За моїми підрахунками, з того моменту, як я потрапила в цю печеру, минуло два роки.

Зараз мені має бути 14 років.

Я завжди намагалася вести лік часу, щоб створити щось стабільне, що допоможе зміцнити мій розум, щось міцне, надійне й постійне. Я думаю, що це корисно для мого психічного здоров’я.

Але трохи бентежить, коли розумієш, наскільки швидко пролітають дні.

Усе це було б набагато менш болісно, якби був хтось — хтось реальний — з ким я могла б поговорити.

Що ж, немає сенсу розмірковувати про це. З моєю вдачею, якщо я колись зустріну когось іншого, він, швидше за все, спробує мене вбити, тож самотність — найкращий варіант.

Я намагаюся переконати себе в цьому.

Але це зовсім не допомагає.

…

…

…

Це має бути 26-й поверх.

Це цілком звичайна сільська місцевість. пагорби, зелені ліси, прозорі струмки, м’яка трава, усе освітлене яскравим — і несправжнім — сонячним світлом.

І повна відсутність демонів.

Я вже близько двох тижнів перебуваю тут у пошуках наступних сходів, але за весь цей час не проявилося жодної загрози. Зазвичай бій починається максимум через чотири-п’ять днів після мого прибуття….

Що ж, я рада цій затримці.

Але десь на задвірках свідомості я не можу не бачити в цьому погане передвістя.

Я жодного разу не змогла спокійно поспати, відколи потрапила в печеру, але останні кілька днів все ще гірші, ніж зазвичай. Мені не потрібно спати, тому це не надто велика проблема, але… Я не можу позбутися відчуття тривоги й неспокою, яке переслідує мене з того часу, як я зійшла зі сходів.

Десь тут щось є.

Однак я не можу форсувати процес.

Демони прийдуть, коли захочуть. А поки все, що я можу зробити, це залишатися насторожі.

Я залишаю повністю досліджений ліс і прямую до чогось, що виглядає як кукурудзяне поле, але, швидше за все, ним не є — тут немає нікого, хто доглядав би за цим полем, і це місце ніяк не могло б так легко забезпечити їжею своїх бранців.

Земля під ногами тепла, пухка й м’яка.

Кукурудзяні стебла, здається, шепочуть мені скрипучими голосами, які витають на краю моєї свідомості, голосами, які я майже впізнаю, але не впізнаю, промовляючи слова, які я майже розумію, але не розумію. Я хитаю головою й на мить заплющую очі, поки цей шепіт не зникає й не перетворюється на шум вітру, тихо шелестячого й шарудячого в стеблах.

Я видаю тихе зітхання й підіймаю руку, щоб прибрати стебла кукурудзи зі свого шляху, коли цей рух різко нагадує мені про третій поверх, про очерет і про небезпеки, які я там зустріла.

Я зупиняюся.

Хм…

Думаю, мені краще обійти навколо…

Я роблю кілька кроків назад, потім знову починаю йти, тримаючи поле за кілька метрів від себе, мої вовчі вуха направлені в його бік, моя магія готова до бою.

…

…

…

Я обходжу все поле, не зазнавши нападу.

…Схоже, я була надто обережною. Ну й добре.

Я вже збираюся продовжити свій шлях, коли кукурудзяні стебла знову шарудять.

Мої вуха смикаються. Моє тіло напружується.

Цей звук відрізняється від колишнього.

Це не просто вітер.

На цьому полі певно щось є.

Перш ніж я встигаю обернутися й перевірити, по моїй спині пробігає холодок, а шерсть на хвості стає дибки. Я тут же пірнаю вбік, і в цей момент щось розтинає повітря прямо в мене за спиною. Я перекочуюся й встаю на ноги за кілька метрів від нього, швидко повертаюся обличчям до свого нового ворога, пригнувшись, готова ухилитися від будь-якої нової атаки.

Переді мною стоїть гігантський богомол, одна з його кінцівок занурена в землю там, де я стояла мить тому.

Його хітиновий панцир білого кольору. З голови, прикрашеної двома антенами, на мене дивляться опуклі червоні очі. Шість кігтистих лап підтримують нижню частину черевця, дозволяючи йому пересуватися, а з тулуба виходять дві руки, що закінчуються зазубреними косами. Гострі жвали, що обрамляють рот, загрозливо відкриваються й закриваються, богомол видає серію цокаючих звуків і встає на повний зріст, обличчям до мене. Він майже три метри заввишки.

