Коли вони домовилися, коли і де саме зустрінуться після знайдення Рути, Ліна замислилась про іншу, не настільки важливу, але незрозумілу їй деталь: звідки відправник знав про її справжній калейдоскоп? Бо надто вже вони були схожі. Чи означає це, що хтось тут раніше іще раз зазирав у сумку? “Ні, не могло бути, ― заперечила вона собі. ― Раніше я не полишала свої речі, а в Фатарі він би просто не устиг виготовити токнес.” Зате Ліна пригадала, як у дитинстві частенько любила показувати новим знайомим те, що носила з собою ― і калейдоскоп теж. Тож таємничий відправник міг якраз тоді його бачити. І невже тоді він чекав увесь час цього моменту? 

“Коли ж я останній раз показувала калейдоскоп”? Точно ― два роки тому! Вони з нянею їхали в інше місто, і в готелі та представила їй одну свою знайому: пані... Як же її звали? Забуття імені було дивним, адже Ліні міцно вкарбувалися в пам’ять темно-зелені очі, глибокий голос і слова жінки. Навіть приймальню готеля, де вони сиділи.

― Я займаюся торгівлею, ― розповідала жінка після знайомства і невеликої розмови, ― як звичними, так і, можна сказати, унікальними речами. Ще я назвала б себе людиною мистецтва, оскільки мене цікавить поєднання краси природи і людських речей, як от тканин, що імітують гірські породи, водяну поверхню і тварин, барельєф із візерунків колосся і дерев та музики, виражаючої шторм чи дощ.  

― Так, ці речі справді вельми цікаві! ― Ліна слухала жінку з захопленням. 

― А як, щодо вас, принцесо Евеліно? Якими є ваші інтереси? 

― Насправді, мені до вподоби дуже багато речей. Але найбільше, мабуть,― подорожі та святкування й інші заходи. 

― Он як. Якщо не помиляюся, у вас добре життя, ― дивним, незрозумілим для Ліни тоном сказала пані. 

― Думаю, ви праві. А як щодо вашого? 

Жінка усміхнулась. 

― Моє, напевно, теж непогане, дякую за турботу. Хоча, звісно, є завжди є чого прагнути і куди рости. 

Потім вона більше питала Ліну про її життя, уважно слухаючи, а та весело розповідала. Одне з запитань відкрило найбільш пам’ятну частину їхньої розмови: 

― Скажіть, а чи мрієте ви про щось? 

Ліна без вагань одповіла: 

― Мені б хотілося, щоби усі люди були щасливі. 

― Гарне бажання, однак неможливе для виповнення в найближчі... віки. А чи маєте ви таке, що стосується особисто вас? 

Ліна замислилась. 

― Думаю, є, але зовсім нездійсненне. Розумієте, я дуже полюбляю читати історії про фей і їхні чари, тому мрію потрапити в казку з ними. 

Усмішка жінки стала ширшою ― здавалося, ніби вона хотіла почути цю відповідь.  

― Звучить чудово. Насправді я рада так неочікувано зустріти людину, яку приваблюють подібні речі. На мою думку, саме любов до чар і всього незвичайного створює найцікавіших людей. А ще до таємниць ― ті додають світові особливого шарму. Якби вони раптом зникли, то закладаюся, що доклала би всіх зусиль для їх повернення. 

Якийсь час вони обмінювалися знаннями щодо магії та фей: виявилося, пані вивчала і цю тему. Ліна все більше захоплювалася нею і тому показала калейдоскоп, розповівши свою дитячу ідею, що він ― портал до таємничого маленького світу, хоча вже не була дитиною. Жінці він сподобався, наприкінці вона запитала: 

― Чому ви вважаєте свою мрію про потрапляння у казку нездійсненною? ― в її очах блимали хитруваті вогники. Ліна здивувалась: 

― Оскільки ані фей, ані магії давно не існує. 

― Проте магія все ще є. 

― Так, я знаю про сили відьом... Однак, зрозумійте, вони зовсім... не такі. 

― Розумію. А хіба існування їхніх чар не доводить, що можуть бути інші? Як думаєте? 

Ліна поглянула на неї широко розкритими очима. 

― Це дійсно має сенс! Якщо чесно, мені теж приходила подібна думка... То ви вважаєте, що усе скоро повернеться чи навіть є зараз? 

― Я знаю, що таке можливо, як і здійснення твоєї мрії. Навіть інакше ― я обіцяю, що в майбутньому ти потрапиш у казку. 

― Дякую за ваші слова... Але як...? ― Ліна була надто приголомшена, щоби договорити. 

― Ти дізнаєшся, коли прийде час. Знаю, фраза звучала дещо заїжджено, але саме так і має бути. Десь тоді ми с тобою і зустрінемося, можливо, трохи раніше чи пізніше. 

