я можу тобі нагадати.
― Звідки тобі знати, що я збиралася говорити?
― Бо я чудово пам'ятаю, які речі можуть бути незрозумілими
Що ж, це правда. Ліна дійсно збиралася щось сказати до цього, проте забула. Вона почала відмотувати нитку їхньої розмови та власних роздумів, і швидко знайшла.
― Казка, ― видихнула вона. ― Ти стверджуєш, наче все, що сталося з твоєї появи ― обіцяна мені казка.
― Прошу зауважити ― я цього не казала.
― Але ж ти безумовно так вважаєш!
― Єдине, що може бути безумовним ― моє щире, від усієї душі, бажання здійснити твою мрію, ― відьма усміхнулася так, що Ліна, не знаючи її, прийняла б за добру фею.
Невже це можливо?! Ліна приголомшено уставилася на неї. Вона, насправді, зустрічала багатьох незнайомих їй людей, які теж були ладні виконувати її бажання, але відьма?
― Навіщо?
― Моя причина також є частиною угоди, а отже, тимчасовим секретом.
― Я не розумію... Спочатку я думала, що ти прийшла через якийсь борг мого батька. Але здається, я сильно помилилася... То ти хочеш щось взяти чи подарувати?
― Подарувати. Хоча твій батько сказав би, що взяти. Утім, все доволі банально, одначе думаю, він постарався зробити так, аби ти не могла здогадатися.
У Ліни голова йшла обертом.
― Але якщо ти хотіла здійснити мою мрію, то навіщо з’явилася так, налякавши всіх?
― А хіба я робила щось по-справжньому страшне?
Дійсно... Загалом, вона просто спустилася, сказала пару слів і полетіла ― нічого більше. Та й на початку усі злякалися не великої птахи, а крику Ліни. І все ж... Вона склала руки на грудях і похитала головою:
― Ти все одно знала, як ми зреагуємо.
― Розкусила. Так, я здогадувалася, і незважаючи на здогадку, вчинила так, тому що? Тому що важливі складові хорошої казки ― перешкоди і загадки. Інакше було б нецікаво. Що скажеш?
― Можливо... ― невпевнено протягнула Ліна.
З цієї точки зору відьма права, проте вона не погоджувалася з нею до кінця. Надто неприємними були її відчуття на початку. Ліна закусила губу: дещо її непокоїло. Очевидно, саме через відьму вона потрапила до Фатару, але чи було це простим збігом?
― До того ж, ― продовжувала жінка. ― Моя поява ― не єдина подія, що стосується твоєї казки, Ліно. І твоє запитання до токнесу це підтверджує.
Точно! За цими розмовами вона геть забула, чому тут опинилася. Очевидно, відповіді їй у будь-якому разі не отримати. Чи раптом...?
― То ти чула його?
― Звісно.
― І ти весь час знала, що у мене є чари?
― Так, але одразу скажу, що вони ― не причина, чому я вирішила знайти тебе. Власне, не ти єдина ними володієш, і думаю, прекрасно знаєш це.
― Знаю. Як я розумію, ти здогадувалася, що я захочу довідатися про чари більше, і тому підкинула токнес. ― Ліна вирішила не дивуватися, що відьмі було це відомо. ― То, значить, ти вже зустрічала інших людей з магією!
― Зустрічала, та їх не дуже багато, і сили здебільшого слабко розвинені.
― А ти знаєш, звідки беруться чари? ― Ліні стало настільки цікаво, що вона забула про недовіру до відьми, про яку прохав батько.
― Ні. Але я зрозуміла, що вони напряму пов’язані з феями, бо суть здібностей така сама. Тільки крил не вистачає. Тому, ― тут відьма зробила паузу і склала долоні, ― я можу допомогти тобі!
― Ні, красно дякую, ― незважаючи ні на що, Ліна не збиралася отримати допомогу від відьми. Жінка удавано засмутилася:
― Он воно як. Тоді можу поцікавитися, яка природнича сила подобається тобі найбільше?
― Ну, ― Ліна дещо розгубилася. ― Світло...
― Саме по собі чи через його “особливість”, оспівану в книжках про фей?
На губах відьми застигла хитра посмішка. Ліна ошелешено підняла брови. Вона не очікувала цього і не збиралася відповідати. Не тільки тому, що взагалі-то не мала посвячувати відьму у свої справи, а тому, що щойно усвідомила: вона сама не знає відповіді.
― Гаразд, не кажи, якщо не хочеш. Врешті-решт, стихія ― справа особиста, як і її пошук. Навіть я відчуваю зв’язок зі своєю, хоча не можу користуватися, бо в мене сили геть іншого роду.
― І як же ти його відчуваєш?
― Просто полюбляю дивитися на водяну гладь, власне, як і на бурю. Іноді я думаю, що вона ніби тече моїй душі, що моя поведінка та спосіб мислення схожі на її течію. А ще ― я вважаю, що важливо не тільки користування та прибуток від магії, а й любов до неї. А ти як гадаєш?
