Глава 2. Завтра - похід
Їй снилося щось дивне, щось незвичайне та чарівне: як відчуття казок, прочитаних в дитинстві. І, розплющивши очі, вона ще сподівалась повернутися знов у цей сонний світ, але марно. Ліна відчула смуток. Колись і реальний світ був так само сповнений чарівного, але все це забрало Спустошення. А їй так хотілося пожити в магічному світі! Звичайно, деяке чарівництво було небезпечним, але ж його могли побороти, чи не так? В будь-якому разі, зараз із магії лишились тільки відьми, і вони не були ані добрими, ані злими. Просто громадяни зі своєю професією, яка, однак, викликала суперечки. Ліна не зналася з жодною з них, тай не хотіла, бо їй не подобалась магія, що ґрунтується на втраті. Так, щось її думки не туди зайшли.
― Привіт, Джо! Привіт, Арана, Мінні й Хобі! Привіт, Сі, Кей, Нау, Оле та Ейн! Доброго ранку вам усім.
― Пр-ривіт, Ліна! ― крикнув папуга Джо.
Усі інші, звичайно ж, промовчали. Ліна погладила кролика і задумалась, що у неї сьогодні за планом. Точно, вишивання! Настрій почав швидко випаровуватись. Вона глянула на годинник ― майже дев’ята ранку, ще дві години в неї є. Ліна вискочила з кімнати, пробігла галерею, зазирнула в Кольорову кімнату ― порожньо. Не дивно, адже майже всі в цей час мали якісь справи. Дівчинка вже збиралась вийти в палацовий садок, як помітила Ейпріл, що ледь не летіла кудись з найщасливішим обличчям у світі. Ліна теж усміхнулася.
― Ейпріл!
Та здивовано озирнулась, і помітивши Ліну, помахала їй рукою. За мить дівчата вже опинились поряд.
― Ти кудись поспішаєш? ― про всяк випадок спитала принцеса.
― Ні, просто трохи схвильована. Уявляєш, завтра я теж вирушаю в похід!
Мова йшлася про похід в Мертві Гори. Два тижні тому провідники випадково знайшли там рослину, яка вважалася знищеною ще зі Спустошення. Головна цілителька, дізнавшись про це, вирішила на власні очі її побачити та, якщо можливо, пересадити і почати розводити. Звичайно, вона не мала робити це сама ― для місії призначили кілька слуг, що також були охоронцями, і двох травниць, донькою однієї з яких була Ейпріл. А сьогодні їй дозволили піти також. Ліні дуже цікавилась цією темою ― як фанатка подорожей.
Однак усмішка раптом зникла з обличчя її подруги.
― Послухай, ― схвильовано почала вона. ― Те, що ти казала вчора… Дивно, бо раніше ти завжди погоджувалась з тим, що будеш королевою. Невже трапилось дещо, змусивше тебе сумніватись?
Ліну ці слова застали зненацька. Чомусь її огорнуло дивне відчуття ― хоча вчора вона наче розібралася з усім, ця тема була їй неприємна.
― Ні, ні, нічого не трапилось. Просто зрозуміла, що не підходжу для цієї роботи. Але… ми можемо поки не говорити про це?
Ейпріл подивилась на неї трохи підозріло.
― Звичайно. До речі, нас не буде десь біля тижня, проте можемо трохи затриматись, якщо знайдемо ще щось цікаве.
― Звучить наче початок чогось надзвичайного. А, уяви, якщо ви підете за рослиною і зустрінете якусь магічну істоту!
Подруга розсміялась.
― Тоді хочеться, щоб ця істота виявилася безпечною.
