Я приходжу до тями, цього разу не тільки з пронизливим головним болем, але й з таким приголомшливим болем і ломотою, що мені хочеться ще раз знепритомніти, щоб урятуватися від них.

Але я знаю: якщо я це зроблю, то більше не прокинуся.

Я змушую себе розплющити очі. Навіть це болить.

Я більше не наважуюся ворухнутися.

Мої ноги замерзли. Опускаю погляд униз і бачу, що моя нижня частина тіла занурена у воду, а верхня лежить на останніх кількох сходинках.

Здається, це початок третього поверху.

Третій поверх…

Трохи дивно відраховувати поверхи згори, правда? Але я гадки не маю, скільки їх усього, тож можу робити тільки так.

Я намагаюся зітхнути, але щойно повітря потрапляє в легені, мене знову душить кашель. Кривава піна вкриває сходи перед обличчям. У ній — тверді шматочки. Усі катування, яких зазнало моє тіло на другому поверсі, мабуть, прискорили хворобу. Моїм даньтянем уже пішли дрібні тріщини. Він на межі руйнування.

Тієї миті, коли це станеться, я помру.

Втім, я можу померти й раніше, якщо решта тіла не витримає.

Скільки мені лишилося?

Може, кілька годин? Напевне, менше доби.

Та хіба це важливо?

Чи можу я далі йти?

Хаааа… Я так стомилася…

Туман болю, мов важке мокре рядно, навис над моєю свідомістю. Я віддала б майже все, щоб просто зараз заснути. Щоб зупинитися.

Як я дійшла до такого?

Кілька днів тому я гралася з Неріс, читала книжки, грала музику, танцювала, малювала…

Що, до біса, сталося?

Ні, це я знаю…

А чому це сталося?

Що я зробила?

Невже я так просто помру?

Нізащо…

Я не можу померти…

Ще один поверх.

Якщо я не знайду виходу й цього разу, якщо знову побачу тільки сходи вниз — я зупинюся. Трохи відпочину. Але не раніше. Я мушу спробувати. Мушу спробувати ще трохи.

Ще трішечки.

Я спираюся на праву руку. М’язи кричать. Кістки скриплять. Кров витікає з тіла. Весь цей час я лежала на боці, ліва рука була затиснута між тілом і сходами. Коли я знімаю з неї вагу, біль такий сильний, що я можу знову знепритомніти. Та після вічності зусиль мені вдається сісти, притулившись спиною до стіни сходів.

«Ґх…»

Я стискаю зуби щодуху, але навіть так не можу стримати болісного стогону.

Здається, я знову плачу.

Вдивляюся в темряву сходової клітки.

…Кролик чомусь не пішов за мною вниз.

Що ж, я не скаржуся.

Та я зараз і не в тому стані, щоб про це думати.

Потім мій погляд падає на ліву руку.

Вона й так була в кепському стані після кролячого удару, але після того падіння зі сходів вона понівечена майже до невпізнання. Кістки стирчать зі шкіри в кількох місцях, а пальці вигнуті в різні, моторошно неприродні боки. Від цього мало б мене нудити, але я почуваюся відсторонено. Дивно. Майже нереально — наче рука, на яку я дивлюся, не моя. Наче це просто модель або малюнок у книжці. Я сумніваюся, що такі пошкодження колись заживуть, навіть якщо я дивом виберуся з печери живою. У будь-якому разі, я не можу її вилікувати. У мене навіть немає матеріалів на шину. Тож я визнаю це безнадійним і просто притискаю руку до грудей. Але навіть коли я просто перекладаю її, мене трусить і обливає холодним потом.

Щодо ребер — здається, ще кілька зламалося під час падіння. Як і з лівою рукою, я майже нічого не можу зробити. На диво, обидві мої ноги й права рука — цілі. Порча в правій нозі досі не пішла далі. Хвіст, на щастя, теж цілий.

Та найбільша проблема — це хвороба. Біль від ушкоджених нутрощів просто нестерпний. Щоразу, як я дихаю, гострий біль пронизує груди. Щоразу, як я кашляю, випльовую дрібні криваві шматки легень і трахеї.

