Я не знаю, як довго я спала.

Тут немає ні сходу, ні заходу сонця, щоб виміряти хід часу.

Але я почуваюся відпочилою. Я почуваюся добре — фізично, якщо не сказати більше.

Я почуваюся здоровою.

Я почуваюся… сильною.

Я все ще лежу на спині, у воді, яка вкриває третій поверх цієї таємничої печери. Я навіть не ворухнуся, але вже відчуваю, як сила розливається по всьому моєму тілу.

Насправді, зараз я почуваюся краще, ніж будь-коли за все своє життя, яке, звісно, було недовгим, тож, можливо, це не так багато означає, як могло б, але все ж. У грудях немає жодного напруження. Немає тягаря, що давить на легені, змушуючи докладати зусиль заради кожного вдиху. Я не знаю точно, що сталося, але якби мені довелося гадати, я б сказала, що, хоча я й пережила зміни, внесені в моє тіло Порчею, моя хвороба цього не зробила.

Це напрочуд гарна новина.

Хіба термін мого життя не збільшився на багато років?

Навіть у найкращому випадку, з цією хворобою, що руйнує мій організм, мені залишалося б жити не більше трьох років, але тепер, якщо я справді звільнилася від неї…

Я справді звільнилася від неї?

Мабуть, мені варто зачекати кілька днів і подивитися, чи повернуться симптоми, перш ніж святкувати.

Я не хочу розчаровуватися.

Тим не менш, я думаю, що все ж можу сподіватися.

Я повільно підіймаю праву руку над головою. Краплі води стікають з кінчиків пальців на обличчя.

Моя рука виглядає… дивно. Не так, як раніше.

Я опускаю погляд на решту свого тіла.

У міру того, як Порча залишала мої меридіани й всмоктувалася в мій даньтянь, чорні смуги, що вкривали мою шкіру, також стоншувалися й зникали. І схоже, що вони забрали з собою всі інші кольори, коли пішли. Навіть ті смуги, які вкривали мою ногу після зустрічі зі щуром на першому поверсі, зникли.

Моя шкіра знову стала білою.

Однак це вже не звичайний, рожевувато-білий колір, який мені знайомий — хоча я завжди була трохи блідою, оскільки ніколи не виходила з дому, — а чисто білий, як свіжий сніг або алебастрова статуя. Це не дуже природний колір шкіри. Тільки пальці на моїх руках і ногах вугільно-чорні, й замість того, щоб мати справжні кігті, самі пальці звужуються до кінчиків. Наче вони всі вкриті якимось металом. Я не відчуваю жодного переходу між білим кольором долоні й чорним кольором пальців.

…Якщо подумати, чи не той це чорний метал, який замінив усі мої кістки?

Я кілька разів стискаю кулак і тру пальці один об одного. Принаймні, я не втратила ані гнучкості, ані чутливості. Зовсім навпаки.

Я повільно, обережно сідаю, на випадок, якщо якісь пошкодження залишаться навіть після трансформації, але ніщо не заважає мені рухатися. Моє тіло відгукується на мою волю з більшою готовністю, ніж будь-коли раніше.

Усі мої рани вже загоїлися.

Однак моя ліва рука так і не відросла.

Коли я нахиляюся вперед, щоб оглянути себе, моє волосся раптом прослизає повз плече й потрапляє в поле мого зору. Воно набагато довше, ніж раніше. Коли я стою, мені здається, що воно сягає колін. І воно, звісно ж, біле. Здається, навіть біліше, ніж моя шкіра.

Я змахую хвостом перед собою. Теж білий.

«Це… шовшім…»

Я намагаюся говорити, але швидко збиваюся. У мене проблеми з правильним вимовлянням слів. Не думаю, що Еаширі був створений для людей з іклами, що ростуть у роті.

Але якщо ціною за те, що моє тіло зцілиться й я залишуся живою, буде невеликий дефект мови, я з радістю прийму це.

Але все одно це незручно. Раніше в мене були цілком нормальні зуби. І кігтів у мене теж не було. Наче вовча частина мене, яка до цього давала мені тільки хвіст і вуха, раптом стала більш помітною.

