Я йду ще кілька годин.

Ну, я більше кульгаю, ніж іду…

На щастя, я не зустріла жодного іншого демона. І ще я не бачила жодних слідів моїх викрадачів.

Коридор продовжує звужуватися. На цей час він став настільки вузьким, що мені доводиться пробиратися боком, як дуже повільному й незграбному крабові. З кожним кроком мої груди болісно труться об стіну перед мною. Неріс завжди казала, що я маю бути щаслива мати таку фігуру в моєму віці, але зараз я з цим не згодна.

Якщо так піде й далі, я закінчу тим, що застрягну тут і помру з голоду…

Це був би безглуздий спосіб умерти.

На щастя, коли я роблю наступний крок, стіни з обох боків широко розступаються, і я, спотикаючись, виходжу з проходу й падаю на коліна, важко дихаючи.

Зрештою, це виявилося досить виснажливим випробуванням.

Прийшовши до тями, я підіймаю голову й бачу, що потрапила в кімнату, майже ідентичну тій, що була в протилежному кінці коридору, звідки я почала свій шлях. Така ж пуста й безлика.

За винятком сходів, що ведуть униз, виритих у стіні переді мною. На цих сходах немає голубих каменів, що світяться, які б освітлювали шлях. Я ледве можу розгледіти лише перші дві сходинки, решта зникає в темряві, настільки непроглядній, що здається, ніби там зведено суцільний чорний заслін.

Я дивлюся на нього хвилину, вагаючись, мій розум метається туди-сюди між необхідністю вибратися з печери та страхом спускатися цими темними сходами.

Ну, у мене тільки один варіант, чи не так?

Я збираю всю хоробрість, яку можу знайти в собі, й роблю зусилля, щоб встати, але раптово відчуваю, як мої груди стискаються, а по всьому тілу розливається нестерпний, пекучий жар. Я падаю назад на коліна й кашляю. Тепла кров підіймається горлом. Я захлинаюся нею на мить, на очі навертаються сльози, а потім випльовую її. Вона бризкає на землю підо мною.

Я стою на чотирьох кінцівках із заплющеними очима, кашляючи й відхаркуючись кров’ю, яка продовжує текти з мого горла.

Клубок у моїх грудях поступово зникає.

Ще кілька крапель крові все ще стікають по моєму підборіддю. Звук їхнього падіння на кам’яну підлогу оглушливо лунає в моїх вухах.

Я роблю глибокий вдих через ніс і чекаю, коли біль ущухне, але ще раніше тремтячі руки підводять мене, і я падаю на бік. Моя кров, що залила підлогу, бруднить рукав моєї сукні та моє волосся, але прямо зараз у мене просто немає сил піклуватися про це.

…Звісно.

Через усе, що відбувається, я зовсім забула прийняти ліки–

Дріб сотрясає моє тіло. Мої очі розплющуються в шоці.

О… Недобре…

Мої таблетки лежать удома, і я ніколи не відчувала потреби носити їх із собою, оскільки не виходила з дому до того, як на нього напали ті люди. Вони завжди були в мене під рукою, коли були потрібні.

Але що мені тепер робити?

Мені потрібні ці таблетки.

Що мені робити…

Мої очі застилають сльози, але я прикусую губу й стримую їх. Я можу плакати, тому що мені самотньо, страшно чи боляче. Але я відмовляюся плакати через цю хворобу. Тільки не через неї.

Тим не менш, це слушне питання.

Що я маю робити?

Навіть якщо я повернуся додому, там усе зруйновано. Якщо аметистову ємність у моїй кімнаті буде пошкоджено, усі мої таблетки зіпсуються. І переробна установка Батька теж могла бути знищена вибухом.

Батько… Може, Батько носить трохи з собою? Або Неріс? Так, Неріс точно з тих людей, які завжди тримають при собі частину моїх ліків, на випадок, якщо зі мною щось трапиться.

Я маю знайти її якомога швидше.

Якщо мої симптоми прогресують так сильно, як здається, то це вже має бути другий день без ліків. Я прийняла останню таблетку за кілька годин до того, як ці люди напали на дім, і я вже провела в цій печері більше половини дня. Це означає, що я мала бути близько доби без свідомості, перш ніж очунятися тут.