Ліна подумала, якби весело було піти з ними. Якби було можна. Але стоп, чому це не можна? Ніхто не забороняв їй цього, ніяких проблем не існувало. То чому вона ще не попрохала батьків про це? Невже... вона боїться? А цю мить душу обпік сором. В їхній країні так багато людей, яким доводиться стикатися з величезними труднощами, долати їх, а що страшно для неї? Вишивання? Життєві зміни? Навіть зараз, Ейпріл, молодша за неї на рік, спокійно йде в подорож, а Ліна все боїться. Яка ж ганьба.
― Знаєш, мабуть, я теж піду.
― Ти також? А тобі дозволять батьки? ― здивовано спитала Ейпріл. ― Але, насправді, буде класно, якщо ти підеш з нами.
― Я спитаю, швидше за все дозволять, ― відповіла їй принцеса, хоча вже була не надто впевнена.
― Може, тобі варто зробити те, що їм сподобається? Ну, щоб більше шансів було?
― Дякую, теж про це подумала. І я навіть знаю, що! ― Ліна швидко розповіла про зустріч об одинадцятій. ― Але спершу треба потренуватися.
―А, ну то щасти тобі!
― Тобі теж. До вечора!
Вона ледь не бігла до своєї кімнати ― зараз кожна хвилина важлива. Узявши полотно, Ліна нанизала бісерину на голку і встромила в тканину. На щастя, до приходу тієї леді залишалось більше півтори години.
Кого можна уявити при словах «пані, якій довіряє королева Ірідесса»? Знаючи, що довіряла мати лише тим, кого поважала (а кому ж іще?), ця жінка мала бути елегантною та освіченою, з ідеальним макіяжем і дорогою сукнею. Єдиною, хто не підходила під усі критерії, була вчителька Майара, яка не надто любила хизуватись одягом. Зате, по словах матері, знаннями та освітою вона могла перевершити усю знать.
Проте леді, що сьогодні чекала на Ліну в Нарцисовій залі, очікуванням відповідала повністю. Дуже худа, з високою зачіскою і в розкішному зеленому платті, вона привітала дівчинку:
― Доброго ранку, принцесо Евеліно, я Каріна з роду Квітколиців. Прошу, сідайте, всі необхідні речі вже тут.
― І вам доброго ранку, леді Каріно, ― Ліна зробила реверанс. Цю жінку вона колись зустрічала і, здається, та жила при палаці.
Та всміхнулась.
― Щиро рада знайомству. Наше зайняття ще не почалося, може трохи почекаємо?
― Так, міледі. До речі, ви маєте чудовий вигляд.
― Дякую, як і ви.
О так, Ліна з фрейлінами постаралися сьогодні зробити все якнайкраще. Вона сильно нервувала, що для неї було рідкістю. Було від чого ― від враження жінки залежала її можливість піти в подорож. Намагаючись трохи відволіктися, вона помітила, що приміщення наповнює кавовий аромат. Це її зацікавило ― в Сілорі, їхній країні, зазвичай пили фруктовий чай, а от в Аленарії ― країні, родом звідки була її мати, віддавали перевагу каві.
― Леді Каріно, скажіть, чи ви не з Аленарії?
― Саме так, ваша високосте. Ми з вашою матір’ю, королевою Ірідессою, співвітчизники. Але чи не могли б ви розповісти про себе? Скажімо, чи полюбляєте ви бали або інші заходи?
Ліна збиралася відповісти, як у дверях з’явилась несподіванка ― дівчинка її віку. Бліде обличчя тієї контрастувало з темним волоссям і майже чорними очима. Ці очі були якісь дивні ― наче невиспані, хоча темних кіл не було. Мабуть, сховала під кремом.
― Доброго ранку, леді Каріна Квітколиц, і тобі, Ліно. Я не запізнилась? ― запитала сестра.
― Доброго ранку, принцесо Домініко. Не хвилюйтеся, ви якраз вчасно. Сідайте, і ми можемо розпочати наше зайняття.
