Вірші
сповідь про коханок
не ображайся, мене так навчили.
не ображайся, чи заберись геть,
я не засвідчу своєї поразки:
бо як тоді ти мене зможеш любити?
ти не кохала мене навіть ідеальною,
а вони мене — навіть ще свіжою,
ще до задушливих білих пелюсток —
їхніх замазаних горем долонь,
їхніх губ, що стикались поразкою:
я програла зі свого початку.
тож забирайся геть, дай мені право
народитись новітнім обличчям.
я поверну собі власну беззахисність,
власну мрію для когось розтріскатись,
не ображайся, мене так навчили:
як кохаєш — все одно, що ненавидиш,
і тебе я по праву ненавиджу,
моя непрохана, збочена істина.
усі коханці — закінчені грішники,
усе кохання — все одно, що насилля,
саме тому я так мрію піти,
саме тому за твоїми наказами,
і жодним чином не твоїми руками,
все так і не вміючи плавати.
я ж вбила кожну із власних коханок,
бо я хотіла хоча б одну ранити,
я збираю рідкісні реакції,
я складаю докупи обличчя:
так я вивчилась розмовляти,
вони ж все пробачають за творчість,
скажи чесно, мене можна пробачити?
чи я творча, чи просто нестямна?
якою ти мене бачиш?
це лише риторичне питання,
бо жодна з моїх коханок
не зрозуміла, про що моя творчість.
тож забирайся, будь ласка, геть:
зроби для мене хоч що-небудь правильне:
я все ще міряю власне кохання,
як своє право для когось боятися,
і, повір, все, чого я боюся,
я гіркотою крізь зуби ненавиджу,
і тебе я по праву ненавиджу,
моя опіка над власною карою.
як мене вперше покохають по-справжньому,
я піду, я піду, я піду.
2
0
77
на м'ясокомбінаті
воно чекало на мене, як чекає м’ясник:
білий янгол проти конвеєра пекла,
на товстій шиї — розп’яття зі срібла,
у товстих пальцях — знеструмлене місто
з моїх обірваних магістралей,
аби мене поховали чисту,
пальці влізли мені серед горла,
вправні пальці мені серед тіла,
бо воно ж знає: залізьте по лікоть,
і я попрошу: «залізьте глибше»,
я — розвага, його словом — їжа,
все одно, що зліпили для столу,
все одно, що зліпили для ліжка
все одно, що зліпили для сцени:
я відповім рідиною від серця,
як відріжете все, що негідне.
я чекала на нього так само,
як очікують
своїх перших.
забирайте мене такою:
сирі шматки на засмажену голову
(її воно лишить собі),
тільки дайте мені час відтанути:
ви ж чекали на мене так само,
як очікують
своїх останніх,
аби мене поховали без імені
пальці влізли мені серед горла,
дістали слово за словом за словом,
тепер я по-справжньому гола.
воно чекало,
і я тепер вдома.
тож забирайте мене замість мене,
на прилавках розкладену правду,
він сміється й каже: «смачного»,
він покликав,
і я тепер вдома.
0
0
84
зіткнення галактик
я лягаю крилами сухих аеродромів,
поколінням мрійників всесвітнього потопу,
як усім мислителям, мені усе відомо:
до скінчення вічності не прийду я додому.
як усі поети, я закінчена бродяга,
скупчення зірок, що закодовані чекати,
не шукай, будь ласка, більше зіткнення порядку,
за мільярди років буде зіткнення галактик:
я сяю яскраво, доки світяться мішені
для твоїх улюблених розтягнутих трагедій,
спалахну наказом я далекозорих вчених
та погасну полум’ям твоєї андромеди.
ціла антарктида буде невгомонним морем,
зробляться супутниками невгомонні строфи,
я читаю істини в рядках вічних історій:
врятувались пáрами з минулого потопу.
тож полиш зі мною ти усі мрії про славу,
зіграні лжемовцями на вимерлих октавах,
всі, хто мають шанси під невічними зірками —
скупчення невдах, що закодовані кохати.
1
0
132
собача вірність
вірний собака із ніжною шкірою
та рушниця з пустим магазином:
не існує коханок покірніших
за дівчат, що зображують сильних.
