Глава 3. Вирушаймо!
Цього ранку Ліна почувалася схвильованою і піднесеною ― відчуття на початку будь-якої її подорожі. Звичайно, її поява в команді мандрівників внесла деякі зміни: слуг-охоронців побільшало, а початок перенесли аж на дванадцяту дня. Ліна була вже повністю готова і всім сказала «До зустрічі!». Вона ще хотіла попрощатися з Домінікою: все ж таки, сестра їй допомогла. Але слуги повідомили, що та виходила з кімнати тільки один раз ― коли йшла на зайняття леді Каріни. Що ж вона робила в інший час? Судячи зі знань Ліни ― або читала, або висипалася після того, як усю ніч читала. Ну й гаразд.
Зараз Ліна сиділа разом з Ейпріл сиділа в парку. Дівчата розмовляли про коней ― Лінин сірий Вітер стояв посеред них спокійно, а от чорний кінь поруч нетерпляче притупував ногою. Була в нього дивна особливість ― дуже яскраві бурштинові очі. Ліна чула, що це кінь провідника, і що характер він мав неспокійний.
― Саме так, принцесо. Моє ім’я ― Дотай.
― А ви давно тут працюєте?
― Більше десяти років, але зазвичай з робочими експедиціями, як-от ця. Тому ви могли не бачити мене під час подорожей.
Вона кивнула. В цей час прийшли інші учасники ― цілителька Вереса, Ейпріл з матір’ю Жанною і травниця, імені якої Ліна не знала. Цілителька обвела всіх поглядом:
― Всі готові? ― у відповідь почулося «Так!». ― Ви теж, ваша високосте?
― Так.
― Відмінно. Що ж, в такому разі, гадаю, можемо відправлятися раніше.
Жінка сіла у відкриту карету, а Ліна подумала про її погляд. Здається, головна цілителька була не дуже рада її появі. Охоронці повскакували на коней, Дотай взявся правити каретою, а травниці зайняли місце у возі, який тягнули віслюки. Ліна вирішила сісти до них, що викликало щире здивування в супутниці, з якою вони не були знайомі. У Ейпріл на обличчі з’явився вираз «Так, цього ми очікували». Ця реакція справді була очікуваною, сидіти разом зі звичайними робітниками не належить принцесі. Але Ліна робила таке не вперше ― і причиною цьому була Ейпріл.
Коли дівчата познайомилися, її мати Жанна ще заробляла прачкою, і величезна різниця між суспільними станами подруг роками ставала все помітнішою. Таким чином то одна, то друга іноді перетинали межу: Ейпріл опинялася на святах, на які діти її стану не допускалися, а Ліна почала спілкуватися з робітниками та слугами. Її батьків могло б занепокоїти те, що їх доньку на публіці можна побачити з «нижчими», але вони знайшли це гарними засобом для збільшення прихильності громадян.
А от Ейпріл з матір’ю в палаці не любили. По-перше, бо за традицією люди успадковували професію батьків, і потім не змінювали. Але Жанна не тільки змінила її, а ще й підвищилася, що не змогло пройти повз увагу придворних. По-друге, це не викликало б невдоволення, якби її донька не товаришувала з принцесою. Тому з’явилася навіть чутка, що Жанна «набивається в аристократки», хоча як це можливо ― невідомо. І без впливу зовнішності не обійшлося ― і мати, і донька мали вогняно-руде волосся та обличчя, густо поцяцьковане веснянками, а такі яскраві люди завжди привертають увагу.
Коли, екіпаж виїхав за ворота палацу і Ліна з Ейпріл в один голос вигукнули:
― Нарешті!
Назустріч пригодам! Погода була сонячною, вітерець розвівав волосся, обіцяючи пригоди: найкращий час для подорожі. Перед палацом розкинулася столиця Сілора, місто гарне, але дещо заплутане. Співи паркових пташок тут замінилися людськими голосами. Хоча від палацу було шапкою докинути до головної площі та інших цікавих місць, пані Вереса попрохала Дотая провезти їх не дуже залюдненими місцями. Ліна, яка тут бувала постійно, не сильно через це засмутилася, але зрозуміла причину невдоволення Цілительки: та не хотіла, щоб експедиція привертала зайву увагу, але з принцесою це було неможливо. Дівчинка вирішила дізнатися ім’я незнайомої травниці, але, отримавши відповідь ― Нора, помітила їхню напругу. Ейпріл теж це побачила і спитала перша:
― Мамо, щось сталось?