Домініка теж прийшла?! А Ліна-то гадала, що тільки її вишивання треба контролювати. Невже сестра вчинила щось не те? Леді Аріна помітила її здивування і спитала:
― Ох, пані Евеліно, невже вас не попередили про те, що ваша сестра також буде на зайнятті? Мені дуже прикро за таке непорозуміння, наступного разу я сама за цим прослідкую.
― Так... Дякую, міледі.
Двійнята взяли до рук полотна і почали вишивати. Ліна знала, що зараз їй треба слідкувати за кожним рухом голки і водночас підтримувати бесіду. Леді Каріна продовжила:
― До вашого приходу ми обговорювали ставлення до світських заходів. То що відповісте, принцесо Евеліно?
― Мені дуже подобаються бали та інші свята. З особливою увагою я ставлюся до благодійності ― це покращує життя наших людей.
― О, ви така турботлива. Певна, ви б стали гарною королевою. А як щодо вас, принцеса Домініка? Я чула, що ви дуже багато вчитеся.
― Саме так, міледі. Подібні заходи мені не дуже до вподоби, і я роблю те, що вмію краще.
― Але ж така високородна дівчина, як ви, має також приділяти увагу суспільному життю.
Ліна знову глянула на сестру. Вона так давно її не бачила, що забула, наскільки вони різні. Так вийшло, що Домініка була більш схожа на матір, а Ліна ― на батька. Насправді, зовнішність вона мала не дуже принцесину ― пряме русяве волосся замість розкішних локонів, шкіра встигла засмагти влітку, ще й трохи веснянок на вузькому обличчі. Мабуть, тільки блакитні очі відповідали стандарту.
Леді й дівчата ще довго сиділи, вишивали та говорили. Ліна почувалася виснаженою, зате її голка йшла майже ідеально.
― Пані, ви обидві гарно вишиваєте. Я навіть не знаю, навіщо вам призначили додаткові зайняття. Але як би там не було, завтра ми знову зустрінемось об одинадцятій, ― повідомила леді Каріна.
Завтра? Якщо все піде добре, Ліни завтра не буде в палаці. Покидаючи зайняття, вона відчувала піднесення, аж раптом помітила, що йде поряд з сестрою.
― Я? Планую стати радницею. Хоча це не традиційно, але я маю кілька ідей щодо майбутнього королівства, і хотілося б ними поділитися.
То в неї вже ідеї є! Ліна знову відчула сором, але змусила себе заспокоїтись. Домініка видавалася їй трохи дивною ― рідко виходила надвір, постійно сиділа в бібліотеці, і років з десяти майже не спілкувалася з ровесниками. Принаймні, Ліна цього не бачила. Здавалося, що сестра хотіла якнайшвидше вирости. Але, якщо вона має ідеї...
― А ти б не хотіла стати королевою? ― з надією спитала Ліна.
― Ну, це було б непогано, але тоді б на мене чекала купа формальних свят і зустрічей. Наскільки знаю, таке більше любиш ти. До речі, вчителька Майя вже розповіла мені про твої сумніви.
― Невже? ― вона здивовано підняла брови.
Хоча після цього наступило полегшення ― тепер нічого пояснювати не доведеться, Ліна відчула смуток. Ніби з кожним, хто дізнався про її рішення, стежка в минуле все більше стиралася.
― Але, насправді, це вже не сумніви. Я не зможу бути правителькою, яку потребують люди.
― Он воно як. Якщо чесно, мене ця новина здивувала не менш за вчительку. Але це твій вибір. Тож, якщо ти не передумаєш, цю посаду займу я, ― і з цими словами Домініка зайшла до їдальні.
В цей час починався обід ― спільний для королівської сім’ї та придворних. Сьогодні він нічим не відрізнявся від інших, але Ліна з завмираючи серцем чекала його завершення і весь час позирала на батьків. Ось слуги почали відносити тарілки, і вони встали з-за столу. Ось батьки подякували присутніх і пішли до виходу. Ліна наздогнала їх.
― Тату! Мамо!