Мені знадобиться деякий час, щоб звикнути до всього цього.

Ну, поки я не відкушую собі язика й не тичу собі в обличчя власними пальцями, гадаю, все гаразд…

Але що мене дратує, так це те, що тепер я не так уже й сильно схожа на Неріс. У нас обох було чорне волосся. А тепер ми, по суті, перебуваємо на протилежних кінцях колірного спектру. Це звучить безглуздо, але це змушує мене відчувати, що відстань між нами збільшилася.

Сподіваюся, що принаймні моє обличчя не надто змінилося…

Що, якщо вона не зможе впізнати мене, коли ми зустрінемося наступного разу?

У мене немає дзеркала, тож я не можу в цьому переконатися.

Я м’яко обводжу свої риси кінчиками пальців, намагаючись не поранитися своїми новими кігтями.

Я не відчуваю нічого особливо дивного в –

Стривайте, я забираю свої слова назад…

Що це?

Дивно. Дуже дивно.

Можливо, моя пам’ять мене обманює, але я чітко пам’ятаю, що була вовком.

«Невже я тепер єдиноріг?»

Коли я дивлюся вгору, я бачу його на самому краю свого зору. Я не звернула уваги раніше, але…

З центру мого лоба стирчить чорний ріг завдовжки близько тридцяти сантиметрів, злегка вигнутий догори. Очевидно, він зроблений з того самого дивного металу, що й мої пальці, ступні та скелет. По всій його довжині, від основи до кінчика, проходить спіральне углублення. І закінчується він дуже, дуже гострим вістрям.

Щойно я торкаюся до нього, він без труднощів пронизує металеву шкіру мого пальця, залишаючи намистинку чорної крові.

Так. Мені певно потрібен час, щоб пристосуватися…

Буде погано, якщо я проткну ним когось.

Я кладу палець у рот і ліниво злизую з нього кілька крапель крові.

На мій подив, через кілька секунд кров, яку я щойно проковтнула, потрапляє в меридіани, пов’язані з моїм шлунком, і тут же всмоктується в мій даньтянь, безперешкодно проходячи крізь його поверхню, точно як залишки крові демона після трансформації, якої я зазнала.

Я фокусую свій розум на своєму даньтяні, щоб розглянути його більш докладно.

«А?»

Я не відчуваю від цього відчуття відторгнення, як зазвичай.

З якоїсь причини, раніше я ніколи не могла дозволити своєму розуму ввійти у свій власний даньтянь — хоча в мене ніколи не було проблем зі спостереженням за його зовнішнім виглядом. Коли я намагалася, він завжди відштовхував мене. Це означає, що я ніколи не могла очищати ці. Що, своєю чергою, означає, що будь-яка техніка, що потребує ці, наприклад, магія або зміцнення тіла, мені абсолютно недоступна.

Але тепер я відчуваю, що можу це зробити.

Я схрещую ноги, приймаючи правильну позу для медитації, й заплющую очі.

Я дозволяю своєму розуму повільно наблизитися до мого даньтяня.

Відчуття таке, ніби занурюєшся в трясовину, але, як і очікувалося, чорна ртуть його поверхні пропускає мене крізь себе.

Раптом я більше не сиджу в брудній воді цієї щілини.

Я плаваю в дивному всесвіті.

Як цікаво…

Небо тут вугільно-чорне, без зірок. Гігантські хвилі спотворюють його поверхню. Наче я дивлюся на перевернуте, неможливо далеке, безкінечне море. Це, мабуть, зовнішня оболонка мого даньтяня — чорна ртуть — побачена зсередини.

Я дивлюся вниз. Там лежить інше чорне море — хоча за масштабами воно більше схоже на маленьке озеро. Воно здається ближчим, реальнішим, як справжня, фізична річ, а не недоторканне, недосяжне, нематеріальне небо. Ще одна відмінність цього озера від неба в тому, що воно абсолютно непорушне, абсолютно застигле.

А запах крові, який воно випромінює, просто приголомшує.

Це кров демона, що залишилася після мого перетворення?