Я повільно видихаю.

Ближній бій здається… нерозумним.

Я створюю крижаний шип і кидаю його в голову богомола. З моєю теперішньою силою й відстанню між нами всього в кілька метрів, шип досягне цілі лише за мить, але коса майорить перед ним і легко розтинає його в повітрі, а дві половинки безпечно падають у траву позаду богомола.

Швидко…

Богомол ще раз цокає на мене, а потім повільно присідає. Я роблю те саме — за винятком цокань — і занурюю кігті рук і ніг у землю, щоб бути впевненою, що не посковзнуся, коли мені знадобиться рухатися.

…Сподіваюся, що поблизу є тільки один такий демон, інакше все може стати дуже небезпечно.

Не знаю, як довго ми залишаємося в такому положенні, не рухаючись, дивлячись одне на одного. Втім, я не заперечую. Мої м’язи не втомлюються і їх не зводить судома. Я можу спокійно залишатися в такому положенні, поки не вичерпаю море крові-цi, і я вже звикла до такої напруженої атмосфери. Якщо це випробування на терпіння, то я впевнена у своїй перемозі.

Але, звісно, я розумію, що так просто це не закінчиться.

Я змахую хвостом убік, і це змушує його діяти.

Богомол мчить на мене, як стріла з лука, а я пірнаю під його косу. Коли він проскакує повз мене, я розвертаюся й завдаю удару кігтями по його спині. На жаль, богомол помічає мою атаку — його голова крутиться на всі боки, щоб тримати мене в полі зору, — і у відповідь намагається вдарити мене по обличчю своєю антеною. Я бачу тільки розмиту пляму, але роблю все можливе, щоб перехопити її, швидко відсмикую руку й отримую удар по кісточках пальців.

Ніщо поки не змогло проникнути крізь дивний чорний метал, що вкриває мої пальці.

І цього разу я не розчарована. Антена хльоскає по шкірі, але не завдає мені жодної шкоди.

Тим не менш, від удару я відхитуюся назад, і богомол використовує цю можливість, щоб розвернутися, швидше, ніж я могла очікувати від такої великої істоти з такими тонкими ногами, і замахнутися на мене двома своїми косами.

Я ухиляюся від першої, і вона відрізає лише кілька пасом мого волосся. Потім я блокую другу передпліччям. Лезо глибоко встромляється в крижану броню, що захищає мою кінцівку, але недостатньо глибоко, щоб дістатися до плоті під нею.

Я відстрибую назад, за межі досяжності богомола, вириваючи косу з броні.

Щойно я приземлююся, я простягаю руку до богомола й випускаю в нього хвилю крижаного холоду. Це не вб’є його — демони вже давно стали надто сильними, щоб померти так легко, — але це має хоч трохи сповільнити його.

Зараз мені потрібно, щоб між нами була деяка відстань. Ближній бій справді нерозумний.

Однак уперше з того часу, як я почала її використовувати, моя магія підводить мене. Трава навколо богомола вкривається інеєм, але сам богомол залишається недоторканим і неушкодженим.

«Що…»

Я стою як дурепа, спантеличена, а богомол не втрачає такого шансу. Він кидається на мене, і коса розтинає моє обличчя. Я відхиляюся назад, щоб уникнути миттєвої смерті, але лезо коси розрубує мою ліву щоку, починаючи від куточка рота.

«Ах…!»

Я відступаю назад, рефлекторно підіймаючи руку до обличчя, але відриваю її через біль, коли мої пальці торкаються рани. Я відчуваю зуби крізь розріз у щоці.

Ай…

Це залишить шрам…

Богомол продовжує наступ, гострі жвали широко розкриваються, щоб схопити мене за горло. Я витягую руку вперед і хапаюся за них, щоб утримати голову богомола подалі від себе, але він важчий за мене. Він штовхає мене, і мої ноги прокреслюють борозни на землі, поки я намагаюся втримати рівновагу.

Щелепи богомола відкриваються й закриваються, він безуспішно намагається перегризти мої невразливі пальці.

