Лейла вже тисячу разів пожаліла про те, що погодилась на політ із Лукою. Він взагалі її не щадив. Лице Лейли вже давно побіліло від страху й від нудоти. Вони летіли над Ельдероном й роздивлялися краєвиди. Лейла зовсім не з цікавості просила Луку показати їй Ельдерон. Їй потрібно було вияснити, чи можна було покинути Ельдерон не маючи крил. Очевидно – що ні. Тільки море й скали. Більше нічого не було. Ні мостів, ні таємних тунелів. Попасти або покинути Ельдерон Лейла могла тільки відростивши власні крила. Що ж, значить вона тут у пастці.
Лука все літав над Ельдероном, насолоджуючись, як крижаний вітер обпалює його прекрасне лице. Лейлу це здивувало. Невже йому зовсім не холодно? Та, з його щирої, широкої посмішки було ясно – він насолоджувався цим.
— А де вежа, що належать Дівам? – раптом спитала вона у Луки, перекрикуючи завивання вітру.
— Хочеш подивитись? – спитав він і його брови піднялись догори показуючи його здивованість. Лейла легко кивнула. — Ми не зможемо підлетіти надто близько, інакше нас спопелять стражі вежі, але здалеку ти зможеш її роздивитись.
— Стражі? – перепитала вона.
— Дракони, — пояснив їй Лука і Лейла здригнулась згадавши білого дракона, що був на горі Баватос. Цікаво, він вернувся на гору? Чи полетів сюди до своїх братів? – Добре, що боїшся. Бо я прожив вже багато років й досі жахаюсь, коли бачу їх в небі.
Лейла і Лука підлетіли до вежі й дівчину зачарував її вигляд. Вона була зроблена наче з чорного каменю й була такою високою, що здавалось досягала неба. Біля вежі були великі палаци й поляна, на якій Лейла побачила трьох драконів, серед яких був і білий, той якого вона бачила на Горі Баватос. Він лежав на траві й дивився на небо, туди де за ним спостерігали. Він піднявся на лапи й дуже голосно загарчав. Лейла цілком і повністю пропиталась горем. Страждання так і розривало її душу, поки Лука поспіхом відлітав назад до скелі Короля Воронів. На її очах з’явились сльози і вона не могла це пояснити. Вона в істериці била себе в груди, коли Лука опустив її на м’який килим в кабінеті Даніїла.
— Що з нею? – спитав стривожений Даніїл, що вже підбігав до Лейли. Він поклав свою руку на її плече й зазирнув в заплакані очі, — Що з тобою? – ніжним, тихим голосом спитав король Воронів.
— Я… я н…не з…знаю, — задихаючись відповіла вона, продовжуючи бити себе по грудях, ніби могла придушити цим біль в серці. Біль, що відчувався, ніби її розривають на шматки. Страждання. Вона страждала від незрозумілого їй горя.
— Вона попросила показати їй вежу, а після того закричала, — відповів Лука, ледь вдихаючи повітря. Він збліднів, — Ніколи ще не чув такого крику.
Даніїл взяв її лице в свої сильні руки й глянув Лейлі в очі. Там він побачив блиск срібла й йому прийшлось призвати всю свою силу волі, щоб не відсахнутись від несподіванки.
— Лейло. Тебе щось болить? – вона не відповідала. Не могла. Вона могла тільки схлипувати від болю. Сил кричати вже не було, — Поклич Сію. Негайно.
Лука вибіг з кабінету, а Даніїл тим часом обійняв Лейлу. Гарячі сльози все ще текли по її щоках й обпікали їх. Вона все ще тремтіла, чи то від болю чи то від страху, але Даніїл міцно стиснув її тендітне тіло й почав покачуватися разом з нею, ніби заколисуючи.
В кабінет вбігли Лука і Сія. Та зблідніла, побачивши Лейлу в такому стані.
— Нехай вона засне, — тихо наказав Даніїл, глянувши на Сію
— Не знаю, що трапиться, якщо вона засне в такому стані. Ти ж знаєш, що я це не контролюю. Вона може більше ніколи не прокинутись… — поспіхом відповіла Сія, пригнувшись над Лейлою. Вона торкнулась її плеча й закрила очі, намагаючись щось відчути, — Це ментальна біль, а не фізична. Я не зможу її зцілити.
— Я й і так це зрозумів, — крізь зуби, відповів Даніїл, — Я хочу, щоб вона заснула. Якщо не прокинеться, ми знайдемо спосіб її розбудити. Але зараз – вона збожеволіє, якщо не засне.
Лейла розтирала груди й наче намагалась роздерти собі плоть, де було серце. Воно так боліло. Їй хотілось, щоб ця біль минула. Ще ніколи вона не була такою готовою вбити себе, щоб позбавитись болю. Вона була готова. Готова зробити це, лиш би все скінчилось.
— Я більше не можу, — зізналась Лейла й потягнулась за кинджалом, що висів у Даніїла на поясі, — Вбийте мене. Вбийте…
— Негайно, — наказав Даніїл, але Сія тільки дивилась на дівчину, переступаючи з ноги на ногу. Вона не наважувалась зробите те, про що просив Даніїл. Не тоді, коли на кону було стільки життів. Якщо ця дівчина засне на віки… Всі вони приречені, — НЕГАЙНО!
І тоді, Сія присіла біля Лейли й важко зітхнула. Фея закрила свої дивні очі й набрала повітря в легені. На руках в неї з’явився різнокольоровий пилок, після того, як вона зібрала його зі своїх крил. Фея піднесла руки до лиця Лейли, яке все ще було скривлене гримасою болі, й видихнула повітря. Пилок проник в ніздрі й рот Лейли й та з часом почала закривати очі, ніби її несподівано схилило в сон. Біль вона все ще відчувала та сон поглинав її все глибше і зовсім скоро біль кудись поділась, ніби причаївшись, мов хижак.
— Якщо вона засне назавжди, всім нам кінець, — нарешті сказала Сія, а потім подивилась на Даніїла, — І в цьому будеш винен тільки ти.
— Будем надіятись, що вона прокинеться, — тільки й сказав Даніїл, перед тим, як Лейла врешті закрила очі й заснула самим міцним сном.