Я матюкаюсь на себе подумки і дивлюся на сходи перед собою.

Що ведуть униз.

Звісно.

…

…

…

Я провела в лісі досить багато часу, хоча під землею й важко стежити за ним.

За моїми підрахунками, з моменту моєї появи в печері минуло шість днів, половину з яких я провела на цьому четвертому поверсі. Але моя оцінка може бути дещо неточною, оскільки я вимірюю плин часу за виснаженням моєї крові-цi та за бажанням спати — моєму тілу, може, це й не потрібно, але постійне відчуття напруги, викликане всіма цими демонами, що загрожують моєму життю, виснажує мій розум, і сон допомагає мені розслабитися.

Шість днів…

Запаси крові-цi, які я отримала на третьому поверсі, не були невичерпними — навіть з огляду на ту кількість, яку я виробляла самостійно, поки спала — тому, хоча я не хотіла наражати себе на небезпеку, я вирішила полювати на деревних демонів, що живуть тут, щоб прогодуватися.

На самому початку їх було семеро.

Зараз живими залишилося тільки двоє.

Я хотіла з’їсти й їх, але вони були надто близько одне до одного. Коли я напала на першого, то з подивом виявила, що другий підкрався ззаду й відрізав мені шлях до відступу.

Це було близько, але я вижила й втекла.

Однак після цього я не ризикнула підійти до них близько.

Тим не менш, завдяки такій інтенсивній охоті моє озеро крові-цi стало ще більшим. Настільки, що я наважилася спробувати поекспериментувати з магією та зміцненням тіла, поки відпочивала між боями.

Результатом першого став крижаний меч, який я зараз тримаю в руці. Він важкий і не дуже гострий, тому що важко уявити такі тонкі деталі з достатньою чіткістю, щоб магія відтворила їх у реальності, але, тим не менш, моя теперішня сила робить його ефективною зброєю.

Що стосується зміцнення тіла, то, як я й думала, мені потрібно було просто направити кров-цi по своїх меридіанах і наказати їй просочитися в мої клітини. Боліло сильно, але це була хороша біль — біль розвитку. І я справді відчувала, як мої м’язи повільно стають сильнішими, кістки — міцнішими, очі й вуха — чутливішими, кігті, ріг і ікла — гострішими…

Ключове слово тут — «повільно».

Як я з’ясувала, для досягнення відчутного ефекту потрібна величезна кількість крові-цi.

Я займалася цим всього пів години, і майже чверть озера крові-цi, яке я встигла накопичити у своєму даньтяні, зникла, причому без жодної помітної переваги. Я не стала раптом стрибати на п’ятдесят метрів у повітря, бігати як вітер, підіймати величезні валуни й жбурляти їх у ворогів. Думаю, в довгостроковій перспективі, якщо я зможу забезпечити постійний приплив крові для очищення, зміцнення тіла може стати хорошою інвестицією, але для теперішньої мене, чия головна турбота — балансувати між перспективою голоду та ризиком для життя в битві з демонами, це не більше ніж недоступна розкіш.

Інше, більш ощадливе використання моєї крові-цi, яке я виявила під час експериментів, — це загоєння ран.

Процес такий самий, як і при зміцненні тіла, за винятком того, що замість того, щоб дозволити моїй крові-цi пройти через усе тіло, я концентрую її в одній конкретній області. Я гадаю, що це просто ще одне застосування зміцнення тіла — концентрація його ефекту — а не окрема здатність, але я знаходжу її набагато кориснішою для мого короткострокового виживання. Вона значно підвищує мою здатність до регенерації, поки я можу її підтримувати, достатньо, щоб загоїти більшість ран без сліду за лічені хвилини.

Це може виявитися дуже корисним у найближчі дні.

І, зрештою, я повністю дослідила ліс.

І ось я тут, дивлюся на сходи перед собою, лаючись собі під ніс.

…

…

…

Немає сенсу відкладати неминуче.

Я міцніше стискаю руків’я меча й спускаюся сходами.

Невдовзі я бачу вдалині під собою світло п’ятого поверху. Воно здається набагато яскравішим, ніж на всіх попередніх поверхах, і може дійти до мене крізь темряву сходової клітки. Я повільно спускаюся вниз, і температура повітря навколо мене поступово підвищується, поки, коли я стою всього за кілька кроків від входу на поверх, він стає майже нестерпно гарячим. І світло тепер таке яскраве, що очам боляче.

Що не так із цим поверхом?

Він вкритий лавою чи чимось подібним?

Мені що, тепер доведеться битися з демонами на схилах вулкана, що вивергається? Так, чи що?

