Ліна прокинулася від почутого рухання і голосів. Вставали фатарці. Вчора спати на підлозі поміж купи людей видалося їй абсолютно жахливою ідеєю. Проте тоді стільки всього було, і вона так багато ходила, що не змогла цілком збагнути її жахливість. Але нічого, зараз ще можна полежати.
Невдовзі печеру заповнив аромат каші.
― Краще встати і поснідати зараз, поки ще тепле, ― порадила Сувон.
Що ж, тут вона права. Ліна неохоче підвелася. Все одно навколо була така діяльність, що неможливо спати. Її настрій миттю погіршила думка про те, що немає кімнати, де можна було б непомітно для чужих очей привести себе в порядок. Ліна попленталася вмиватись. А коли повернулася, Сувон простягнула їй другу тарілку.
― Дякую, ― втім, Ліну зацікавила інша справа. ― Ти вже зараз ідеш до Тіфану?
― Так. Обіцяю повернутися з новинами якомога швидше.
― Тоді дякую за це також, ― Ліна усміхнулася.
Сьогодні вона нарешті прочитає розпорядження від батька! Це страшенно її хвилювало. Що ж він скаже?
Вона огледіла печеру, людей, а потім глянула на Сувон, зауваживши, що та виділяється. Хоча дівчинка теж мала байдуже обличчя, на ньому не виднілося похмурості та втоми, такої помітної в інших фатарцях. Мабуть, тому що вона знала в житті інші речі, крім роботи в Фатарі чи на полі. Дівчинка справді за кілька хвилин пішла. Та й Ліна вирішила у печері не затримуватись, і попрямувала до звичного кам’яного виступу. Там розгорнула книгу з історії та життя фей, позичену їй вчора. Книга виявилася дуже цікавою, Ліна читала її весь вечір. І тепер збиралась робити те саме. Кілька разів вона проходила очима по рядках, де описувалися здібності фей. Усі з них володіли простою природничою силою, як-от земля, лід чи вітер, і складнішою магією ― для кожного своєю. Найрідкіснішою з простих сил було світло, і до його власниць ставилися по-особливому. Що Ліна вже знала зі своїх книжок, проте інші деталі раніше були їй невідомі. Вона захопилася чарівними описами і тепер мріяла побачити їх у дійсності.
Поступово теплішало, тож вона навіть зняла кофту-куртку, що їй дала Сувон. Невдовзі вона привіталась з Талою та Яном, і встигла поговорити, поки вони не взялися до нового доручення. З того часу минуло півдня, і Ліна врешті-решт закрила книгу та понесла її в печеру. Якби цікаво не було, неможливо читати вічність, а ця читалася значно складніше, ніж яка-небудь пригодницька література.
Проте в мить Ліна збагнула важливу та неприємну річ. У Фатарі, прекрасному саду, окрім ходіння та читання, їй не було чого робити! Раніше вона уявляла, як потрапляє в подібне казкове місце і живе там цілком щасливо. Проте тоді не розуміла, наскільки важливим для неї був устрій життя принцеси. Відсутність зручних умов, цікавих розваг і великої кількості хороших знайомих погано на ній позначалися. До того ж, Ліна знала, що поки вона сидить, усі інші працюють ― віднедавна ця думка почала її гнітити.
Точно! Тоді, в долині починку, вона збиралася підшукати собі якесь заняття, в якому стала б майстерною чи знавцем. Проте через відьму забула. І зараз Ліна може, не поспішаючи, врешті його обрати. Звісно, це не звучало, як справжня робота, однак вона вже зрозуміла, що роздуми займають багато часу. Але з чого їй почати? Перебирання в голові усіх відомих занять Ліна визнала безсенсовим, тому вирішила згадати свої якості з вподобаннями й підібрати щось до них.
Проте і це їй довго не вдавалося ― можливо, через брак знань. Здалося, що вона взагалі не підходила для того, аби щось постійно робити. Відтворюючи в пам’яті день перед від’їздом, Ліна як наяву побачила кімнату з тваринками, і в голові раптом сяйнула ідея. Чому вона раніше не подумала?! Ліна ж добре ладнає з тваринами, а значить, може знайти собі справу, пов’язану з ними. Ідея, звісно, спочатку видалася їй божевільною, бо принцесі таке геть не пасувало. А теми про живих істот, окрім людей, її навчання ледве торкалося. Певно, саме тому вона не думала про це раніше. Однак Ліна нагадала собі, що вже робила речі, які не личили принцесам і замислилась. У палаці вона спілкувалася з людьми, працюючими з тваринами, втім, ця робота, крім приємних речей, мала помітні недоліки. Ними й займалася Лінина служка. Та кращих ідей не малося, тому Ліна вирішила починати навчання.