Я продовжую боротися з натиском богомола, поки його інерція повністю не вичерпалася, і, перш ніж він зможе відновити свої атаки, завдаю удару ногою в його підчерев’я. Богомол намагається відступити й уникнути удару, але я все ще утримую його жвали й не даю йому піти. Моя кігтиста нога занурюється в його тіло, легко пробиваючи панцир.

Богомол скрикує від болю.

Я вже билася з багатьма демонами, але мої кігті, як і раніше, посідають друге місце серед найгострішої зброї, яку я коли-небудь бачила — мій ріг є беззаперечним номером один — і з часом вони стають все гострішими й гострішими, оскільки я продовжую зміцнювати своє тіло кров’ю-цi. Ось чому я так і не замінила меч, який викинула на десятому поверсі, — тому що не змогла уявити кращої зброї, ніж саме моє тіло. Справді, його єдина слабкість — малий радіус дії.

Я б’ю богомола ще раз, перш ніж його сіпання розривають мою хватку на його щелепі.

Він швидко відступає, продовжуючи безумно голосити, з його черева на траву тече безперервний потік крові.

Поки він відволікся, я вкриваю свою щоку льодом, щоб мінімізувати пошкодження.

Потім я створюю ще один шип і кидаю його в свого противника.

Я промахуюся. Богомол рухається надто різко й хаотично. Шип пролітає повз його голову й зникає вдалині.

Потім богомол перестає кричати й починає ревіти, його червоні очі дивляться на мене. Він злітає вгору, з-під панцира, що вкриває його спину, раптово розкриваються великі напівпрозорі крила.

Прокляття… Я не знала, що богомоли вміють літати…

Я не можу тут залишатися. На цьому відкритому просторі літаюча істота з легкістю зможе розірвати мене на частини.

Але куди я мушу –

Ліс, у якому я нещодавно була!

Вперед!

Я розвертаюся й на повній швидкості мчуся крізь кукурудзяне поле позаду себе.

Але я зреагувала надто пізно.

Не встигаю я зробити й десяти кроків, як богомол в’їжджає мені в спину, зазубрена коса встромляється прямо мені в живіт.

«Нннх…»

Я відчуваю, як кров підіймається до горла, й стискаю зуби від болю, коли богомол підіймає мене в повітря, його крила шумно дзижчать. Я намагаюся оволодіти своєю магією, але зосередитися досить важко, коли зубці коси дряпають мої внутрішні органи.

Схоже, ми вдвох надто важкі, щоб довго залишатися в повітрі.

За кілька секунд богомол кидає мене, одним помахом витягуючи з мене косу.

Я падаю на кукурудзяне поле внизу, розбризкуючи всюди кров. Я відскакую кілька разів, зминаючи стебла на своєму шляху, а потім зупиняюся, притулившись обличчям до землі.

«У-ух…»

Я перекочуюся на спину й щосили намагаюся закрити свої рани магією. Це не так ефективно, як зазвичай — пошкодження просто надто серйозні, і я не можу замінити все тіло льодом і очікувати, що воно працюватиме правильно.

Богомол все ще літає, кружляє над головою й дивиться на мене.

А потім він пірнає, тримаючи коси напоготові.

Я стискаю зуби й підіймаю руку вгору, щоб послати в нього ще один потік крижаного повітря, цього разу з набагато більшою кількістю енергії, ніж раніше. Богомол на мить завмирає, іній вкриває його крила, але потім він приходить до тями, і, потужно струснувшись, його тіло набуває колишньої гнучкості, обсипавши землю крижаним дощем.

Чорт, чорт, чорт…

Що не так з моєю магією?

Або все діло в богомолі?

Часу на обмірковування проблеми немає.

Я кидаюся вбік, намагаючись піти з-під атаки богомола, але він просто коригує свій курс і продовжує рухатися просто на мене. Оскільки ясно, що мені не втекти, я зосереджуюся й створюю над собою товстий крижаний щит, краї якого огинають мене й упираються в землю.

Не минуло й секунди, як він здригається від удару. Коса пробиває щит наскрізь, малюючи павутину тріщин на його поверхні, вістря леза зупиняється за сантиметр від мого ока.

…Це було надто близько.

Але це хороша нагода.

Я прикладаю долоню до щита, заплющую очі й спрямовую потік крові-цi, щоб максимально ущільнити його й заповнити всі тріщини.

