Ліна, прокинувшись наступного ранку (точніше, до його початку), певний час не могла зрозуміти, де вона і що сталось. Лише коли Сувон сказала про відьму, в її пам'яті вспивли усі події вчорашнього дня і вона жахнулась. Ну як Ліна могла так швидко перетворитись на втікачку, яка поняття не має, що робити далі? Хіба з'являвся хоч один натяк на появу відьми? Ні! Так, проблеми Ліна мала, але ж не такі! Вона ледь не розплакалась, а навколишні умови лише посилювали відчай.

― Гаразд, можливо, зараз і не знайде, але спати тут надто холодно. Це може бути шкідливим для вашого здоров’я, ― продовжала Сувон.

Що правда, те правда ― Ліні геть не хотілося вставати, але холод ставав усе нестерпнішим, а каміння боляче врізалося в спину. Тож, зробивши неймовірне зусилля, вона нарешті підвелася ― і крижане повітря стиснуло її з усіх боків.

― Доброго ранку, ваша високосте.

― Хіба зараз ранок? ― Ліна розвернулась у пошуках джерела світла. Ним виявився дивний ліхтарик з довгою тонкою мотузкою.

― Так, назовні скоро зійде сонце. Даруйте, я не встигла зігріти води, тому можете вмитися джерельною.

Вмитися… Точно! І як вона могла забути про свій зовнішній вигляд?! Ліна глянула на своє плаття ― воно було вкрите пилом і пошкоджене, провела рукою по волоссю ― жахливо сплутане. В паніці озирнулася на Сувон ― зовнішність дівчинки мала повний порядок. Тієї ж миті Ліна метнулася в кут, до струмка. І, впевнившись, що звідси її не видно, ретельно вмилася, здригаючись від води. Потім розчісала волосся і заплела його в дві коси. А от із сукнею нічого не поробиш. Ліна, зітхнувши, повернулася до Сувон. Та, якщо і помітила її неправильний вигляд і спішні дії, ніяк не прореагувала.

Ліну це майже заспокоїло, але раптом з'явилося відчуття власної... слабкості й невмілості?

― До схованки лишилось недалеко, пані, тому краще поснідаємо і невдовзі вирушаймо.

― О, це відмінно. Але звертайся до мене просто „Ліна", гаразд?

Сувон це прохання здивувало, але вона кивнула.

― Так, Ліно.

― От і добре. До речі, а що в нас до сніданку?

Ліна в своїй сумочці провіанту, звичайно, не носила. На щастя, булочок і фруктів Сувон було в достатку. І вони мали чудовий стан ― здається, лазила її супутниця по горах справді вміло і аккуратно.

Далі шлях дівчат ішов крізь печеру, що було доволі незручно через вологу і темряву. Ліна, трохи звикнувши і зігрівшись, пригалдала запитання, яке мала поставити ще вчора.

― Сувон, а яка з себе та схованка? Я ніколи не чула про неї. 

― Звичайно, бо це таємниця. До речі, вона зветься Фатар. Не знаю, як її описати, але не хвилюйся, там є умови для довгого життя.

― Що ж, повірю тобі.

Ліна відчувала пригнічення ― невідомо скільки часу їй доведеться жити в замкненому просторі. Хоча, певно хтось вже повідомив її батьків про напад. А вони точно знайдуть якийсь вихід із ситуації, і вона сподівалася, що зовсім скоро. Цікаво, а що зараз з Вороном? Якби не він і Дотай, Ліні б не вдалося так швидко втекти ― і вона була їм дуже вдячна.

Раптом Сувон зупинилась.

― Тут є спуск до тунелю, що веде в поселення. Ва… тобі треба бути обережною.

Сувон взяла камінець і зробила ним кілька штрихів на стіні, ніби малювала знак. На очах у здивованої Ліни клапоть землі посунувся, відкриваючи темний отвір.

― Це що... магія? Чи механізм такий?

― Гадаю, механізм.

Ліна торкнулася стіни, де Сувон робила знак ― начебто звичайне каміння. Далі її погляд упав на отвір. Сувон освітила його ліхтариком.

― Бачиш оці виступи в проході? ― спитала вона.

Ліна кивнула.

― Тоді... ― Сувон замислилась. ― Тоді я спускаюся перша, щоб допомогти, якщо щось піде не так, а ти прив'яжеш ліхтаря до руки і злазитимеш наступною. Гаразд?