― Ту я цілковито згодна. Але подібне точно не очікувала почути від відьми, ― вражено протягнула Ліна.
― Ну, багатьох моїх колег це насправді не цікавить.
Вони обидві замовкли. Ліна подумала, що дізналася вже усе необхідне, проте її страшенно інтересував простір токнесу:
― А цей вимір створили феї?
― Так. На жаль, моя магія і магія інших не здатна ані зробити новий токнес, не використовуючи більшості деталей від старого, ані створити повністю інший вимір ― тільки частково змінювати. Тутешній же я вирішила лишити, як є.
― Зрозуміло.
Цікаво, а чи є тут низ? Далеко навколо Ліна бачила прогалини, але біля неї ті не з’являлися. Логічно, бо незручно було би розмовляти, якби під ногами зникала опора. Зненацька, немовби відповідаючи на її цікавість, хмара неподалік розійшлася і стало видно залиті сонцем гори, долини і ліса в них. У Ліни аж подих перехопило: яка краса! Вона обережно підійшла ближче до отвору, міркуючи, що простір ― ілюзія, а значить, і статися з нею нічого не має. Здивовано підняла брови відьма:
― Ти не боїшся висоти?
― Анітрохи, ― гордо відповіла Ліна, аж раптом збагнула, що це брехня: згадати хоча б її страх у проході до Фатару. ― Але ж воно несправжнє, чи не так? ― продовжила вона.
У відьми з’явився задоволений вигляд, наче вона розраховувала на таку реакцію Ліни.
― Що правда, те правда. Знаєш, а відсутність цього страху буде дуже корисною в твоєму майбутньому.
― Про що ти говориш? Яке в мене майбутнє?
― Даруй, в твоєму гіпотетичному майбутньому, яке може статися, якщо ти вирішиш розвивати свій дар. Я не ворожка, насправді, просто дещо знаю.
На подальші Лінині розпитування вона лише мовчала і загадково усміхалася. Ліна знову поглянула у розрив між хмарами: той продовжував висіти біля неї, лише трохи змінюючи краї, ніби очікував. Краєвид захоплював, і раптом її охопило бажання полетіти.
― Чим би завершилось падіння туди? ― вона повернулася до відьми.
― Нічим ― ти би просто вийшла звідси, тобто, токнес би завершив свою дію.
А що, непогана перспектива! Чом би не скористатися нею? Її душу досі скребла брехня про страх висоти: необов’язково бути чесною з відьмою, але той момент мав такий вигляд, наче Ліна хвалилася. Тому їй якось хотілося довести самій собі, що сказане нею ― правда. До того ж, де ще вона зможе стрибнути з хмари? Відьма помітила її задум:
― Зібралася стрибати?
― Так.
Йой! Ліна прикусила губу. Ну все, тепер, коли вже сказала, відступати не можна. Одначе вона вагалася, хотіла відтягнути момент, згадуючи, яке ж іще питання може поставити. І раптом сама здивувалася. Увесь час вона так і не довідалася однісінької, проте необхідної при зустрічі з кимось речі:
― Як тебе звуть?
Відьма видала короткий смішок.
― А ти все-таки згадала! Я думала, забудеш, як минулого разу.
І тут до Ліни дійшло: вона не пам'ятала імені жінки тому, що просто не знала його! Здається, співбесідниця назвала Лінин титул та ім'я і після ствердної відповіді не представилася, а одразу сказала, щось, що дуже зацікавило Ліну. І через що вона явно порушила правила етикету, не спитавши важливого. Відьма продовжила:
― Якщо назву справжнє ім’я, то ти могла його десь чути, а мені не хотілося би бути настільки швидко впізнаною. А фальшиве тобі доведеться потім переучувати. Втім, ти ж не знайома з жодною іншою відьмою? Тоді тобі і не потрібно якось мене визначати.
― І навіщо стільки таємниць? ― Ліну це втомлювало.
Вона знову подивилася униз. Бажання літати розігрувалося сильніше, та страх швидко притлумив його. Ні, Ліна вже сказала, значить, буде мати дурний вигляд, якщо передумає! Зібравшись із силами, вона підійшла ближче і стиснула долоні. Затим ― мить, що видалася нескінченною, ― і її ноги відірвалися від хмари. Останнім, баченим нею, був прощальний салют, зроблений відьминим капелюхом.
Серце Ліни полетіло далеко-далеко, щойно вона збагнула, що дійсно падає в долину. Вона лише різко вдихнула, але всередині себе відчувала невимовно гучний крик. Повітря, небо вгорі і земля ― усе це наче охопило її своїми крилами. Ліна стрімко летіла вниз до прекрасного краєвиду, який все наближався і наближався, доки не стало зрозуміло ― напрям падіння веде її до води. В якийсь момент вона подумала про форму тієї, дивовижно подібну до форми... Небесного озера. А через секунду Ліна з ним зіткнулася, і хвиля м’яко прийняла її, накрила з головою. Однак невдовзі товща води обернулася на повітря і знайомий краєвид. Не встигнувши зрозуміти, що коїться, Ліна приземлилася у Фатар.