Луїза – спадкоємиця кістяного трону, донька Древньої Відьми, засміялася у весь голос, минаючи ринок в Ка́рдані – столиці Іліодора. Тут і там шастали сольдійці й дивились на чужоземку деколи наляканими, а деколи зацікавленими поглядами.

— Ти привертаєш надто багато уваги, — пошепки сказав Артур. Все його тіло було напружене, натягнуте, мов тятива. Він придивлявся до всіх можливих небезпек й намагався бути непомітним настільки, наскільки це взагалі було можливо. Свої воронячі крила він завбачливо розсіяв, ще перед тим, як вони минули кордон. І хоча, без крил він почувся, як без рук і ніг, це було необхідно, аби не привертати лишню увагу. Та його супутниця, робила все, щоб на них витріщались сольдійці й люди, що проходили повз.

— Вибач. Просто мені смішно. Коли це ми стали такими жалюгідними, що допомагаємо смертній дівчині врятувати її брата – вбивцю, між іншим, не знаючи, що отримаємо у відповідь?

— Ти сама знаєш, що ми отримаємо.

— Так, я впевнена в своїх здогадках. Але не ясно, чим це все скінчиться і чи захоче Лейла допомагати нам у майбутній війні.

— Даніїл подбав про те, щоб у неї не було вибору, — відповів їй Артур, роздивляючись місто й намагаючись зорієнтуватись на місцевості.

— Як? – поцікавилась відьма, вдивляючись в зосереджене лице Артура.

— Кровний договір.

— Жартуєш! От ідіот, — Луїза важко зітхнула й попленталась дальше.

— Чому? Це був мудрий хід.

— Якщо він не виконає свою частину угоди – він помре. Хіба не розумієш? Ставки надто великі. Йому прийдеться вбити короля Е́лізара, після чого все піде коту під хвіст. Це був надто не розумний вчинок і… А раптом, я помилилась і Лейла виявиться не тою, ким я думала?

— Ти ніколи не помиляєшся, — твердо сказав Артур, минаючи вуличних музикантів. Що наспівували якусь баладу.

— Все буває вперше, — легко відповіла Луїза, накручуючи пасма свого волосся на палець, — То нам ще довго плентатись до того її друга? Бо я вже стомилась. Тут повно золота. Бідна Урсула, вона певно взагалі вже обезсилена.

— Мені також хочеться якомога швидше забратись звідси.

— Моя шкіра не подякує мені після цього. Терпіти не можу сонце, — Луїза скривилась глянувши на небо, де сонце, здається, намагалось спопелити весь світ.

— Наче б то прийшли, — Артур зупинився перед дверима невеликого будинку й постукав в звичайні дерев’яні двері.

— То ми ще й такі ввічливі? – Луїза хмикнула й почала роздивлятись свої нігті.

За дверима почувся шурхіт й швидкі кроки. Двері відчинив юний чоловік, дуже красивий, з прекрасними золотими очима. Та вигляд у нього був стурбований. Чорні кола під очима говорили, що він вже й забув коли нормально спав.

— Так? Чим можу допомогти? – молодий чоловік роздивлявся Артура й Луїзу з цікавістю й обережністю. А його такий самий пронизливий погляд, як у Луїзи, говорив про те, що він був геть не дурним сольдійцем.

— Ми шукаємо Яна Краймера, — проспівала Луїза, поклавши руку на плече Артура, — Не знаєте, де його можна знайти?

За молодим юнаком почулися інші кроки. З—за його спини визирнуло знайоме лице.

— Привіт, вовченятко. Даніїл просив передати, що твоє завдання трохи змінилося, — сказала Луїза, усміхаючись хижацькою посмішкою, — А тобі, красунчику, Лейла просила передати щирі вибачення за те, що обдурила. То ми можемо зайти? Ми якщо чесно, дуже зголодніли.