Без таблеток я не можу цьому зарадити.

Власне, у цей момент усе вже майже безнадійно, навіть якби я прийняла ліки, правда? Щоб мати шанс, мені потрібна таблетка Відродження чи щось таке.

Ні, ні. Я мушу зосередитися на тому, щоб вибратися. Похмурі думки не допоможуть.

Треба йти. Не можна гаяти часу.

Я змушую себе встати й нарешті повністю виходжу на третій поверх.

Шар холодної, чистої води по кісточку вкриває весь цей поверх. За кілька метрів від краю сходів густо росте високий — вищий за мене — очерет, що стіною заступає вид, як раніше темрява. Якщо досі камені, що світяться, були в стелі, то тут вони занурені в землю під водою. Рябінь від кожного мого руху спотворює й заломлює блакитне світло, відкидаючи глибокі тіні на очерет; здається, ніби щось рухається там, де нічого немає.

Дуже красиво.

І моторошно.

Мене дивує, що я досі здатна відчувати страх у такому стані — адже я будь-якої миті можу просто впасти замертво…

«Ууух…»

Я опускаю голову, коли хвиля запаморочення мало не валить мене з ніг; вода перед очима стає каламутною від моєї крові, що крапає в неї.

«Гм?»

Що це?

Я повільно нахиляюся й підіймаю гострий камінь, який знайшла на другому поверсі. Вістря відкололося, але краї досі гострі. Мабуть, він упав разом зі мною й опинився тут у воді.

Дуже добре, що я його помітила.

Втім, я не певна, чи він мені знадобиться.

Тримаючи його про всяк випадок, я проходжу крізь очерет, розсовуючи його рукою; вода м’яко обтікає кісточки й трохи вгамовує біль від подряпин.

Я йду лише кілька хвилин, але вже мущу відпочити.

Моє тіло сягнуло межі.

Мене нудить і паморочиться в голові.

Я сідаю так обережно, як можу — а зараз я можу дуже небагато, — здіймаючи хвилі, що розходяться крізь очерет, і опускаю голову, вперши підборіддя в груди. Ледве маю сили відвести хвіст, щоб не сісти на нього. Навіть вуха повисли.

Мені холодно.

Повіки важчають.

Хочу спати.

Здається, я втратила надто багато крові.

Ах!

Я швидко розплющую очі.

Кепсько. Я заснула. Не можна. Я силою струшую заціпеніння й одразу встаю, хоча почуваюся не менш утомленою.

«…!»

Та коли я підіймаю голову, то бачу потворну собаку, що стоїть за три-чотири метри переді мною.

Я схопую повітря, й тіло миттєво завмирає. Біль і втому змиває хвилею адреналіну. Кінцівки тремтять від бажання втекти, але страх дужчий, і я не наважуюся ворухнутися.

Ще один демон.

Лапи й тулуб у нього довгі та тонкі, пристосовані до бігу. Майже безлика морда — без очей і носа. Замість них — непомірно велика паща, мов зяюча діра, повна гострих зубів, яких там більше, ніж має бути.

Я гадки не маю, як довго він чекав, поки я прокинуся. Весь цей час він просто спостерігав за мною?

Я міцніше стискаю кам’яного ножа.

Чи варто тікати? Чи не спровокує це його?

Та перш ніж я встигаю щось вирішити, безглуздо довгий язик висовується з пащі, обмацуючи повітря, наче куштує його. За кілька секунд собака втягує язика й закриває пащу — щелепи клацають. Потім він підіймає голову до стелі й видає жахливий вереск, схожий на скрегіт металу по склу, тільки набагато голосніший.

Уся шерсть і волосся на мені стають дибки, і з чистого інстинкту я кидаюся крізь очерет; ноги самі несуть мене геть, вода голосно плескає навколо.

Звідусіль відповідають нові верески.

Він покликав товаришів?

Навіщо?

Його самого більш ніж достатньо, щоб убити мене.