― Так, ― Ліні це все здавалося сном. ― Але я не розумію, якщо є такий складний механізм, то чому не можна було зробити спуск більш зручним?

― Щоб загартовувати охоронців, наскільки розумію. Ось, тримай ліхтаря.

І дівчинка спритно полізла у прохід. Не пройшло і хвилини, як вона стояла внизу. Ліна подивилася на ліхтарик, (то он нащо йому така мотузка) зав'язала його навколо руки і подивилась униз. Ну от, прохід навіть довше, ніж їй здалось. Ліна завжди вважала, що вміє добре лазити, але тоді вона була певна в своїй безпеці. Страшно як... А якщо вона зірветься ще на початку? Може, їй взагалі не лізти? Почекає в цій печері. Але при цій думці холод і темрява навколо наче посилилися, і Ліна відкинула ідею геть. Глибоко вдихнувши, вона всеж опустилась на коліна і обережно поставила ногу на перший виступ. Потім другу ― і доки не опинилася в лазі вся. Цей спуск тривав майже цілу вічність. Ліхтар майже не допомагав, і дорогу вона шукала навпомацки. Одноко разу Ліна ледь не оступилась, і в паніці заклякла, боячись навіть дихати. Вона ніколи не вибереться звідси! До тями її привів тільки голос Сувон, і Ліна повільно рушила далі. Ось, зовсім трохи!

Нарешті опинившись на твердій землі, Ліна зраділа так, наче здійснилася її мрія.

― Чудово, тобі це вдалося! ― Сувон теж була рада. ― Все найскладніше вже позаду, ― взявши ліхтарик, вона пішла по тунелю.

Ліна відчувала завдоволення ― вона ж змогла спуститись! Хоча Сувон зробила це разів в двадцять швидше. Здається, лазання ― не її вміння. Але що ж тоді...? Та цікавість пересилила роздуми:

― Скажи, а звідки ти знаєш про Фатар? І навіщо вхід туди зробили таким складним?

― Моя сім'я є тими, хто доглядає за ним. Щодо входу... певно його творці вважали таємницю надважливою.

― Он як.

Ліна хотіла ще поговорити, аж щось її зупинило. Власне, чому запитання є тільки в неї? Зазвичай, коли вона спілкувалась з однолітками (і не тільки) поза межами палацу, ті цікавились принцесиним життям і нею самою. Але Сувон такого не робила. Може, вирішила, що після нещодавніх подій краще залишити Ліну в спокої? Потім їй згадалась загадкова поведінка дівчинки в Тіфані ― і Ліна вирішила це з'ясувати.

― Сувон, можеш пояснити, чому, приєднавшись до нашої подорожі, ти начебто уникала всіх?

Та відповіла не одразу.

― Я просто хвилювалась. Ще ніхто з моїх сокурсників не брав участі в експедиції з палацу.

― Справді? А важко вчитись на провідницю?

― Ні, не дуже.

Так, розмовляючи, вони йшли по тунелю, абсолютно порожньому, чорному і крижаному. Якби Ліна робила список її найнеулюбленіших місць, він би отримав перше. Її руки та ноги вже геть задубіли, коли вона побачила навпроти себе глуху стіну. Ура! Сувон так само камінцем накреслила знак, але його форма, здається, відрізнялася. Стіна посунулась ліворуч, відкриваючи темну кімнату-печеру, заставлену якимись речами, певно господарськими. Ліна спершу навіть злякалась, чи не тут їй доведеться жити. Все ж ні ― Сувон пройшла кімнату і без усіляких знаків відчинила двері навпроти.

Те, що постало за ними, змусило Ліну на мить втратити дар мови. Перед її очима лежав краєвид, подібний до величезного саду. І що дивно ― зверху лилося ранкове світло! Як таке можливо? Здивована, вона підійшла ближче і завважила, що багато рослин тут було зовсім незвичайними! Ось стоїть дерево, схоже на підсвічник, а замість свічок на ньому росли квіти-метелики і, пурхаючи крильцями, то підіймали, то опускали гілки. Поблизу розташувалась веселкова папороть, її листя вилося спіралями, а внизу стелилась трава, по якій раз у раз пробігали бузкові іскри...