― Та, начебто, ні. Просто останнім часом все якесь неспокійне.
― Але ж на роботі справи добрі, так? А скоро ми додамо нову рослину до оранжереї і вони стануть ще краще.
Жанна замислено кивнула. А Ліна подумала про її слова. Хоч сама вона нічого такого не помітила, хіба що вагання тата, фраза «все якесь неспокійне», ніби перегукувалась з її станом, який з’явився три дні тому.
Як тільки вони опинились за містом і поїхали Овочевим шляхом, Ейпріл дістала сопілку і заграла веселу мелодію. Грала вона просто чудово, хоча вчилася сама і навіть без нот. Жінки, почувши її музику, розслабилися і усміхнулися. Подальша дорога тривала спокійно ― вони промайнули залиті сонцем поля та виїхали в лісисті Жовті гори, де колись здобували топаз. Ліна весь час мовчала, що з нею траплялося тільки під час поїздок ― вона дуже полюбляла роздивлятися пейзажі. В гаю посеред Жовтих гір Цілителька вирішила зупинитись.
― Поблизу росте багато цуанки, ― пояснила вона.
Нора одразу злізла з возу і пішла в кленовий гай ліворуч дороги: певно, знала де шукати. Жанна та Ейпріл пішли туди ж.
― Ліна, підеш з нами? ― покликала її подруга.
Мати дорікнула їй:
― Ейпріл, ну вона ж принцеса!
― Я ж не казала, що вона теж має збирати цуанки! А просто спитала, чи хоче вона піти з нами.
― Ні, все гаразд, я йду, ― заспокоїла їх Ліна. ― Але, справді, нічого поганого ж не станеться, якщо я збиратиму з вами, так?
Вони постійно мусять працювати, але їй раніше чомусь не приходило в голову їм допомогти. Хоч, насправді, зараз вона теж не мала бажання щось збирати.
Жанна лише похитала головою.
― Дякую, Ліно.
Виявилося, що ягоди цуанки, які нагадували зелені шишки, росли серед трави в вологих місцях. Ліна якось пила з них чай, дуже приємний на смак, і тому ніяк не могла повірити, що пахли вони сирістю й болотом.
― Може, в шоколад додають коників, а я просто не знаю? ― пожартувала вона, намагаючись відшукати ягідки.
― Все може бути, ― в тон їй відповіла Ейпріл. ― Бо я ще не зустрічала людей, які б їх куштували. Нещодавно в місті навіть казали, ніби магазинний хліб виробляють з тирси.
― Та що вони тільки не кажуть, ― Жанна зітхнула. ― А коли ти це почула?
― Коли ходила продавати фігурки.
― О, точно, як вони продаються? ― зацікавилась Ліна.
Ейпріл оживилася:
― Чудово! Останнім часом покупців все більшає. Та й моє вирізання стало витонченішим.
― Поздоровляю!
Три роки тому Ейпріл навчилася вирізати фігурки з дерева. І настільки добре, що змогла їх продавати. Жанна поклала в корзину три цуанки і спитала:
― І багато ти вирізала за цей місяць, Ейпріл?
Та раптом завагалася:
― Ну, не дуже…
― Чому? Що ти робила?
― Вчилася.
Жінка здивовано підняла брови:
― Вчилася? І що ж ти вчила?
― Географію і математику, ― сказала Ейпріл, відводячи погляд.
Тут здивувалася й Ліна, А Жанна взялася рукою за голову:
― Доню, ну навіщо тобі це? Основне знаєш ― і добре, а інше тобі в житті не знадобиться. Ми ж не аристократки, чесне слово.
― Бо мені цікаво! І до того ж, ти теж вчилася. Навіть у дорослому віці ти змогла отримати стільки знань про рослини, що тебе взяли на нову роботу! Не вірю, ти робила це тільки для підвищення зарплати. Чи тобі... зовсім не було цікаво?
