«Мн…»

Я очуняла з пронизливим головним болем — хвилі болю розбивалися об мій розум, потім відступали, тільки щоб повернутися знову, ще дужче, ніж раніше.

…Я ще жива?

Я була впевнена, що ці люди збираються вбити мене.

Що, до біса, відбувається? Навіщо вони мене викрали? Якщо вони залишили мене живою, то це точно не просто так, але що їм може бути від мене потрібно? Викуп чи щось таке?

Я намагаюся розплющити очі й озирнутися, але повіки навіть не смикаються. Я намагаюся встати, поворушити руками й ногами, але в мене нічого не виходить. Наче мій мозок повністю відрізаний від решти тіла. Це навіть гірше, ніж та магія, яку використав той чоловік, коли захопив мене. Тоді я могла принаймні моргати.

Мій пульс голосно стукає у скронях. Сльози з моїх заплющених очей нестримно течуть по щоках.

Невже я назавжди залишуся паралізованою?

Що ці люди хочуть зі мною зробити?

Вони хочуть завдати мені болю?

Хто-небудь… Допоможіть мені…

Неріс…

Ах! Точно! Я що, дурна? Неріс! Батько! Їх обох не було в домі, коли прийшли ті люди. З ними все має бути гаразд. Вони мають прямо зараз шукати мене. Я втекла в ліс, але не встигла далеко відійти від дому, коли мене спіймали, тож вони мають швидко мене знайти.

Але що, якщо ці люди нападуть на них і…

Ні, стоп.

Я взагалі ще в лісі?

Поверхня піді мною холодна, груба й нерівна. Вона неприємно впивається мені в спину, а моя тонка сукня майже не пом’якшує цього. Однак я не відчуваю ні трави, ні гілок, нічого подібного. Тут тільки голий камінь. На кілька миттєвостей я зосереджуюся на слуху, але шалене серцебиття заглушує все інше. Я змушую себе заспокоїтися й прислухатися. Але я не чую ні шелесту дерев, ні шепоту вітру, ні щебетання птахів.

Насправді, якщо подумати, я не чую нікого поблизу.

Ці люди пішли?

Це добре. Це добре.

Але… Де я?

Вони перемістили мене кудись, поки я була без свідомості?

«Нґх…»

Поколювання повільно підіймається моїми кінцівками, потім поширюється по всьому тілу. Можливо, це ознака того, що параліч минає, але відчуття нестерпне. Наче мільйони крихітних комах повзають усередині мого тіла. Я майже вдячна, що досі не можу рухатися, бо інакше я, швидше за все, зідрала б пазурами власну шкіру, намагаючись це припинити.

Це триває, триває й триває, здається, цілу вічність, поки я лежу нерухомо.

Навіть коли поколювання припиняється й моє тіло звільняється від магії, що сковувала його, фантоми цього відчуття продовжують копошитися під моєю шкірою, і я інстинктивно згортаюся клубочком, тремтячи й здригаючись, чекаючи, коли це припиниться.

Минає кілька болісних хвилин, перш ніж я нарешті можу судомно зітхнути.

Я повільно розслабляю всі м’язи й випрямляю кінцівки, безсило лягаючи на спину, а потім розплющую затуманені очі й дивлюся на незнайому стелю. Бліда скеля, на ній ростуть рідкі клапті моху. З неї безладно стирчать голубі камені, що світяться, які слабо освітлюють… печеру?

…Я в печері?

Я невпевнено встаю, впираючись руками в землю й стіни. Мої кінцівки все ще трохи онімілі; вони тремтять, коли я опираюся на них. Із хвостом ще гірше. Мабуть, я лежала на ньому весь час, поки була без свідомості. Я ворущу ним ліворуч і праворуч, намагаючись повернути в нього бодай якісь відчуття.

Я обережно озираюся навколо, намагаючись оцінити місце, в якому опинилася. Я стою в кімнаті, закритій з трьох боків міцними кам’яними стінами — хоча назвати її кімнатою було б надто щедро; вона така мала, що може здатися глухим кутом широкого коридору. Четвертий, відкритий бік проглядається лише на кілька метрів, перш ніж його поглинає темрява, крізь яку не може пробитися навіть мій зір — а я пам’ятаю, як батько казав, що мій нічний зір кращий, ніж навіть у ельфів і ракшасів.