Я біжу щодуху, не наважуючись навіть озирнутися. Я не думаю, що біжу швидко, але мене досі не спіймали, отже, мабуть, достатньо швидко. Тримаю праву руку перед собою, розштовхуючи очерет, і намагаюся визначити, звідки лунають верески, щоб ухилятися.

З кожним кроком чекаю, що з очерету вискочить демон і перерве мою втечу — разом із життям. Та ні. Якимось дивом мені вдається вислизнути.

Удалині з темряви раптом вимальовується широка кам’яна колона, її обрисів ще не розібрати. Вона височіє над очеретом — мабуть, сто метрів у діаметрі й ще більше заввишки, — а потім губиться в темряві, що ховає стелю третього поверху.

Може, це вихід?

У будь-якому разі, кращого плану в мене немає. На відкритій місцевості собаки рано чи пізно мене знайдуть. Можу тільки сподіватися на краще, скоригувати курс і бігти туди.

Лише за кілька хвилин, наблизившись до колони, я помічаю, що вже давно не чую жахливого вереску. Гнітюча тиша над очеретяним лісом виявляється ще лячнішою, ніж попередній шум.

Що відбувається?

Не думаю, що собаки так швидко відмовилися від полювання.

То чому…?

Підганяєма страхом, що повзе по хребту, я прискорююся й нарешті вириваюся з останнього ряду очерету. Я опиняюся на краю чистого простору біля кам’яної колони, де очерет не росте. Зблизька колона виявляється ще велетенськішою. Вона мов гігантський стовп, що самотужки тримає стелю цього поверху. Я не бачу жодних сходів, але вздовж усієї висоти колони тягнеться тріщина. Вона досить вузька, щоб собаки не пролізли, але досить широка, щоб я могла сховатися всередині.

Якби ж то дістатися до цього безпечного місця.

Дуже хотілося б.

Але я не можу.

Бо просто перед тріщиною стоїть інший собака, його безлика голова повернута до мене, наче він знав, що я прийду, і чекав. Він ще більший, потворніший і дужчий від того, якого я зустріла раніше.

Я не гаю часу на прокльони, а просто розвертаюся назад в очерет.

Але цей шлях уже відтятий. П’ятеро менших собак уже там, женуться за мною крізь зарості.

І я нарешті розумію.

Розумію, чому вони не поспішали мене хапати й чому мені так «вдало» вдавалося втікати. Я вважала себе розумною, що використовувала їхній вий, щоб ухилятися, але саме цього вони й хотіли.

Вони гнали мене сюди, щоб принести поживу своєму ватажкові.

Відчай накриває мене з головою.

…Що я можу зробити проти шістьох демонів-псів, якщо не можу перемогти навіть одного кролика?

Чую позаду плескіт води, обертаюся й бачу, як здоровенний пес кидається на мене, широко роззявивши пащу. Я відчайдушно намагаюся ухилитися.

«Ах–!»

Мені вдається уникнути більшої частини удару, але він усе одно в’їжджає в ліву частину мого тіла. Я чекаю пекучого болю в лівій руці, але — дивно — болю немає. Я тільки відчуваю дивну дрож, що підіймається плечем.

Вага пса відкидає мене на кілька кроків назад, але я втримую рівновагу, а він проскакує повз і падає у воду поруч зі своїм меншим побратимом.

І я бачу її…

Свою можливість вижити.

Усі собаки тепер позаду. Шлях до тріщини вільний.

Це мій шанс.

Я можу вижити.

Я точно можу вижити.

Я біжу до колони. Відключаюся від усього. Біль у грудях не важливий. Собаки позаду не важливі. Є тільки я й ця вузька щілина в камені.

Я мушу дістатися…

Я мушу дістатися!

Я мушу дістатися!

Я за два метри від неї, коли щось велике з силою вдаряє мене в спину й штовхає вперед. Від різкого прискорення й води, що сповільнює ноги, я хитаюся й падаю. Ледве встигаю розвернутися, щоб не розбитися об стіни, і пірнаю в тріщину велетенської колони.

У мене вийшло!