― Стривайте, то ви кажете, що я не побачу вас до того? Чому? 

― Оскільки інакше буде не настільки цікаво. Хороша частина казки ― таємниця. До побачення! 

І останнім, що бачила Ліна, був здійнявшийся плащ жінки, коли та полишала готель. Вона сиділа, не рухаючись, доки не підійшла няня. 

Спершу Ліна часто згадувала пані, сподівалася на скоре виповнення обіцянки. А коли розказала няні, та відповіла:  

― Нічого собі... Я й не знала, що пані виявиться дивачкою і розповідатиме настільки ж дивні речі. Не хочу тебе засмучувати, але те, що вона казала, не може бути правдою. 

― Чому? Я ж пояснила... 

Няня похитала головою.  

― На жаль, завжди існують люди, які стараються негарно пожартувати над високопоставленими особами із заздрощів. Треба просто не зважати на них. Мені дуже шкода, що саме я познайомила тебе з нею.  

Ліна дійсно засмутилася. Вона знала ― няня каже правду, і водночас хотіла вірити загадковій пані, хоча мало знала про ту. Врешті, через рік купа нових знайомств і подій витіснили її в дальній закуток пам’яті. А в цей час вона глибоко замислилась. Магія, феї, таємниці ― усе, що казала жінка, стосувалося токнесу! І зараз стало зрозуміло, що вона могла не просто вірити в інші чари, а й знати про них: якщо у Сувон вони з’явилися півроку тому, то раніше теж могли бути у когось! Невже ця пані прислала токнес?! Раптом вона хоче допомогти? На мить Ліну наповнила радість. 

Або ж... Вона і є відьма. У цього припущення була якась лячна правдоподібність. Ні, не може бути! Образ пані ніяк не натягувався на злодійку. “До того ж, ― розсудила Ліна, ― якщо вона відьма, то її слова й уся наша зустріч не мала б сенсу, бо тій я потрібна через щось, що трапилося з батьком.” Ех, її голова вже кипить, а вона нічого не зрозуміла! “Самі здогадки мені нічим не допоможуть. Треба дочекатися завтра”. 

Наступного дня Ліна вставала знервована ― ще б пак, сьогодні у неї є шанс наблизитися до розгадки! Бутерброд з сиром за сніданком частково покращив її настрій. Коли вони з Сувон принесли сюди їжу, Ліна очікувала, що треба буде ділитися з багатьма. Втім, фатарці, здавалося, уникали всього пов’язаного з нею, і навіть коли вона сама запропонувала їм, дружно хитали головами. Окрім Тали, якій стало цікаво, що це за їжа. “Справжні аскети,” ― подумала Ліна, та їй було дуже важко бачити їхні обличчя.  

Проте відхід жителів швидко переключив її на інше. “Зовсім скоро.” Почекавши, Ліна напрямилася до лавандової верби біля Блакитного Ока. Там уже стояли Тала, Ян і Сувон, згуртувавшись навколо маленької дівчинки ― тієї самої! 

― Ось Рута! ― повідомила Тала. ― Ліно, скажи, скажи, це вона? 

― Так. 

Побачивши Ліну, Рута стиснулася, її обличчя стало геть переляканим. Стало трохи шкода її, проте вони всього-навсього говоритимуть, правда ж? 

― Привіт, ― як би там не було, а вітатися Ліні треба, ― я пам'ятаю, що вчора ти чіпала мою сумку, і хочу про дещо з тобою поговорити.  

― Але я справді нічого не крала! ― випалила дівчинка. ― Там усе на місці, справді... 

― Я знаю, тому запитаю інше, ― вона дістала токнес. ― Ти знаєш, що це за річ? 

Тепер обличчя дівчинки стало здивовано-розгубленим.  

― Ні-і, а що це? 

― Ми не знаємо, ― відповіла Тала, ― але ми думали, що це ти поклала Ліні в сумку! 

― Ні, воно там уже було, чесно! І друге таке ж. Одне десь боку, інше на самому дні...  

Рута знову почала ридати, а Ліна замислилась. "На самому дні..." Чи могло бути так, що токнес дійсно з'явився раніше, а Рута просто привернула її увагу до сумки і змусила перевірити? Мабуть, могло. Ліна не думала, що дівчинка прикидається. Тала протягнула: 

― Мені здається, вона не бреше. 

― Мені теж. Тоді навіщо тобі знадобилися мої речі?

Рутині очі забігали туди-сюди. 

― Я просто почула, що сюди прийшла принцеса... І подумала, а що у тебе є. Мені тільки було цікаво, пробач! 

― Гаразд, але ти могла спитати дозволу. 

Дівчинка кивнула головою і так її не підняла. 