Її мати зітхнула.
― Так, спершу я почала робити через цікавість, мені правда подобалися рослини. Але, по-перше, це були виключно практичні знання, які змогли покращити наше життя. А по-друге, невже ти не знаєш, що я за це заплатила? Моя мати і сестра образилися, бо вирішили, що змінивши професію, я зрадила родинне ремесло, ― жінка замовчала, і все ж продовжила. ― А ще я втратила час. Ті роки, які я могла витратити на те, щоб знайти нового чоловіка і народити ще, я витратила на вчення.
― Але...
― А ти могла б в цей час заробляти гроші, а не читати непотрібні книжки. Ейпріл, я бажаю тільки кращого, і тому не шкодую про свій вибір. Але тобі не варто повторювати моє життя.
Та промовчала, а жінка звернулась до Ліни.
― Ох, Ліно, вибач, що ти це почула. Просто... я не хочу щоб моя донька на тебе вплинула. Щоб там не було, сім’я ― це головне, добре? ― сказала вона якимось дивним високим голосом.
― А… так. ― вона почувалася збентеженою. Ніколи раніше Жанна нічого їй не радила і ні про що не прохала.
Вони довго мовчали, а потім Ейпріл озвалася:
― Мамо, ми підемо позбираємо за тим пагорбом, гаразд?
― Так, ― вона торкнулася рукою очей.
Дівчата хутко пішли. Як тільки дерева сховали Жанну, Ліна спитала:
― Вона плаче?
― Гадаю, так, ― Ейпріл зітхнула, ― Насправді, я знала про її переживання, але щоб аж до сліз… Я ніколи не любила інших наших родичів і не страждала через відсутність батька, тому не здогадувалась, що для мами це так важливо.
«Все сталося так раптово», ― подумала Ліна. Вона почувалася неприємно, бо вперше бачила чиюсь проблему так близько. І не знала, чим зарадити.
― Що ти думаєш робити? ― спитала вона.
― Буду поєднувати навчання з роботою. Все ж, мама дещо має рацію.
Останок часу вони мовчки збирали цуанку. Ейпріл думала про своє, а Ліна хотіла якось зменшити напругу, та не могла цього зробити. Тоді вона спробувала звернути увагу на збирання, і помітила, що ягідок в її корзинці лише п’ять. Незважаючи на це, Жанна та Ейпріл подякували їй ще двічі. Але, повертаючись, Ліна побачила в руках пані Вереси теж корзину, доверху заповнену цуанкою й іншими рослинами. Це було дивно, адже Цілителька все ж належала до аристократок, хоч і до збіднілого роду, як і вчителька Майара. Ліна обернулася на Ейпріл ― та стояла зі здивованим виглядом і дивилася туди ж.
― Ти теж помітила? ― зашепотіла вона до Ліни, сідаючи в віз.
― Так, і це дуже дивно. Вона раніше не робила подібного?
― Ні, зате тепер зрозуміло, чому пані брала на себе більше роботи, ніж треба, ― в очах подруги блимнув вогник, наче їй сподобалося це відкриття.
А Ліна подумала, що набагато більше її оточуючих не хочуть відповідати правилам свого положення.
Зараз Ліна сиділа разом з Ейпріл сиділа в парку. Дівчата розмовляли про коней ― Лінин сірий Вітер стояв посеред них спокійно, а от чорний кінь поруч нетерпляче притупував ногою. Була в нього дивна особливість ― дуже яскраві бурштинові очі. Ліна чула, що це кінь провідника, і що характер він мав неспокійний.
Серед літньої зелені майнула граційна фігура в рожевій сукні. Анабель! Справді, через мить з'явилося і її усміхнене лице, Але при виді Ейпріл ця усмішка стала дещо напруженою.
― Я посиджу з вами, гаразд? ― спитала вона.
― Звичайно, сідай, ― жваво відповіла Ліна.
― А хіба шановна пані не має зараз зайняття з гри на піаніно? ― поцікавилась Ейпріл.
― Ні, в мене зараз вільний час, ― ніжний голос дівчини дзвенів сильніше звичайного.
