Чарівний сад настільки захопив Ліну, що вона зовсім не відчувала втоми. “Ейпріл би тут точно сподобалось!” От лише дивно ― навкруги не стояло жодної людської домівки. Невже хранителів Фатару так мало? Ліна вирішила про це спитати.
― Нас і справді небагато, ― пояснила Сувон, ― та більшість не живе саме тут.
― А де ж тоді?
― В печерах поблизу. Місце велике, але для усіх видів рослин все одно недостатньо, тож ми не можемо його займати. В саду живуть лише кілька найважливіжих фахівців ―вони мусять завжди пильнувати, аби чогось не сталося.
― Он як. Але ж в печерах жити, мабуть, так неприємно!
― Я би так не сказала. Хіба що трохи холоднувато, але в цілому, нормально. Точно, я мала ще дещо сказати: чим ближче ми будемо до центру, тим особливішими ставатимуть магічні види, тому прошу, не сходи зі стежки і будь обережною.
Дівчинка вже розповіла їй, що спершу вони зустрінуться з головою Фатару ― Атеном, якого жителі називали “головний майстер”, і що мешкав саме в центрі.
― Добре. То ми підемо туди пішки? ― оскільки дівчата увійшли з західного краю, йти їм треба було немало.
Сувон загадково всміхнулась: цей вираз нагадав Ліні її кішку.
― На цей раз ― ні. Існує кращий спосіб і він вже недалеко.
І справді, хвилину потому дівчата спускалися до широкого струмку. На його поверхі гойдалося величезне латаття, дещо незумісне з такою водоймою. Сувон перестрибнула на один з них ― той м’яко колихнувся, але не втонув.
― Ставай сюди, Ліно, він витримає.
Ліна подивилась на лист з опаскою.
― Це латаття може відвезти нас по воді куди завгодно?
― Так, навіть проти течії, але не вгору чи вниз. А назва в нього ― ланат.
Вона підійшла ближче і обережно ступила на зелену поверхню.
― Краще сісти, ― порадила Сувон, ― бо триматись нема за що, ― як вона сама і зробила.
Ліна теж опустилась, взявшись пальцями за край. Відчувалося це дивно: ланат був набагато тоншим за човен, тому здавалося, наче вона сидить просто на воді.
― А як ним керувати? Можна просто сказати місце призначення, чи напрямляти рухами, як коня?
― Треба подумки давати прості команди, наприклад “вперед”, “ліворуч” чи “швидше”. Ти готова?
― А... так!
Ланат поплив уперед. Спочатку Ліна злякалася ― здалося, що він рухається з неймовірною швидкістю, а все довкола перетворилося на калейдоскоп. Однак, зрозумівши, що це не так, вона подумала, що їй дуже і дуже подобається. Справді, поїздка виявилася просто неймовірною! Дівчата скользили по воді, поки вітер м’яко обвівав їхні обличчя, а мимо проплинали кришталеві верби і співучий комиш. Ліні теж захотілося співати, хоч вона цього ніколи не робила.
Тож, коли лист зупинився і дівчата встали, вона трохи пошкодувала, що все скінчилось. Однак, можна буде ще прокатитись на ньому, правда ж?
― Тобі сподобалось? ― поцікавилась Сувон.
― Так, це було фантастично! І ви так кожного дня пливете?
― Насправді, ні, тому краще не розказуй про це нікому.
― Чому не розказувати? ― Ліна дуже здивувалась. ― Невже це заборонено?
― Не заборонено, проте інші все одно не зрадіють, дізнавшись, що ми користувалися ланатом. Це як... упередження.
― Але звідки воно з’явилось?
Сувон відповіла не одразу.
― Розумієш, більшість жителів дуже боїться за рослини і тварин. Тому навіть не торкаються їх зайвий раз, аби не завдати шкоди, хоч ті не є кволими. Тому і ланатом ніхто не користується. До речі, так само для людей важливо і збереження нашої таємниці, так що не хвилюйся, якщо побачивши тебе вперше, вони зреагують... бурхливо.
Сказане змусило Ліну задуматись. Авжеж, рослини чудові, і берегти їх треба, але настільки...? В її голові з’явилося ще одне питання, може й не одне, та через купу всього нового вона не могла зрозуміти, яке саме.