Хотілося б, щоб ці голубі камені світилися трохи яскравіше; мені доводиться напружуватися, щоб хоч щось тут розгледіти. Раптом у цей момент на мене дивиться хижий, потворний монстр, а я не помічаю загрози, доки він не накинеться на мене й…

При цій думці по хребту пробігає дрібне тремтіння, і я швидко спрямовую думки в потрібне русло, поки не налякала себе до смерті.

Тим не менш, цей морок не може приховати одного важливого факту. Ця печера — штучна. Так, кам’яні стіни грубі й нерівні, але вони все одно занадто правильні, їхні кути занадто гострі й чисті, щоб бути продуктом самої природи. Цей «коридор» був виритий (не)людськими руками.

Чи була така печера в лісі біля мого дому? Чи я перебуваю зовсім в іншому місці?

У будь-якому разі, перше, що потрібно зробити, — це вибратися звідси.

Але що далі, після того, як я виберуся? Чи повернуся я в дім? Він був зруйнований під час нападу, але я думаю, що це все одно має бути першим місцем, куди я маю піти. Там я зможу знайти Батька й Неріс.

Так. Давайте зробимо це.

Я на мить оглядаю кімнату, стискаючи руки, намагаючись набратися хоробрості, щоб вирушити в темряву.

Сподіваюся, я не натраплю на дикого звіра чи ще на когось…

Можливо, в цій печері ховаються навіть демони?

При цій думці шерсть на моєму хвості стає дибки, а по щоці стікає крапелька холодного поту, але розум і логіка швидко беруть гору й кажуть мені, що я не маю зустріти тут таких істот. Люди, які викрали мене, обов’язково розчистили б шлях, коли проходили коридором, щоб кинути мене в цій кімнаті.

А це означає, що якщо мені й доведеться зіткнутися з небезпекою, то вона прийде у вигляді… самих викрадачів.

С-страшно…

Я ковтаю слину, змушуючи її пройти крізь клубок у горлі, і повертаю вуха в бік проходу. Я залишаюся якомога тихше, намагаючись заглушити звуки свого дихання й серцебиття, і зосереджуюся на кілька хвилин, але все ще не можу почути нічого особливого.

Ну не можу ж я залишатися тут навічно?

Глибокий вдих. Зберігати спокій.

Я нерішуче, неохоче, обережно починаю рухатися до відкритого кінця кімнати, тримаючись ближче до стіни ліворуч і торкаючись її рукою.

Як і очікувалося, за останні кілька годин я не зустріла жодної небезпеки чи перешкоди. Коридор залишається прямим, без жодних відгалужень, але він поступово звужується, поки я не можу майже торкнутися обох стін, витягнувши руки.

Я досі не бачила жодних ознак чиєїсь присутності.

З кожним кроком питань стає все більше.

Чому ці люди принесли мене так глибоко під землю?

Чому мене ніхто не охороняє?

Навіщо було викрадати мене, щоб потім кинути в безлюдній печері?

Я просто не можу нічого зрозуміти.

Що все це означає?

Насамперед, я навіть не можу збагнути, що може виправдовувати моє викрадення…

«Хм?»

Я різко зупиняюся, коли помічаю щось, що лежить посеред шляху, лише за кілька метрів попереду, і підношу руку до рота, намагаючись приховати звук свого дихання.

Я вдивляюся в темряву, намагаючись розгледіти форму… А?

Це… щур.

Я думаю.

Величезний, масивний щур, розміром із кішку.

Можливо, розбуджений звуком моїх кроків, щур розплющує очі й повертає голову в мій бік.

Кров відхлинула від мого обличчя, коли я розгледіла його зблизька.

При освітленні печери шерсть щура здається блідо-голубою, але я гадаю, що вона має бути білою. Його червоні, щілиноподібні очі яскраво світяться, коли дивляться на мене.

Біла шерсть. Очі, що світяться.

Ця тварюка — демон.

Навіть для щура він виглядає трохи неправильно. Його кінцівки надто довгі й тонкі, а нижня щелепа надто виступає вперед. Нерівні зуби стирчать із пащі в усі боки, як ікла. Очі теж розташовані криво, одне з них трохи вище, ніж інше.

Порча змусила його мутувати?

Ми з щуром деякий час мовчимо й не рухаємося, розглядаючи й вивчаючи одне одного. Краплі поту котяться по моєму лобі. Я не наважуюся рушити вперед і напасти на нього. Я не наважуюся відступити й побігти назад тим самим шляхом, яким прийшла. Я не наважуюся навіть дихати; боюся, що він накинеться на мене, щойно я це зроблю.

