Глава 4. В долині
Далі екіпаж минав Жовті гори без пригод. І, якби не нещодавня розмова, принцеса б не сказала, що ця подорож чимось складніша за звичайні туристичні. Хіба що зупинок було менше. Ейпріл знову грала на сопілці, вторячи пташкам, травниці про щось тихо перемовлялися, а всі інші мовчали. В якийсь момент почали обговорювати Моргану з роду Перлинограїв.
Інші похитали головами. Навіть Ліна не знала її, хоч та і володіла однією з найбільших територій Сілору ― Лазурових островів, навколо яких уже багато років здобували перли. Ліні завжди хотілося там побувати, бо вона чула, що там найкращі краєвиди та пляжі в країні. Але ще до її народження пані Моргана посварилась з королівським двором через податки і після того не з’являлась в столиці. І з цієї ж причини Ліна не їздила до її ймення.
Коли сонце почало нахилятись до обрію, за схилом відкрилася долина Спочинку, за якою починалися Мертві гори. Жителі Сілору добре її знали ― хто б не йшов у цих краях, він обов’язково зупинявся в селищі Тіфан, що розташувалось посеред долини. Навколо Тіфану простяглися величезні плантації данели*, і Овочевий шлях закінчувався теж тут. Побачивши це місце, Ліна й супутники оживилися. Навіть Цілителька усміхнулась. Минаючи плантації, Ліна згадала те, від чого їй стало смішно ― за всіма подіями вона забула поцікавитись, що це за рослина, заради якої створили цю експедицію. Про що вона і запитала.
― Вона називається Касіра Блакитнолиста або просто касіра, ― відповіла Ейпріл, теж трохи посміюючись. ― Наскільки я зрозуміла, її стебло та листя як у троянди, але з фіолетовим відливом і без шипів, а квітка схожа на фізаліс. Касіра може знімати біль і втому, покращувати настрій і заряджати енергією.
― А це все точно правда? ― засумнівалась Ліна. ― Її ж кілька століть вважали зниклою.
― Може, щось і не правда, але в наших предків касіра була доволі популярна, і в старих записах її можна доволі часто зустріти.
Ліна подумала, що коли йдеться про мамину роботу, Ейпріл починає говорити, наче Домініка. Але дещо її зацікавило:
― Послухай, а якщо касіра нібито зникла після Спустошення, то чи не означає це, що в неї можуть бути магічні властивості?
Ейпріл задумливо торкнулася пальцем обличчя.
― А що, все може бути.
Ліна подивилася на Мертві гори. Незважаючи на їхню близькість до Жовтих, сплутати місцини було неможливо. По-перше, вони різнилися формою. По-друге, і найголовніше ― флорою і фауною. Жовті гори майже повністю вкривав ліс, в якому мешкали найрізноманітніші лісові тварини, за винятком, хіба що, великих хижаків. В Мертвих же окрім моху і сухуватої трави нічого не росло, а жили тільки деякі пташки. Ліна читала, що колись Мертві гори також були лісом, та потім його забрало Спустошення
Спустошення. Різні люди визначали це явище по-різному, але для Ліни воно було справжньою штучною катастрофою. Його ініціаторів назвали Спустошниками. Нащо їм це потребувалося? За якийсь час до катастрофи купка нелюдів-чаклунів захопили владу майже над усією планетою. Їх перемогли, звичайно, але деяким людям так набридло жити під страхом, що вони знайшли спосіб знищувати одну магію за допомогою іншої. Так з’явилися Спустошники. Їм вдалося вбити майже всіх магічних істот, а залишилися тільки відьми. Згодом померли і самі вбивці, залишивши по собі артефакти, що за кільки сторіч майже втратили свої магічні сили. Деякі люди казали, що Спустошення дуже допомогло, але Ліна вважала такий спосіб вирішення проблем просто жахливим. А ще вона знала, що чарівні істоти не зникли, а просто сховалися, щоб колись вийти в світ знову.
В Тіфані мандрівники зупинились біля заїжджого двору «Між гір» (актуальна назва!). Цілителька, вийшовши з карети, оголосила:
― Залишимось тут на ніч, а зранку відправимося в Мертві гори. До речі, тут до нас приєднується нова учасниця, ― і, вирішивши, що все сказано, пані Вереса увійшла в двір.
Нова учасниця? А це цікаво. Ліна теж увійшла до приміщення, поки охоронці відводили коней до стійл. Зупинялася вона тут не вперше. «Між гір» вважався символом мандрівників Сілору і мав відповідний стиль: підлогу, столи і вікна прикрашали штучна папороть, каміння і лінії дороги. На стінах висіли зображення пам’яток та небезпечних місць. При цьому тут було доволі затишно. Коли Ліна входила, пані Вереса розмовляла з власником поряд з бюро.