Вони озирнулися, явно цього не чекавши.
― Щось сталося, Евеліно? ― спитав тато.
― Я хотіла вас запитати. Чи не можна мені піти... в похід за рослиною?
― Ти про той, що організувала цілителька Вереса? Але навіщо тобі це?
― Ну, мені цікаво, бо я ніколи не брала в такому участь. Можна це буде замість подорожі на день народження?
― Евеліно, це ж не туристичний похід. Там буде складніше, ніж ти думаєш. До того ж, це може бути небезпечно.
― Але чому? Я вже багато разів була в горах і нічого не ставалось.
Тато похитав головою. Тоді слово взяла мама:
― Наступний рік твого навчання дуже важливий. Тобі треба вчитися і, до того ж, ще й вишивати.
― Але навчання почнеться тільки через місяць. А речі для вишивання я можу взяти з собою. І леді Каріна сказала, що я гарно вишиваю. Будь ласка! Крім того, я виконую всі свої обов’язки.
― Так, я розмовляла з леді Каріною. А, щодо обов’язків правда, робиш ти все старанно, ― мама замислилась, і все ж відповіла. ― Добре, гадаю, ми можемо відпустити її. Чи не так?
― Я не думаю, що їй варто туди йти.
Обидві співрозмовниці глянули на нього з подивом. Зазвичай, батько частіше відпускав кудись Ліну. Що ж трапилось?
― Чому, любий? ― спитала мама, уважно дивлячись в його очі.
Він не відповів, наче не почув ці слова. Стояв, щось обмірковуючи. На мить Ліні здалося, що в батькових очах промайнув вогник, ніби в нього з’явилася якась ідея, і після цього він сказав:
― Ні, все в порядку. Я згоден, Евеліно, можеш іти.
― Ура, дякую! Я пішла збирати речі, бувайте! ― Ліна обійняла батьків.
Вона була неймовірно рада! І зараз кулею полетіла б до своєї кімнати, але зараз цього точно не треба робити ― а то ніякого походу не буде.
Вона оглянула кімнату, залиту сонячним світлом, кішку Рін на килимі, і здивувалась, чого вона так переживала вчора. Нічого страшного не сталось, і не станеться навіть коли вона розкаже все батькам. Швидко проробивши всі ранкові процедури, Ліна зазирнула в кімнату тварин.
― Привіт, Джо! Привіт, Арана, Мінні й Хобі! Привіт, Сі, Кей, Нау, Оле та Ейн! Доброго ранку вам усім.
― Пр-ривіт, Ліна! ― крикнув папуга Джо.
Усі інші, звичайно ж, промовчали. Ліна погладила кролика і задумалась, що у неї сьогодні за планом. Точно, вишивання! Настрій почав швидко випаровуватись. Вона глянула на годинник ― майже дев’ята ранку, ще дві години в неї є. Ліна вискочила з кімнати, пробігла галерею, зазирнула в Кольорову кімнату ― порожньо. Не дивно, адже майже всі в цей час мали якісь справи. Дівчинка вже збиралась вийти в палацовий садок, як помітила Ейпріл, що ледь не летіла кудись з найщасливішим обличчям у світі. Ліна теж усміхнулася.
― Ейпріл!
Та здивовано озирнулась, і помітивши Ліну, помахала їй рукою. За мить дівчата вже опинились поряд.
― Ти кудись поспішаєш? ― про всяк випадок спитала принцеса.
― Ні, просто трохи схвильована. Уявляєш, завтра я теж вирушаю в похід!
Мова йшлася про похід в Мертві Гори. Два тижні тому провідники випадково знайшли там рослину, яка вважалася знищеною ще зі Спустошення. Головна цілителька, дізнавшись про це, вирішила на власні очі її побачити та, якщо можливо, пересадити і почати розводити. Звичайно, вона не мала робити це сама ― для місії призначили кілька слуг, що також були охоронцями, і двох травниць, донькою однієї з яких була Ейпріл. А сьогодні їй дозволили піти також. Ліні дуже цікавилась цією темою ― як фанатка подорожей.