Діставши з сумки блокнот і ручку, вона рушила на пошуки пташок-листків: їх у Фатарі багато, отже спостерегти буде легше. Невдовзі вона натрапила на їхнє скупчення коло такої ж білої квітки, яку бачила вранці. Як, і тоді, пташки влітали і вилітали звідти, при чому здавалося, наче дійсно вітер носить туди листя. Ліна замилувалася цими плавними рухами. Комах, між іншим, у квітці не виднілося, і кілька хвилин потому вона дійшла висновку, що пташки харчуються самим нектаром. Та записала інші їхні ознаки: довжина тіла ― десять сантиметрів, колір очей ― від коричневого до смарагдового. Зі складеними крилами вони нагадували яблуневе листя, а розправляючи їх, “перетворювалися” на кленове. Цікаво, звідки в них такий вигляд? Він був схожий на маскування, та чи є в Фатарі хижаки? Треба спитати. Подумавши, вона описала в блокноті ще рухи пташок, звуки та кілька інших деталей.
Також цікаво, які в них гнізда? Ліна вже знайти одне з них, проте як тільки пташки відлітали від дерева з квітками, слідкувати ставало важко. А без цього гнізда не знайти: сильно незвичними були дерева і кущі Фатару, тож довелося повертатися назад. Вочевидь, вона дізналася все, що могла, проте ніби чогось бракувало. Ліна знову уважно оглянула дерево, квітку і тварин навколо, зосереджуючись на деталях і намагаючись знайти це “щось”. І в мить сталося дивне. Вона чітко розуміла, що стоїть на землі, дивилася на пташку, бачила її, і водночас побачила світ її очима! Знизу з’явилася гілка, довкола ― величезне листя, а щебет довкола посилився і набув значення. Ліна відчувала кожен рух пташки, дихання і навіть ― трохи ― напрям думок! Проте не “вселилася” в неї, а ніби спостерігала ссередини. “Це так дивно...” ― промайнуло голові. Бо раніше Ліна по-справжньому знала лише свій розум, а тепер поєдналася з іншим! Здавалося, що вона літала з пташкою, стоячи внизу, нескінченність, проте врешті та покинула дерево, зв’язок різко послабшав, і Ліна залишилася сама.
Спочатку вона розгублено кліпала, намагаючись зібрати думки, геть заплутані, наче у пробудженні. Вони потроху заспокоювалися, і тоді її охопила ейфорія, а разом з нею ― сум, що зв’язку більше немає. Та коли до неї дійсно повернулося нормальне мислення, обидва почуття змінив подив, якщо не шок. Що це було?! Як Ліна опинилася у пташиній голові?! Чи, може, їй просто здалося? Заспокоївшись і як слід подумавши (що зайняло немало часу), вона дійшла висновку, що насправді пов’язалася з пташкою. Надто детально і яскраво усе було.
Проте вона не могла до кінця повірити. Тільки подумати, відчула розум іншої живої істоти! Ліна ніколи не уявляла подібного. Абсолютно неймовірно...
І настільки ж чудово! Початкова ейфорія з’явилася геть недарма, вирішила Ліна. Вона відтворила у пам’яті всю подію ― та викликала в неї незвичний трепет. І неочікувано зазначила, що очі тваринки не бачили теплих кольорів, утім, розрізняли набагато більше, ніж можна було очікувати. Одне лише її трохи засмутило: Ліна чудово пам’ятала, що “чула” пташині думки, проте не могла пригадати, якими вони були, так само і значення щебету. Можливо, вони надто відрізняються від її звичного мислення?