Та моє щастя триває недовго — тріщина виявляється неглибокою. За мить після того, як я влетіла головою вперед, я вдаряюся черепом об камінь на другому кінці й плюхаюся обличчям у воду. Проходить якийсь час, поки легені починають вимагати повітря, а голова трохи прояснюється. Я намагаюся підвестися, але в мене вже немає сил стояти. Зрештою я просто втомлено сідаю біля одної з бічних стін.

У вухах дзвенить, я ледве чую невиразний приглушений звук, що лунає ніби здалеку. Підіймаю голову й дивлюся прямо в люту морду здоровенного пса; його щелепи клацають на мене, розлітаючись слиною.

Але він не може мене дістати.

Він витягує шию, намагаючись дотягтися, — але не може.

Я вже не розумію, що відбувається.

Я просто дивлюся на нього цілу хвилину, поки свідомість не повертається.

А, бачу. Розумію.

Той удар у спину — це пес ударив мене. Його імпульс заніс його наполовину в тріщину слідом за мною. Але він надто великий, щоб рухатися вперед або назад. Він застряг намертво. Його боки труться об стіни з обох боків, лишаючи сліди чорної крові та клапті шерсті на зазубрених каменях, коли він намагається зрушити. Пес ніяк не може вирішити — з’їсти мене чи відступити. Він кидається від одного до іншого, розуміючи, що не може ні того, ні іншого.

Мабуть, було б моторошно, якби таке чудовисько було за крок від мене, але в мене просто немає на це сил. І схоже, я в безпеці — принаймні поки що.

Насправді я трохи дивуюся, що цій тварюці вдалося залізти так глибоко. Тріщина явно ширша, ніж здавалося здалеку. Думаю, крізь неї могли б пролізти менші пси. Якби не цей велетень, який затулив собою прохід, менші пси зараз би пожирали мій труп.

Я дивлюся на монстра.

…Чи варто спробувати вбити його?

Кращої нагоди в мене не буде.

Але як його вбити?

У мене все ще є він — о, є. Я все ще тримаю кам’яного ножа.

Я намагаюся змінити хват, щоб зручніше завдавати ударів, але рука не слухається. Пальці мертво вчепилися в руків’я, кісточки побіліли. Я думаю, чи не спробувати розтиснути їх, але швидко вирішую не робити цього й просто сиджу нерухомо, а мої очі знову заплющуються від утоми.

Я так стомилася…

Я замкнена в цій тріщині, демони заблокували вихід і чекають зовні.

Усе скінчилося.

Досить…

Я просто хочу спати…

Навіть коли я вже знепритомнію, пес продовжує битися, намагаючись дістати мене або вибратися, дико трясучи головою, — здається, він зовсім не засмучений своєю невдачею.

І раптом з його рота, між зубами, вилітає щось тонке, довге, червоно-біле. Воно на мить майорить перед очима, відскакує від стіни й падає у воду з легким плюскотом. Хвилі прибивають його просто до моїх очей.

Миттєво моє тіло напружується, а очі розплющуються.

Я впізнаю це.

Палець.

Мій палець.

Ч-Чому мій палець у воді?

Чому мій палець вилетів із пащі собаки?

Не чекаючи моєї волі, голова повертається ліворуч — різко, наче заіржавіла шия потребує змащення.

У полі зору з’являється ліва рука.

Або мала б з’явитися.

Усе, що нижче плеча, зникло. Залишилися тільки кілька смужок розірваної плоті. З рани стирчить зазубрений шматок білої кістки. Це відразливо. Здається, мене зараз знудить.

«А-а… Щ-що? Що…»

Мій голос сухий і хрипкий. Він зривається й замовкає.

Що сталося?

Що сталося з моєю рукою?

Чому її немає?

Коли я її втратила?

Вона навіть не болить.

Що… Що це?

Я не можу відірвати погляду від решток своєї плоті.

Аж поки щось мокре й слизьке не повзе по моїй нозі, повертаючи мене до реальності.

Пес простягнув свого довгого язика. Він міцно обвився навколо мого стегна, мов щупальце. Відчуття огидне, але небезпека якимось чином оживлює моє понівечене тіло. Я судомно намагаюся звільнитися, але з одною рукою й пальцями, що все ще стискають ножа, я надто незграбна.