За допомогою своєї магії я відчуваю, як лід на іншому боці щита починає поширюватися по кінцівках богомола. Я сподіваюся повністю укласти його в величезну брилу льоду, але богомол люто трясе тілом і знову махає крилами, і мій лід кришиться й падає з нього, вдаряючись об щит.

Однак його коса встромилася надто глибоко, і я закрила пророблений нею отвір. Тож поки він у пастці.

Я виповзаю з-під щита, не звертаючи уваги на біль, що походить від усього мого тіла.

Оскільки вони зроблені з того ж незруйновного металу, що й мої пальці рук і ніг, жодна з моїх кісток, звісно, не зламалася під час падіння, але м’язи й органи, тим не менш, постраждали — і це без огляду на косу, що пронизала мене.

Загалом, я в досить плачевному стані…

Демон-богомол гарчить при моїй появі, але через те, що його кінцівка застрягла в льоді, він не може до мене дістатися.

Я встаю й зосереджую свій розум.

«Тоді, як щодо цього…»

Я підіймаю руку до неба, створюю безглуздо довгий і важкий крижаний клинок і щосили обрушую його на спину демона. Від цього зусилля мої рани знову відкриваються, кров просочується крізь лід, що вкриває їх.

Богомол бачить мою атаку й знову перевершує мої очікування.

Він справді б’є своєю вільною косою по іншій руці й відрубує її, а потім кидається вбік. Йому вдається уникнути смертельного удару, але мій клинок зминає одне з його крил і відправляє в політ самого богомола, коли зачіпає його бік.

Вістря меча продовжує рух униз і в’їжджає в поверхню щита, який я створила раніше, змушуючи його вибухнути хмарою білого пилу й шматками льоду. Віддача передається через лезо в мою руку й кидає мене на землю.

«Ґх…»

Усе моє тіло оніміло.

Мені потрібно кілька секунд, щоб невпевнено встати. Я оглядаюся навколо в пошуках ворога.

Слід із скривавлених, зламаних стебел кукурудзи тягнеться в тому напрямку, куди він був відкинутий.

Але самого богомола ніде не видно.

Він ховається? Чекає в засідці?

Ця тварюка обережна…

Сильна, швидка, живуча й оснащена ще гострішими частинами, ніж я. І вона може літати. А ще якось опирається моїй магії… Навіть серед усіх демонів, з якими мені довелося битися за останні два роки, цього справді можна вважати монстром.

Я присідаю й зосереджуюся на своєму слуху.

Коли він нападе, я не зможу побачити його вчасно. Я можу тільки спробувати почути його наближення, спробувати відрізнити шелест вітру в стеблах кукурудзи від шелесту богомола, що проходить між ними.

В очікуванні неминучої атаки я дивлюся на чорне море всередині мого даньтяня.

Це кепсько…

Такими темпами в мене закінчиться кров-цi раніше, ніж закінчиться бій.

Я використала надто багато магії, щоб знищити хвилю демонів-сороконіжок на попередньому поверсі. І я кидаю заклинання за заклинанням у цього богомола. Мені знадобиться ще більше магії, щоб загоїти всі мої рани.

Мені потрібно використовувати й магію, й фізичні зусилля, щоб вижити в короткостроковій перспективі, але мені потрібне зцілення, щоб вижити в менш короткостроковій перспективі, і мені потрібне зміцнення тіла, щоб вижити в довгостроковій перспективі. Підтримувати баланс між ними й при цьому не витрачати енергію марно — досить складна головоломка, якщо так можна висловитися.

«Що ти збираєшся робити?»

Я ледь не вмираю від страху, почувши квапливий шепіт, який раптово лунає просто поруч зі мною. Я рефлекторно відстрибую й дивлюся по сторонах, серце калатає в грудях, дихання виривається квапливими й нерівними зітханнями.

Неріс…!

Будь ласка, не лякай мене так…

Неріс присідає поруч зі мною, на її обличчі усмішка. На ній військова одежа з камуфляжним малюнком у зелених і коричневих тонах. Щось у дусі рейнджерів. На її щоках камуфляжною фарбою намальовані чорні смуги. Це виглядає на ній дуже дивно.

«Чому б тобі не піти з кукурудзяного поля?» — питає вона. «Він не зможе влаштувати засідку, якщо ти будеш на відкритому місці, вірно? І він більше не може літати, оскільки ти зламала йому крило».