Чесно кажучи, після смерті й повернення до життя я майже готова прийняти такий безглуздий розвиток подій.

Ні, стривай…

Це може бути ззовні?

Світло, що ллється на сходи, не голубе. І не різнокольорове.

Це сонячне світло?

Я поспішаю вниз, не звертаючи уваги на дискомфорт, поки не сягаю останньої сходинки.

І ступаю в розпечену пустелю.

На всі боки простягаються бархани, над ними підіймається жар, спотворюючи й викривляючи все, що за ними. Ніде немає жодного натяку на тінь. Насправді, пустеля абсолютно порожня. Ні дерев, ні кущів, ні демонів. Навіть каменів немає. Тільки пісок, наскільки сягає око. Те, що я спочатку прийняла за сонце, насправді ним не є, тому що я все ще можу розрізнити стелю печери, коли дивлюся вгору. Мабуть, це якийсь новий вид каменя, що світиться, який світиться набагато яскравіше й має більш природний колір, ніж ті, що були на попередніх поверхах.

Іншими словами, я все ще в пастці.

Усе це я встигаю побачити за ту секунду, яка в мене є до того, як мені доводиться заплющити очі. Виявляється, що після такого довгого перебування в темряві верхніх поверхів, раптове зіткнення з такою кількістю світла викликає дискомфорт — навіть біль. Однак я незбираюсь залишатися в пустелі достатньо довго, щоб звикнути до яскравих відблисків цього ненастоящого сонця, тому що жар, що обрушився на мене, швидко починає діяти на моє тіло й стає справді нестерпним, змушуючи мене віджахнутися й кинутися вгору сходами.

Звісно, я не відступаю аж до четвертого поверху. Сходи, ймовірно, все одно не дозволять мені цього зробити. Я залишаюся достатньо близько, щоб все ще бачити світло п’ятого поверху, але достатньо далеко, щоб його жар не спалював мене живцем.

Я розгублено стою там, у прохолоді й комфорті сходової темряви.

…Як я мушу це зробити?

Я впевнена, що цей поверх буде таким самим, як і всі попередні, з прихованими демонами й новими сходами, що ведуть униз, і ніде не буде справжнього виходу.

Іншими словами, чергове розчарування.

Але як мені взагалі шукати цей невловимий вихід?

Якщо я залишуся в цій пустелі надто довго, я помру, і навіть не знадобиться демон, який відкусить мені обличчя й допоможе цьому процесу. У мене немає жодних сумнівів на цей рахунок.

Я відчуваю, яку загрозу становить для мене ця спека.

Я справді не очікувала, що опинюся в подібній ситуації. Я можу сміливо визнати, що завжди віддавала перевагу холоду, але це не означає, що я ризикую спонтанно померти, просто гуляючи під спекотним літнім сонцем. Наче моя огида до спеки раптом стала набагато більш значною й перетворилася на справжню вразливість. Можливо, це якось пов’язано з відкритою мені магією. Мені здається, що спека — природний ворог руни 冰.

Я не знала, що руни також впливають на фізичне тіло їхнього власника, хоча…

У будь-якому разі, питання суто академічне. Я ж не можу видалити руну зі свого даньтяня — та й не стала б, навіть якби така можливість існувала.

Але проблема полягає в тому, що якщо я не знайду спосіб послабити спеку, то не зможу прожити достатньо довго, щоб дослідити пустелю й знайти вихід або наступні сходи.

Звісно, є один очевидний спосіб, але я не впевнена, що зможу його реалізувати.

Використовувати магію льоду, щоб постійно охолоджувати навколишній простір.

Хоча я не думаю, що це потребуватиме надто багато крові-цi, мені доведеться постійно уявляти цей процес у своїх думках. За останні кілька днів я поступово оволодівала магією, але до такого тонкого контролю мені ще дуже далеко. Магія — це не те, чому можна навчитися за один день.

Тим не менш, я не можу придумати іншого рішення.

Схоже, я можу тільки старатися з усіх сил.

Принаймні, це буде хорошою тренуванням.

Я заплющую очі й уявляю, як моя магія розсіюється в повітрі навколо мене, утворюючи хмару холодного повітря, що вкриває моє тіло. Я активую руну 冰 й дозволяю крихітній цівці крові-цi постійно текти через мої меридіани, щоб живити заклинання. Я відчуваю, як температура навколо мене помітно знижується.

Тепер найскладніше…

Я видихаю крізь стиснуті зуби, зосереджено примружившись, і роблю кілька кроків униз сходами, повільно, обережно, наче будь-який різкий рух може вибити образ з моєї голови — що цілком можливо.

