Коли я розплющую очі, я знову лежу на спині у воді.

У всьому тілі відчувається слабкість.

Що відбувається?

Я думала, що після перетворення стала сильнішою.

І ще я так голодна…

О… Здається, я розумію…

Кров-цi всередині мого даньтяня використовується не тільки для магії. Вона також слугує енергією для мого тіла. Спустошивши всі свої запаси, коли я намагалася використати магію, я, мабуть, знепритомніла від чогось схожого на виснаження.

Мені справді слід було бути обережнішою.

Небо в моєму даньтяні все ще коливається. Дві руни все ще випромінюють туман відповідного кольору. Але озеро кривавої цi змінилося на значно менше джерело.

Дивно…

Я пам’ятаю, що витратила все до останньої краплі, то чому ж частина залишилася? Я не скаржуся, оскільки, ймовірно, завдяки їй я взагалі очунялася, але я не розумію, як вона тут опинилася. Це досить важливе питання — я б не хотіла ненароком померти від голоду, — тому я намагаюся не звертати уваги на голод, а зосередити всю увагу на чорному басейні, на своєму даньтяні загалом і на своїх меридіанах.

Я тримаю очі заплющеними й чекаю.

І спостерігаю…

А, зрозуміло. Тепер я розумію своє тіло трохи краще.

Невелика кількість крові, що тече в моїх венах, постійно надходить у мої меридіани й всмоктується в мій даньтянь, живлячи чорний басейн і поповнюючи його. У той же час басейн повільно, крапля за краплею, витрачається на живлення мого тіла. Навіть зараз, коли я лежу нерухомо, басейн енергії повільно зменшується. Швидкість його витрачання перевищує швидкість регенерації. Я витрачаю кров-цi тільки на те, щоб не заснути. У такому стані в мене залишається, можливо, година свідомості, перш ніж запас енергії вичерпається, і я знепритомнію — чи засну? — знову.

Я не можу позбутися відчуття, що моє тіло досить неефективне…

Але ні… Мені здається, що, хоча з моєї нинішньої точки зору він виглядає достатньо великим, щоб називатися басейном, зрештою, це дуже невелика кількість крові-цi — тільки те, що моє тіло могло очистити самостійно за той час, поки я була без свідомості. І якщо слідувати цій логіці, це означає, що швидкість споживання моєї крові-цi зменшується, коли я сплю. Достатньо, щоб я могла накопичувати енергію швидше, ніж витрачати. Інакше басейн ніколи б не утворився.

І я б ніколи не прокинулася…

Це було досить небезпечно…

Цікаво, чи діють інші демони таким же чином? Чи можуть вони просто впасти в сплячку й прокинутися пізніше повними енергії, навіть якщо вони нічого не їдять у цей час?

…Хм.

Інші демони, так?

Я подумала про це так природно…

Але, так. Я ж демон, чи не так? Гуманоїдний, розумний демон. Перший, наскільки я знаю. Принаймні, я ніколи не чула й не читала про те, що хтось не тільки пережив зараження Порчею, але й злився з нею й трансформувався з її допомогою, як це зробила я.

Я справжня першопроходка. Я мусила цим пишатися.

Хех.

Тепер, коли я думаю про це, хіба не ці мразі звинуватили мене в тому, що я демон?

Гадаю, зрештою вони виявилися праві, чи не так?

…Гарне передбачення майбутнього, мразі.

Я відчуваю, як темний, чорний гнів тихо тліє в глибині моєї свідомості, наче вуглинки, які тільки чекають на невеликий подих вітру, щоб раптово розгорітися в повноцінне полум’я.

…Я була надто налякана, стривожена й у розпачі, щоб справді задуматися над цим питанням, але думаю, що мій гнів виправданий. Чому б і ні? Чи мають ці люди хоч найменше уявлення про те, як сильно я страждаю через них? А якби вони знали, їм було б байдуже? У будь-якому разі, вони хотіли спалити мене живцем, тож, швидше за все, так.

Вони, мабуть, були б раді цьому.

Ну, ось.

Дозвольте мені задовольнити вас.

Як ви й хотіли, це було боляче.