― Можеш іти.  

І Рута ледь не втекла. Погляди усіх троїх звернулися до Ліни, і та озвучила їм своє припущення щодо неуважності.  

― Дійсно можливо, - помітила Сувон. ― Не думаю, що Руті було де вчитися акторській майстерності. 

― І навіть якщо вона бреше, ми все одно не можемо нічого зробити. Мабуть, це з самого початку не мало сенсу, ― Ян зітхнув. ― Схоже, є тільки один спосіб дізнатися: задіяти токнес. 

Тала погодилась і додала:  

― Але краще це зробимо ми! Бо Ліна ― принцеса, і з нею не має нічого статися. 

― Ні, ― через силу відповіла Ліна. Їй страшенно хотілося дізнатись, і при тому вона сама боялася, тож чиясь допомога була б ідеальним варіантом. Але розуміла, що їй це найбільше потрібно, тож відповідальність теж на ній. ― Якщо вже перевіряти, то робитиму я, проте, гадаю, не варто.  

― Ну-у, як хочеш, - сказала Тала. 

Вони разом мовчали, замислившись. Ліна поглянула на Сувон, сподіваючись, що у неї знайдеться рішення. Але та дивилася кудись убік. Ні, це ж Лінина проблема, навіщо їй чекати, поки хтось інший щось придумає? Вона зробить це сама! Уважно ще раз прочитала записку, і у неї з'явилася ідея: 

― Якщо все правильно, токнес задіється, лише коли сказати, що у мене є запитання. Але спочатку має світитися картинка, тож за допомогою неї можна принаймні зрозуміти, справжній він, чи ні. 

― Точно! ― Тала уставилася на токнес. Ян теж оживився. Ліна обережно двічі повернула маленький циліндр - почулися клацання, потім, знову з клацанням, притиснула його до довгого. Видалося, що калейдоскоп тихо завібрував. Затамувавши подих, вона зазирнула у шпарину, і ― о диво! ― тьмяне небо сяяло, а хмари на ньому пливли, наче справжні. Якусь мить Ліна не могла відірвати від нього погляд, цілковито вражена. Потім мовчки дала токнес іншим ― у них зробилися такі самі вирази облич. Вони продовжували дивитися на нього, доки картинка не згасла.  

― То це точно не розіграш, ― нарешті вимовив Ян. 

Що ще казати? Все було очевидно, та означало єдине ― її привід для хвилювання став більшим. Вони знову почали обговорення, і знову майже ні до чого не дійшли. Наприкінці Ліна сказала:  

― Я просто залишу його в сумці і не чіпатиму, доки проблема з відьмою не вирішиться. А опісля покажу його батькові.   

На тому вони розійшлися. Настав час і Ліні повертатися до звичних занять. Стривайте, а які у неї заняття? І тут вона згадала свою невдачу. Що ж, здається, весь її подальший час треба присвятити читанню ― так вона і зробила. "Цікаво, чи можу я таким чином перетворитися на копію Домініки?" Ні, навряд чи це можливо. Щоби не сидіти на одному місці, Ліна часом мандрувала стіною Фатару, знаходячи інші камені та виступи. 

Знання, котрі вона отримала в результаті, були точно варті часу. Як виявилося, пташки-листки називалися плістами чи плісточками і за допомого свого оперення могли зобразити не тільки різноманітні види листя, а й багато чого іншого. Колись вони дійсно використовували його для захисту від хижаків, проте ті вимерли задовго до Спустошення. Тож зараз плісти приймали інші вигляди лише у надзвичайних ситуаціях та під час грайок ― так би мовити, їхніх свят, під час яких молоді пташки старалися зробити якомога вражаючіший образ. Після прочитання Ліна стала цікавитися ними більше. 

В свою чергу, ящірки-бабки (яких так і звали) витворювали з опалих пелюсток великі гнізда, при чому робили їх міцними. А якщо вірити книжці, ті гнізда мали вигляд справжніх витворів мистецтва. У книжці навіть була мала ілюстрація одного з них ― воно нагадувало щось середнє між квіткою ланату і палацом та дуже сподобалося Ліні. Загалом, багато чарівних створінь мали на перший погляд безсенсові, але цікаві особливості: це робило їх більш... схожими на людей?  

Сонце мірно рухалося по небосхилу, і в якийсь момент вона зрозуміла, що вже може цитувати абзаци з розділу про плістів. Значить, настав час їй випробувати з їхньою допомогою свої знання та сили. Проте Ліна так і не пішла. Вона боялася вкотре зазнати невдачі й усвідомити, що нічого не покращилося. “Ліпше мені поки не знати, наскільки я здібна, і спокійно читати далі.” Тож усупереч очікуванням сьогодні Ліна не пробувала навчатися магії.