Справа була в тому, що ці двоє в дитинстві не могли ладнати взагалі. Бо Анабель казала Ліні, що знатним дівчатам не можна дружити з робітницями, а Ейпріл ображалась і натомість стверджувала, що «панянка» спілкується з Ліною лише тому, що вона принцеса, і називала Анабель «лялькою фарфоровою». Насправді, своєю зовнішністю вона й справді нагадувала популярних в Сілорі фарфорових ляльок. Але Ліна не розуміла, що в цьому поганого. Врешті решт, між її подругами настало перемир'я, але щось від того конфлікту залишилось.
― Ліно, я вчора так здивувалась, коли ти повідомила, що їдеш в експедицію... ― звернулась Анабель до неї. ― Ти ж встигнеш підготуватись до вашого дня народження?
― Звичайно, встигну. Ця поїздка не дуже довга, ― заспокоїла її Ліна.
― Тоді все чудово. Але на конкурс до свята Квітів ти не підеш, так?
Точно, вона вже підходить за віком! Але йти туди справді не хотілось.
― А, я й забула про це.
― Нічого страшного, тобі й не треба. А от ми з Фіоною вже записались. І вона, до речі, робить успіхи, та, сподіваюся, буде однією з переможниць.
― Це відмінно! А як щодо тебе?
― Батьки покладають на мене великі надії, і я стараюся добре працювати для цього.
Почувши це, Ейпріл подивилася в небо. Анабель глянула на неї трохи стривожено.
― А результати першого туру оголосять на ваш день народження! ― продовжила вона. Звичайно, з твого дозволу, Ліно, і твоєї сестри.
― Я не проти, і вона, гадаю, також.
Анабель, кивнувши, усміхнулась.
― Гадаю, мені вже час. Я піду, добре?
― Так, до зустрічі! ― відповіла Ліна.
― Бажаю щасливої дороги! ― після цих слів її подругу знов сховали гілки.
Але довго дівчатам самим не довелося сидіти. Почулися кроки людей ― то прийшли охоронці. Ліна помітила серед чоловіків в темному одягу того, хто мав сіро-зелене вбрання.
― Скажіть, пане, чи ви не провідник? ― звернулась вона до нього.― Саме так, принцесо. Моє ім’я ― Дотай.
― А ви давно тут працюєте?
― Більше десяти років, але зазвичай з робочими експедиціями, як-от ця. Тому ви могли не бачити мене під час подорожей.
Вона кивнула. В цей час прийшли інші учасники ― цілителька Вереса, Ейпріл з матір’ю Жанною і травниця, імені якої Ліна не знала. Цілителька обвела всіх поглядом:
― Всі готові? ― у відповідь почулося «Так!». ― Ви теж, ваша високосте?
― Так.
― Відмінно. Що ж, в такому разі, гадаю, можемо відправлятися раніше.
Жінка сіла у відкриту карету, а Ліна подумала про її погляд. Здається, головна цілителька була не дуже рада її появі. Охоронці повскакували на коней, Дотай взявся правити каретою, а травниці зайняли місце у возі, який тягнули віслюки. Ліна вирішила сісти до них, що викликало щире здивування в супутниці, з якою вони не були знайомі. У Ейпріл на обличчі з’явився вираз «Так, цього ми очікували». Ця реакція справді була очікуваною, сидіти разом зі звичайними робітниками не належить принцесі. Але Ліна робила таке не вперше ― і причиною цьому була Ейпріл.
Коли дівчата познайомилися, її мати Жанна ще заробляла прачкою, і величезна різниця між суспільними станами подруг роками ставала все помітнішою. Таким чином то одна, то друга іноді перетинали межу: Ейпріл опинялася на святах, на які діти її стану не допускалися, а Ліна почала спілкуватися з робітниками та слугами. Її батьків могло б занепокоїти те, що їх доньку на публіці можна побачити з «нижчими», але вони знайшли це гарними засобом для збільшення прихильності громадян.
А от Ейпріл з матір’ю в палаці не любили. По-перше, бо за традицією люди успадковували професію батьків, і потім не змінювали. Але Жанна не тільки змінила її, а ще й підвищилася, що не змогло пройти повз увагу придворних. По-друге, це не викликало б невдоволення, якби її донька не товаришувала з принцесою. Тому з’явилася навіть чутка, що Жанна «набивається в аристократки», хоча як це можливо ― невідомо. І без впливу зовнішності не обійшлося ― і мати, і донька мали вогняно-руде волосся та обличчя, густо поцяцьковане веснянками, а такі яскраві люди завжди привертають увагу.