Ліна роздивлялася це все, округливши очі і затамувавши подих. В якусь мить вона подумала ― а чи не сниться їй це все? Тоді різко обернулася в бік Сувон ― та стояла із завдоволеним обличчям.

― Що це? Як... як таке можливо?!

― Завдяки магії фей.

― Магії фей?!

Очі Ліни, і без того збільшені, майже перетворилися на кола. Новина потрясла її настільки, що навіть дуже постаравшись, вона не змогла б знайти слів, щоб це описати. В голові з'явилося безліч питань, але першим Ліна вимовила:

― Але ж… ти мені про це не казала!

― Бо, по-перше, я не впевнена, чи можна таке розповідати тим, хто ще не бачив усе на власні очі, а по-друге ― це був сюрпиз.

Ліна широко всміхнулась.

― Тоді це найкращий сюрприз в моєму житті!

Тепер, коли вона дещо оговталась від подиву, її переповняло безмежне щастя. Ліна завжди мріяла побачити чарівних істот, але щоб насправді? Це ж неймовірно!

Сувон продовжала:

― Рада, що тобі сподобалось. Звичайно, я поясню, як з'явився Фатар і все інше.

― Дуже цікаво! То ми зараз десь в іншому вимірі, так?

― Ні, в Мертвих горах, під Небесним озером. Точніше, під його іллюзією.

Ліна подивилась угору ― небо там наче вкривала тонка плівка. Невже таке велике озеро ― просто ілюзія?

― Поясню тобі з самого початку. Ти, певно, знаєш, що вісімсот років тому Мертві гори були повні магічною флорою та фауною. І серед них лежало велике поселення фей і маленьке ― людське. Дізнавшись, що Спустошники вже дійшли нашої країни, феї вирішили створити притулок і сховати туди все, що було під загрозою. Вони створили ілюзію, наче в горах нічого не вібувається, поки самі вилили усю воду з Небесного озера і перенесли в утворену долину представників магічних видів зі своєї землі. В цьому їм допомогали люди.

Ліна слухала, затамувавши подих. В цей час вона змогла краще роздивитися пейзаж і стала помічати тут рослини, чиї описи зустрічала в своїх улюблених книжках.

― Коли все було зроблено, феї створили останню ілюзію ― щоби кожен, хто наближався до схованки, бачив, чув і відчував лише бездонне озеро. Потім вони стали на захист нині Мертвих гір, а в Фатарі залишилися люди й ті, хто не міг боротися. Феї вірили, що їхньої сили вистачить проти Спустошників, але натомість були знищені. Ця звістка завдала великого болю гірським жителям, і вони поклялися, що будуть зберігати Фатар до кінця віків.

Вона задумливо подивилась на Ліну. Та мовчала, думаючи, яке ж дивне відчуття ― хоч вона давно знала про загибель фей вісімсот років тому, їй все одно було сумно чути цю історію. Потім Ліна спитала:

― То ви і є нащадки людей, давших клятву?

― Так.

Що ж, історія звучала цілком логічно, і зрозуміло, що за стільки років хто-небудь обов’язково дізнався б про Фатар. Проте Ліні її потрапляння сюди все одно здавалося чимось неймовірним.

― А що сталося з тими феями, які не могли боротись?

― Вони лишилися в Фатарі, і не виходили з нього впродовж усього життя. А їхні нащадки майже не володіли магією і врешті розтанули в поколіннях людей.

― Шкода. Але чому це трапилось?

Сувон похитала головою.

― Гадаю, так сталося, щоб вони могли вільно покидати схованку, не боячись, що рештки Спустошників їх викриють.

Ліна кивнула. З пурпурового дерева впав листок і раптом стрімко полетів уперед ― ні, це ж пташка! Придивившись, Ліна вгледіла ще кількох ― вони залітали до великої білої квітки (чи фрукту?), мабуть ловлячи там комах, і вилітали звідти. То це пташки так дзвінко стрекотали-щебетали увесь час! А вона думала, що цвіркуни… Поблизу на гілку опустилася ящірка з крилами бабки. Ліна якийсь час розглядала її: світло-блакитна луска і такі ж крильця поєднувалися дуже гармонійно.

Потім вона провела рукою по листю куща, який здавався цілком звичайним ― та неочікувано воно стало пухнастим. Ліна розсміялась. Яке ж чудове місце!