Добре…

Добре…

Оооо! Це працює! Образ тримається!

Схоже, я справді якийсь рідкісний геній, якщо в мене вийшло з першої ж спроби!

…Тільки от ні.

Усі мої думки спрямовані на підтримання заклинання, тому, звісно, моя магія працюватиме стабільно. Але, на жаль, спускатися сходами, не звертаючи уваги на те, куди ставиш ноги, — досить ризиковане заняття.

До речі, на третій сходинці я спотикаюся. Мені вдається вчасно зачепитися за стіну, щоб не впасти, але моє заклинання різко переривається. Віддача від невдалої магії повертається в мою свідомість і змушує мене похитнутися; якби я не опиралася об стіну, то, ймовірно, одразу впала б.

Я заплющую очі й видаю слабкий стогін, потираючи скроні й намагаючись заспокоїти головний біль.

«Мммм… Хотілося б, щоб це не відбувалося щоразу…»

Останнім часом я вже звикла до такої віддачі, враховуючи всі невдачі, до яких призвели мої тренування в трудній дисципліні магії, але це все одно не надто приємно.

Через деякий час головний біль проходить, і я видаю важке зітхання.

Я вже можу сказати, що наступні кілька годин будуть дуже довгими.

…

…

…

Зрештою в мене вийшло насилу утримувати охолоджувальне заклинання й одночасно йти.

Я не знаю, що станеться в разі реальної битви, але навіть якщо це буде просто прогулянка пустелею, я ледве впораюся. Може бути. Сподіваюся.

Я знову спускаюся сходами й обережно ступаю на пісок п’ятого поверху. Навколо мене клубочиться слабкий білий туман, відганяючи атакуючу мене спеку й підтримуючи навколо нормальну, придатну для життя температуру. Стопи моїх ніг болісно печуть, коли вони торкаються піску, але все інше тіло приємно охолоджується.

Я стискаю зуби й чекаю деякий час, поки мої очі звикнуть до світла.

А потім починаю йти.

…

…

…

Все ще нічого, навіть після стількох годин.

Немає навіть простого каменя, щоб відзначити дорогу.

Мені здається, що я ходжу по колу, але оскільки я залишаю за собою глибокі сліди на піску, а вітер їх не стирає, думаю, я б уже помітила свою помилку. Сонце, як і раніше, безжально світить на мене, але завдяки моїй магії, що протидіє його жару, воно майже не впливає на мене. Моя шкіра навіть не червоніє.

Поки, нарешті, не з’являються вони.

Коли я видираюся на дюну, з піску неподалік раптово виривається неясна постать і накидається на мене.

Хех.

Я змахую мечем, швидко, але спокійно, з силою і точністю. Я влучаю, і мій противник падає назад на пісок, а на мене бризкає цівка чорної крові. Те, що відскочило від мене, мало чималий імпульс, і мій меч вирвався з моїх рук, застрягши в тлму, у що в мене врізалось.

Глибоко зітхнувши, я повертаюся й дивлюся на свого нового ворога.

Він схожий на… мабуть, на варана. З червоними очима, білою лускою, кістяними шипами, що ростуть з хребта, і хвостом, таким самим довгим і звивистим, як і решта тіла. Загалом, його довжина сягає півтора метра. Широка паща заповнена кількома рядами дрібних, кривих зубів, і в нього шість ніг — по три з кожного боку.

А ще мій крижаний меч, встромлений у його череп.

Він однозначно мертвий.

Я вельми задоволена тим, як пройшла ця «битва»…

Після першої засідки деревного демона, що ледь не вбила мене, і потім, коли я опинилася в оточенні й насилу змогла втекти, я вирішила приділити особливу увагу тому, щоб мене знову не застали зненацька.

Таким чином, я нізащо не скою подібної помилки двічі.

…Хотілося б мені так сказати.

Але, на жаль, у той момент, коли я опускаюся на коліна, щоб витягти даньтянь з трупа демона-ящірки, з усіх боків навколо мене з піску вистрибують ще чотири.

І мушу визнати, що я не очікувала цього.

Ще більш прикро, мій меч все ще стирчить у мозку моєї першої жертви.

Я не зволікаю. Я залишаю меч і кидаюся до ящірки, зустрівши її в повітрі. Я важча за неї, тому я штовхаю її вниз і опиняюся зверху. Вона бореться підо мною якийсь час, завдаючи мені кількох несуттєвих подряпин, перш ніж я впиваюся кігтями в її череп.