Схоже на правду.

Це також означає, що в мене мало часу.

Два дні без ліків…

Через три дні біль стане постійним і виснажливим.

Через чотири дні я почну відкашлювати шматочки моїх органів, оскільки вони гнитимуть у моєму тілі.

Через п’ять днів мій даньтянь сам почне руйнуватися.

А потім — смерть.

У мене справді мало часу.

Відтоді як я зрозуміла, що мій стан продовжує погіршуватися, незважаючи на допомогу ліків, я практично змирилася з тим, що моє життя коротке, але це не означає, що я хочу померти болісною смертю навіть раніше, ніж передбачала.

Я б віддала перевагу померти спокійно, навіть не усвідомлюючи цього, засинаючи в обіймах Неріс, через два або три роки.

Взагалі-то, я б віддала перевагу взагалі не вмирати, але ми не завжди отримуємо те, чого хочемо.

Напружуючи кінцівки, я ледь підіймаюся на ноги й дивлюся на темні сходи переді мною.

Сподіваюся, це і є вихід.

Зачекайте хвилинку…

Я вже під землею, чи не так?

То чому сходи ведуть униз?

Намагаючись не звертати уваги на зростаюче в мені почуття тривоги, я починаю спускатися сходами, роблячи по одному обережному кроку за раз, притуляючись до стіни, щоб утримати рівновагу.

Сходи, здається, тягнуться нескінченно.

У цій темряві я можу заплющити очі й бачити рівно стільки ж, скільки й з розплющеними. Ось чому, коли вдалині з’являється пляма неясного, розмитого світла, її добре видно навіть з великої відстані.

Це вихід?

Я прискорюю крок, але, сходячи зі сходів, відчуваю розчарування.

І потрясіння.

Стеля тут трохи вища, ніж на попередньому поверсі, і це широкий відкритий простір, а не тісний коридор. Але я, звісно, все ще перебуваю всередині печери. Однак пейзаж перед очима я можу описати лише як «рівнину». Остання сходинка сходів, якими я щойно спустилася, — все той же голий камінь, але він різко переходить у пухку землю, на якій росте розкішна трава. Трава лоскоче мої босі ноги. Земля тепла й м’яка. Це дуже приємно після довгого ходіння по холодному, твердому каменю. Трохи далі там-там ростуть рідкі дерева й кущі. Схоже, що із зовнішнього світу в печеру була перенесена звичайна рівнина. Я б не була так шокована, якби натрапила на ліс гігантських грибів.

Чи можуть такі рослини рости без сонячного світла?

Його замінюють камені, що світяться?

Як таке можливо?

Що ж, гадаю, всі ці питання не мають значення. Мені просто потрібно знайти вихід.

Оглянувшись, я бачу, що ознак життя тут не більше, ніж у колишньому коридорі, але це мало що означає. Тут не так темно, як нагорі, ще до того, як морок на сходах позбавив мене зору, тож, можливо, я просто ще не бачу мешканців цього поверху.

Насправді, цей поверх може виявитися більш небезпечним, ніж попередній.

Справді, якщо я вважаю коридор нагорі своєю «в’язницею», то тут, можливо, якраз те місце, де оселилися мої викрадачі. Їхній лідер не схожий на людину, яка жила б у печері, але ніколи не знаєш напевно.

Мені краще бути обережною.

Я починаю рухатися у випадковому напрямку, перебігаючи від укриття до укриття, використовуючи кущі й дерева на шляху, щоб сховатися якомога краще. І, можливо, тут справді нікого немає, а може, я більш непомітна, ніж думала, тому що я безперешкодно рухалася майже дві години, перш ніж була змушена зупинитися.

Я тільки встигла дістатися до густих заростів, коли в грудях знову спалахнув біль, причому сильніший, ніж раніше. Я затискаю рота рукою й притуляюся до стовбура дерева, щоб зачекати, поки він мине. Я стримую кашель, що сотрясає моє тіло, і в мене виходить заглушити його. З куточків мого рота та щілин між пальцями сочиться кров, але, поки біль не мине, з мене не виривається жодного звуку.

