Сьогодні Ліна вирішила “познайомитись” із крилатими ящірками. Знайти їх виявилося складніше, ніж пташок, однак їй вдалося. Двоє ящірок просто грілися на сонці, поки Ліна їх описувала: колір луски ― в однієї блакитний, у іншої м’ятний, сірі очі, а хвости ― роздвоєні, напівпрозорі “бабкові” крила яскраво відбивали світло. Десь годину потому вона розшукала навіть їхнє гніздо, прослідкувавши за кількома ящірками, чим пишалася. Воно розташовувалось у незвично сплюснутому дуплі гіллястого дерева. Ліну зацікавила одна річ: деякі істотки несли всередину мале листя, травинки, але найбільше ― пелюстки, деякі підв’ялі, деякі зовсім свіжі. Зрозуміло, тварини часто “пом’якшують” свої домівки, але чому цим подобаються саме квіти? Зазирання всередину не допомогло знайти відповідь. 

Ліна не знала, скільки часу провела там, час від часу відходячи подивитись, чим займалися інші ящірки. Проте як би детально вона їх не розписувала, скільки б спостережень і висновків не робила, зв’язку не утворювалось. Уешті решт вирішила закінчити зі своїм зайняттям. “Розчаровуватись іще рано, ―сказала вона собі, ― я тільки почала навчання.”  Чи не повернутися до пташок-листків? Можливо, з ними знову пощастить.  

Ліна зупинилася перед тією самою квіткою, вслухаючись у їхнє стрекотіння. Вона чітко уявила вчорашній прояв магії, зосередилась на рухах пташки, подумала, як та сама все відчуває, і спробувала відтворити магію. Нічого не сталося. Тоді Ліна опустила очі на свої нотатки, пробіглася по рядках, і знову пригадала той випадок. Незважаючи на яскравість спогаду, все одно не могла вловити мить, коли чари почали діяти. Здавалося, тоді змінився її власний розум, вона сприймала себе, пташок і все довкілля зовсім інакше. Але як же зараз повернутися до того сприйняття? Чого їй не вистачає? Ліна якийсь час лишалась біля дерева, втім, це нічого не дало. 

Але ж не стояти постійно на одному місці! Тому вона знайшла терисків: звірят, схожих на горностаїв і котенят водночас. На відміну, від ящірок, вони починали ховатися, як тільки Ліна підходила ближче. Та цієї відстані і рідкої листяної ширми вистачало, щоби як слід їх роздивитися. В результаті магію проявити так і не вдалося. Ліна присмутилася, а після ще двох невдалих спроб геть пала духом. Вкотре запитала себе: “І що робити далі?” Їй почало здаватися, що чари були лише ілюзією, що нічого не сталось. Інакше чому вона не може повторити? Як там казала Сувон: “Спалах магії...” Дійсно наче спалах. І в інших вона проявлялася випадково. То, може, Ліні теж варто не хвилюватись і просто чекати, доки те саме трапиться з нею? Думка стала для неї вельми приємною. “Так же справді буде набагато краще.” 

Ліна пішла по книжку, не перестаючи розмірковувати. Але ж вона так хотіла опанувати свій дар якомога швидше! “В будь якому разі, ― розсудила, ― мені зараз потрібен відпочинок та інше зайняття.” Прочитавши кілька сторінок, Ліна підвела очі, і раптом дещо усвідомила. Фатар розташувався у гірській долині, ще й під несправжнім озером, але сонцю потрапляти сюди майже нічого не заважало. Чи не завдяки силі фей світла? Певно, саме через них . Ліну огорнуло захоплення, вона подумала, якби їй хотілося робити настільки ж дивовижні речі. Але солодку відчуття мрії змішалося з невеселим розумінням своєї далекості від неї.  

Насправді, вона частково знала, чому їй не вдається. Тварини ―  живі істоти, вони складні, а зв’язатися з іншим розумом, навіть якщо мова не про магію, ― не завжди проста річ. Тим більше, вони створіння Фатару, яких Ліна зустрічала вперше і тому погано знала. Їй не вистачало досвіду з ними. 

