Ян ось уже другу годину сидів навпроти Урсули з виразом обличчя, якого Лейла ще ніколи не бачила в друга. Він був враженим. Урсула виграла в нього купу грошей, чому невимовно раділа. Лише Лейла здогадувалася, чому раптом Урсулі закортіло пограти в ігри на гроші. Урсула була із Земель Ночі, навряд чи в неї були золоті монети Земель Дня. Їй потрібні були гроші, щоб на щось жити кілька днів, поки її рани остаточно загояться. Лейла спостерігала за грою, розуміючи, що Урсула найімовірніше шахраювала. Гра полягала в тому, що кожному гравцеві дістається мішечок із десятьма камінчиками всередині. Кожен робить ставку, скільки камінчиків дістав супротивник, і, якщо ставка гравця виявляється хибною, гравець має віддати камінчики супротивнику. Урсулі завжди вдавалося дізнатися, чи бреше Ян про ставку, або ж він говорить правду. А Ян... Він міг лише віддавати свої камінчики, а разом з тим і гроші.
— Ти шахрайка! — раптом випалив Ян, — Неможливо щоразу вигравати.
— Ти мене ображаєш! Хіба тут взагалі можливо шахраювати? Гра чесна, як і я, — Урсула плеснула в долоні й звернулася до Лейли, — Не хочеш пограти?
— Ні, дякую. Я не покладаюся на удачу, як дехто, — Лейла зареготала, побачивши розгніване обличчя Яна, — А ти краще розведи багаття, Тео скоро має повернутися.
Ян востаннє подивився на Урсулу спопеляючим поглядом і вирушив по дрова.
Залишок вечора подорожні провели в тиші. Тео вдалося зловити двох кроликів, тож вечеря в них була ситною.
Наступного ранку, всі без винятку вирушили в дорогу. До вечора вони мали дістатися до Ка́рдана.
Сонце вже ховалося за обрій, тому небо було насичено—помаранчевого кольору. Сольдійці, упереміш із людьми, бродили містом у своїх справах. На площі лунала музика. Вуличні музиканти розважали натовп, як могли. Всюди вже починали запалювати ліхтарі. Повітря було задушливим, але в ньому вловлювався аромат жасмину, і ще різних трав.
— Мені потрібно десь помитися, — раптом заявила Урсула, подивившись на Лейлу.
— Знаю я одне містечко, там і нагодують добре, — раптом втрутився Ян, після чого підійшов до Урсули і взяв її під руку, — Я тебе відведу.
— Врахуй, ти й оком моргнути не встигнеш, як мій кинджал встромиться тобі в шию, якщо ти раптом задумав зробити щось таке, що мені не сподобається, — Карі очі Урсули злегка блиснули, спостерігаючи за тим, як швидко збліднів Ян.
— Я врахую.
— Тоді добре, — Урсула обернулася до Лейли й усміхнулася одними губами, — Сподіваюся, ще побачимося, голубко.
— Прощавай, — тихо пробурмотіла Лейла, потиснувши руку новій знайомій.
— Веди мене, пташенятко, — сказала Урсула Яну, який лише кивнув Лейлі з Тео на прощання.
— І так, — раптом сказав Тео сестрі, — Що тепер?
— Знайдемо Айзека. Він проведе нас до палацу, — сказала Лейла, прямуючи до площі Сонця.