Але я не дозволяю собі розслабитися. Я ковтаю всю кров, що залишилася в роті, і, як тільки можу, йду вперед.

Однак у той момент, коли я роблю перший крок, я помічаю щось краєм ока й тут же кидаюся назад за дерево.

Біла постать, що сидить на самому краю мого зору.

Я обережно визираю з-за дерева.

Цього разу кролик.

Звучить, звісно, не дуже небезпечно, але це знову ж демон, через що дещо, що за всіма правилами має бути маленьким і слабким — меншим і слабшим навіть за мене — негайно перетворюється на смертоносного хижака.

Кролик приблизно такого ж розміру, як і щур. Його хутро біле — як у будь-якого демона — і в нього є одне червоне око, що світиться, у центрі лоба. У кролика зовсім немає передніх лап, але, наче в компенсацію, його задні лапи великі й міцні, товсті м’язи помітно проступають під шкірою.

Кролик високо тримає голову, його маленький носик смикається, ретельно пробуючи повітря на предмет цікавих, апетитних запахів.

Не помічай мене.

Не помічай мене…

Він повертає голову в мій бік.

Прокляття!

Я сховалася за стовбуром, щоб мене не помітили, й опустила погляд. Не зважаючи на те, що я проковтнула більшу частину крові, досить багато її все одно вилилося на землю. І моя сукня, й тіло теж укриті нею.

Навіть я відчуваю її запах, не кажучи вже про демона.

Цього разу я не вагаюся. Я крадуся в протилежному від кролика напрямку, намагаючись, щоб між нами був стовбур дерева.

П’ять метрів від дерева.

Десять метрів…

Двадцять метрів…

Тридцять метрів…

Кролик вистрибує з-за дерева, миттєво потрапляючи в поле мого зору.

Я розвертаюся й біжу.

З моїм теперішнім тілом біг у такому темпі рівносильний самогубству, але ця смерть, принаймні, забере деякий час. З іншого боку, якщо я дозволю демонові наздогнати мене, він, швидше за все, вб’є мене на місці. На поверсі вище мені пощастило оглушити щура у відчайдушній спробі захиститися, але в мене немає ілюзій, що це хоч якось відображає реальні здібності. Я не можу розраховувати на те, що мені ще раз усміхнеться удача.

Я швидко оглядаюся.

Кролик пускається в погоню, стрибаючи за мною. Щоразу, коли він приземляється після стрибка, обидві його ноги з силою вдаряються об землю точно в той самий час, наче хочуть утворити в землі вирву. І якщо такий його намір, то воно певною мірою вдається. Сили удару достатньо, щоб клаптики трави злітали в повітря позаду нього, майже як хвилі навколо корабля, що набирає швидкість.

Зрозуміло, що він набагато швидший за мене.

І ситуація швидко погіршується.

Ліворуч від мене з’являються ще два однакових кролики, які мчать у мій бік.

Я змінюю курс, щоб уникнути їх, але це також дозволяє першому кролику скорочувати відстань швидше, ніж раніше. Тим не менш, мені вдається зберігати перевагу протягом майже тридцяти секунд — що, чесно кажучи, я вважаю подвигом — перш ніж він наздоганяє мене.

Я провела ці тридцять секунд, відчайдушно розмірковуючи про те, що робити.

Я підготувалася — подумки, але не більше того.

Головне, що мені не вдасться вийти з цієї ситуації неушкодженою. Але я не можу дозволити кроликові вдарити мене в спину. Якщо мій хребет зламається від удару, мені кінець.

Тож я розраховую час свого ходу. Я чекаю, коли кролячі лапи знову вдарять об землю.

Потім розвертаюся.

Я ледве встигаю помітити, як кролик летить у мій бік. Його лапи відводяться назад, а потім він завдає удару. Атака настільки швидка, що мої очі встигають уловити тільки образи, які він залишає після себе в повітрі. Я згинаю ліву руку — тому що саме її я можу дозволити собі втратити — перед грудьми й паралельно їм, і приймаю тягар удару на ліктьовий суглоб.

Я читала в одній книзі з бойових мистецтв, що саме так і потрібно робити.