Та це ж ідея! І чому вона раніше не подумала? Ліні необхідно дізнатися про них більше. Власні спостереження, звісно, важливі, але не дадуть їй зараз стільки, скільки знання справжніх професіоналів. Таким чином увечері вона отримала книгу “Чарівні тварини Барвистихих гір” (так раніше називалися Мертві), попередньо віддавши “Історію і життя фей”, хоча не освоїла останню і наполовину. Увесь подальший вечір Ліна вирішила присвятити читанню. “Як же добре займатися справами, де все зрозуміло.” Книга ця мала настільки ж небагато складних слів чи конструкцій, як “Історія фей”, навіть іще менше. Можливо, люди чи феї з Барвистих гір такою мовою і писали, а можливо, фатарці спростили її з часом. Але незвичні для інших робітників вирази все ж були. Якщо подумати, це робило жителів Фатару більш інтелігентними, але вони лишалися набагато менш відкритими. Сумно.  

Прочитавши частину, Ліна рушила до печери. Не очікувала там когось побачити, але в кутку сиділа маленька дівчинка і оглядала якийсь предмет. Почувши кроки, вона різко повернулась, і її обличчя скривилося від невимовного жаху. Ліна відрухово оглянулась, злякавшись сама ― навколо було порожньо. Дівчинка втупилася саме в неї. Та невдовзі її переляк  став зрозумілим ― у руках вона тримала відкриту Лінину сумку. 

Ліна ледве не задихнулась од цього верху неповаги, а може, й злочину. 

― Що ти робиш з моїми речами?! ― вона не кричала, проте її голос дзвенів набагато сильніше звичного.  

Дівчинка заридала і випустила сумку.  

― Проб-бачте! Я н-нічого не крала... ― пробелькотіла та і, раптом зиркнувши на прохід, кинулася навтьоки. 

Навіть якби Ліна дуже захотіла, не наздогнала б її. Тому підійшла до сумки, не перестаючи обурюватися ― вона ще ніколи не зустрічала людини, яка б на подібне насмілилась! І це ж навіть не крадій з в’язниці, а просто дівчинка! “Хоча вона, можливо, справді не збиралася красти, ― подумалося, ― і все одно, чіпати чужу власність ― цілковите неподобство!" Ліна могла її показати, могла і дати щось, якби дівчинка попросила, але ж та... Ех, про це можна нескінченно думати.  

Вона теж молодець ― забути свої речі! Як взагалі примудрилась? “Невже на мені так позначається невдача з даром?” Звісно, деякі важливі документи і трохи грошей Ліна зберігала в великій кишені плаття Сувон, котра наче для цього створювалась і міцно застібалась на кілька ґудзиків.  

Здається, із сумки нічого не пропало. Щось, утім, було не так, Ліна, дещо напружившись, дістала свій малий дитячий калейдоскоп. Так і є ― всередині лежав другий. Вона уставилась на нього нерозуміючим поглядом, їй навіть стало дещо не по собі. Очевидно, його не мало там бути, другого калейдоскопу такого ж розміру Ліна взагалі не мала! Перший же носила за традицією. Вона оглянула калейдоскоп: той виявився хоча і схожим на справжній, але не копією. Візерунок по боках циліндру відрізнявся, а шпарина для споглядання була завеликою, ще й незвичної форми. Проте деталі займали увагу Ліни не більше секунди, бо в око трапив прив’язаний до речі папірець.  

“Ліно, якщо у тебе буде запитання, і ти потребуватимеш допомоги з ним, скористайся цим токнесом. Двічі поверни короткий циліндр і притисни до довгого, затим, коли картинка засвітиться, скажи “У мене є запитання”. 

Ліна вражено це перечитувала. В першу мить вона відчула вдячність до того, хто це написав, та здивування та нерозуміння швидко її витіснили. Що воно таке і від кого? Стривайте, вона уже зустрічала слово  “токнес”. Останнього разу ― в книзі з історії фей! Ті створили його наприкінці свого існування і використовували його для розмов одне з одним на далекій відстані. Але звідки він міг з’явитися, якщо цивілізації фей не існувало вже кілька століть, а у Фатарі не лишилося їхніх особливих пристроїв, окрім стіни на вході, де Сувон креслила знаки? Невже хтось таємно виробляв токнеси увесь час? “Або ж це просто розіграш, і записка бреше.” Тоді все одно дивно ― навіщо комусь таке робити? 