Один готовий.

Але тут один з них застрибує мені на спину й впивається в мене кігтями.

«Уаааа!»

Він дико сіпається й звивається, а я падаю на пісок. Я тут же згортаюся клубочком і підіймаю руку, щоб захистити шию, оскільки, як я припускаю, вона буде найпривабливішою ціллю. Виявляється, я встигла якраз вчасно: за мить я відчуваю, як ікла ящірки встромляються в моє передпліччя.

«Ґх…!»

Кепсько… Моя єдина рука тепер знерухомлена.

Я намагаюся звільнитися, а ящірка намагається втриматися, і врешті ми обоє падаємо з вершини дюни, на яку я видиралася, й котимося вниз по її схилу, підіймаючи по дорозі пісок, а два інших демона мчать за нами. Навіть коли ми сягаємо підніжжя дюни й наша швидкість знижується, демон-ящірка все ще тримається за мою спину й гризе мою руку.

Я не можу зняти його з себе.

Але мені це й не потрібно.

Я витрачаю кілька секунд нашого спуску на те, щоб зафіксувати у своєму мозку картину того, що я хочу, щоб сталося, і в ту саму мить, коли ми припиняємо рух, хвиля холоду виривається з моєї руки, перетворюючи всю ящірку на брилу замороженого м’яса. Стиснувши зуби, я смикаю руку на себе, і голова ящірки розлітається на шматки, що падають до моїх ніг.

стук!

Застиглий безголовий труп демона важко падає на пісок.

«Ха, ха, ха…»

Моя рука нарешті вільна, але вона дуже сильно болить. Я задихаюся, намагаючись стримати пронизливий мене біль. Сама рана, насправді, не дуже небезпечна, але досить потворна. Значна частина шкіри мого передпліччя була здерта незліченними дрібними гострими зубами ящірки. Кров стікає по моїх тремтячих пальцях цівками й розбризкується по землі, від крапель підіймаються клуби пари, коли вони торкаються розпеченого піску.

«Ґх… Прокляття…»

В іншому моє «покращене» тіло досить зручне, але ця підвищена чутливість до болю — серйозний недолік. Навіть якщо не брати до уваги те, що сталося під час моєї трансформації, я вже була поранена на поверсі вище, і я знаю, що навіть незначні рани тепер можуть бути справді нестерпними.

Немає часу направляти свою кров-цi, щоб прискорити процес загоєння, тому я просто швидко запечатую рани за допомогою магії льоду як тимчасовий захід.

І дві ящірки, що вижили, наздоганяють мене.

Вони накидаються на мене з невеликою затримкою.

Я встигаю ухилитися від однієї, але друга в’їжджає мені в груди, перекидаючи мене назад на пісок. Я чую, як демон теж падає, відскакуючи від мене. За кілька миттєвостей він приходить до тями, і звук його кроків знову швидко наближається до мене.

Однак, перш ніж я встигаю встати й повернутися, щоб зустріти атаку, ящірка, від якої я ухилилася, вона знову кидається на мене. Я ледве встигаю зреагувати, як вона стрибає до мене, шиплячи й плюючись, роздвоєний язик то й те висовується з її відкритої пащі. Сидячи на землі, я не зможу вчасно ухилитися, тому я просто б’ю її ногою в повітрі, завдаючи удару прямо в морду, кігті на моїх пальцях розпорюють його плоть і розривають щоку.

Удар оглушує ящірку, хоча б на мить, і я використовую цю можливість, щоб наступити на її голову й впечатати її в пісок —

— а інший мій противник обирає цей момент, щоб дотягтися до мене й вчепитися в горло.

«Кх-!»

Я хапаю ящірку за шию й намагаюся не підпускати її до себе, але моя увага розділена між двома противниками, і щелепи ящірки повільно наближаються все ближче й ближче до моєї шиї.

Я б дуже хотіла, щоб у мене залишилася ліва рука…

Я не можу довго опиратися.

«Ні…»

У розпачі я завдаю удару головою по морді ящірки.

І це миттєво вбиває її.

…О.

Точно. Я забула про цю штуку.

Кров стікає по моєму обличчю й потрапляє в очі, тому я нахиляю голову, і труп демона зісковзує з мого рогу й падає мені на груди. Але перш ніж я встигаю відштовхнути його, остання ящірка, все ще намагаючись висунути голову з піску й дотягтися до моїх ніг, нарешті знаходить, що вкусити.

А саме, мій хвіст.

Який, як виявилося, є напрочуд чутливою частиною мого тіла.

«АААААААААААА!»