Коли, екіпаж виїхав за ворота палацу і Ліна з Ейпріл в один голос вигукнули:
― Нарешті!
Назустріч пригодам! Погода була сонячною, вітерець розвівав волосся, обіцяючи пригоди: найкращий час для подорожі. Перед палацом розкинулася столиця Сілора, місто гарне, але дещо заплутане. Співи паркових пташок тут замінилися людськими голосами. Хоча від палацу було шапкою докинути до головної площі та інших цікавих місць, пані Вереса попрохала Дотая провезти їх не дуже залюдненими місцями. Ліна, яка тут бувала постійно, не сильно через це засмутилася, але зрозуміла причину невдоволення Цілительки: та не хотіла, щоб експедиція привертала зайву увагу, але з принцесою це було неможливо. Дівчинка вирішила дізнатися ім’я незнайомої травниці, але, отримавши відповідь ― Нора, помітила їхню напругу. Ейпріл теж це побачила і спитала перша:
― Мамо, щось сталось?
― Та, начебто, ні. Просто останнім часом все якесь неспокійне.
― Але ж на роботі справи добрі, так? А скоро ми додамо нову рослину до оранжереї і вони стануть ще краще.
Жанна замислено кивнула. А Ліна подумала про її слова. Хоч сама вона нічого такого не помітила, хіба що вагання тата, фраза «все якесь неспокійне», ніби перегукувалась з її станом, який з’явився три дні тому.
Як тільки вони опинились за містом і поїхали Овочевим шляхом, Ейпріл дістала сопілку і заграла веселу мелодію. Грала вона просто чудово, хоча вчилася сама і навіть без нот. Жінки, почувши її музику, розслабилися і усміхнулися. Подальша дорога тривала спокійно ― вони промайнули залиті сонцем поля та виїхали в лісисті Жовті гори, де колись здобували топаз. Ліна весь час мовчала, що з нею траплялося тільки під час поїздок ― вона дуже полюбляла роздивлятися пейзажі. В гаю посеред Жовтих гір Цілителька вирішила зупинитись.
― Поблизу росте багато цуанки, ― пояснила вона.
Нора одразу злізла з возу і пішла в кленовий гай ліворуч дороги: певно, знала де шукати. Жанна та Ейпріл пішли туди ж.
― Ліна, підеш з нами? ― покликала її подруга.
Мати дорікнула їй:
― Ейпріл, ну вона ж принцеса!
― Я ж не казала, що вона теж має збирати цуанки! А просто спитала, чи хоче вона піти з нами.
― Ні, все гаразд, я йду, ― заспокоїла їх Ліна. ― Але, справді, нічого поганого ж не станеться, якщо я збиратиму з вами, так?
Вони постійно мусять працювати, але їй раніше чомусь не приходило в голову їм допомогти. Хоч, насправді, зараз вона теж не мала бажання щось збирати.
Жанна лише похитала головою.
― Дякую, Ліно.
Виявилося, що ягоди цуанки, які нагадували зелені шишки, росли серед трави в вологих місцях. Ліна якось пила з них чай, дуже приємний на смак, і тому ніяк не могла повірити, що пахли вони сирістю й болотом.
― Може, в шоколад додають коників, а я просто не знаю? ― пожартувала вона, намагаючись відшукати ягідки.
― Все може бути, ― в тон їй відповіла Ейпріл. ― Бо я ще не зустрічала людей, які б їх куштували. Нещодавно в місті навіть казали, ніби магазинний хліб виробляють з тирси.
― Та що вони тільки не кажуть, ― Жанна зітхнула. ― А коли ти це почула?
― Коли ходила продавати фігурки.
― О, точно, як вони продаються? ― зацікавилась Ліна.
Ейпріл оживилася:
― Чудово! Останнім часом покупців все більшає. Та й моє вирізання стало витонченішим.
― Поздоровляю!