― Так, я повідомлений про ваш візит, ― казав чоловік. ― Усі номери вже заброньовані.
Цілителька, подякувавши, відійшла до столу, а хазяїн помітив Ліну.
― Принцесо Евеліно, яка радість вас бачити! Хоч і дещо неочікувано в такому оточенні.
Почувши його слова, інші люди почали здивовано обертатись в їхній бік.
― Так, я теж рада вас бачити. Але оточення в мене буває різне. Як ваші справи?
― Дякую вам, усе йде, клієнти не скінчуються. У вас, мабуть, також добре
― Так.
Поговоривши з хазяїном, Ліна підійшла до вікна, біля якого стояв Дотай, Ейпріл і якась дівчинка її віку з хвилястим каштановим волоссям. Коли до них підійшли й жінки, Дотай оголосив:
― Це Сувон, вона вчиться на провідницю, і зараз приєднується до нашої експедиції.
Дівчинка вклонилася.
― Доброго вечора, ― її голос звучав якось примарно.
― Це гарна новина, що Сувон змогла до нас приєднатись, ― сказала пані Вереса, ― але коли мені казали про майбутню провідницю, я очікувала зустріти когось... старше.
Для Ліни було неочікувано почути слово «провідниця». Наскільки вона знала, цю роботу виконували чоловіки, а дівчинку, що збиралася цим займатися, вона бачила вперше. Здається, їй ще багато чого треба дізнатись. Зненацька Ліна помітила, що Сувон пильно на неї дивиться, і всміхнулась. Цілителька покачала головою:
― Сподіваюсь, ти все ж зможеш себе гарно показати. Добре, тепер ми всі можемо сідати до вечері.
Вечеря! Хоч її провізію ніяк не можна було назвати поганою, Ліні все одно не терпилося нормально поїсти. Заказавши собі салат із сиром та персиковий чай, вона хотіла поговорити з Сувон, але та сіла за інший стіл. І зникла кудись, як тільки вечеря скінчилась.
― Якась вона дивна, ― прошепотіла Ліна до Ейпріл.
Подруга тільки кивнула, занурена в свої думки. Дівчата вийшли на двір.
― Може, подивимось на коней? ― запропонувала Ліна.
― Ага.
Як виявилось, з конями все було добре ― води та їжі вистачало, і стояли вони спокійно. Погладивши Вітра, Ліні підійшла до чорного Ворона. Зблизька його бурштинові очі наче палахкотіли вогнем. Треба буде спитати Дотая, де ж він знайшов таку породу. Ворон також пильно подивився на Ліну і коротко заіржав.
― Ти хочеш щось сказати? ― спитала вона.
Кінь знову заіржав, а Ліна відчула щось дивне. Наче окрім зору, слуху та інших трьох, в неї є ще одне почуття, але воно од неї вислизало. Вона хотіла спитати Ейпріл, чи не сталося подібне з нею, і раптом побачила, що та стоїть поодаль і дивиться вбік.
― Ейпріл, щось сталось?
― Ні, я просто думаю. Пам’ятаєш, ти казала про те, що не хочеш бути королевою? Я вже питала тебе про це. Ти можеш зараз про це говорити?
Ліна відчула полегшення.
― Звичайно, тільки вийдемо звідси.
Тільки-но опинившись на дворі, Ейпріл продовжила:
― То ти справді не будеш правити?
― Так.
― І впевнена?
Ох, такі питання завжди впевненість підривають! Але Ліна нагадала собі про те, чому від цього відмовилась.
― Так. Бо я зрозуміла, що не зможу приймати важливі для всього королівства рішення. Така відповідальність ― не для мене.
― Але чому ти впевнена, що не зможеш?
― Чому? Ну, мені навіть вирішувати питання свого життя складно, а що вже казати про інші.
Ейпріл замислилась, в потім наче хотіла щось сказати, але передумала. Потім все ж сказала:
― А, зрозуміло. Мені чомусь завжди здавалось, що ти цього хочеш, та не суть. І що ж ти збираєшся робити а такому разі?
― Ну, я залишусь принцесою, тобто...
― Дякую, обов’язково її використаю.
Подруга розсміялась, але Ліні здавалося, що на її обличчі ще лишалася тінь Тому вона спитала прямо:
― Ейпріл, точно нічого не сталось?
― А, то я..., ― вона зам’ялась, ― розмову з мамою пригадала. Але все вже добре.
Ліна заспокоїлась.
― Тоді, якщо все добре, підемо дивитись наші кімнати?
― Пішли!