і не цілуються так жодні губи,
як вуста, що вже вивчили голод,
і хто збирав себе довше докупи,
виглядає найкраще оголеним.
як хризантемова цнота секретів
та схолоджений жар революцій:
тут не знайти красивіших поетів
за скалічених та безпритульних.
бо догорає так пострілом серпень,
як безгрішно кохає дитина:
той, хто мріє палити фортеці —
той першим падає на коліна.
не змальовують кращих портретів,
ніж з очей, що клює безнадія,
і хто найдужче цілує штиблети,
поховав найвеличніші мрії.
розкине руки їм тверде розп’яття,
пригорне всі печалі, як матір,
і так, як я, тонкошкіре прокляття,
ніхто не зможе тебе покохати.
2
2
121
висотки-трамваї-печалі
на бруднесенькій стелі кімнатки моїй — тільки боги,
і усі хоч у чомусь на тебе кумедно-подібні,
буду вчити твої я, не маючи власних, дороги,
бо за кожним із геніїв схований хтось божевільний.
люди мчаться, тут гамір, тут осінь, заплутані ритми,
а я мрію про спинений погляд і мру від досади,
буйний вітер збиває зі стойок усі мої рими:
я безладно й ганебно про тебе стараюсь
писати
писати
писати.
твої думи — це плями дощу на прим’ятій сорочці,
я вдягаю по третьому колу — цілуйте, хто-небудь,
як не ти, то підійдуть мережива із незнайомців,
я ж смертельно-смертельно сумна — так казали поети.
без трудів я вміщаю усе, що потрібно, на плечі,
я тягаю себе крізь висотки-трамваї-печалі,
безпричальна уся, окрім свого рішучого серця:
його тягне до тебе —
це все,
що до шелестів
знаю.
2
0
106
остання матір
від зародження право — жовтковий мішок з хлібом-сіллю,
де розгнузданим морем в кістках вимерзало бажання,
крізь римований стогін рождається зламане тіло —
поневолена доля колишніх сміливих торнадо.
серцевинні рідини обіймуть невинне обличчя,
простирадла загорнуть стиди, обморочені мовою,
бо вона — полотно, для спокут запаковане двічі:
вона завжди широчиться в позі, як жінка народжує.
її рот заяложений кров’ю та вищиром звіра,
поміж ніг заховаються клекітні, ядерні кратери,
в ярма пальців потраплять нейрони та ніжне лібідо,
може, діти по правді завсіди похожі на матір?
вона — муза, богиня шляхом шумовиння в легенях,
прілий накип долізе до горла — то кашляєш словом,
молоко її скисле віддасть довгождане марення,
панацею промовистих смертників з вродженим голодом.
там смішлива кімната викручує кістки упертим,
не припиниш заходитись, завше оголено-зламаний,
скаженіє багаттям диявольське друге пришестя,
надиктовує похорон підлим фінальним наказом.
2
0
184
бути словом
покохай же мене за слова,
за безстрашний протест перед вірою,
за бажання тебе цілувать
мокрим ротом крикливої лірики.
це єдиний правдивий мій бій
під софітами трагікомедії,
з моїх найзаповітніших мрій —
чути «я розумію поезію»
тоді як я благаю зізнанням,
кажеш «ось — моя доля нужденності»
значить ти розумієш кохання,
полонене палкою словесністю?
промовляй же мені про любов,
декларуй мої шрами під римою,
це ж хоробро – душі оков
друкувати душевною кригою?
покохай мене за вітрила,
мою душу, спотворену втомою,
я ніколи не буду красива,
прошу дозволу бути словом
3
0
68
про тебе згадають
ти залишишся моїми словами,
бо поки я ще жива й при розумі
(чи хоча б кривлю рота у пеклі,
називаючи тугу свободою)
я пам’ятатиму барвистою мапою
плутанину твоїх чистих доріжок -
від мого серця лежать океанами
через рот відлітають у вирій
твої мрії про безтрепетну старість,
та місця твоїх мізерних слабкостей:
де ти вперше пила й палила
та втішала мою закошмареність,
захід сонця з затонованих вікон
дім з поміткою «для побачення»
найтрагічнішим за вічність літом
за кавою й математикою,
за прощаннями й обіцянками
(як, наприклад, приходити вчасно -
невже ти завжди здавалася першою
та без болю приймала поразку?),
де я казала тобі: «не тримайся
за мою волю кому-небудь належати»,
будь ласка, не залишайся
одним з моїх недолугих сюжетів,
не малюй більше знаків питання
на своїй барвистій мапі,
(не люби мене більше кохати),
але розказуй, де й коли будеш сяяти.