Дуже.

Я померла.

Я померла…

І все ж, я ще жива, навіть зараз.

Тож…

Цікаво, містере… Фестусе, так?

Цікаво, Лорде…

Я справді не можу не задатися питанням…

Чи не буду я зовсім правою, змусивши їх відчути все це?

Моє серце б’ється у вухах, голосно, як барабан. Весь мій даньтянь наче пульсує в такт йому, а темний туман, що огортає другу руну, раптову колишеться. Він зливається в дюжину чорних вусиків, які повільно тягнуться від нього, сліпо хапаючись за повітря в напрямку мого тіла, що ширяє в порожнечі трохи осторонь.

«Ух…»

У мене болить голова.

Я роблю довгий, глибокий вдих і намагаюся заспокоїти себе. Я відступаю від темних вусиків, що тягнуться до мене, і зосереджуюся на руні 氷. Холодна. Байдужа. Нечутлива. Безпристрасна. Повільно, поступово, гнів відступає, і мій даньтянь заспокоюється. Вусики темряви втягуються назад у чорний туман навколо другої руни.

Я випустила ненавмисно затримане дихання.

Це…

Чому мій даньтянь так відреагував? Це теж через трансформацію? Мої емоції теж посилилися? Вони стали більш чутливими, більш схильними до виходу з-під контролю?

А що це за чорна руна?

Вона тягнулася до мене?

…Що це взагалі таке? Чи можуть руни взагалі це робити?

Я збиралася використати трохи крові-цi, щоб наосліп активувати її, щоб побачити її ефекти й таким чином вгадати її значення, але я не думаю, що зроблю це, враховуючи всі обставини. Я не хочу ризикувати.

Зробивши останній, спокійний вдих, я нарешті розплющую очі й оглядаюся навколо.

Я моргаю від побаченого перед мною видовища.

Де я перебуваю?

Я все ще на третьому поверсі?

Невже це та сама щілина, що й раніше?

Починаючи приблизно з метра від мене, увесь світ вкритий шаром льоду. Стіни, вода, труп демона-пса… Усе біле й сяюче. Маленькі клуби туману підіймаються від кожної поверхні, гарно кружляючи в повітрі.

…Це я зробила?

Це результат моєї спроби чаклувати?

Це вражаюче. Це навіть краще, ніж я могла собі уявити. І хіба температура не різко впала? Я не помітила, тому що для мого нового тіла вона цілком комфортна, але звичайна людина, мабуть, зараз була б на межі переохолодження.

Цікаво… Від мого дихання не йде туман, коли я видихаю, навіть на такому холоді.

Мій шлунок голосно заурчав, перериваючи мою задумливість.

«Хаааа…»

Так голодна…

Мені потрібно знайти їжу.

Ну, я кажу «їжа», але я просто маю на увазі енергію. Кров-цi. І єдиний відомий мені спосіб очистити кров-цi — це випити кров. Я не впевнена, чи зможу я тепер їсти звичайну їжу. Цілком можливо, що я взагалі втратила здатність перетравлювати її. У мене все ще є шлунок, але я не впевнена, як моя трансформація могла його змінити.

Я дивлюся на труп демона-пса. Сподіваюся, у ньому залишилася кров. Інакше мені доведеться вбити ще одну собаку.

Мабуть, я можу випити трохи своєї, якщо мені справді потрібно, але, як не дивно, я відчуваю незбагненну огиду до цієї ідеї, наче я розмірковую про щось настільки відразливе, як поїдання однієї з моїх кінцівок або щось подібне. У будь-якому разі, в довгостроковій перспективі пиття власної крові не є прийнятним рішенням. Кров природним чином відновлюється з часом, але мені потрібно їсти, щоб компенсувати неефективність цього процесу.

Зрештою, мені доведеться полювати.

Я встаю. Мої ноги слабкі, хиткі, нестійкі.

Я ступаю на замерзлу воду перед собою, обережно, щоб не посковзнутися. З моєю удачею, я можу знову знепритомніти. Однак, як я швидко виявила, я точно знаю, як і де потрібно опиратися на лід, щоб зберігати рівновагу. Насправді, я впевнена, що могла б бігати, стрибати або робити сальто на ньому навіть легше, ніж на голій землі.