Язик стискається дужче. Уламки болю пронизують ногу. Я чую напружений скрип кісток.

К-Кам’яний ніж!

Я не можу його кинути, отже — можу використати.

Я засовую лезо між шкірою й язиком і використовую його як важіль. Язик обхопив стегно так щільно, що між ними немає зазору, тому я мушу впиватися в м'ясо. Хлинула кров.

Я стискаю зуби й змушую себе далі.

Та нічого не виходить.

У міру того, як біль стає дедалі сильнішим, мені дедалі дужче хочеться скинути язика, коли раптом по нозі пробігає дрож — і тріск, тріск, тріск — вона ламається в кількох місцях.

«Ааааа!»

Я кричу від болю, з очей котяться сльози. Я важко дихаю, все ще намагаюся вирватися, але страх, паніка й біль виснажують останні сили.

У ту ж мить пес починає втягувати язика, який усе ще обвиває мою ногу, притягуючи мене до себе; моя спина боляче шкряботить по кам’янистому дну.

«Ні!»

Я борюся з ним, розбризкуючи воду на всі боки. Намагаюся вчепитися в стіни — тільки додатко пошкоджую суглоби. Намагаюся штовхати язика здоровою ногою — удари марно відскакують.

Це марно.

Не встигаю оговтатися, як опиняюся просто під демоном. Йому досить трохи нахилитися, стулити щелепи — і я мертва. З моєю ногою я не можу виграти й секунди.

І справді, пес нахиляє до мене голову.

Я рефлекторно б’ю його по морді кам’яним ножем. Лезо ковзає, розрізаючи шкіру, — але під нею, здається, тверда кісткова пластина.

Не спрацювало.

Я ріжу по язику.

Це діє набагато краще. Натягу язика вистачає, щоб перерізати його.

Яка ж я дурепа!

Чому я не зробила цього раніше?

Пес верещить і відкидає голову назад; обрубок язика розбризкує чорну кров.

Він відкидає голову назад —

— і відкриває своє горло.

Звук серцебиття в моїх вухах змовкає.

Дрож у тілі змовкає.

Біль змовкає.

Час зупиняється.

Усі мої інстинкти кричать: це ідеальна мить, щоб знищити ворога.

Одним плавним рухом я відштовхуюся від підлоги, переносячи вагу на неушкоджену ногу, й завдаю удару. Мій ніж встромлюється у вразливу плоть, і я розрізаю горло, залишаючи зяючу рану.

Час знову біжить.

Тіло демона сіпається під моєю атакою. Його передні лапи б’ють мене в груди й відкидають назад у тріщину. Я знову падаю на спину, розбризкуючи воду, хвилі омивають моє тіло.

Я більше не можу рухатися. Намагаюся, але тіло не слухається.

Цього разу, здається, мені кінець…

Я дивлюся з-під напівзаплющених повік на пса.

Дивлюся, як він помирає.

Ноги сіпаються в повітрі, дедалі слабше. Він видає високі, пронизливі, жалісні звуки. Чорна кров стікає з відкритої рани на шиї, забарвлюючи воду й поступово приглушуючи світло занурених каменів, занурюючи тріщину в дедалі глибшу темряву — або це темніє в мене перед очима.

Невдовзі демон умирає.

Я не відчуваю жодного задоволення.

Бо скоро помру й я.

Пес з’їв мою ліву руку. Порча отруїла праву ногу. Друга нога й половина ребер зламані. Я втратила більшість крові. Нутрощі гниють і розвалюються на шматки. Даньтянь ось-ось зруйнується.

Ніхто не може пережити таке.

Я знову плачу.

Біль зник.

Я зовсім не відчуваю свого тіла.

Я нічого не бачу, не чую, не відчуваю запахів.

Мені страшно.

Я не хочу вмирати.

Я не хочу вмирати…

Я справді не хочу вмирати…

Якби ж то побачити Неріс хоч разок.

Я помираю.