Номери в заїжджому дворі «Між гір» були гарними, з блакитними шпалерами, столиками та шафами (розмір яких залежав від вартості номеру, що стосувалось і наявності диванів), і чистими ліжками. Щоправда, Ліні вони здавались малуватими, але затишними. Вона зупинилась біля вікна, дивлячись, як ластівки розтинають вечоріюче небо, і слухаючі їхні голоси, що влітали в кімнату разом з вітром. Цю картину Ліна спостерігала вже багато разів, але вона ніколи їй не набридала.
Що ж, перший день їхньої подорожі був дещо затьмарений. Але наступний буде краще, тим більше, що вони наближались до мети.
*найпопулярніша в Сілорі добавка до напою
― А це все точно правда? ― засумнівалась Ліна. ― Її ж кілька століть вважали зниклою.
― Може, щось і не правда, але в наших предків касіра була доволі популярна, і в старих записах її можна доволі часто зустріти.
Ліна подумала, що коли йдеться про мамину роботу, Ейпріл починає говорити, наче Домініка. Але дещо її зацікавило:
― Послухай, а якщо касіра нібито зникла після Спустошення, то чи не означає це, що в неї можуть бути магічні властивості?
Ейпріл задумливо торкнулася пальцем обличчя.
― А що, все може бути.
Ліна подивилася на Мертві гори. Незважаючи на їхню близькість до Жовтих, сплутати місцини було неможливо. По-перше, вони різнилися формою. По-друге, і найголовніше ― флорою і фауною. Жовті гори майже повністю вкривав ліс, в якому мешкали найрізноманітніші лісові тварини, за винятком, хіба що, великих хижаків. В Мертвих же окрім моху і сухуватої трави нічого не росло, а жили тільки деякі пташки. Ліна читала, що колись Мертві гори також були лісом, та потім його забрало Спустошення
Спустошення. Різні люди визначали це явище по-різному, але для Ліни воно було справжньою штучною катастрофою. Його ініціаторів назвали Спустошниками. Нащо їм це потребувалося? За якийсь час до катастрофи купка нелюдів-чаклунів захопили владу майже над усією планетою. Їх перемогли, звичайно, але деяким людям так набридло жити під страхом, що вони знайшли спосіб знищувати одну магію за допомогою іншої. Так з’явилися Спустошники. Їм вдалося вбити майже всіх магічних істот, а залишилися тільки відьми. Згодом померли і самі вбивці, залишивши по собі артефакти, що за кільки сторіч майже втратили свої магічні сили. Деякі люди казали, що Спустошення дуже допомогло, але Ліна вважала такий спосіб вирішення проблем просто жахливим. А ще вона знала, що чарівні істоти не зникли, а просто сховалися, щоб колись вийти в світ знову.
В Тіфані мандрівники зупинились біля заїжджого двору «Між гір» (актуальна назва!). Цілителька, вийшовши з карети, оголосила:
― Залишимось тут на ніч, а зранку відправимося в Мертві гори. До речі, тут до нас приєднується нова учасниця, ― і, вирішивши, що все сказано, пані Вереса увійшла в двір.
Нова учасниця? А це цікаво. Ліна теж увійшла до приміщення, поки охоронці відводили коней до стійл. Зупинялася вона тут не вперше. «Між гір» вважався символом мандрівників Сілору і мав відповідний стиль: підлогу, столи і вікна прикрашали штучна папороть, каміння і лінії дороги. На стінах висіли зображення пам’яток та небезпечних місць. При цьому тут було доволі затишно. Коли Ліна входила, пані Вереса розмовляла з власником поряд з бюро.
― Так, я повідомлений про ваш візит, ― казав чоловік. ― Усі номери вже заброньовані.
Цілителька, подякувавши, відійшла до столу, а хазяїн помітив Ліну.
― Принцесо Евеліно, яка радість вас бачити! Хоч і дещо неочікувано в такому оточенні.
Почувши його слова, інші люди почали здивовано обертатись в їхній бік.
― Так, я теж рада вас бачити. Але оточення в мене буває різне. Як ваші справи?
― Дякую вам, усе йде, клієнти не скінчуються. У вас, мабуть, також добре
― Так.
Поговоривши з хазяїном, Ліна підійшла до вікна, біля якого стояв Дотай, Ейпріл і якась дівчинка її віку з хвилястим каштановим волоссям. Коли до них підійшли й жінки, Дотай оголосив:
― Це Сувон, вона вчиться на провідницю, і зараз приєднується до нашої експедиції.
Дівчинка вклонилася.
― Доброго вечора, ― її голос звучав якось примарно.
― Це гарна новина, що Сувон змогла до нас приєднатись, ― сказала пані Вереса, ― але коли мені казали про майбутню провідницю, я очікувала зустріти когось... старше.