Це інстинкт?

Як зручно.

Я підходжу до демона-пса.

«Хм…»

Поки він у такому стані, я не можу дістатися до його крові.

Як я можу видалити лід, що вкриває його? Мені використати магію?

Я майже впевнена, що звалюся на місці, якщо витрачу кров-цi на ще одне необдумане заклинання.

Я розсіяно проводжу рукою по його замерзлій шкурі, і в поле мого зору потрапляють кігті.

…Так, це може спрацювати.

Пора перевірити, наскільки вони гострі. Я напружую вказівний палець і встромляю його в лід. Хоча я не надто тисну, я легко проникаю до кінця, поки не відчуваю шкуру собаки кінчиком пальця. Я майже не відчула опору.

Я прибираю палець.

«Досить гострий…»

Я можу поранити ними сама себе.

А що, якщо я торкнуся Неріс уві сні? Хіба це не буде неймовірно небезпечно?

І не тільки кігті… Що, якщо Неріс обійме мене, як вона завжди робить?

Хіба вона не опиниться нанизаною на мій ріг?

Так. Так, так і буде.

Це точно станеться.

Ми більше не можемо спати разом…

Ууууу-Жах…

Ну, годі жартувати. Я вмираю з голоду.

Я пробиваю ще кілька отворів у льоді, мої інстинкти знову підказують мені, де це потрібно зробити, щоб послабити шар льоду. Після півдюжини отворів він починає відвалюватися від трупа демона великими шматками.

Але мене чекає розчарування. У трупі немає крові.

Прокляття…

Вибір відсутній.

Я підношу руку до чола й якомога м’якше проводжу вістрям рога по шкірі. Він настільки гострий, що навіть не боляче. Потім я опускаю руку, стискаю долоню й даю крові наповнювати її протягом хвилини або двох. Я вагаюся мить, борючись з огидою всередині себе, потім нарешті підношу кров до рота й п’ю, намагаючись не пролити жодної краплі.

Смак просто чудовий.

…То що ж це була за огида?

За кілька секунд кров входить у мої меридіани й тече в даньтянь, живлячи чорний басейн крові-цi, майже подвоюючи його розмір. Мій голод практично не вгамовується, але до моїх кінцівок повертається трохи сили.

З цим я зможу дати кращий бій собакам.

На кілька миттєвостей я зосереджуюся на своєму слуху.

Трохи дивно чути звуки через мої ельфійські вуха, які все моє життя досі залишалися абсолютно марними. Зазвичай я можу ігнорувати дискомфорт, який це завдає, але, коли я справді докладаю зусиль і прислухаюся, це може трохи бентежити.

Несподівано, однак, я більше не чую собак.

Невже вони відступили? Чи відомо демонам взагалі поняття «відступ»?

Їх налякало моє чудесне виявлення магії?

Демони взагалі знають, що таке страх?

Не зважаючи ні на що, те, що мені потрібно зробити, не змінилося…

Я роблю глибокий вдих і намагаюся вгамувати свою тривогу, але вона, наче камінь, важко давить мені на живіт.

«Заспокойся…»

Моє тіло сильне. Мої чуття такі ж гострі, як і кігті. Я можу невимушено проткнути пальцями лід завтовшки в три сантиметри. Шкура собаки буде переді мною, як мокрий цигарковий папір.

Я можу це зробити.

Я точно можу це зробити.

Я кладу руку на безлику морду великого пса й штовхаю. Повільно, труп вислизає зі щілини, залишаючи на зазубрених стінах здерті ділянки шкіри й шерсті, поки, з останнім зусиллям, труп не звільняється, з глухим, слабким стуком падаючи на замерзлу воду, що вкриває землю.

Я виходжу зі щілини, готова застосувати насильство до будь-якої цілі.

«Вони…»

Усі п’ять менших собак тут.

Але всі вони вже мертві. Як і їхній ватажок, їхні тіла теж ув’язнені.

