Лейла не спала кілька днів. Тренування із Марфою приносили свої плоди. Вона вже набагато швидше могла плавати а її тіло стало тільки міцнішим. Та Лейла все одно не могла нормально спати. Вона все думала про принцесу Аврору й те, про що розповів їй Даніїл. Проклята вічним сном. Ось чому король Е́лізар хотів здобути камінь сонця. Йому не потрібна була його сила для завоювання інших земель чи то для знищення всього континенту. Він просто хотів розбудити свою дочку. Єдину наслідницю, єдину родину, що в нього залишилась. На його місці, вона б також ризикнула всім світом задля того, кого любила. І все одно, Лейла не могла зрозуміти, чому принцеса Аврора була проклята. Ким і за що? Що зробила маленька дівчинка, чим заслужила вічний сон? Солла не могла бути такою жорстокою. Вона б задарма не прокляла дитину, хіба що… Хіба що Аврора розплачувалась за гріхи свого батька…

Лейла важко зітхнула й встала з ліжка. Вона почала ходити по кімнаті й розмірковувати. Короля Е́лізара вони не могли вбити – інакше Юліан побачить в цьому можливість й захопить Землі Дня. Аврора не була в стані керувати королівством. Єдиний вихід – дати королю те, чого він хоче. А для цього Лейлі необхідно зробити те, що приводить її в жах. Викрасти камінь сонця у русалок. Перехитрити їх й спробувати вижити.

— Я чую, як ти ходиш кімнатою аж в кабінеті, — сказав Даніїл, що стояв біля дверей її кімнати.

— Не можу заснути, — зізналась Лейла й сіла на ліжко, — Я не впораюсь. Нам потрібно вигадати інший план. Марфа каже, що я бездарність. І я повністю з нею згідна.

Даніїл підійшов до ліжка й сів поруч із Лейлою. Його крила наче розчинились в повітрі й без них він виглядав зовсім інакше. Незвично. Просто.

— Ми все продумали. План хороший. Тобі необхідно більше вірити у себе.

— Не можу. Якщо я загину – моєму брату також прийде кінець. Ніхто його не врятує. Його або стратять, або він до кінця своїх днів буде гнити у в’язниці.

— Ти не загинеш, — м’яко сказав Даніїл й поклав свою велику руку на крихітну, ніжну руку Лейли, — А навіть, якщо так, я все одно допоможу Тео. Ти повинна мені вірити.

— Навіщо тобі це? – здивувалась Лейла.

— Тому що я пообіцяв. Тому що мені не все одно.

— Ми з Тео не заслуговуємо другого шансу. Він вбивця, я крадійка й брехуха. Ми не повинні були вижити в тій пожежі. Ми повинні були загинути із батьками. Це все не правильно.

— Я в це не вірю. І всі люди заслуговують другого шансу і третього. Ніколи не пізно змінитися. Ви робили все, що могли аби вижити.

— Як раз саме через це – ми не заслуговуємо на життя.

Лейла лягла на спину й поклала руки на живіт. Вона вдивлялась в стелю. Її золотисті очі злегка світились в темноті.

— Тобі потрібно відволіктись, — Даніїл ліг боком, притримуючи голову рукою, й вдивлявся в прекрасне лице сольдійки. Можливо, найсильнішої істоти на цій планеті, у всьому всесвіті. І вона була така вразлива, така слабка. Йому потрібно було, щоб вона стала сильнішою, впевненішою в своїх силах й можливостях.

— Як я можу..? – Даніїл поклав свій палець їй до губ, таким чином наказуючи мовчати.

— Мовчи, — наказав ельдерієць, а тим часом його палець із губ попрямував нижче, до підборіддя, потім до шиї. Його палець був теплим й ніжним. Лейла ковтнула слину, що зібралась в роті й глянула Даніїлу в очі. В очі, що горіли цікавістю й захопленням.

— Що ти..? – Лейла на договорила. Палець Даніїла спустився нижче, до грудей. Її серце билось так швидко, що здавалося, воно от—от вискочить із грудей. Даніїл провів пальцем нижче, до живота, й ліниво погладжував його уже всією рукою. Лейла відчула як все тіло покривається мурашками. Так ніжно. Так тепло.

— Я можу продовжити? – спитав Даніїл, ледь захрипшим голосом. Його чорні очі… В них можна було потонути. Лейла кивнула, сама не розуміючи, що робить. Тіло саме віддавало накази. Даніїл хмикнув, — Добре.

Його рука спустилась нижче. До стегон. Лейла була в легкій сорочці для спання й спідній білизні. Її тіло трусилось. Не від холоду. Від задоволення. Рука Даніїла прослизнула під спідню білизну й торкнулась дуже чутливого місця. У Лейли вирвалось, щось на кшталт стогону, коли пальці Даніїла прослизнули в середину неї. Легко й дуже ніжно. Даніїл ледь чутно загарчав, коли відчув скільки вологи там вже було. Лейла злегка підняла сідниці, аби Даніїлові було легше. Він рухався не квапливо. Навіть ліниво і це неабияк дратувало дівчину.

— Хочеш більше? Швидше? – Лейла ледь помітно кивнула, глянувши на Даніїла благальним поглядом. Її напруження зростало і від цього вже боліло тіло. Її дихання прискорилось. Здається, їй не вистачало повітря, — Ти певна?

Лейла ледь чутно загарчала на нього, від чого ельдерієць засміявся. Він з неймовірною швидкістю встав з ліжка й став перед Лейлою на коліна. Він зняв з неї спідню білизну й поклав її ноги собі на плечі. Він куштував її, мов хижак, що куштує свою здобич після довгих днів голодування. Лейла йорзала на ліжку, відчуваючи напруження, що віддавалось в кожну частину її тіла. Вона потягнулась до волосся Даніїла й стиснула в руці. Його язик витворяв таке, що ще ніхто не витворяв із нею. З голови зникли всі думки, вона думала тільки про те, як би це напруження нарешті змінилось приємним теплом й тремтінням всього тіла.

— Така ненаситна. Така прекрасна, — Даніїл це не сказав, прогарчав з усмішкою на обличчі, від чого Лейла застогнала. Голосно, відчайдушно, благаючи.

Напруження спало й замість нього її тіло обм’якло. Тепло розливалось поступово, від чого Лейла думала, що збожеволіє. Її ноги трусились, а дихання було нерівномірним. Вона заплющила очі й зрозуміла, як втомилась. Та на її обличчі була посмішка. Таке блаженство було божественним. Вона важко дихала, поки Даніїл витирав її теплим, вологим рушником. Вона взагалі не розуміла, що коїться, поки не розплющила очі й не побачила, як Даніїл вкриває її теплим одіялом.

— Постарайся заснути. Тобі потрібно відпочити, — Даніїл поцілував її в голову й вийшов з кімнати, а Лейла й не помітила, як провалилась в довгий, міцний сон.