висотки-трамваї-печалі
на бруднесенькій стелі кімнатки моїй — тільки боги,
і усі хоч у чомусь на тебе кумедно-подібні,
буду вчити твої я, не маючи власних, дороги,
бо за кожним із геніїв схований хтось божевільний.
люди мчаться, тут гамір, тут осінь, заплутані ритми,
а я мрію про спинений погляд і мру від досади,
буйний вітер збиває зі стойок усі мої рими:
я безладно й ганебно про тебе стараюсь
писати
писати
писати.
твої думи — це плями дощу на прим’ятій сорочці,
я вдягаю по третьому колу — цілуйте, хто-небудь,
як не ти, то підійдуть мережива із незнайомців,
я ж смертельно-смертельно сумна — так казали поети.
без трудів я вміщаю усе, що потрібно, на плечі,
я тягаю себе крізь висотки-трамваї-печалі,
безпричальна уся, окрім свого рішучого серця:
його тягне до тебе —
це все,
що до шелестів
знаю.
02.10.2023
2
0