Мабуть, з додаванням крові, яку я щойно злизала з пальця?

Я роблю невелике зусилля волі, і озеро крові різко скорочується, миттєво згущуючись у маленьку, чорну кулю, що обертається, яка ширяє перед моїми очима. Ще одна думка, і куля перетворюється на мініатюрну версію мене, яка дивиться на мене й махає рукою. Потім вона опускається назад у порожнечу підо мною й знову розширюється в сотні разів, перетворюючись на свій колишній образ озера. Зміна відбувається швидко, але плавно й м’яко. Жодна хвиля не зітрясає поверхню озера.

Все це дуже красиво, але я не знаю, що мені з цим робити.

Яке реальне, практичне застосування має бути в цього озера крові?

Чому воно зберігається в моєму даньтяні?

Оскільки в мене поки немає відповідей на ці питання, я перемикаю свою увагу на інші речі, присутні в цій похмурій всесвіті.

«Оооо… Гарно…»

У повітрі наді мною ширяють два слова, величезні, як гори, написані на Еаширі.

Перше — 冰.

«Лід».

Хоча просто назвати це словом було б несправедливо. Наче вправний художник вирішив, що використовувати пензель для каліграфії недостатньо, й витратив усе своє вміння, щоб вирізати слово з давнього льодовика. Воно величне й прекрасне. Його лід чистий, прозорий і сяючий. З країв руни, наче водоспади, спадають густі клуби білого туману, гарно звиваючись і закручуючись, наче керувались неіснуючим вітром, а потім повільно зникають у навколишній порожнечі.

Друге слово, з іншого боку, майже повна протилежність першому. Це слово настільки оповите чорним туманом, що я можу розрізнити тільки його зовнішні краї. Насправді я не можу зрозуміти його значення. По-перше, я навіть не впевнена, що це взагалі слово з Еаширі. Мабуть, але…

Я намагаюся розсіяти туман навколо нього.

Несподівано, але в мене нічого не виходить.

«Що відбувається?»

Усередині мого даньтяня моя воля мусить бути законом. Як може бути щось поза моїм контролем?

Ну, я не хочу форсувати події. Я зовсім новачок у всьому цьому.

Хто знає, що може статися, якщо я ненароком зроблю щось погане?

Я вже задоволена тим, що взагалі можу отримати доступ до свого даньтяня.

Я повертаюся до першого слова.

Отже, це і є моя магія.

冰, чи не так?

«Цікаво…»

Я хочу спробувати це просто зараз, якщо зможу.

Я швидко перестала вивчати техніки ці, подібні до магії, після того, як виявила, що не здатна використовувати жодну з них. Мені здалося дещо мазохістським продовжувати спокушати себе їхніми можливостями, коли ці можливості для мене закриті.

Але все ж я знаю основи. Перший крок — зібрати достатньо ці для активації заклинання. Для цього мені потрібно втягнути її з навколишнього світу за допомогою дихальної техніки й очистити, ввібравши у свій даньтянь.

«Хм…»

Я не знаю жодної техніки дихання.

Навіщо мені потрібна техніка дихання? Це звучить дуже безглуздо.

Просто вдихай і видихай. Хіба це може бути складно?

Ну, давай спробуємо…

Я уявляю собі безплотні цівки… чогось… плавно ширяючі в повітрі, легкі, як хмари. Потім я починаю робити глибокі вдихи й видихи й намагаюся уявити, як це «щось» втягується в моє тіло разом з азотом і киснем самого повітря.

…

…

…

Все йде не дуже добре, правда?

«Я роблю щось неправильно?»

Минула вже більше години, але я все ще нічого не відчуваю.

Я розчаровано зітхаю й розплющую очі.

Наступним кроком буде вливання сили ієрогліфа 冰 у ці, яку я очистила, щоб надати їй атрибут і властивості «льоду». Потім потрібно уявити, що я хочу, щоб ця крижана ці зробила, й випустити її зі свого тіла. Якщо кількість зібраної ці буде достатньо великою, а образ у думках достатньо яскравим, то це станеться.