Ну, так. Звісно, я хочу покинути цю смертельну пастку, але я поняття не маю, де ховається богомол. Я не хочу натрапити на нього й отримати безцеремонно відрубану голову. Краще дозволити йому виявити себе, коли він спробує напасти на мене.

«О… Зрозуміло. Як і очікувалося від моєї молодшої сестри. Ти дуже розумна. Але як ти збираєшся його вбити? У тебе є план? Тому що з того місця, де я стою — присідаю, неважливо — ситуація складається для тебе не дуже вдало. Ти трохи поранила його, але це далеко не смертельно. Тоді як ти — ну, ти знаєш свій стан краще, ніж я». Вона дивиться на мою знівечену щоку. «До речі, у тебе гарна усмішка».

Дуже смішно…

Тобі краще піти. Ти відволікаєш мене, і ти сама наразишся на с–

Богомол вистрибує з кукурудзяних стебел.

Я навіть не чула, як він наблизився.

Його єдина коса, що залишилася, обрушується на мене, швидка як блискавка.

Посилені рефлекси мого тіла дозволяють мені вчасно зреагувати. Я блокую атаку бронею на передпліччі, але тільки тоді згадую, що так і не виправила пошкодження, завдані їй під час першої сутички з богомолом.

Вістря коси встромляється в прорив у броні, пробиває її наскрізь і пронизує руку, яку вона мала захищати, впиваючись у мою плоть. Коса смикає мою руку, відводячи її вбік, і богомол навалюється на мене, його щелепи розкриваються навколо мого горла.

«Ах!»

У розпачі я ще раз б’ю ногою в рану на його череві.

Ллється кров, але богомол абсолютно не звертає на неї уваги.

Щелепи стуляються.

«Ні–!»

Вони впиваються в мою шию, пронизуючи обидві сонні артерії й усе на своєму шляху, поки не зустрічаються одна з одною посередині.

Чорна кров витікає з мене.

Демон-богомол починає втягувати свої жвали.

Уперше з того часу, як демон-пес убив мене на третьому поверсі, мої інстинкти повністю беруть гору.

Усе навколо мене зупиняється.

Краплі моєї крові нерухомо висять у повітрі.

Час зупиняється.

І я знищую свого ворога.

Я завдаю удару головою в потворну морду богомола. У той же час я спрямовую свою магію через ріг і заморожую його голову зсередини, крижані леза вириваються з його очей, черепа й рота. Я відкидаюся назад, і мій ріг малює в повітрі дугоподібну лінію чорної крові, наче його вістря — кінчик пензля, а повітря — полотно.

Хід часу поновлюється.

І демон-богомол, і я падаємо на землю одночасно.

Він мертвий.

А що стосується мене…

Я не хочу знову помирати…

Навіть два роки потому спогади — страх — смерті анітрохи не ослабли.

Я змушую себе зберігати спокій і зосередитися. Раніше я вже була поранена. Цей раз нічим не відрізняється.

Я вкриваю шию шаром льоду. Це нічого не вирішить, але дасть мені трохи більше часу. Потім я спрямовую свою кров-цi в меридіани, щоб допомогти відновити артерії в шиї.

Минуть довгі хвилини.

Якби навіть найслабший з демонів проходив повз у цей момент, я б померла…

Але навіть без цього, я не впевнена, що виживу цього разу.

Насправді, я здивована, що протрималася так довго в такому стані. Я можу тільки дякувати безглуздій витривалості свого тіла. Це просто неймовірно. Тим не менш, я відчуваю, як з кожною секундою моя свідомість стає все тьмянішою, думки все більш туманні й мляві.

Поки, нарешті, мої артерії не загоїлися.

Але я вже втратила багато крові.

І я голодна. Моя енергія вже майже вичерпалася.

Я щосили намагаюся не заснути й використовую все, що в мене залишилося, щоб спробувати зменшити масштаб інших пошкоджень. Більшу частину енергії я спрямовую на діру в животі. Але в мене певно не вистачить сил, щоб повністю вилікувати себе.

Я можу тільки сподіватися, що моє тіло загоїться саме по собі, поки я сплю.

Я лежу на брудній землі цього поля бою, поруч з трупом мого ворога, що холоне, і вперше за два роки останні краплі чорного моря в моєму даньтяні розсіюються.

Світ занурюється в темряву.

Я засинаю.