Щ-Що мені робити?

Я не можу бігти. Я спіткнуся в цій темряві. А щури теж швидкі. Ця тварюка точно зможе наздогнати мене.

Може, мені спробувати вбити його?

Ні. Жодних шансів… Я не вправна мисливиця на демонів. Я ніколи в житті ні з ким не билася, і мені не подобається насильство в усіх його проявах. До того ж, якою зброєю я маю його вбити? Зараз у мене під рукою немає навіть дерев’яної палиці. До того ж, пазурі й зуби щура виглядають досить небезпечними, і я б не стала…

Щур не залишає мені часу на роздуми.

Він встає зі свого місця й кидається в мій бік, як порив вітру, накидаючись на мене, поки я стою в заціпенінні. Вся його маса б’є мене в груди й вибиває повітря з легень. Щур не дуже важкий, але від несподіванки, шоку й страху я відступаю на кілька кроків назад. Я намагаюся зберегти рівновагу, але моя п’ята натикається на випадковий шматок каменя, що стирчить із нерівної землі, і я падаю на спину, ударяючись головою об кам’яну підлогу.

На кілька миттєвостей мій розум гасне, а зір розпливається, намагаючись сфокусуватися на чомусь одному.

Цих кількох миттєвостей достатньо, щоб щур стрибнув на мене й встромив свої пазурі в мою плоть.

«Аааа!»

Біль, звісно, допомагає мені прояснити голову, і скоріше рефлекторно, ніж усвідомлено, я збираю всі свої сили, щоб схопити щура й відкинути його від себе. Щур із силою відскакує від кам’яної стіни коридору й з пронизливим писком падає на землю. Схоже, він був оглушений ударом, бо йому потрібно кілька секунд, щоб піднятися на ноги, трясучи своєю маленькою головою в майже людському жесті.

Звісно ж, я не втрачаю такої нагоди.

Поки щур усе ще перебуває в замішанні, я відчайдушно б’ю його ногою по потворній морді, вдаряючи його об стіну. Лежачи так, на землі, у мене не дуже добрий важіль, тому мені доводиться робити це кілька разів, поки, нарешті, з м’ясистим, вологим, відразливим звуком його череп не проламується, а його мізки не розмазуються по каменю.

Різкий, колючий біль пронизує мою п’яту.

Я не зважаю на це й відштовхую тушу якомога далі від себе ще одним пинком, потім відступаю, поки не впираюся спиною в стіну коридору позаду мене.

Минуло не більше чотирьох-п’яти секунд хаотичних, розмитих дій, але я вже виснажена до межі. Я задихаюся. Мої думки розпливаються. Серце шалено б’ється в грудях. Усі мої кінцівки неконтрольовано тремтять.

Мене нудить.

Відчуття розтрощеної голови щура, слизький дотик його крові й мізків до підошви моєї ноги…

Нудота накочує, і я нахиляюся вбік, щоб мене знудило. З мого рота не виходить нічого, крім жовчі, слини й крові. Мабуть, у якийсь момент я прикусила язика, навіть не усвідомивши цього.

Я виблювалася й притулилася спиною до стіни позаду мене, дихаючи ще важче, ніж раніше, все моє тіло вкрите потом.

Мої очі мокрі.

Я притискаю хвіст до грудей і зариваюся обличчям у його шерсть, щоб вона ввібрала сльози.

Я трохи заспокоїлася.

Сльози допомогли.

«Ой…»

Біль, притуплений до цього моменту адреналіном у моїй крові, знову вийшов на перший план.

Я втягую повітря крізь стиснуті зуби й оглядаю себе. Передня частина моєї сукні намокла від крові й прилипла до тіла. Я тремтячими руками віддираю тканину від шкіри, щоб глянути. З кожного боку моїх грудей, під грудьми, куди щур встромив свої пазурі, є ряд усе ще кровоточивих ранок.

Це дуже боляче, але не виглядає небезпечним для життя. Судячи з довжини пазурів щура, вони не могли встромитися в мене більше ніж на сантиметр. Я обережно притискаю руки до ран, щоб зупинити потік крові, використовуючи зім’яту тканину сукні як імпровізований компрес.

«Ах!»

Коли я зміщую своє тіло, щоб знайти зручніше положення, моя права нога натикається на той самий шматок каменя, об який я спіткнулася раніше, й гостра голка болю встромляється в мою ногу. Я скрикую, і моє тіло напружується.