Роздуми перервав золотий спалах попереду стежки. Ліна підвела голову. Сплах все більшав і більшав, аж доки не перетворився на величне дерево, усе забарвлене різноманітними відтінками жовтого. Золоте дерево! Воно траплялося ледь не в кожному збірнику казок, і за повір’ям, могло подарувати вічне багатство, а його коріння приховувало незлічені скарби. Задивившись на дерево, вона не одразу помітила діда, який оглядав його.
Сувон зупинилась, і Ліна зрозуміла, що то і є головний майстер. Він, однак не поспішав звертати на них увагу. Чому Сувон його не окликне? Ліна збиралася вже зробити це сама, однак дівчинка жестом показала “ні”. Чого б це? Хвилину потому Атен нарешті повернувся в їхній бік. Незважаючи на кількість зморшок, його постать була майже прямою та високою.
― Вам щось треба? ― сухо запитав він.
― Майже нічого пане, добрий день, ― голос Сувон раптом став відстороненим.
― Я ж казав не витрачати час на вітання і таке інше, ― Атен уважно їх оглянув. ― Ти Сувон, так? Та, що відправилася в похід. А тебе я не пам’ятаю, ― його очі пробіглися по Ліні, і зупинившись на її сукні, розширилися з жаху.
Вона здивувалася ― що такого може бути в звичайній сукні? І в мить збагнула: в Фатарі ніхто не носив такого одягу! Яскраві речі могли собі дозволити тільки багаті, звичайні робітники одягали щось сіро-буре. Й, оскільки аристократи тут не жили, головний майстер зрозумів, що Ліна ― чужинка.
― Дозвольте, я вам усе поясню, ― поспіхом вставила Сувон.
На початок її розповіді Атен вже опанував себе і прийняв незворушний вираз. Який, однак, потім змінився на подив, а щойно зайшлося про відьму ― на страх. Коли дівчинка скінчила, якийсь час панувала мовчанка.
― Що ви скажете, майстре Атен? ― не витримала Ліна.
Той наче отямився:
― Що ж, в такому разі, вітаю вас в нашому скромному притулку, ваша високосте.
― Дуже дякую.
― На південному заході звідси є печера, не дуже заповнена. Ви можете заселитися туди.
― Добре, але чи можу я жити в тій, де і Сувон?
Ця ідея Атенові не надто сподобалась.
― Гадаю, там вже немає місця... ― він перевів погляд на її супутницю.
― Небагато, проте є, ― відповіла та.
― Чуєте, пані? До того ж, її печера надто близька до центру, що буде надто неспокійно для вас.
― Але ж мені можна там поселитись? ― наполягала Ліна. Не те щоб вона боялася незнайомців, але в новому місці краще зі знайомими.
― ... Так, можете, ― головний майстер, здається, не мав бажання продовжувати. ― Сувон, відведи пані.
― Дякую вам ще раз. Гарного дня! ― попрощалась Ліна. Хоча чи бувають у людей з таким настроєм гарні дні?
Відповівши на прощання, Атен знову повернувся до дерева. Ліна ця розмова підпсувала настрій,і відійшовши, вона прокоментувала:
― Ваш головний майстер не вельми привітний, ― і не дуже ввічливий, як подумалося їй. ― Він хотів відправити мене в те місце, щоби я нічого тут не пошкодила?
― Саме так. Але не хвилюйся, він такий з усіма.
Ліна похитала головою. Потім її дещо зацікавило.
― Сувон, ти живеш неподалік від центру, так? Чи не через те, що твої батьки які-небудь гарні знавці з догляду за рослинами?
― Це пов’язано, але не з уміннями батьків, а з моїми власними.
― Тобто? Невже ти хочеш сказати, що переселилася від них?
― Так, в одинадцять років я почала робити успіхи, й тоді мені сказали йти жити в інше місце.
― А ти могла відмовитись?
― Звісно, могла. Та, зрозумій, це наша давня традиція, і жити біля центру ― почесно. Ніхто не відмовляється.
― Але ж так неправильно! Діти повинні жити з батьками, ― нехай вона проводила зі своїми менше часу, ніж її подруги, ніхто б в одинадцять років не відправив Ліну в інший кінець палацу чи за його межі.
― Нам же не заборонено спілкуватися з ними чи просити допомоги, ― заперечила Сувон. ― Просто живемо в різних місцях.
― Все одно не добре.
― Гадаєш? Можливо, ти і права. Я просто живу тут увесь час і звикла до правил.
― Якісь безглузді правила.
Сувон мовчки знизала плечима.
