За моїми підрахунками, з того часу, як я потрапила в печеру, минуло 16 років.

Це означає, що я провела тут більшу частину свого життя.

Я поняття не маю, який це поверх. Я давно перестала рахувати.

Що я знаю напевно, так це те, що моє становище погіршується з неприємною швидкістю.

Якийсь час я могла покладатися на силу свого тіла й своєї магії, але все частіше я виявляю, що знову і знову програю демонам, які набагато сильніші й швидші за мене. Час, який я проводжу на кожному поверсі, невпинно зростає. І хоча більша його частина, як і раніше, присвячена пошукам наступних сходів, частина, присвячена тренуванням, з кожним днем стає все більш важливою.

Тепер я мушу битися з розумом.

Або я помру.

Хоча бути розумною — не зовсім моя спеціальність. Я роблю все, що можу, і певною мірою мені це вдається — зрештою, я все ще жива, — але тим не менш мої невдачі накопичуються.

І мої травми накопичуються разом з ними.

Я вже давно позбулася звички загоювати кожну отриману подряпину. Тепер, якщо це не небезпечно для життя, я дозволяю травмі загоїтися природним шляхом. Я стежу тільки за тим, щоб пошкодження не знизили мою бойову ефективність у довгостроковій перспективі. Після такого загоєння залишаються шрами, але на даний момент мене не хвилює мій зовнішній вигляд.

Кров-цi надто цінна, щоб витрачати її на такі речі.

Я не хочу знову опинитися на межі, як це було з демоном-богомолом.

Тоді її не вистачило навіть на те, щоб вилікувати себе як слід...

Результати тієї помилки досі вирізані на моєму тілі.

…

…

…

Я роблю перші кроки на цьому поверсі.

Кістки.

Білі кістки, розкидані всюди, що вкривають землю. Деякі з цих кісток достатньо малі, щоб належати мишам. Інші перевершують навіть демонів-китів, яких я вбила три поверхи тому. Крізь поле кісток від сходів веде стежка, обрамлена з обох боків ребрами якоїсь гігантської тварини.

Пахне пасткою. Схоже, попереду на мене чекає засідка.

Демони вискочать у мене з-під ніг? Чи спустяться з неба?

Думаю, кістки можуть раптово ожити й об'єднатися в скелетоподібних монстрів.

Сподіваюся, цього не станеться. Враховуючи кількість кісток, що лежать тут, я опинюся в значній меншості. І не буде жодної крові... Це буде чиста втрата.

Я активую свою магію, щоб сформувати навколо себе область низької температури.

«...»

Я не можу виявити жодного джерела тепла поруч з собою.

Ну, ожилий скелет не обов'язково випромінюватиме тепло, тож мені все одно потрібно бути обережною.

Я починаю йти стежкою, намагаючись робити свої кроки якомога більш плавними.

Насправді це досить складно. Мені потрібно добре тримати центр ваги й ретельно розподіляти свою вагу. Ніколи б не подумала, що мені колись знадобиться тренувати такі прості рухи, але нещодавно я помітила, що, просто пересуваючись, я витрачаю досить багато енергії, тому я намагаюся знайти вирішення цієї проблеми. Я витрачаю достатньо крові-цi, борючись з ворогами, не хотілося б витрачати її на боротьбу з самим собою.

Тому я тренуюся. Навіть з найпростішими, найтривіальнішими рухами.

Моє тіло від природи гнучке, тож у мене є перевага, але, незважаючи на це, я все ще не дуже добре ним володію. Мої кроки більш незграбні й різкі, ніж мусять бути. Мені доводиться протистояти інерції власних рухів, у той час як кожен із них мусить природно витікати з попереднього.

Я розумію, що це не те, чому я можу навчитися за місяць або два.

Ну, може бути, хтось з більшим талантом, ніж я, зможе це зробити...

Зміцнення тіла тут теж не особо допомагає. Воно просто дає мені чисту силу, але чи зможу я перетворити цю силу на щось дійсно корисне, залежить тільки від мене.

Цікаво, що навіть після шістнадцяти років безперервного зміцнення мої м'язи не стали більшими. Натомість вони стали набагато щільнішими. На щастя, моя сила також значно зросла, тому я не відчуваю збільшення своєї ваги. З моєї точки зору, моє тіло з часом стає більш легким і спритним. Як я вже казала, єдиною ознакою змін є те, скільки енергії я тепер споживаю при кожному русі.