бо
поки я ще буду живою
(а мені залишається мало),
ти залишишся теплим словом.
не бійся жити,
про тебе згадають.
4
0
164
сни про кротів
таким, як ми, казки не здаються курйозними -
наші бронзові кістки довші за мої промови;
постать - майже міцна за відсутності голоду,
тільки розум не наїдається - хмурить брови.
він зветься "бог-початківець із піком у тридцять
без трьох кроків до власних великих кордонів",
мати-смута всім каже: "коли йому було вісім,
він вів щоденники: писав про супергероїв
вампірів,
грифонів."
моя дівиця спиняє дощі власним сміхом,
висихають річки, а губи плюються піском,
вона губить юність самотнім жорстоким літом
і торгує крилами за сигарети та молоко.
мій сміливець завше мав при собі гучномовці,
крізь порізи хотів промовляти до людства,
він розбив моє серце: я була не готова
до його красномовних віршів про самогубство.
янголка бронзи зве мене з третього поверху -
рай відтепер занизький для моїх довгих кісток,
я люблю її більше за цілий світ, я так думаю,
бо вона каже: "мій пік був у вісім,
я не початківець
і зовсім не бог"
таким, як ми, казки не здаються курйозними,
бо коли я засинаю у домі спогадів без даху,
мені сниться, як пляма на білому кахлі
стає кротом
і стрибає
прямо у мене з рук.
мені нічого більше робити зі сміхом:
коли бог у кріслі знов починає пити,
моїсей - знов їсти бритвенні леза,
а ісус - знов говорити про несправедливість
словами поета.
янголка з третього поверху тільки сміється,
її сміх довший за мої кістки.
здається, бог, навіть встигає протверезити.
в дитинстві він про таких, як вона,
мріяв писати книжки.
6
0
205
вербальні атлети
мені ніколи не аплодуватимуть на літературних вечорах,
бо я ніколи не наважуся вийти.
що там треба? нафарбуватися, обрати сукню, повернути на голову дах,
впасти злодієм перед рівними ритмами,
пригадати, як солом'яний капелюх без тіла лепетав:
"правила існують навіть для верлібрів"
і навіть для тих, хто не з вербальних атлетів,
а всього-на-всього випробовує власні суглоби на витривалість під куполами чужих гострих літер, хоче писати про диких леопардів і власні незграбні піруети
на брусах словесної тиші -
ну, розбийте мені це на рядки,
бо я напевно не поетеса -
я зі словесних злодіїв,
я з країни дігтярних лестощів.
мені ж як тільки сказали, що іноді строки не міряють лінійками,
не рахують склади, римують через раз, не грають з інтонаціями,
я вже далі не слухала -
на хвору голову чулись овації -
це о залізо тремтіли руки.
я знайшла прихисток власного бунту
й вже ніколи не перевчилася -
казка, старіша за бога,
бо сенс мого життя - в дорогах,
і я не можу втрачати пригоди смислових мінливостей на відшліфування того,
що все одно ніхто не почує.
бо я ніколи не піду на літературний вечір
я не зачитаю власні вірші вголос -
мої совісні потрібні речі.
мене не буде у величних історіях, красивих палітурках та списках з двох сотень найкращих поетів-початківців під сонцем актуальних питань.
не буде у мене добірок під сезони чи розбиті серця -
я паду від власних сльозливих прохань
не від соломи з ротом, але без лиця.
не дай боже в мою хату заповзуть кобри рим -
ви їх будете виганяти самі:
у мене вже є досвід з паразитами під боком,
і я давно вже стала одним.