Однак як вона це зробила? Ліна не знала жодного способу зазирнути в свідомість іншого, отже ― магія. Чия? Навряд чи пташина, бо та, здається, навіть нічого не помітила або не надала значення. Перебравши усі варіанти, Ліна припустила, що то магія Фатару подіяла на її бажання дізнатися більше. Цікаво, чи вдасться ще раз? Ліна сфокусувалася на іншій пташці, відтворюючи думки, які мала в ту мить. Однак скільки б вона не намагалася, нічого не виходило. Більше того, Ліна збагнула, що відчуває сильну втому, якої раніше близько не було. Мабуть, це зв’язок відняв багато сил. Ліна здалася. “Нічого страшного, спробую згодом”, ― думала вона, тамуючи розчарування
І що їй робити? Незважаючи на втому, її здивування, цікавість та захват вимагали довідатися ще про цю магію. Але як? Імовірно, якщо Сувон прочитала майже всі книги Фатару, то вона може щось знати. Тож Ліна вирішила дочекатися її повернення.
Уже вечоріло, коли дівчинка повернулася. Сувон мала ніби звичайний вигляд, однак віддавши Ліні конверт з печаткою та листом від батька, швидко проказала:
― Ліно, нам треба йти. Можу переповісти розпорядження дорогою.
― Що, даруй? Куди йти?
― У схованку, де ти насправді мала бути. Охоронці мають перевірити, що з тобою. Вони скоро будуть там, пішли!
Ошелешена Ліна вирішила за краще дослухатись. Спершу вони ледь не бігли. Лише покинувши Фатар і опинившись в тунелі, Сувон дещо стишила ходу.
― Коли я прийшла до Тіфану отримати розпорядження, то зустрілася з іншими членами екіпажу, ― продовжувала вона. ― Потім виявилося, комусь з охоронців перевірити твоє становище. Однак я сказала, що маю тебе спершу попередити, тому у нас є трохи часу. До речі, охоронці навряд чи знають, де схованка, і мабуть, вчитель Дотай проведе їх.
Коли ошелешення спало, Ліна подумала, що все логічно. Фатар не мав бути її схованкою, бо провідник не знав про нього. Однак Сувон привела її саме туди. І хоча Ліна писала, що з нею все в порядку, комусь іще треба в цьому пересвідчитися. Шкода, що розповідь про пташок доведеться відкласти.
Вона почувалася дивно, бо не пам’ятала, щоби колись робила не так, як їй сказали (якщо це стосувалося важливого, звісно), і щоби чогось приховувала. Але ж Ліна не знала, де схованка і який вигляд має, шлях показувала Сувон, тож вона нічого не порушила. Зненацька в голову закралася дивна і моторошна думка: дівчинка привела її до Фатару, бо так було краще, а що як на її місці був би якийсь слуга відьми? Та він міг завести Ліну куди завгодно! І що би сталося потім? Навіть уявити страшно... Втім, уявити Ліна і не могла, бо не знала, що було б, якби її знайшла відьма.
Їхні кроки лунко розходилися тунелем. Незважаючи на швидкість, вона почала замерзати і пошкодувала, що не взяла кофту. Прохід був інший, ніж учора, зате його темрява і вузькість створювали такий самий гнітючий настрій. Шлях став видаватися нескінченним. Проте кінець настав зовсім неочікувано: Сувон різко зупинилась, її ліхтар освітив глухий кут. Кілька штрихів по стіні ― і зверху відчинився отвір. “Але як ми піднімемося?”
― Тепер треба лізти, ― ніби читаючи її думки, Сувон указала на виступи.
“Тільки не це!” ― Ліна не уявляла, як зробить це, пам’ятаючи, що навіть спускатися було важко. Проте вголос спитала:
― Мені йти першою?
― Так, я стоятиму знизу на випадок, якщо ти зірвешся. Але спершу треба прикріпити ліхтаря.
― Гаразд, дякую.
І дівчинка, зачепившись за стіну отвору, спритно рушила вгору. Ліна аж захопилася її майстерністю, а хвилювання трохи стишилось. Невдовзі Сувон опинилася по інший бік і прив’язувала ліхтаря ― в темряві не було видно, за що. А потім ще швидше спустилася. Ліна наблизилась до ходу. Тепер вона могла бачити всі виступи, та сили не додалося. Цікаво, наскільки сильна Сувон? Чи можна вона справді зловити свою однолітку?
Ліні хотілося ще відтягнути момент, втім, часу не було, тож вона зачепилась за більш-менш зручний виступ. Та коли її ноги теж опинились на стіні, вона зависла, невзмозі поворухнутись. Ліна не знала, як піднятися далі.