Магія.

Що стосується зміцнення тіла, то, якщо я правильно пам’ятаю, це не більше ніж проста форма магії. Мені просто потрібно послати свою очищену ці через меридіани й дозволити їй просочитися в моє тіло. Так само, як і ліки, які я приймала, щоб придушити хворобу. Таблетки — це всього лише контейнери з певною кількістю очищеної ці, яка вже просякнута різними ефектами — наприклад, моя просякнута «льодом» — для запобігання некрозу органів тощо.

Однак, якщо я хочу досягти чогось подібного без допомоги готової лікарської таблетки, мені потрібно спочатку зібрати й очистити необхідну ці самостійно.

Що повертає мене до початку.

Я не можу очистити ці, якщо не знаю жодної техніки дихання.

Розчарувавшись, я встала й почала ходити по вузькій щілині. Це всього три або чотири кроки туди й назад, але мені байдуже.

Я розмірковую над цією проблемою, поки мою увагу не відволікає сплеск води за краєм щілини, за трупом великого демона-пса. Ці дрібні демони-пси точно терплячі. Вони все ще зовні, чекають на мене.

Гарний план…

Мені точно доведеться покинути цей притулок.

І скоріше рано, ніж пізно, хоча б для того, щоб знайти їжу.

Ця думка, здається, запускає якийсь перемикач усередині мене, тому що тільки в цей момент я помічаю свій голод. Цікаво, однак, що насправді я не відчуваю ані найменшої спраги. Мабуть, перед смертю я випила багато власної крові, але все ж… Хіба це нормально?

Можливо, мені навіть не потрібно більше пити?

Це було б дуже зручно…

Але все ж, їжа.

Я швидко оглядаюся навколо, на випадок, якщо я пропустила щось очевидне, але, схоже, у цій щілині немає нічого їстівного. Однак я не впевнена, чи будуть у мене шанси проти демонів-псів, якщо я вийду, навіть з моїми новими кігтями й новими іклами — і рогом теж. За винятком того небагато, чого я набула в цій печері перед смертю, у мене взагалі немає досвіду застосування насильства.

Ось чому, якщо це можливо, я віддала б перевагу навчитися використовувати свою магію до того, як зіткнуся з ними.

Це, принаймні, дасть мені шанс на боротьбу.

Але враховуючи мою повну відсутність успіху в цій справі, може виявитися, що зрештою мені доведеться відмовитися від магії.

Я зітхнула й байдуже подивилася на воду навколо себе.

«Гидота».

Скільки зубів і нігтів плаває там? Скільки разів вони відростали, щоб тут же відвалитися? Скільки разів мої кістки ламалися, перш ніж їх повністю замінив цей дивний чорний метал?

Я дивлюся на своє власне тіло.

Я спала, сиділа й ходила в цій мерзоті, і це видно. Випале волосся, запечена кров та інші речі, які я не хочу розглядати надто пильно, прилипли до моєї шкіри й до того, що залишилося від моєї сукні. Мені було байдуже, коли я прокинулася, але тепер, коли я справді помітила проблему, мені, ймовірно, слід привести себе до ладу.

Я знімаю сукню — це несподівано важко зробити одною рукою — й протаскую її у воді, щоб створити течію, дозволяючи їй штовхати всі фрагменти мого старого тіла до краю щілини.

Нехай собаки з’їдять це як закуску.

Після кількох хвилин роботи вода знову набуває колишньої чистоти й прозорості. Я випрала свою сукню, як можу, знову прибираю брудну воду, потім використовую сукню як рушник, щоб зіскребти бруд з мого тіла.

Повторюю, поки не стану чистою.

…

…

…

Добре.

Знадобилося чимало часу, щоб привести себе до ладу — особливо волосся й хвіст, — але тепер я почуваюся набагато краще.

І мені потрібен був час, щоб подумати.

…можливо, я знайшла спосіб використовувати магію.

Але перш…

Я тримаю свою сукню перед собою. Вона більше не схожа на сукню. Де отвір для голови? Для рук? Для хвоста? Не те щоб у мене не було вибору. Швидше, навпаки, надто багато варіантів, щоб обрати. У цій сукні більше дірок, ніж тканини.