тож ви змагайтеся, а я буду на сафарі
замість літературного вечора,
у мінливі думки зловлю леопардів -
свої символи криги агресії,
бо мої нові капелюхи з соломи розмовляють про теорію еволюції, комплексні сполуки йонів та нобелівський тиждень,
а я лікую ще десять років тому розбите серце
і вони всі до того впорядковані, що мені страшно.
мені так колись і про вірші казали:
"це ж все одно, що математика" -
математика в мене виходила краще.
та я все одно опинилася в категорії "дівчат з внутрішнім хаосом"
зі слів викладачки.
і мені нікому зізнатися, що це все - для мене забагато,
і я не хочу ніяких правил.
тож мене не буде в переліку хороших поетів -
мене взагалі в переліку поетів не буде.
я ж не з вербальних атлетів,
я - грабіжницька, невпинна приблуда
з камінням в кишенях, на згадку собі:
"залишайся.
будь ласка, залишся" -
ось моя одвічна дилема,
геть не те, як мене тлумачать
і не те, чи я вийду на сцену.
мені ніколи вже не аплодуватимуть,
я вже за свої роки наслухалась.
і не знала щастя з того самого моменту, як писала коротеньки рядки про квіти на білих сторінках свого дев'ятого літа,
потім - про звірів,
яких я все вчилась виховувати.
тож не аплодуйте.
бо як тільки спробуєте - вас зжеруть мої леопарди.
чим тобі це не велична історія?
9
2
307
мої провідники
твої агатові суворістю ворони,
крива десятка оксамитових родимок,
були священником на моїх проводах,
ґрунтом долонь чужого кохання,
кригою сяйва жахливого раю,
коли наснилось,
як я помираю
під бузковим накипом власних повік,
де тебе насправді немає.
я прокинулась - схотіла назад,
щоб розтопити лід.
бо
час минає - я забуваю,
як виглядала твоя розгубленість,
чого ми так часто сварилися,
чому я мріяла звідси поїхати -
себе ж потягну за собою,
цукрових рим занотоване горе,
бузковий бархат, врятований словом -
я не була собою
тільки з тобою.
це ж добре? певною мірою.
а тепер ти за три океани,
за десять вигаданих сторін світу -
я лиш мрію з тобою сваритися,
я лиш мрію про урагани,
я все ще хочу поїхати.
я мрію слухать церковні співи,
ти пробач мені мою слабкість:
мені здається,
що смерть - майже вічності,
бо лише уві снах я щось бачу.
я хочу слухать гіркі водоспади,
слухати, як наука пояснює мені мої власні почуття -
підвладні алгоритмам, коливанням маятників та хімічним реакціям при температурах жерла вулкану,
усім з законів небуття.
я хочу знати, де шукати воронів;
як щасливо прокидатися в пустому місті;
що тебе не буде на моєму похороні,
бо й похорону у мене не буде.
найближчим часом.
тільки уві снах, які я розтираю
кригою сяйва жахливого раю з вікон моєї кімнати,
яка не змінилась ні крапельки.
як і я.
а що там з тобою?
мабуть, все так само.
і сни одні на двох.
тож я чекаю
дороги до раю
і ворона провідником.
9
0
168
рани власних острахів
goretober 27: kiss of death (поцілунок смерті)
тоді вже нічого не буде:
ні ліхтарного померанця, ні розколин під підошвами,
ні дітей, що перелізають через залізні паркани,
гранатом рум'янять коліна і потрапляють у
лапи голодної зими,
на власному тлі розлюченою - зима більше не закінчилася,
льодовою сіллю зализала рани,
гранатом зарум'янила сни.
нічого тоді вже не буде,
окрім чужого тепла, скутого потойбічністю,
вологи на власних губах (на ранах власних острахів),
та скільки не кусай,
до неї не дотягнешся ніколи -
вона всюдисуща, невідчеплива й невмолима.
залізний паркан перед неправильним поворотом,
котрого ти ніколи в житті не обирала.
вона стане тріщинами на асфальті,
ліхтарним померанцем, згашеним полум'ям,
топотом квапливих ніг, що ніколи не добігли до раю.
вона стане поцілунком на ранах твоїх острахів,
твоїх неважливих слабостей.