Однак усмішка раптом зникла з обличчя її подруги.
― Послухай, ― схвильовано почала вона. ― Те, що ти казала вчора… Дивно, бо раніше ти завжди погоджувалась з тим, що будеш королевою. Невже трапилось дещо, змусивше тебе сумніватись?
Ліну ці слова застали зненацька. Чомусь її огорнуло дивне відчуття ― хоча вчора вона наче розібралася з усім, ця тема була їй неприємна.
― Ні, ні, нічого не трапилось. Просто зрозуміла, що не підходжу для цієї роботи. Але… ми можемо поки не говорити про це?
Ейпріл подивилась на неї трохи підозріло.
― Звичайно. До речі, нас не буде десь біля тижня, проте можемо трохи затриматись, якщо знайдемо ще щось цікаве.
― Звучить наче початок чогось надзвичайного. А, уяви, якщо ви підете за рослиною і зустрінете якусь магічну істоту!
Подруга розсміялась.
― Тоді хочеться, щоб ця істота виявилася безпечною.
Ліна подумала, якби весело було піти з ними. Якби було можна. Але стоп, чому це не можна? Ніхто не забороняв їй цього, ніяких проблем не існувало. То чому вона ще не попрохала батьків про це? Невже... вона боїться? А цю мить душу обпік сором. В їхній країні так багато людей, яким доводиться стикатися з величезними труднощами, долати їх, а що страшно для неї? Вишивання? Життєві зміни? Навіть зараз, Ейпріл, молодша за неї на рік, спокійно йде в подорож, а Ліна все боїться. Яка ж ганьба.
― Знаєш, мабуть, я теж піду.
― Ти також? А тобі дозволять батьки? ― здивовано спитала Ейпріл. ― Але, насправді, буде класно, якщо ти підеш з нами.
― Я спитаю, швидше за все дозволять, ― відповіла їй принцеса, хоча вже була не надто впевнена.
― Може, тобі варто зробити те, що їм сподобається? Ну, щоб більше шансів було?
― Дякую, теж про це подумала. І я навіть знаю, що! ― Ліна швидко розповіла про зустріч об одинадцятій. ― Але спершу треба потренуватися.
―А, ну то щасти тобі!
― Тобі теж. До вечора!
Вона ледь не бігла до своєї кімнати ― зараз кожна хвилина важлива. Узявши полотно, Ліна нанизала бісерину на голку і встромила в тканину. На щастя, до приходу тієї леді залишалось більше півтори години.
Кого можна уявити при словах «пані, якій довіряє королева Ірідесса»? Знаючи, що довіряла мати лише тим, кого поважала (а кому ж іще?), ця жінка мала бути елегантною та освіченою, з ідеальним макіяжем і дорогою сукнею. Єдиною, хто не підходила під усі критерії, була вчителька Майара, яка не надто любила хизуватись одягом. Зате, по словах матері, знаннями та освітою вона могла перевершити усю знать.
Проте леді, що сьогодні чекала на Ліну в Нарцисовій залі, очікуванням відповідала повністю. Дуже худа, з високою зачіскою і в розкішному зеленому платті, вона привітала дівчинку:
― Доброго ранку, принцесо Евеліно, я Каріна з роду Квітколиців. Прошу, сідайте, всі необхідні речі вже тут.
― І вам доброго ранку, леді Каріно, ― Ліна зробила реверанс. Цю жінку вона колись зустрічала і, здається, та жила при палаці.
Та всміхнулась.
― Щиро рада знайомству. Наше зайняття ще не почалося, може трохи почекаємо?
― Так, міледі. До речі, ви маєте чудовий вигляд.
― Дякую, як і ви.
