Урсула Вендер була розгнівана, як ніколи. Вона поверталася в Ка́рдан — столицю Сонця, щоб убити парочку аферистів. Вони обдурили її, забравши камінь з-під носа. Після того, як Урсула виграла у Яна всі його гроші, а рани повністю затягнулися, дівчина вирішила вирушити на гору Баватос за каменем. Як же вона здивувалася, не виявивши на горі ні каменю, ні дракона! Лють поглинула її настільки, що Урсула наважилася змінити вигляд. Вона бігла вздовж лісу темряви набагато швидше в образі вовка. Тим паче їй потрібно було випустити пару. Вона бігла, не зупиняючись і так швидко, що навіть найшвидший звір не зміг би її зараз наздогнати. Це й не дивно зовсім. Вона була найшвидшою в племені, поки не вирішила втекти. Вона думала. Думала над тим, як саме вб'є нових знайомих. Вона змилується над ними і вб'є швидко, або ж все-таки вирішить трохи помучити перед тим, як випустить усім трьом кишки?
Ка́рдан кишів сольдійцями, не даючи пройти повз них. Урсула крокувала на своїх двох уздовж ринку, на якому Ян купував їй їжу, і раз у раз гарчала на всіх навколо. Тільки так ненаситні сольдійці пропускали божевільну вперед. Вона запам'ятала, де живе Ян. І сподівалася, що він ще не встиг втекти, адже тоді — вона й гадки не мала, де шукатиме ошуканців. Урсулі нічого не коштувало зламати замок дверей його будинку. Порожньо, але речі на місці. Значить, він повернеться. Що ж, Урсула могла тільки чекати.
Але вона все ніяк не могла зрозуміти, чому Лейла врятувала їй життя, а Ян потім запросив до себе додому і доглядав за нею, поки та остаточно не одужає? Що ж скоро вона обов'язково це з'ясує.
Вона ховалася в тіні будинку біля вхідних дверей.
Почувши шум з вулиці, вона затамувала подих і почала чекати, коли Ян нарешті увійде всередину.
Довго чекати не довелося. Хлопець увійшов до будинку, кинувши кошик із продуктами біля ніг і почав зачиняти двері. Але щось пішло не так. Він раптом відчув гостре, холодне лезо біля своєї шиї і завмер, в очікуванні смерті.
— Де камінь, пташенятко? — солодким голосом прошепотіла Урсула.
Тео не міг ні їсти, ні спати. Він усе думав. Думав над тим, чому його ще досі не стратили? Чого чекають? Поки він геть збожеволіє? Що ж, недовго їм залишилося чекати. Після того, як Лейлу забрали, він усе не міг заспокоїтися. Тео ніби з ланцюга зірвався. Він постійно кричав на чергових гвардійців. Відмовлявся від їжі та води, вимагаючи пояснити, куди відвели його сестру і чи все з нею гаразд. Лейла — це все, що в нього було. Остання рідна людина. Вони завжди були разом, доглядаючи одне за одним. Брат і сестра, у яких убили батьків на очах, і які справлялися з цим разом. Він би віддав за неї життя, як і вона за нього. Він це знав. Знав, а тому було нестерпно думати про те, що, найімовірніше, її стратили. Щоразу, коли його думки поверталися до цього припущення, Тео починав плакати, благаючи прощення у давно загиблих батьків. Він не зміг уберегти сестру. Він нікчемний брат.
Повз його камеру крокував гвардієць. Тео блискавично швидко піднявся на ноги, усім своїм тілом звалившись на ґрати. Усе сталося за секунду. Тео схопив гвардійця за його довге руде волосся і притягнув до ґрат своєї камери.
— Де моя сестра? — тихо проричав Тео. Його погляд був божевільним, а голос нещадним. Зараз він зовсім не був Тео. Він був мортором. Справжнім душогубцем. Він завбачливо закрив гвардійцеві рот рукою, — Врахуй, я зможу вбити тебе перш, ніж ти вирішиш пискнути. Кивни, якщо зрозумів.
Гвардієць обережно кивнув. Тео прибрав руку, після чого одразу почув крик. На крик збіглося троє чергових. Побачивши свого колегу в заручниках, вони дістали свої мечі.
— Відпусти його, — сказав найстарший із гвардійців. На вигляд йому було близько п'ятдесяти. Сива, акуратно підстрижена борода. Очі зелені — кольору молодої трави. Мундир білий, чистенький і добре випрасуваний. Тео розмовляв із почесним гвардійцем.
— Де моя сестра? — повторив своє запитання Тео, — Я не хочу цього робити, але ви не залишаєте мені вибору. Просто скажіть, що вона жива. Благаю, вона...
Тео не встиг договорити. Він заревів від болю. Гвардієць, якого він тримав у заручниках, вдарив його кинджалом, пронизавши долоню наскрізь.
Тео послабив хватку і гвардійцю вдалося вибратися з лап в'язня.
— За таку поведінку — будь-кого з цієї темниці вже б давно стратили, — раптом сказав старший гвардієць, почухавши свою бороду, — Чому ж тоді ти ще живий?