Вітер був різким й холодним. Море було не спокійним. Небо було майже чорним. Здавалось Нотті геть не подобалось все те, що Лейла надумала скоїти. Ще один гріх. Пожертвувати всім світ заради брата. Егоїстичне рішення, за яке Лейла швидше за все дуже дорого заплатить, але по іншому вона не могла. Тео був усім для неї. Останнім, за кого вона могла триматись. Він неодноразово продавав свою душу в обмін на її життя. Прийшла черга відплати.
Лейла підійшла до Даніїла, вираз обличчя якого майже нічого не показував. Тільки холодну розважливість, наче він знав, що робить і для чого. Наче всі ризики були вартими того, що він отримає навзаєм. Ні тієї теплої посмішки, яка зігріла Лейлу вчорашнім вечором, ні захрипшого сміху. Взагалі нічого. Наче він замкнув емоції десь далеко в глубинах своєї душі.
— Випий.
Він простягнув Лейлі пляшечку із зіллям. Вона була більшою за ту, яку пила до тепер. Напевне більша доза, щоб довше перебувати в обліку русалки. Лейла випила все зілля, до останньої каплі.
— Тримай, — Даніїл простягнув Лейлі фальшивий камінь сонця, який вона повинна була покласти на місце справжнього каменю.
— Я швидше за все загину сьогодні.., — почала казати Лейла й спинилась. Слова душили її, — Якщо вчора ввечері ти був щирим, будь ласка врятуй мого брата. Виплати мій йому борг за всі ті роки, що він мене рятував.
— Ти не загинеш, — Даніїл взяв Лейла на руки й злетів спочатку вгору, потім вниз. Лука слідував за ними. Сія залишилась в скалі. Даніїл підлетів до моря й спитав, — Готова?
— Так, — відповіла вона й зістрибнула з його рук прямо у воду. Перевтілення було довгим, болісним. Всі її кістки вивертались, ламались і заново зростались. Їй хотілось кричати, але вона стримувалась. Неподалік, Лейла помітила Марфу. Та пливла до неї, вишкіривши свої ікла.
— Готова померти, створіння? – Марфа засміялась. Її сміх був схожим на звук металу, що б’ється об метал.
— Готова, — відповіла Лейла, звикаючи до хвоста й пригадуючи всі настанови русалки.
— Тоді, поквапимось. Смерть не любить спізнень, — остання посмішка Марфи і русалка, мов буря поплила в бік священної печери. Лейла відправилась за нею.
Вони пливли вже понад дві години. Лейла вже так втомилась, що майже не відчувала рук. Як вона може впоратись, якщо вона вже так втомилась й ледь не втрачала свідомість? Це було явне самогубство. Але Даніїл вірив в неї. Він вірив в її талант виживати, що неодноразово підтверджувався на практиці. Але тут було геть все по—іншому. Вона в чужому світі, в чужому тілі. І хоч емоції притуплювались, коли вона була в обліку холоднокровної русалки, вона все ж відчувала страх, що мов роз’їдав її зсередини.
— Там за тими каменюками є печера, — Марфа вказала на печеру, з якої лився ледь помітний золотистий промінь. Камінь сонця. Та Лейла дивилась не на вхід печери, а на русалок, що її охороняли. Їх було троє. Всі троє озброєні тризубцями а на їх шиях висіли медальйони, що також ледь помітно світились срібним світлом. Всі троє плавали навколо печери й виглядали небезпеку. Напевне королева Нікшера притримувалась традиції й наказувала слідкувати за найнебезпечнішою силою, що була замкнута в камінні. Може, навіть вона боялась того, що може натворити ця сила.
Лейла стиснула в руках підроблений камінь й кивнула Марфі, в знак того, що готова. Вона поплила назад, роблячи круг. Вона хотіла потрапити до печери з іншого боку, так, щоб її ніхто не помітив. Сховавшись за коралами, Лейла подала знак Марфі розпочинати виставу.
Марфа виплила із—за каменюки й поплила до стражниць печери.
— Королева наказала вам явитись в неї, — шиплячим й строгим голосом промовила Марфа. Одна із служительниц прошипіла у відповідь.
— Ми не покинемо свого посту, навіть якщо ЇЇ Величність сама припливе до нас й віддасть наказ.
— Я б на вашому місці подумала ще раз. Її величності дуже це не сподобається. Цікаво, як довго вона катуватиме вас, до того як вирішить видерти вам серця із жалості. Скажу по правді вона не славиться милосердям.
Стражниці переглянулись й почали реготати. Їхній сміх змусив руки Лейли труситись.
— Ми стражниці й не підкорюємося ні королеві, ні тим більше її незаконній дочці. То ж пливи подалі, поки ми ще в гарному гуморі.
Марфа тільки усміхнулась. Нізвідкіля в її руках з’явились два срібних тризубця. Її посмішка не обіцяла нічого хорошого. За ті слова, що вирвались у стражниць, вона їх покарає. Жорстоко, без єдиної змоги на помилування і їй все одно, що на це скаже королева, яка її ненавиділа, яка ставилась до неї, мов до чергової слуги. Марфа все життя виконувала накази Королеви, своєї матері і жодного разу не почула від неї похвали чи вдячності. То ж вона вирішила не просто забути про це, а власноруч захопити владу, примусити всіх, хто глузував з неї і ставився, як до відходів – встати на коліна перед нею. А в першу чергу свою матір. Вона хотіла подивитись, яке в тої буде лице, коли вона стоятиме перед своєю донькою на колінах. Хотіла подивитись, як її сестри виконують всі її накази, як бояться її більше за смерть. І вона це зробить. І почне вона з цих стражниць.
— Ти серйозно маєш намір боротись із нами?
— Ні, — прошипіла Марфа, — Я маю намір вас вбити, — русалка засміялась, показуючи всі свої гострі ікла й напала першою.