Три роки тому Ейпріл навчилася вирізати фігурки з дерева. І настільки добре, що змогла їх продавати. Жанна поклала в корзину три цуанки і спитала:
― І багато ти вирізала за цей місяць, Ейпріл?
Та раптом завагалася:
― Ну, не дуже…
― Чому? Що ти робила?
― Вчилася.
Жінка здивовано підняла брови:
― Вчилася? І що ж ти вчила?
― Географію і математику, ― сказала Ейпріл, відводячи погляд.
Тут здивувалася й Ліна, А Жанна взялася рукою за голову:
― Доню, ну навіщо тобі це? Основне знаєш ― і добре, а інше тобі в житті не знадобиться. Ми ж не аристократки, чесне слово.
― Бо мені цікаво! І до того ж, ти теж вчилася. Навіть у дорослому віці ти змогла отримати стільки знань про рослини, що тебе взяли на нову роботу! Не вірю, ти робила це тільки для підвищення зарплати. Чи тобі... зовсім не було цікаво?
Її мати зітхнула.
― Так, спершу я почала робити через цікавість, мені правда подобалися рослини. Але, по-перше, це були виключно практичні знання, які змогли покращити наше життя. А по-друге, невже ти не знаєш, що я за це заплатила? Моя мати і сестра образилися, бо вирішили, що змінивши професію, я зрадила родинне ремесло, ― жінка замовчала, і все ж продовжила. ― А ще я втратила час. Ті роки, які я могла витратити на те, щоб знайти нового чоловіка і народити ще, я витратила на вчення.
― Але...
― А ти могла б в цей час заробляти гроші, а не читати непотрібні книжки. Ейпріл, я бажаю тільки кращого, і тому не шкодую про свій вибір. Але тобі не варто повторювати моє життя.
Та промовчала, а жінка звернулась до Ліни.
― Ох, Ліно, вибач, що ти це почула. Просто... я не хочу щоб моя донька на тебе вплинула. Щоб там не було, сім’я ― це головне, добре? ― сказала вона якимось дивним високим голосом.
― А… так. ― вона почувалася збентеженою. Ніколи раніше Жанна нічого їй не радила і ні про що не прохала.
Вони довго мовчали, а потім Ейпріл озвалася:
― Мамо, ми підемо позбираємо за тим пагорбом, гаразд?
― Так, ― вона торкнулася рукою очей.
Дівчата хутко пішли. Як тільки дерева сховали Жанну, Ліна спитала:
― Вона плаче?
― Гадаю, так, ― Ейпріл зітхнула, ― Насправді, я знала про її переживання, але щоб аж до сліз… Я ніколи не любила інших наших родичів і не страждала через відсутність батька, тому не здогадувалась, що для мами це так важливо.
«Все сталося так раптово», ― подумала Ліна. Вона почувалася неприємно, бо вперше бачила чиюсь проблему так близько. І не знала, чим зарадити.
― Що ти думаєш робити? ― спитала вона.
― Буду поєднувати навчання з роботою. Все ж, мама дещо має рацію.
Останок часу вони мовчки збирали цуанку. Ейпріл думала про своє, а Ліна хотіла якось зменшити напругу, та не могла цього зробити. Тоді вона спробувала звернути увагу на збирання, і помітила, що ягідок в її корзинці лише п’ять. Незважаючи на це, Жанна та Ейпріл подякували їй ще двічі. Але, повертаючись, Ліна побачила в руках пані Вереси теж корзину, доверху заповнену цуанкою й іншими рослинами. Це було дивно, адже Цілителька все ж належала до аристократок, хоч і до збіднілого роду, як і вчителька Майара. Ліна обернулася на Ейпріл ― та стояла зі здивованим виглядом і дивилася туди ж.
― Ти теж помітила? ― зашепотіла вона до Ліни, сідаючи в віз.
― Так, і це дуже дивно. Вона раніше не робила подібного?
― Ні, зате тепер зрозуміло, чому пані брала на себе більше роботи, ніж треба, ― в очах подруги блимнув вогник, наче їй сподобалося це відкриття.
А Ліна подумала, що набагато більше її оточуючих не хочуть відповідати правилам свого положення.
Коментарі