Насправді, на відстані кількох метрів навколо краю щілини, де я ховалася, все було заморожено.

…я не очікувала, що моя магія виявиться такою ефективною.

Ну, я не збираюся скаржитися.

Схоже, сьогодні мені не потрібно ризикувати своїм життям.

І голодувати мені теж не доведеться.

Я підходжу до найближчого трупа, який все ще стоїть прямо, одна передня нога піднята в повітря, швидше за все, саме в тій позі, в якій він перебував у момент смерті. Можливо, він навіть не зрозумів, що його вбило. Я опускаюся перед ним на коліна й видаляю лід, що вкриває його, так само, як я зробила з великим собакою. Потім, підганяєма голодом, я розриваю його горло одним рухом кігтів.

Кров не витікає. Здається, що вся вона застигла прямо у венах собаки. Навіть плоть, яку я щойно відірвала, більше схожа на шматок льоду, ніж на м’ясо. Її уламки кришаться в моїй руці й падають до моїх ніг.

Не може бути…

Невже я несвідомо зіпсувала всю свою їжу?

Мені зачекати, поки вона розтане?

Але не схоже, що це станеться найближчим часом. Температура навколо щілини все ще значно нижча за нуль. З часом вона мусить вирівнятися з рештою третього поверху, але моїх запасів крові-цi до цього часу не вистачить.

Невже мені доведеться пускати собі кров?

Гм?

Секунду…

Що це за запах?

Пахне… смачно…

Прямуючи за своїм нюхом, я встромляю кігті в череп собаки й розкриваю його. Я риюся в ньому, поки не добираюся до джерела апетитного запаху, прямо між двома півкулями мозку.

Даньтянь собаки.

Я витягую його з черепа.

Я не вважаю це заняття таким відразливим, як, ймовірно, слід було б.

Я струшую кілька шматочків мозкової речовини, які прилипли до пальців, і підношу даньтянь до очей. Він напрочуд схожий на мій, тільки здається, що він скам’янів. Ряб на його поверхні затверділа, перетворившись на суцільні зморшки. За розміром він приблизно як перепелине яйце, але я знаю, що його фізичні розміри ніяк не обмежують його вміст. Наскільки я знаю, там може бути захована ціла планета.

Хоча, швидше за все, ні.

Скоріше, якщо він такий же, як мій, то всередині мусить бути… кров-цi.

Кров-цi, яку я мушу бути в змозі поглинути й зробити своєю.

Їжа.

Не роздумуючи, я кидаю даньтянь у рот і проковтую його цілком.

Справді, смачно. Смак навіть кращий, ніж у моєї крові.

Усередині мого шлунка зовнішня оболонка даньтяня поступово розчиняється, наче роз’їдається потужною кислотою, і, як і очікувалося, з нього витікає чорна кров-цi, швидко проникаючи в мої меридіани й вливаючись у мій власний даньтянь.

Я швидко повторюю цей процес з усіма іншими собаками.

І ось, нарешті, мій голод утамований.

Зрештою, все це виявилося досить великою кількістю крові-цi. Мені знадобився деякий час, щоб ввібрати її всю. Чорний басейн усередині мене перетворився на озеро в кілька разів більше, ніж тоді, коли я тільки очунялася після трансформації.

Якщо спробувати їх порівняти…

Як я вже підрахувала раніше, маленький басейн мусить приблизно дорівнювати одній годині неспання. Що стосується попереднього озера, що утворилося з решток моєї трансформації, то якби я не розтринькала всі його запаси нерозважливо використовуючи магію, його мусило б вистачити на… 15 або 16 годин, мабуть? Тепер, після того як я наїлася, озеро крові-цi мусило б живити моє тіло протягом кількох днів.

Тобто, кілька днів нормальної активності.

Я думаю, що швидкість споживання збільшиться, якщо я буду напружуватися, бігаючи, борючись або використовуючи магію.

Тим не менш, на даний момент цього мусить бути достатньо.

Зрештою, навіть якщо я захочу спробувати свої сили в магії, це буде виключно для самооборони. Я не збираюся полювати на кожного демона, який трапиться мені на очі. Уникати боїв було б краще.