Тим не менш, мушу сказати, що мені доставляє величезне задоволення своїми ударами відправляти в політ демонів удвічі більших за мене.

Хоча, якщо подумати, це виглядає трохи сюрреалістично.

Хто б міг подумати, що така невеличка, як я, має таку силу?

Цікаво, чи є межа, до якої мене може довести зміцнення тіла? Чи я можу продовжувати, поки не дійду до того, що зможу розплющити гору ударом кулака? Ось це було б –

«Ти знову дозволяєш своїм думкам блукати. Тобі потрібно зосередитися».

Я підіймаю голову й дивлюся по сторонах.

О, Батько. Давно не бачилися. І так, так. Ти маєш рацію. Дякую за пораду, як завжди.

Батько усміхається мені. «Нема за що». Він дивиться на поле кісток навколо. «Цей поверх дивний. Мені здається, щось тут не так. Будь обережна».

Я слідую за його поглядом.

У мене таке саме відчуття. Але я поки не можу виявити жодної загрози. Ніщо не рухається. Ніщо не намагається напасти на мене. Я можу тільки чекати, коли небезпека, як завжди, прийде до мене.

Я знову переводжу погляд на батька, але він уже пішов.

Шкода. Останнім часом він не так часто відвідує мене. І Неріс теж.

Може бути, вони зайняті чимось іншим.

Я продовжую йти через поле кісток.

…

…

…

Мине кілька годин, поки, нарешті, щось не порушує монотонність цього поверху.

Стежка переді мною розширюється й утворює круглу галявину, на якій немає кісток. Вона не дуже велика, не більше кілометра, і я бачу, що стежка продовжується й далі, на дальньому краю галявини. У центрі галявини стоїть обеліск із чорного скла — думаю, що це обсидіан, але не впевнена. Він височіє наді мною, принаймні, на кілька сотень метрів, а його поверхня вкрита незрозумілими мені символами. Маленькі, слабкі цівки світла, здається, пурхають вгору й униз усередині обеліска, але його поверхня надто непрозора й надто сильно розмиває їхні форми, щоб я могла зрозуміти, що це таке.

Я хмурюся.

Що це за штука?

Вона небезпечна?

Я кидаю в неї маленьку крижану голку, щоб подивитися на її реакцію.

Голка просто розбивається об поверхню обеліска, не залишаючи навіть найменшої вм'ятини.

«...»

Це нормально?

Я поняття не маю, наскільки міцним матеріалом мусить бути обсидіан, але хіба моя голка не мусить залишити на ньому хоча б невеликий слід?

Обеліск абсолютно ніяк не реагує на мою атаку. Вогні, як і раніше, ширяють усередині нього, так само спокійно, як і раніше. Мабуть, трохи дивно очікувати реакції від інертного шматка скла, як би вражаюче він не виглядав, але це місце не перестає мене дивувати, тож хто знає?

Я обережно наближаюся.

Як тільки я виходжу на галявину, я відчуваю потужний тиск, що виходить від обеліска, наче важкий вантаж давить на мою свідомість. Цей тиск схожий на той, який я відчуваю від деяких демонів, коли вони використовують свою магію, намагаючись протистояти моїй, тільки цей тиск набагато, набагато сильніший. У випадку з демонами, з якими я стикалася, мені доводилося спеціально шукати цей тиск, щоб взагалі помітити його, але тут...

Що це за штука?

У міру наближення я чую дуже слабке дзижчання, щось майже інфразвукове, просто вібрація, що проходить крізь повітря.

Опинившись перед обеліском, я змушую броню на передпліччі поширитися на долоню й пальці.

Потім я притискаю долоню до його поверхні.

Нічого не відбувається.

Я змушую лід, що вкриває пальці, зісковзнути з них. Обеліск злегка теплий на дотик. За винятком вирізаних на ньому містичних символів, він неприродно гладкий. Я не відчуваю жодних горбків або нерівностей. Це дивно. Враховуючи чутливість моїх органів чуття, я мусила б знайти якісь дрібні вади на його поверхні, але я не можу. Вона абсолютно, ідеально гладка.

Як він був виготовлений?

«...?!»

Раптово тепло обеліска посилюється. Я намагаюся відсмикнути пальці, але виявляю, що вони прилипли до поверхні.

