— І як довго нам ходити цими тунелями? – спитала Лейла, слідуючи за Даніїлом, який йшов попереду. Лука йшов позаду неї. Сія залишилась в Ельдероні, наглядаючи за королівством, при відсутності Короля.

— Ще трішки і ми перетнемо границю.

Вони ходили тунелями вже понад два дні, починаючи із мертвого Лісу. Даніїл казав, що так буде безпечніше. Лейла не заперечувала, хоч із її страхом замкнених приміщень було важко вже понад дві доби знаходитись під землею. Повітря було тяжким. Лейла мрія про ковток свіжого повітря. Хотіла вже відчути промені сонця, що лоскотали шкіру. Їй хотілось щонайшвидше побачити брата.

— Розкажи ще раз історію, як ти вбила ту стражницю, — попросив Лука.

— Він ще більший базікало, аніж я, — прошепотів Базікало в голові Лейли. Дівчина тільки всміхнулась на цей коментар.

— Я вже три рази розповідала, — прогарчала Лейла, не в змозі вже стримувати злість. Їй не хотілось згадувати скоєне нею вбивство. Вона знала, що це був самозахист. Якби вона її не вбила, стражниця б вирвала їй серце. І все ж сумління виїдало її зсередини. Лейла знала, що все це було через притуплення емоцій, поки вона була в обліку русалки. Вона була холоднокровнішою. Майже без почуттів. Тоді, вона відчувала тільки страх і бажання вижити.

— Знаю. Але це ж дуже захоплива розповідь, — Лука всміхнувся. Татуїровка на його лиці засвітилась.

— Відчепись, — сказала Лейла, крокуючи дальше.

— Лука, годі, — сказав Даніїл. Його тон був дуже красномовним. Лука замовк й вони всі покрокували далі.

В тунелі було холодно й сиро. Тиша, що панувала в цьому місці була мертвою. Вона буквально просочувалась всім тілом. Лейлі стало не по собі. Пальці вкрились крижаним холодом, а тому вона сховала руки в кишені свого плаща. Вона знала, що як тільки вони опиняться в Іліодорі, їй прийдеться зняти плащ, так як на Землях Дня вічно панувало тепло. Тільки зрідка міг випасти сніг. І все ж зараз, теплий плащ допомагав не замерзнути на смерть.

— Можу побазікати з тобою, якщо хочеш відволіктись, — прошепотів Базікало. Лейла стиснула амулет, що висів на шиї в знак подяки й дозволу на розмову, — Тобі не здається, що Король Воронів надто хоче тобі допомогти? Наче в нього є свої мотиви для цього. Якісь плани на тебе.

Лейла знову стиснула медальйон в знак згоди. Вона підозрювала про це, але що може знадобитись ельдерійцю від звичайної смертної? Тим більше порятунок її брата був важливішим за будь—які мотиви Даніїла.

— Це дивно. Хоч він і не здається мені лихим. Але цей світ жорстокий. Я б радив не довіряти йому, поки ми не з’ясуємо його мотивів.

Лейла знову стиснула медальйон в знак згоди.

— Що це? – спитав Лука, доганяючи Лейлу й вказуючи на медальйон.

— Трофей, — відповіла Лейла, ховаючи медальйон під плащ, — А що?

— Ти вкрала його у стражниці? – здивувався Лука.

— Так.

— Ти дивуєш мене з кожним днем все більше. Могла загинути й все одно поцупила медальйон.

— Ти не забув, чим я заробляла в Іліодорі? Я цупила і більш цінні речі.

Лейла хмикнула й поплелась далі.

— Надіюсь у друзів ти нічого не цупила, а то я вже боюся за свої статки.

— А брошка у формі білого ворона рахується? – спитала Лейла, явно задоволена цією розмовою.

— Рахується. То моя улюблена брошка.

— Знаю.

— То віддай.

— Це не в моєму стилі. Віддавати щось, що я вже вважаю своїм.

— Ти нестерпна.

— Знаю.

— Ви як малі діти, — сказав Даніїл піднімаючись по сходинках вверх. Король Воронів відкрив люк й сонце засліпило Лейлі очі. Нарешті. Сонце. Свіже повітря. Лейла підіймалась другою. Вона ступила на зелену траву й не могла повірити, що повернулась в Іліодор. Відправляючись в Твіліон, вона була певна, що вже ніколи не зможе повернутись сюди. Але вона змогла. І від цієї думки вона щиро всміхнулась палаючому сонцю. Вона скинула плащ й сховала в сумку із припасами, де ще покоївся камінь сонця. Вона озиралась, розуміючи, що вони опинились в лісі.

— Ви швидко, — сказала Луїза, що підходила до нас своєю граційною ходою. Вслід за нею йшли Артур, Урсула і Ян.

Лейла підбігла до Яна й заключила його в обійми. Він погладжував її волосся й сміявся. Цей сміх був щирим й дуже теплим.

— Я думав… Солла, я думав, що вже ніколи не побачу тебе.

— Я в порядку. Дякую, що допомагав. Дякую.

Луїза тим часом прикрила люк силою своєї магії й звернулась до Даніїла.

— То який план? – спитала відьма, підходячи до короля.

— Обміняти камінь на Тео і якомога швидше забратися звідси.

— Камінь? Вам вдалось його дістати? – спитала відьма, глянувши на Лейлу, — Це зробила ти?

— Так, — тихо відповіла Лейла,

— Повірити не можу. Тобі вдалося викрасти камінь у русалок.

— Навіть більше, — втрутився Лука, — Одну з них їй вдалось навіть вбити.

— Ти, пташеня, дивуєш мене з кожним днем все більше, — промовила Луїза, роздивляючись свої нігті, — Сія напевне не в собі від гніву. Добре, що вона залишилась в Ельдероні, а то б натворила дурниць.

— Ця відьма явно мені подобається, — прошепотів Базікало, після чого Лейла всміхнулась.

— Раджу прикрити татуїровку капюшоном плаща, — сказала Урсула Луці й кинула йому тоненький сірий плащ, — А то сольдійці дуже проникливі. Нам не потрібно зайвого шуму.

— Як мені все це не подобається, — прошепотів Лука але все-таки накинув плащ й сховав татуїровку під великим капюшоном.

— То як ми вдеремося до короля Е́лізара? Просто зайдемо у вхідні двері? – спитала Урсула, переминаючись з ноги на ногу.

— І так і ні. Лейла ввійде туди зі мною, — сказав Даніїл, — А ви всі будете на поготові вдертись, якщо щось піде не так.

— Розумно, — зазначила Луїза й врешті пішла в сторону столиці Ілілодора, — Ходімо швидше, бо скоро сяде сонце.

І вони пішли. Спокійні, зосереджені, готові до будь—якої небезпеки. І тільки Лейла тремтіла від страху невизначеності. Що, як Король не стримає свого слова? Що буде тоді?