Точно. Я дійсно відчула, як щось ужалило мене під час бою.

Я роблю над собою зусилля, щоб контролювати дихання, потім нахиляюся, щоб глянути, намагаючись, щоб цей рух не погіршив рани на моїх грудях.

І тут же всі барви зникають з мого обличчя.

«Ні… Ні-ні-ні…»

У підошві моєї ноги застряг маленький шматочок зламаної кістки, ймовірно, фрагмент черепа щура. Саме по собі це не так уже й погано. Ходити буде незручно, але це не так небезпечно. Однак проблема полягає в крові, якою вкритий цей шматок кістки. Кров, яка явно темніша за мою, навіть при слабкому голубому освітленні каменів, що світяться.

Кров демона.

Ну що ж, тоді все…

Я мертва…

Саме тому я не хотіла битися з демоном. Порча в їхній крові — дуже небезпечна отрута. Однієї краплі достатньо, щоб убити будь-кого, хто ще не став демоном.

Хоча тепер уже надто пізно, я витягую шматок кістки зі свого тіла — гадаю, це боляче, але зараз мене це хвилює найменше — і кидаю його на землю поруч із собою. Він ударяється об камінь, кілька разів відскакуючи у випадкових напрямках.

Я сиджу й байдуже дивлюся, як отрута проникає в меридіани моєї ноги, малюючи на шкірі хитромудрий візерунок із перехресних, зігнутих смуг. Смуги повільно ростуть, переплітаючись і нашаровуючись одна на одну: спочатку повністю чорніє стопа, потім кісточка, потім литка.

Чорне підіймається все вище й вище, поширюючись угору по нозі.

Повільно… Повільно…

«А?»

Хіба воно не сповільнюється?

Невдовзі Порча зовсім перестає поширюватися. Половина моєї литки повністю чорна, але що стосується іншої половини, смуги недостатньо товсті, щоб повністю вкрити шкіру. Коліно й вище залишаються недоторканими.

Навіть прочекавши пів години, я не можу помітити жодних змін.

Це не має сенсу.

«Найсмертоносніша отрута в світі».

«Одна крапля вб’є все живе».

Ось що було написано в книзі. Я дуже чітко пам’ятаю це. Ці речення супроводжувалися розповіддю про життя мисливиці на демонів і про те, як за роки служби вона втратила всіх своїх колег від цієї отрути. Там були й дуже яскраві описи їхніх смертей. Протягом наступних тижнів Неріс мала обіймати мене під час сну, інакше мені снилися б кошмари на цю тему.

Усі ці історії були фальшивими?

Ці чорні смуги відповідають тому, що описано в книзі, тож я явно була заражена.

Але чому вони перестали поширюватися?

Можливо, книга була написана, щоб налякати людей і змусити їх бути обережнішими з демонами?

Але насправді Порча не така вже й небезпечна?

Так… Я думаю, що це може бути щось подібне.

Я обережно тикаю пальцем у ногу. Вона трохи оніміла, скоріше неприємно, ніж боляче. Також відчувається слабкий холод, наче тепло вийшло з моєї ноги в страху перед отрутою. Можливо, в якийсь момент мені знадобиться медична допомога, але поки, здається, я в безпеці.

Я полегшено зітхнула.

Я думала, що цього разу мені кінець.

Я хапаюся за поділ сукні й відриваю від нього шматок — це потребує від мене немалих зусиль, — який я використовую, щоб очистити рану на нозі. Іншим шматком я обмотую рану й закриваю її. Я також, по мірі сил, обробляю рани на грудях.

Це забирає в мене деякий час, але я не поспішаю.

Я користуюся нагодою відпочити.

Готово.

Я видаю втомлене зітхання й обережно встаю, спираючись більшою частиною своєї ваги на кам’яну стіну позаду. Потім роблю обережний крок.

Ай…

Дуже боляче…

Тим не менш, я думаю, що маю бути здатна ходити. Можливо, я навіть зможу бігти, тільки з трудом .

Я дивлюся на щура, що безжиттєво лежить під протилежною стіною в невеликій калюжі крові.

Невже цього демона залишили тут ті, хто мене викрав, щоб він виконував роль сторожового пса на випадок, якщо я спробую втекти?

Я не знала, що демонів можна приручити…

Неважливо. Тепер він мертвий.

Стиснувши зуби, я продовжила йти коридором.