...Ой-ой. Що я наробила?

Від обеліска виходить все більше й більше тепла, поки не стає некомфортно, майже боляче. Вся моя рука горить, і це відчуття поширюється вгору по руці й по всьому тілу.

Я щосили намагаюся відірвати свої пальці від поверхні, але мої зусилля марні.

Я перенаправляю трохи льоду з обладунків на гомілці, щоб вкрити ногу й упертися в обеліск, щоб отримати опору й звільнитися, але результат не кращий, ніж раніше.

Тьмяні вогники, що плавають усередині обеліска, починають збиратися переді мною. Коли вони досягають точки, де кінчики моїх пальців торкаються обсидіану, вони, здається, проходять крізь поверхню обеліска й проникають крізь пальці в моє тіло. У той момент, коли вони це роблять, мою голову пронизує біль. Здається, що вона зараз вибухне. Моє зір спалахує білим, і мені доводиться напружуватися, щоб не знепритомніти.

Це не так болісно, як моє перетворення на демона, але все одно досить неприємно.

«...!»

Тремтіння пробігає по моєму тілу. Я стискаю зуби, щоб не закричати й заплющую очі, намагаючись опиратися болю.

Я відчуваю, як все більше й більше світла проходить через мої меридіани й проникає в мій даньтянь.

…

…

…

Усередині мого даньтяня.

Останній вогник приєднується до інших таких самих.

Вони повільно обертаються, утворюючи щось на кшталт світного торнадо. Це, звісно, дуже красиво, але я не можу сказати, що рада цьому.

Я насторожено дивлюся на нього здалеку.

...Якщо він залишиться як є, не заважаючи мені, добре, але якщо –

Торнадо різко згущується й перетворюється на маленьку сферу світла, яскраву, як сонце. Я не можу дивитися на неї прямо, не примруживши очі. Сфера тихо пульсує, як б'юче серце. Раптово зі сфери вириваються потоки світла. Вони розходяться в різні боки, безладно обертаючись і петляючи в повітрі, але, незважаючи на це, ледь минає мить, перш ніж вони досягають мене.

Це зовсім не боляче.

Але чомусь це відчуття навіть гірше, ніж біль.

Моя свідомість сама зазнає атаки, дезінтегрується, розпадається на частини.

Смерть.

Я не розумію, чому і як, але ця штука вбиває мене.

Стиснувши зуби, я наказую океану кривавої ці підо мною піднятися й оточити мене, як шкаралупа, товщина рідких стінок якої сягає десятків метрів. Енергія, накопичена за роки, стуляється навколо й захищає мене.

Потоки світла, що зв'язують сферу з моїм тілом, злегка тьмяніють, і пошкодження моєї свідомості сповільнюється.

У той же час я спрямовую величезну цівку сирої крові-цi в бік сфери світла. Однак навколо неї з'являється слабке світіння, і коли моя кров-цi торкається його, кожна її крапля перетворюється на пару й розсіюється.

...Серйозно?! Я тільки що витратила досить багато енергії!

Ще більше потоків світла вилітають зі сфери, пробивають мій щит із крові-цi й проникають у тіло, висмоктуючи життя. Я намагаюся відрізати їх кігтями, але мої пальці просто проходять крізь них, не чинячи на них жодного впливу, наче вони не мають жодної щільності.

Моя свідомість тьмяніє.

Я відчуваю, як занурююся в темряву.

Ні... Я нізащо не дозволю собі знову померти.

Потрібно спробувати щось інше...

Я не впевнена, що це допоможе блокувати атаки цієї дивної сфери, але це мусить дати мені трохи більше часу. Проблема в тому, що після використання цієї техніки я на деякий час втрачу свідомість. Тому я не зможу зреагувати на те, що ще може зробити зі мною сфера.

Неважливо...

Немає часу вагатися.

Принаймні, це хоч щось. Якщо я залишуся в такому стані, то точно помру.

Це практично мій єдиний шанс.

Якщо спрацює, добре.

Якщо ні, я все одно помру. Принаймні, мене не буде поруч, щоб зрозуміти, як це станеться.

Я придушую страх, що охопив моє серце, і на кілька секунд зосереджуюся.

Потім я зливаюся зі сферою крові-цi, що оточує мене.

Я миттєво втрачаю свідомість.