Та якщо відкинути всі запитання і незрозумілості, послання викликало у неї неясну радість! Невдовзі Ліна збагнула, чому: воно дуже нагадувало схожі артефакти з книжок. Героям іноді траплялися чарівні речі, послані невідомою особою, які значно допомагали їм на шляху. А наприкінці вони зустрічали цю особу і раділи знайомству, або ж вона виявлялася давно мертвою і герої дізнавалися сумну історію. (Проте той, від кого її записка, точно живий.) Раптом Ліні теж хтось бажає таємно допомогти? І якщо вона скористається токнесом, то одразу дізнається, що робити з відьмою, та повернеться додому? Чи навіть отримає допомогу в оволодінні даром... В її голові ледь не запаморочилось від чудової перспективи. Дійсно, вона ж знає кількох людей з чарами, тоді чому не існувати тим, хто вже добре навчились і навіть змогли відтворити пристрій фей? Ейфорія майже змусила Ліну задіяти токнес, проте вмить вона зупинилась. 

 Бо відправити калейдоскоп могла сама відьма. І, нажаль, цьому набагато легше знайти підтвердження, ніж існуванню таємного помічника. Ліна зітхнула: в такому разі їй слід бути обережною, хоча вона продовжувала вірити в можливість несподіваного щастя. “Стільки теорій, ― подумалося ― добре було б відшукати ту дівчинку і розпитати її. Сумніваюся, що вона це написала, однак поклала ж напевно! Бо хто інший міг?” Ліна швидко підвелася. Навіщо їй зараз міркувати наодинці? Можна розповісти іншим, і разом вони щось придумають, чи їй допоможуть знайти дівчинку. Перед тим, як іти, вона ще раз перечитала записку ― що за сяюча картинка мається на увазі? ― і зазирнула в отвір: на місці візерунків було тьмяно зображене небо з хмарками. Певно, воно і має світитися.  

Ідучи у приблизному напрямку, де могли бути її знайомі, Ліна побачила Яна ― от дивина! ― розмовляючого з Хлоєю. Чому ця персона так часто їй зустрічається? Невже вона товаришує з Яном і Талою? Скидалося на те. “Тоді мені незрозуміло, що вони в ній знайшли.”  

― Добрий вечір, Яне! Знаю, ми нещодавно бачились, але тобі не відомо, де Сувон? 

Зараз її порада дуже необхідна.  

― Ні, ― хлопчик похитав головою. ― Вона збиралася працювати в іншій частині Фатару, але не казала, де саме.  

― Он як, ― Ліна замислилась. 

― Щось сталось? 

― Так, дещо незвичайне. 

Збагнувши, напевно, що розмова триватиме, Хлоя відійшла. Ян провів її трохи стурбованим поглядом. Зате, коли Ліна почала розповідати і показала токнес із посланням, одразу переключився на нього. 

Хлопчик вражено огледів калейдоскоп. 

― Я думаю, це погано. Бо в кращому випадку, якийсь фатарець не пошкодував купити чи виробити “токнес” лише для дивного жарту, а у нас таке цілком неприйнятно. А в гіршому ― відьма має доступ і до тебе, і до Фатару!  

― Але, може бути, ― хоча Ліні самій було лячно, ― хтось дійсно просто хоче мені допомогти ― такий же чарівник, як ми, наприклад.  

― Навіть це означає, що хтось тут може легко приховувати щось настільке важливе, а значить, може і небезпечне, або що схованка не захищена, і хтось іззовні має до тебе доступ! ― Ян схвильовано озирнувся, наче його вже оточили вороги. 

Тепер Ліна не змогла б заперечити. Спитала: 

― Чи хтось із дорослих розбирається в подібних речах? 