та ніколи не закінчиться,
твоя єдина справжня зима,
зате ж тобі буде
вічно шістнадцять.
а цю метафору колись нарікали сонячною.
правда ж?
7
0
241
вологий короб з вишневого льоду
goretober 17. under the skin (під шкірою)
червів під золотом нарікають венами;
ядучі вузли мап метрополітену,
що ховається під людськими кроками,
шумом рудих рейок, що десь за три поверхи
під важким ґрунтом -
нарікають легенями.
вологий короб з вишневого льоду
нарікають комфортною зоною,
мішки хибних форм, литі кров'ю,
що горять під вагою втоми,
під рудими рейками дихання,
що влізає під карбоване золото,
під молочний кришталь,
критий холодом -
нарікають вони просто "молодість".
під фортецею, що оборонена
лише словами,
піснями неспіваними,
сидять по комірках глибоких
сотні тисяч бридких паразитів -
але це так і треба, повіриш?
де тут владою литі дорогі -
горні хребти, що не зашкодять руху
двадцяти, тридцяти, сотні потягів,
що не знають свого міста призначення?
(ви назвете це здатністю жити?)
червів під золотом нарікають венами.
тільки як мені нарікати
той факт, що пісні на обороні фортеці
хтось завжди доспівує
за мене,
а потім починає наново?
7
0
210
ні крові, ні поту
goretober 12. contortion (деформація тіла/викривлення)
не здаватися головне доти,
доки не буде ні крові, ні поту, ні сліз,
ні фантомних зап'ястних болей,
ні дороги на волю,
ні гріз,
перев'язаних мотузками,
зрізаних -
твоєю волею, силою, владою.
довкола бачать посиніли стигмати,
а ми бачимо боязну правду:
я не вмію бути долі слухняною
ти передбачив за це покарання.
ти тягни - та далеко не втягнеш,
я буду битися під проводом спалахів,
переламай мені ноги
і руки,
переламай мені долю
і радість,
переламай мені волю,
щоб жити.
я не буду сперечатися
правда.
(навіть якщо хребці будуть упрямитись,
навіть якщо я більше не встану,
навіть якщо я такою і буду -
безлюдською, спотвореною,
зламаною)
колись не буде ні крові, ні поту,
ні фантомних зап'ястних болей,
(та, напевне, завжди будуть сльози),
та буде спрага грати з тобою
у гру на стику між злом і любов'ю.
бо коли ж ще я пограюся з богом?
4
2
233
сосни кашляють попелом
goretober 11. sprouting (проростання)
віти тростини над сірою гладдю зрівнянні зі смертю -
в дзеркалі вод задивляються поглядом смути.
синю шкіру на ікрах лоскочуть - сміх вилюнує
з сумом,
зі скорботою,
жалем,
рве,
застрягає у горлі.
сосни з ґрунтових пахв програють у змаганнях із богом -
кора кашляє попелом, тхне на твої тонкі пальці.
відполірована ложка дзеркалить твої чорні брови,
впалі очі,
порожні,
забиті,
відбитки зі смальцю.
ти танцюєш з дубами кремезними, власна кімната,
власні сни і намули - всі аж занадто яскраві.
(власні ікри, що ниють - ті яскравіші за всіх)
свіжих пагонів під перлинами сонця
аж забагато,
але твої змерзлі стопи,
що більше не ходять,
більше не з них.
7
0
274
воля власних вітрил
goretober day 10: display case (вітрина)
десять пальців за волю, ще десять - за волі відсутність:
вона міряла спрагу за хрустом власних кісток.
вона знала любов трохи менше, ніж знала рішучість -
якщо боляче, значить зарано до палих зірок.
охороною їй - тільки власна упрямість і дурість,
як захоче піти - буде галас, і шоу, і шуми
від коротких спідниць і під довгими віями суму
не дозволить їм вкрасти заключний свій вибір в житті.
в неї губи червоні, калиною крашені мрії,
на зап'ястях малює кривавим світанки на тлі,
якщо буде вмирати - то тільки на власній вітрині,
якщо буде страждати - під волею власних вітрил.
6
0
149