Для Ліни було неочікувано почути слово «провідниця». Наскільки вона знала, цю роботу виконували чоловіки, а дівчинку, що збиралася цим займатися, вона бачила вперше. Здається, їй ще багато чого треба дізнатись. Зненацька Ліна помітила, що Сувон пильно на неї дивиться, і всміхнулась. Цілителька покачала головою:
― Сподіваюсь, ти все ж зможеш себе гарно показати. Добре, тепер ми всі можемо сідати до вечері.
Вечеря! Хоч її провізію ніяк не можна було назвати поганою, Ліні все одно не терпилося нормально поїсти. Заказавши собі салат із сиром та персиковий чай, вона хотіла поговорити з Сувон, але та сіла за інший стіл. І зникла кудись, як тільки вечеря скінчилась.
― Якась вона дивна, ― прошепотіла Ліна до Ейпріл.
Подруга тільки кивнула, занурена в свої думки. Дівчата вийшли на двір.
― Може, подивимось на коней? ― запропонувала Ліна.
― Ага.
Як виявилось, з конями все було добре ― води та їжі вистачало, і стояли вони спокійно. Погладивши Вітра, Ліні підійшла до чорного Ворона. Зблизька його бурштинові очі наче палахкотіли вогнем. Треба буде спитати Дотая, де ж він знайшов таку породу. Ворон також пильно подивився на Ліну і коротко заіржав.
― Ти хочеш щось сказати? ― спитала вона.
Кінь знову заіржав, а Ліна відчула щось дивне. Наче окрім зору, слуху та інших трьох, в неї є ще одне почуття, але воно од неї вислизало. Вона хотіла спитати Ейпріл, чи не сталося подібне з нею, і раптом побачила, що та стоїть поодаль і дивиться вбік.
― Ейпріл, щось сталось?
― Ні, я просто думаю. Пам’ятаєш, ти казала про те, що не хочеш бути королевою? Я вже питала тебе про це. Ти можеш зараз про це говорити?
Ліна відчула полегшення.
― Звичайно, тільки вийдемо звідси.
Тільки-но опинившись на дворі, Ейпріл продовжила:
― То ти справді не будеш правити?
― Так.
― І впевнена?
Ох, такі питання завжди впевненість підривають! Але Ліна нагадала собі про те, чому від цього відмовилась.
― Так. Бо я зрозуміла, що не зможу приймати важливі для всього королівства рішення. Така відповідальність ― не для мене.
― Але чому ти впевнена, що не зможеш?
― Чому? Ну, мені навіть вирішувати питання свого життя складно, а що вже казати про інші.
Ейпріл замислилась, в потім наче хотіла щось сказати, але передумала. Потім все ж сказала:
― А, зрозуміло. Мені чомусь завжди здавалось, що ти цього хочеш, та не суть. І що ж ти збираєшся робити а такому разі?
― Ну, я залишусь принцесою, тобто...
Загалом нічого. Вона завжди це знала, але зараз ця думка чомусь викликала в неї відчуття порожнечі. Мабуть, через те, що Ейпріл усе життя працюватиме, Сара теж, і Домініка, навіть не думаючи, що буде королевою, теж готувалася до роботи, а Ліна ― ні. Але ж у світі багато таких, як вона, то чому ж саме їй здається, ніби щось не так? Раптом Ліна збагнула, що досі не закінчила речення.
― ... тобто так, як зараз. І... тоді ще щось придумаю.
Вона сама не знала, що означали останні слова ― вони прохопилися машинально, просто щоби заповнити пустку. Ейпріл кивнула.
― Тоді бажаю удачі в думанні.― Дякую, обов’язково її використаю.
Подруга розсміялась, але Ліні здавалося, що на її обличчі ще лишалася тінь Тому вона спитала прямо:
― Ейпріл, точно нічого не сталось?
― А, то я..., ― вона зам’ялась, ― розмову з мамою пригадала. Але все вже добре.
Ліна заспокоїлась.
― Тоді, якщо все добре, підемо дивитись наші кімнати?
― Пішли!
Номери в заїжджому дворі «Між гір» були гарними, з блакитними шпалерами, столиками та шафами (розмір яких залежав від вартості номеру, що стосувалось і наявності диванів), і чистими ліжками. Щоправда, Ліні вони здавались малуватими, але затишними. Вона зупинилась біля вікна, дивлячись, як ластівки розтинають вечоріюче небо, і слухаючі їхні голоси, що влітали в кімнату разом з вітром. Цю картину Ліна спостерігала вже багато разів, але вона ніколи їй не набридала.
Що ж, перший день їхньої подорожі був дещо затьмарений. Але наступний буде краще, тим більше, що вони наближались до мети.
*найпопулярніша в Сілорі добавка до напою
Коментарі
Показати всі коментарі
(1)