О так, Ліна з фрейлінами постаралися сьогодні зробити все якнайкраще. Вона сильно нервувала, що для неї було рідкістю. Було від чого ― від враження жінки залежала її можливість піти в подорож. Намагаючись трохи відволіктися, вона помітила, що приміщення наповнює кавовий аромат. Це її зацікавило ― в Сілорі, їхній країні, зазвичай пили фруктовий чай, а от в Аленарії ― країні, родом звідки була її мати, віддавали перевагу каві.
― Леді Каріно, скажіть, чи ви не з Аленарії?
― Саме так, ваша високосте. Ми з вашою матір’ю, королевою Ірідессою, співвітчизники. Але чи не могли б ви розповісти про себе? Скажімо, чи полюбляєте ви бали або інші заходи?
Ліна збиралася відповісти, як у дверях з’явилась несподіванка ― дівчинка її віку. Бліде обличчя тієї контрастувало з темним волоссям і майже чорними очима. Ці очі були якісь дивні ― наче невиспані, хоча темних кіл не було. Мабуть, сховала під кремом.
― Доброго ранку, леді Каріна Квітколиц, і тобі, Ліно. Я не запізнилась? ― запитала сестра.
― Доброго ранку, принцесо Домініко. Не хвилюйтеся, ви якраз вчасно. Сідайте, і ми можемо розпочати наше зайняття.
Домініка теж прийшла?! А Ліна-то гадала, що тільки її вишивання треба контролювати. Невже сестра вчинила щось не те? Леді Аріна помітила її здивування і спитала:
― Ох, пані Евеліно, невже вас не попередили про те, що ваша сестра також буде на зайнятті? Мені дуже прикро за таке непорозуміння, наступного разу я сама за цим прослідкую.
― Так... Дякую, міледі.
Двійнята взяли до рук полотна і почали вишивати. Ліна знала, що зараз їй треба слідкувати за кожним рухом голки і водночас підтримувати бесіду. Леді Каріна продовжила:
― До вашого приходу ми обговорювали ставлення до світських заходів. То що відповісте, принцесо Евеліно?
― Мені дуже подобаються бали та інші свята. З особливою увагою я ставлюся до благодійності ― це покращує життя наших людей.
― О, ви така турботлива. Певна, ви б стали гарною королевою. А як щодо вас, принцеса Домініка? Я чула, що ви дуже багато вчитеся.
― Саме так, міледі. Подібні заходи мені не дуже до вподоби, і я роблю те, що вмію краще.
― Але ж така високородна дівчина, як ви, має також приділяти увагу суспільному життю.
Ліна знову глянула на сестру. Вона так давно її не бачила, що забула, наскільки вони різні. Так вийшло, що Домініка була більш схожа на матір, а Ліна ― на батька. Насправді, зовнішність вона мала не дуже принцесину ― пряме русяве волосся замість розкішних локонів, шкіра встигла засмагти влітку, ще й трохи веснянок на вузькому обличчі. Мабуть, тільки блакитні очі відповідали стандарту.
Леді й дівчата ще довго сиділи, вишивали та говорили. Ліна почувалася виснаженою, зате її голка йшла майже ідеально.
― Пані, ви обидві гарно вишиваєте. Я навіть не знаю, навіщо вам призначили додаткові зайняття. Але як би там не було, завтра ми знову зустрінемось об одинадцятій, ― повідомила леді Каріна.
Завтра? Якщо все піде добре, Ліни завтра не буде в палаці. Покидаючи зайняття, вона відчувала піднесення, аж раптом помітила, що йде поряд з сестрою.
― Домініка, скажи, чому тобі теж треба ходити на ці зайняття?
Та знизала плечима.
― У мене були справи, і я забула про вишивання.
Так просто! А Ліні раніше здавалось, що сестра дуже уважно ставиться до обов'язків. Тут вона дещо згадала.