Я дуже сподіваюся, що ця книга не брехала.

Час наче сповільнився, щоб дати мені змогу насолодитися відчуттям того, як моє тіло розвалюється на частини від цього удару.

Спершу лунає кілька швидких трісків і клацань, коли моя рука ламається. По руці пробігає легка пульсація, але це не так боляче, як я очікувала від такого сильного пошкодження. Мій захист дещо пом’якшує удар, але цього недостатньо, щоб повністю звести його нанівець. Удар проходить крізь мою руку й потрапляє в тулуб. Принаймні два ребра розколюються — що виявляється болючішим, ніж те, що пережила рука, — потім удар проникає за ребра й зітрясає мої внутрішні органи. Повітря вибивається з моїх легень, а за ним витікає кров, проковтнута мною до цього.

Цього разу я не можу втримати її. Я навіть не намагаюся. Я випльовую її на морду кроликові, забарвлюючи його хутро в червоний колір — хоча насправді воно виглядає дещо чорним у голубому світлі каменів, що світяться.

Усе це відбувається приблизно за пів секунди, але мені здається, що набагато довше.

Нарешті, після руйнівної дії на моє тіло, удар кролика відправляє мене в політ, швидший, ніж я коли-небудь могла сподіватися бігти. Мій політ різко обривається, коли я врізаюся в кам’яну стіну, що обмежує цей поверх, вибиваючи дощ камінчиків, які сиплються на землю навколо мене.

Я майже втрачаю свідомість, але якимось дивом мені вдається втримати її.

Мої ноги жахливо тремтять, а зір розпливається через кров, що потрапила в очі.

Я не зможу продовжувати довго.

Дивно, але кролик, схоже, поки відмовився від переслідування. Я пробиваюся крізь темноту, що застилає зір, і виявляю, що він тре морду підошвою однієї з лап, попискуючи від болю.

Частина крові, яку я виплюнула йому в обличчя, мабуть, потрапила й в око.

Я відчуваю, як усмішка розтягує мої губи.

Пече, чи не так?

Давайте уявимо, що я зробила це спеціально, і будемо вважати це моїм ударом у відповідь.

Тим не менш, справи в мене йдуть кепсько. Через кілька секунд цей кролик нападе ще агресивніше, а на підході ще два, хоча вони перебувають трохи далі від мене, тож вони встигнуть тільки перекусити на моєму трупі.

Я оглядаюся навколо, намагаючись знайти вихід.

І якраз знаходжу його.

Сходи. Що ведуть униз, ще раз. Усього за кілька метрів від мене.

Я стою там, витріщившись як дурепа, поки не чую страждальницький писк кролика, що переходить у сердитий писк.

Не можна гаяти часу.

Я негайно прямую до нових сходів.

Коли я роблю перший, кульгавий крок, моя нога натикається на один із каменів, вибитих зі стіни кілька секунд тому. Я рефлекторно дивлюся вниз, потім стискаю зуби й нахиляюся, щоб підняти його, тримаючи ліву руку притиснутою до грудей — ребра постійно надсилають імпульси пекучого болю, що віддає в живіт. Я беру камінь, що впав, у руку й випрямлчюся. Він довгий, тонкий і гострий. Не найкраща зброя для вбивства демонів, звісно, але краще, ніж нічого.

Я продовжую йти до сходів.

Я не впевнена, що робитиму, коли дістануся до них, але це мій єдиний вихід.

Залишатися тут — вірна смерть; спуск сходами залишає мені шанс, яким би слабким він не був.

Збоку до мене мчить кролик.

Це гонка, хто першим дістанеться мети.

Так склалося, що я.

Але ненабагато.

Я спускаюся з першої сходинки на другу, коли прямо за моєю спиною лунає справжній рев, більш злобний, розчарований і розлючений, ніж, як мені здається, могло видавати будь-яка тварина, не кажучи вже про кролика.

У той момент, коли цей жахливий звук досягає моїх вух, мої м’язи завмирають, наче в здобичі, що почула крик хижака.

Він впливає на мене лише на мить, але ця мить якнайкраще підходить для того, щоб я пропустила сходинку.

Я послизаюся.

Я падаю.