Ліна, насправді, не часто замислювалась про свою сім’ю. Про що думати, якщо проблем нема? Хіба що мама в її житті з’являлася рідше за тата. Усі яскраві Лінині спогади були пов’язані саме з ним ― як вони танцювали на Сонячному балу, як він розповідав їй про все королівство, і як хвилювався, коли вона уперше сідала на коня... Ну і коли Ліна робила щось неправильне, втлумачував їй це також він або няня (окрім випадку з вишиванням). Так ставалося через те, що мама виконувала обов’язки «першої леді» і була присутня на багатьох чаюваннях, показах і різноманітних розмовах. А з сестрою Ліна мала різні інтереси. Раптом в її пам’яті спливла картина: їхня сім’я в кареті, мама дивится в вікно, а тато намагається розговорити Домініку, яка відповідає однослівно та неохоче. Ліні стало сумно ― коли вона їх ще побачить? Втім, цікаво, чому їй так запам’ятався цей момент? Може, він щось...
― Ось тут, ― перервала її думки Сувон.
Та вони остаточно вилетіли з Ліниної голови, коли вона зрозуміла, про що мова. Попереду темнів отвір печери, де люди спали просто на кам’яній підлозі, розстеливши тканину. Ліна аж зупинилась ― ніколи раніше їй не доводилося бачити настільки... первісний спосіб життя.
― Якщо хочеш зараз прийняти душ, то краще поспішити, ― попередила Сувон. ― Зараз усі вставатимуть, і, якщо помітять тебе, буде плутанина.
От щоби її помітили в такому вигляді, Ліна хотіла найменше.
― Тоді вже йду, ― спішно відказала вона, рушаючи.
Супутниця окинула її поглядом:
― Точно, в тебе ж сукня порвалася. Дати свою?
― О, було б чудово.
Сувон, кивнувши, увійшла до печери, навшпиньках обійшла її по краю і вказала на вузький прохід ліворуч.
― Там вмивальні кімнати, ― прошепотіла дівчинка.
Ліна обережно ступила за нею, намагаючись тулитися до стіни, та одного разу її нога опинилася надто близько від чиєїсь голови. Вона усе думала про те, як сильно ці сплячі люди контрастують з прекрасною магією Фатару. В порожньому кутку лежала стопка одягу, з якої Сувон дістала сіру сукню і передала Ліні:
― Сподіваюся, тобі підійде.
― Дякую.
Потім вона зазирнула до проходу ― там було майже нічого не видно ― і запалила настінного ліхтаря. Його тьмяне світло покрило вологе каміння і гладку тканину, що затуляла обидва боки “кімнати”. Між її частинами стояли перегородки, утворюючи щось схоже на кабіни.
― Вмивальні одразу за ширмою, ― пояснила Сувон і зайшла в найдальшу.
Ліна деякий час стояла у проході, не очікуючи більшого, ніж кадки з водою. Набравшись сил, відгорнула ширму і несподівано побачила дивний механізм. Він складався з баку, якихось перекладин і ручок, та важеля. Знизу бака темніла виїмка з купою дірочок. Подумавши, Ліна смикнула за важіль: звідти полилася крижана вода. Ще хвилини дві вона стояла, здивовано все оглядаючи. “Дивні ці фатарці ― сплять на підлозі, а такі механізми будують”. За стіною почувся дзвін, опісля ― шарудіння. Здається, вони вже прокидались.
На непримітній поличці знайшлося справжнє мило, щоправда, з різким запахом. Трохи повагавшись, Ліна зітхнула від перспективи вкотре мерзнути і терпіти, і боязко озираючись на плісняві стіни, нашвидко помилася. Однак виявилося, що вона забула про рушник. Довелося скористатися своїм платтям. “Це вперше і востаннє!” ― подумала Ліна. Одягнувши плаття Сувон, вона нарешті відчула бажане тепло і вийшла. Всупереч її побоюванням, ніхто більше душем не скористався. Може, вони миються тільки ввечері? Сувон у проході також не виявилось, а з кабіни, куди вона зайшла, чувся шум води. Стоп, якщо це вона, то як їй вдається так довго стояти під крижаними потоками? Сувон, що з тих, хто зимою пірнає в ополонки?