Я видаю безглуздо гучний крик, і все моє тіло неконтрольовано сіпається. Обидві мої ноги завдають абсолютно ненавмисного, але надзвичайно жорстокого удару.

Я чую звук ламких на дрібні, дрібні осколки кісток, і відчуття його зубів на моєму хвості різко зникає.

Я підіймаю голову, щоб зазирнути за труп, що лежить у мене на грудях.

Ящірка в’їхала в край дюни майже за сто метрів від мене. Її тіло, схоже, лопнуло від удару, кров і внутрішні органи розлетілися на всі боки.

…Туди йому й дорога.

Зітхнувши, я дозволяю голові безсило впасти на пісок, розслабляючи все тіло.

Нарешті все скінчилося…

Це було досить напружено…

Битися проти кількох цілей одночасно надто складно, навіть якщо вони слабкі окремо. Один із противників може будь-якої миті підскочити збоку й завадити моїй атаці або обійти мій захист. Я була цілком права, вирішивши втекти від двох деревних демонів, які сформували команду, ще на четвертому поверсі. Вони, швидше за все, змогли б убити мене, якби я спробувала виступити проти них.

Я ще раз зітхаю, відштовхую труп від своїх грудей і повільно встаю.

Я обережно беру хвіст у руки й погладжую його. Він пошкоджений зовсім небагато. У найгіршому випадку вирвано кілька пучків хутра. Крові майже немає.

Але все одно, це дуже боляче.

І чому моє тіло таке –

Ох.

Я навіть не помітила, але, мабуть, у якийсь момент я втратила контроль над своєю магією. Жар пустелі зайнятий тим, що підсмажує мене живцем. На щастя, бій закінчився достатньо швидко, щоб я надто не постраждала від нього, інакше це могло б бути смертельно небезпечно. Навіть зараз, хоча минуло всього кілька секунд, лід, яким я закрила свої рани, вже тане, кров і вода повільно стікають по моїй руці.

Я швидко знову активую заклинання.

«Хааа… Набагато краще…»

Я уважно оглядаю пустелю навколо себе. Не схоже, що шум привабив інших демонів — вони, ймовірно, вже з’явилися б, — тож я можу трохи затриматися й пожинати плоди цієї битви.

Я збираю всі трупи в купу й витягую даньтяні з їхніх черепів. Після того, як я перетравила їх усі, я вирила в землі неглибоку широку яму, вкрила її шаром льоду — щоб протистояти жару, що випромінюється піском, потрібно досить багато крові-цi — і почала зливати кров демонів, перерізаючи їм горло кігтями й підвішуючи їх догори дриґом над ямою.

Я роблю це з кожним із них, за винятком ящірки, яку я заморозила, у якої більше немає рідкої крові, що тече по венах, і ящірки, яка вкусила мене за хвіст, у якої… більше немає тіла, з якого можна було б злити кров.

Це досить повільний процес, але це все ж простіше, ніж намагатися пити кров прямо з трупів. Я пробувала зробити це з деревними демонами на четвертому поверсі, але це було незручно, і врешті я втратила досить багато крові, оскільки вона просто пролилася на землю, перш ніж я встигла її випити.

Крім того, я вимазалася в ній — хоча, можливо, в цьому винна моєї власної незграбності.

Насправді, я досі вкрита цією кров’ю — і брудом, і пилом, і піском. Кілька днів майже безперервних боїв не найкращим чином позначилися на моїй зовнішності, але оскільки сходи не дозволяють мені піднятися назад на третій поверх, я вже не можу прийняти ванну, а вилизувати своє тіло я не збираюся — я не звір, хоча й трохи нагадую його.

Ну, мабуть, я можу втішити себе тим, що я все ще чистіша, ніж була одразу після свого перетворення, але знову ж таки, важко уявити щось гірше за це.

Коли кров стікає з трупів демонів-ящірок, я нахиляюся й лакаю її, як кішка.

Ні, я справді не звір. Просто немає іншого способу випити її.

…

…

…

О, це було смачно.

На мій смак, мабуть, надто тепла, але все одно досить приємна.

І приємно спостерігати, як море крові-цi всередині мого даньтяня так зростає.

Здається, я роблю успіхи.

…Наче я спостерігаю, як мої шанси на виживання повільно збільшуються.

Що ж, повернімося до роботи.

Я беру свій меч, з трудом витягнутий з черепа першої вбитої мною ящірки, і знову починаю йти, ще більш насторожено оглядаючись на всі боки, ніж до бою, скануючи пісок навколо себе в пошуках ознак прихованих ворогів.