― Ні. Вони не вивчають магію далі, ніж потрібно для життя саду. Їм не можна нічого дізнатись! Інакше я й не знаю, що почнеться. Тому ми справді маємо знайти Сувон ― може, Тала знає, де вона, я піду спитаю. 

― Я теж.  

На думку Ліни, зараз робити будь-що було краще, ніж чекати. Виявилося, Талі Сувон теж не казала, куди йде. Тим часом з роботи повертались фатарці. Ян запропонував: 

― Нам краще дочекатися її на вечерю, бо раптом дорослі зараз помітять, як ми ходимо навкруги, і почнуть розпитувати. Ну, тебе, Ліно, звісно не будуть.  

 ― Але сама я Сувон не знайду, ― Ліна зітхнула. 

― У вас щось важливе до неї? ― Тала поперемінно зиркала на них.  

― Так. 

На відміну від Яна, дівчинка поставилася до розповіді Ліни більше здивовано, ніж з острахом. Дізнавшись припущення щодо доброго помічника, вона енергійно закивала: 

― Звісно, це може бути хтось хороший! Навіщо завжди очікувати нападу? ― і запитально глянула на Яна. Той похитав головою, і відповів лише: 

― Головне ― треба дізнатися, хто поклав Ліні токнес.  

Щойно тепер до неї дійшло, що вона забула розповісти про одну з найважливіших зачіпок: маленьку дівчинку. Ліна одразу виправилась, та її наступні слова справили помітне враження, бо, увочевидь, їх не очікували. 

 ― Маленька дівчинка? ― перепитав Ян. ― Я думав, це зробив хтось старший... 

― Думаю, її підіслали, ― Ліна майже не сумнівалася. 

― Мабуть. А яка вона була з вигляду? 

Після детального опису від Ліни, Тала вигукнула: 

― Схожа на Руту! Хоча на неї я б ніколи не подумала.  

― Я теж, ― хлопчик підвів очі. ― Навіть не можу уявити, як хтось із наших підсовує щось принцесі. Але, значить, це все таки сталося. 

Чи то саме через неможливість уявити, чи з того, що вони загалом мало знали, подальше обговорення принесло мало результату. Єдине: вони домовилися завтра як слід розпитати Руту (бо сьогодні їх могли помітити.) Для Ліни, чесно кажучи, було дивним щось приховувати від дорослих, але вона розуміла наслідки. 

― От би дізнатися усе прямо зараз! ― точно висловила її думку Тала. І різко підхопилася 

― Але ж ми можемо! Треба просто зробити все, як там написано ― і... я не знаю, що тоді має статися, але щось станеться! 

― Я теж думала про це, ― Ліна похитала головою. ― Але раптом трапиться небезпечне? Краще спочатку поговорити з Рутою ― може, тоді більше знатимемо. 

Ян кивнув. Сувон дійсно вдалося зустріти тільки на вечері. Розташувавшись у тихому місці, Ліна переповіла їй усі події, а також здогадки і висновки, до яких вони дійшли. Зрозуміло, що спершу на обличчі провідниці з’явився подив, але потім воно набуло звичного незворушного виразу. “І як вона це робить? ― подумалося Ліні. Вона й не знала про існування людей, які б так мало виражали почуття, а Домініку просто не бачила в незвичайних ситуаціях вже давно. І найдивніше ― коли Сувон сама щось розказувала, то завжди проявляла несильну, але помітну експресію. Чи вона навмисно приховує емоції? Навіщо б?  

Втім, ці роздуми зайняли Лінину голову лише на кілька секунд ― таємниця калейдоскопу цікавила її набагато більше. Тим паче, що Сувон відповіла: 

― Не думаю, що треба очікувати чогось надто страшного. Швидше за все, токнес просто зв'яже тебе з відьмою. Хоча, звісно, все буває. 

― Гадаєш, це вона?  

― Я впевнена. Кому ж іще? Але, ви праві, що спершу треба поговорити з Рутою. Я до речі, бачила її нещодавно: вигляд у неї був доволі збентежений, тож, напевно, вона і є та дівчинка.