― А чим ти займатимешся, коли скінчиться навчання?― Я? Планую стати радницею. Хоча це не традиційно, але я маю кілька ідей щодо майбутнього королівства, і хотілося б ними поділитися.
То в неї вже ідеї є! Ліна знову відчула сором, але змусила себе заспокоїтись. Домініка видавалася їй трохи дивною ― рідко виходила надвір, постійно сиділа в бібліотеці, і років з десяти майже не спілкувалася з ровесниками. Принаймні, Ліна цього не бачила. Здавалося, що сестра хотіла якнайшвидше вирости. Але, якщо вона має ідеї...
― А ти б не хотіла стати королевою? ― з надією спитала Ліна.
― Ну, це було б непогано, але тоді б на мене чекала купа формальних свят і зустрічей. Наскільки знаю, таке більше любиш ти. До речі, вчителька Майя вже розповіла мені про твої сумніви.
― Невже? ― вона здивовано підняла брови.
Хоча після цього наступило полегшення ― тепер нічого пояснювати не доведеться, Ліна відчула смуток. Ніби з кожним, хто дізнався про її рішення, стежка в минуле все більше стиралася.
― Але, насправді, це вже не сумніви. Я не зможу бути правителькою, яку потребують люди.
― Он воно як. Якщо чесно, мене ця новина здивувала не менш за вчительку. Але це твій вибір. Тож, якщо ти не передумаєш, цю посаду займу я, ― і з цими словами Домініка зайшла до їдальні.
В цей час починався обід ― спільний для королівської сім’ї та придворних. Сьогодні він нічим не відрізнявся від інших, але Ліна з завмираючи серцем чекала його завершення і весь час позирала на батьків. Ось слуги почали відносити тарілки, і вони встали з-за столу. Ось батьки подякували присутніх і пішли до виходу. Ліна наздогнала їх.
― Тату! Мамо!
Вони озирнулися, явно цього не чекавши.
― Щось сталося, Евеліно? ― спитав тато.
― Я хотіла вас запитати. Чи не можна мені піти... в похід за рослиною?
― Ти про той, що організувала цілителька Вереса? Але навіщо тобі це?
― Ну, мені цікаво, бо я ніколи не брала в такому участь. Можна це буде замість подорожі на день народження?
― Евеліно, це ж не туристичний похід. Там буде складніше, ніж ти думаєш. До того ж, це може бути небезпечно.
― Але чому? Я вже багато разів була в горах і нічого не ставалось.
Тато похитав головою. Тоді слово взяла мама:
― Наступний рік твого навчання дуже важливий. Тобі треба вчитися і, до того ж, ще й вишивати.
― Але навчання почнеться тільки через місяць. А речі для вишивання я можу взяти з собою. І леді Каріна сказала, що я гарно вишиваю. Будь ласка! Крім того, я виконую всі свої обов’язки.
― Так, я розмовляла з леді Каріною. А, щодо обов’язків правда, робиш ти все старанно, ― мама замислилась, і все ж відповіла. ― Добре, гадаю, ми можемо відпустити її. Чи не так?
― Я не думаю, що їй варто туди йти.
Обидві співрозмовниці глянули на нього з подивом. Зазвичай, батько частіше відпускав кудись Ліну. Що ж трапилось?
― Чому, любий? ― спитала мама, уважно дивлячись в його очі.
Він не відповів, наче не почув ці слова. Стояв, щось обмірковуючи. На мить Ліні здалося, що в батькових очах промайнув вогник, ніби в нього з’явилася якась ідея, і після цього він сказав:
― Ні, все в порядку. Я згоден, Евеліно, можеш іти.
― Ура, дякую! Я пішла збирати речі, бувайте! ― Ліна обійняла батьків.
Вона була неймовірно рада! І зараз кулею полетіла б до своєї кімнати, але зараз цього точно не треба робити ― а то ніякого походу не буде.
Коментарі
Показати всі коментарі
(1)