Ще дещо здивувало її: за ті десять хвилин, що вона пробула тут, з головної печери встигла піти більшість людей, а тканина лежала згорнута. Ті, що лишилися, займалися своїм. Якщо їхні погляди й ковзали по Ліні, то мимохідь, не зацікавлено ― її навть розчарувала така реакція. Однак де всі інші? Так швидко встигли встати, одягтися, поїсти і кудись піти? Чи стоять біля входу? Щость не видно. Ззаду почулися кроки ― це підійшла Сувон.
― Сукня підходить? ― спитала вона.
― Підходить, ще раз дякую. Але вода надто холодна.
― Справді? Ох, я мала дати тобі рушник. Вибач, просто іноді забуваю, що інші люди відчувають холод.
Брови Ліни злетіли вгору. А вона, що не відчуває?! Завваживши вираз її обличчя, Сувон поспішила роз’яснити:
― Маю на увазі, що я звикла до цього більше за інших, ― судячи з вигляду, вона шкодувала про сказане. ― Та й не важливо, зараз я маю повідомити решті нашої групи, що ти в порядку. Напишеш їм?
“Точно, вони ще не знають!” ― лише зараз збагнула Ліна.
― Звичайно, ― вона дістала з сумки листок і ручку. ― Але я не можу розповідати про Фатар, так?
― Так.
Шкода, а їй так хотілося, щоби вони дізналися! “Нічого страшного,” ― запевнила вона себе, ― “може, дізнаються потім.” Ліна вірила, що колись Фатар перестане бути таємницею.
― До речі, можеш пояснити, чому мешканці тут роблять такі складні механізми, але сплять на камінні?
― А, відсутність ліжок ― не від бідності. Навіть в кращі часи наші предки спали на підлозі, просто стелили вниз зручні матеріали, які зараз ніхто не виробляє. А механізми лишилися від фей, тому їх досі створюють, на згадку про ті часи.
― Он воно як.
Що ж, це має сенс. Написавши короткого листа з підписом, Ліна віддала папірець Сувон, яка обережно поклала його до рюкзаку.
― Ти просто зараз підеш? ― спитала Ліна. Цікаво, а їй-то що робити?
― Ні спершу познайомлю тебе з деким, щоб допомогли тобі освоїтися. Пішли?
Дівчата покинули спорожнілу печеру. Побачивши надворі фатарців, що кудись ішли, Ліна здивувалась, який же неприродний вигляд ― сірі, похмурі люди на тлі казкового пейзажу. Раптом з’явилося відчуття, ніби ще щось не так. Вона ж і сама зараз одягнена в сіре! “Дуже незвично. Але, принаймні, не надовго.” Вона поцікавилась, кого мала на увазі Сувон.
― Можна сказати, вони мої друзі. Не найбільші знавці, зате поставляться до тебе...
― Сувон? Хіба ти не мала бути в поході? ― обірвав її хтось.
До них прямувала чорнявка десь їхнього віку.
― Сталося дещо непередбачуване і мені довелося повернутись, ― відповіла Сувон з різко кам’яніючим обличчям.
― Он воно як. І що саме? А це хто? ― не вельми привітно спитала незнайомка про Ліну. Тій це не сподобалось.
― Я ― принцеса Евеліна. А ти хто? ― таким же тоном відказала Ліна.
Чорнявка недовірливо-здивованона неї витріщилась:
― Що за маячню ти...
― Її звуть Хлоя, ― ледь зітхнувши, пояснила Сувон. ― і вона теж живе в цій печері. Хлоя, ти все дізнаєшся, коли ми знайдемо Талу і Яна. Не бачила їх?
― Знову в тебе якісь секретики? ― насуплено сказала та.
― Я запитала в тебе.
― Вони стояли під онеєю. Тало, йди сюди!
В напрямку, куди вона вказувала, Ліна побачила величезне синє листя ― звідти чувся дзвінкий голос. За мить з-під листя визирнула усміхнена золотоволоса дівчинка, з вигляду років восьми. Майже стрибками вона наблизилась до них. За нею набагато спокійніше рушив одинадцятирічний хлопчик, теж білявий.
І першим, що вимовила дівчинка, опинившись поблизу, було:
― Привіт, а чого ви всі такі похмурі?
Ліна трохи розгубилась ― це вперше її назвали похмурою. Вона усвідомила, що для неї дуже важливо лишатися веселою в очах людей. Та дівчинка їй сподобалась.
― Тут просто дещо трапилось, ― усміхнувшись, пояснила вона.
― Саме так, ― підтвердила Сувон. ― Мені потрібна ваша допомога. Ліна, розкажеш їм?