Я, мабуть, перестаралася, коли прала й полоскала її.

Я безпорадно зітхнула.

Я ніяк не можу її надіти.

Але… невже мені так і залишитися голою? Мені було б байдуже, якби я залишалася вдома — хоча Неріс обов’язково робила б єхидні зауваження з цього приводу — але тут… Я б хотіла надягти хоча б спідню білизну. А ще я шкодую, що не вдягла взуття. Тільки в мене ніколи в житті не було ні того, ні іншого.

Я довго стою, як ідіотка, з пошарпаною сукнею в руках, вагаючись.

Але зрештою я здаюся й кидаю її в щілину, а потім сідаю назад у чисту воду. У мене є важливіші речі, ніж сором.

А саме — магія.

Я заплющую очі й знову входжу у свій даньтянь. Я лечу вниз до озера демонічної крові, що простягається підо мною.

Гм?

Хіба воно не зменшилося?

Воно виглядає дещо меншим, ніж я пам’ятаю.

Мої очі мене обманюють?

Ну, неважливо…

У будь-якому разі, це озеро мусить стати вирішенням моїх проблем. Я зрозуміла це раніше, але трансформація, якої я зазнала, по суті, є формою зміцнення тіла. Це жорсткіша, більш ґрунтовна й болючіша версія зміцнення тіла. І її ефекти не походили від ці.

Натомість вони походили від демонічної крові, що вторглася в моє тіло.

Це має означати, що я можу очищати кров демона замість ці. Насправді, одного разу я вже зробила це. Коли я проковтнула кров, яку злизала з пальця, вона ввібралася в мій даньтянь — тобто була очищена. Чорне озеро переді мною мусить бути очищеною демонічною кров’ю. Я не знала, що можна очистити щось, крім ці, але якщо я права, я мушу бути в змозі використовувати вміст цього озера так само, як і ці.

Тоді я називатиму це просто «кров-цi».

…Треба спробувати просто зараз.

Я знову стискаю озеро крові-цi в маленьку чорну кулю й дозволяю їй плавати над моєю розкритою долонею, злегка похитуючись.

При одній лише думці ієрогліф 冰 раптом починає випромінювати дивний, непіддатливий визначенню тиск, який швидко заповнює весь мій даньтянь. У той же час, чорна куля демонічної крові, що висить над моєю рукою, поступово стає білою й холодною й слабко блищить, маленькі цівки білого туману м’яко підіймаються по всій її поверхні.

Це дуже дивне явище. Я ніколи не бачила нічого подібного. Він більше не схожий на кулю демонічної крові, але запах від нього все той самий, все такий же приголомшливий, як і тоді, коли він був у вигляді чорного озера.

Я не впевнена, що результат мусить бути саме таким, але, принаймні, щось сталося.

Далі…

Я повільно розплющую очі — очі мого справжнього, реального, фізичного тіла, а не тіла в моєму даньтяні — й простягаю праву руку до трупа демона-пса, що лежить переді мною. Я уявляю, як хвиля холоду охоплює його, намагаючись не втратити контроль над крижаною кулею крові-цi в моєму даньтяні.

Не виходить.

Я втратила образ заклинання, щойно спробувала направити кров-цi через свої меридіани.

Насправді це досить складно. Мені потрібно розділити свій розум на два різних потоки думок і тримати їх обидва стійкими й стабільними. Ментальна практика тут відіграє ключову роль, але я ніколи не тренувалася в цьому. Гадаю, в майбутньому буду тренуватися…

Зрештою, після кількох безплідних спроб мені це вдається, і коли образ міцно закріпився в моїй свідомості, я наказую енергії, представленій кулею крові-цi, покинути мій даньтянь і слідувати по меридіанах, що ведуть до моєї витягнутої руки.

Він слухняно робить це —

і з моєї долоні виривається величезна кількість білого туману.

«Що–!»

Мій зір різко тьмяніє.

Я непритомнію, навіть не встигнувши зреагувати.