― Вище та ліворуч твоєї правої руки є широкий виступ. Постав її туди.
Ліна послухалась, добряче при цьому розтянувшись.
― Тепер можеш поставити вище праву ногу.
Вона завагалася, однак все ж з напругою прибрала стопу ― в грудях різко похололо ― і перенесла її вгору. На початку Ліна почувалася геть розгублено, тож Сувон допомагала їй порадами. Проте, освоївшись, набралася сміливості, і їй стало легше знаходити шлях. Хоча лізти вгору виявилося так само важко, як вона очікувала, знайшлася перевага ― не треба було дивитися під ноги, як при спуску, що додавало впевненості. Звісно, вона намагалася не думати про висоту, на якій рухалась (не надто велику, проте падіння було б болячим). Врешті торкнувшись надійного ґрунту, Ліна відчула неймовірне полегшення, і те, що завтра усе болітиме. Одразу за нею полізла Сувон.
Місце, куди вони піднялися, мало відрізнялося від нижнього ― ті самі кам’яні стіни і темрява, хіба лише форма інша. Тут Сувон знову перейшла майже на біг ― Ліна ледве встигала, спотикаючись о каміння. Спереду замайоріло світло і вивело їх на відкритий простір ― Мертві гори. “Знову я серед них кудись біжу”. Незважаючи на її становище, краєвид пологих схилів, сіруватої синьо-зеленої трави викликав у неї дивний смуток.
На щастя, тут їхній шлях невдовзі скінчився. Дівчата зайшли до чергової печери. Зате там, двічі повернувши, Ліна побачила справжні двері! Вельми прості та грубі, і настільки ж міцні, вони прочинилися з дерев’яним скрипом. За дверями відкрилося приміщення, схоже на звичайне небагате житло, вузьке, з грубими кам’яними стінами і багатьма дорожніми речами, та без жодних вікон. З півтемряви виглядали ще одні двері. Сувон відчинила і їх, перевіряючи, і костантувала:
― Здається, ми встигли.
― Чудово! То я мала ховатися тут?
― Саме так, ― дівчинка запалила настінного ліхтаря і почала розкладати деякі речі, певно, роблячи вигляд, що ними хтось користувався.
― Тоді дуже дякую, що привела мене у Фатар, ― оглянувши кімнату, Ліна збагнула, що життя тут було б геть неприємним. Так, вона все одно мешкала в печері, зате мала там змогу виходити назовні і перебувати в чудовому саду скільки завгодно. І у Фатарі були люди!
― Будь ласка.
Раптом, схаменувшись, Ліна дістала з сумки гребінь і явно замале наразі люстерко. Якомога швидше і краще причепурилась. Не можна, аби її бачили в такому вигляді! Тим більше, що принцеса, яку попередили про чийсь візит, аж ніяк не може мати вигляд, наче щойно бігла. Але тут вона згадала ще дуже важливу річ:
― Стривай, ти ж так і не передала мені розпорядження!
― Так, якраз збиралася. Думаю, часу достатньо, щоб ти прочитала сама. Ось, цей лист особисто тобі.
Неймовірно схвильована, Ліна розгорнула конверт, уважно вчитуючись у речення. Батько заспокоював її, казав, що нічого дійсно страшного не має статися, і що він обов’язково “домовиться з відьмою про дещо”. Але Ліна обурилася. Навіть зараз він нічого не розповідає!? Тут її очі зачепилися за інші рядки: “Проте старайся не полишати схованки і, якщо все ж таки зустрінеш відьму ― не слухай її! Не вір її словам. Опісля я все тобі поясню. І, нажаль, заради безпеки тобі потрібно ховатися ще тиждень.”
Що?! Цілий тиждень? Та що вона має робити в цей час?! Ліна стиснула папір. Та нічого не поробиш, тож вона дочитала решту листа, яка, попри старання батька, зовсім її не втішила.
― Погані новини? ― поцікавилася Сувон, бачивши її обличчя.
― Як сказати... Я думала, що скоро зможу повертатися додому! А треба ще чекати, і чекати.
― Так, я здогадувалася, що тебе це засмутить. Але тобі не писали нічого особливого?
― Ні, окрім того, що я не маю вірити відьмі.
Вона могла б і надалі розвивати цю тему, однак вмить у двері постукали.