Вона кивнула, і представившись, чим уже викликала чималий подив, розповіла все з початку експедиції, про появу відьми, і до того моменту, коли вони розмовляли з Атеном. Після закінчення розповіді всі троє мали різні вигляди: Тала ― вражено-захоплений, Ян з розширеними очима дивився в стовбур дерева, а Хлоя напружено щось обмірковувала. Першою висловилася Тала.
― Нічого собі! Я навіть не знала, що таке може бути!
― Я, насправді, теж, ― погодилася Ліна.
― Та ніхто цього не очікував, ― раптом тихо проказала Хлоя і миттю підвищила голос. ― Бо такого не мало статися! І я зараз не про відьму кажу, ― вона напосілася на Сувон. ― Ти не мала права приводити її сюди і чудово це знаєш! Невже втілення своїх пришлепкуватих мрій стало для тебе важливішим за Фатар! Я й не думала, що ти на таке здатна!
На мить здалося, наче волосся на її маківці затліло вогнем. І що це за «мрії» вона має на увазі? Втім, Ліна не звернула на це уваги ― слова дівчинки її жахливо обурили!
― Послухай-но, шановна, мені загрожувала небезпека! ― від гніву її голос задзвенів. ― Тому навіть ваш головний майстер не казав нічого проти моєї появи в Фатарі. А чому це робиш ти? Невже це ти тут усе вирішуєш?
Хлоя, удавано затуливши вуха, повернулася до неї і з насмішкою відповіла.
― Тільки послухайте, її високість думає, що оскільки вона зі знатного роду, то їй все можна і всі двері відчинені. По-перше, ніяка страшна небезпека «вам» не загрожувала. По-друге, навіть якщо так, то Сувон могла сховати вас в будь-якій печері, і ні в якому разі не наближати до Фатару! А майстер нічого не казав проти лише тому, що, як і усі дорослі, боїться розгнівати аристократів. Але прикидатися немає сенсу, ― з дивним запалом проказала вона, і її волосся знову спалахнуло, ― бо ви всі чудово знаєте, як ми вас ненавидимо! За все, що ви в нас відібрали.
Після цієї тиради Сувон вставила лише:
― В будь-якому разі мені треба йти, ― і сховалася в кущах.
― Гей, куди ти зібралася? ― крикнула їй Хлоя, але тієї вже сліду не було.
А Ліна перебувала в шоці. Як ця дівчинка сміє таке казати?! Вона ще ніколи й не від кого не чула подібного! Здається, Тала мала схожі думки:
― Хлоя, не можна так людей ображати. Ніхто поганого не зробив.
― Це ти просто мала та наївна. Я тобі все поясню, коли цієї, ― вона кинула неприязний погляд на Ліну, ― не буде. ― і теж пішла.
Ліна ж, окрім всього, трохи образилася на Сувон ― так, їй треба було йти, але чому вона зникла, не підтримавши? Тала її втішила:
― Не слухай Хлою, я теж не знаю, чому вона це зробила. Але ми з нею не згодні! Я впевнена, що ти хороша. Правда, Ян?
Хлопчик, якого вельми напружила сварка, кивнув. Тала знову повернулася до Ліни.
― Тобі стало краще?
― Авжеж, ― їй і справді полегшало.
― Чудово. Тоді ми, якщо хочеш, покажемо тобі все-все!
Ліна погодилась і вони разом пішли оглядати Фатар. Дорогою вона пояснила, куди пішла Сувон. Потім діти показували їй печери, рослини, тварин і навіть тіссі ― маленьких помічниць фей, яких Ліна обожнювала. Однак про звичаї фатарців вона дізналася пізніше, бо Тала дуже цікавилася життям у палаці, що одягають його мешканці, що їдять і як зустрічають свята. Ліна, яка увійшла в смак, детально і барвисто про це розповідала.
Хлою вони не зустріли, і чудово, що незважаючи на розмову з нею, їм вдалося гарно провести час. Ніхто не помітив вогню на її голові, тож Ліна вирішила, що їй просто здалося. Однак слова чорнявки все одно посіяли сумнів: кого та мала на увазі, кажучи “ми вас ненавидимо”? Фатарців? Бо за його межами Ліні дійсно цього не казали. Але вона пам’ятала, як на одному зі свят, що проводилися в місті, кілька людей почали щось викрикувати. Їх, звичайно, вивели, та чи не могли вони бути пов’язані зі словами Хлої?