У Яна Краймера вочевидь була здатність виживати в умовах, у яких, здавалося, і зовсім не можна вижити. І ось, він, напевно, улюбленець Солли йшов поруч з Урсулою, яка ще кілька годин тому готова була його вбити. Але дивно було те, що він не боявся її, ніби припускав, що вона хотіла його лише налякати, але ніяк не вбити. Адже він все-таки врятував її життя.

— Не витріщайся на мене, — попереджувально зашипіла Урсула.

— Ти й справді вбила б мене? — запитав Ян, не перестаючи витріщатися.

— І оком би не моргнула, — чесно відповіла Урсула. Вона росла в жорстокості перевертнів. У світі, де жінки були лише слугами для своїх чоловіків. Які були радше бездушними речами, але аж ніяк не членами суспільства. Вона ненавиділа всіх перевертнів, усіх одноплемінників. Вона готова була спалити Варулл вщент тільки б припинити цю жорстокість. Але те, що вона росла в такій жорстокості, вплинуло на її характер. Вона вбивала і не раз. І не тільки за наказом, і не тільки захищаючись. Іноді її змушували обставини зробити вибір і звалити на себе гріх. З Яном було так само. Вона готова була його вбити, але це не означало, що після цього вона могла спокійно спати або їсти.

— Стань у чергу. Знаєш скільки сольдійців полюють за моєю прекрасною голівонькою?

— Не треба було їх обманювати, — тільки й зробила висновок Урсула, продовжуючи крокувати за Яном, що вів її прямо в лігво Карога. Вони петляли вулицями Ка́рдана, проштовхуючись крізь натовп сольдійців. Ці місця завжди були жвавими і цей день був не винятком.

— Інакше, в цьому місті не вижити. Або обдуриш ти — або тебе.

— Завжди є інший вибір.

— У таких як я вибір не великий — або обманюєш, або стаєш рабом цієї системи. У мене немає знатних або багатих батьків. У мене взагалі їх немає. Дивно, що я досі залишаюся живим. Мабуть Солла мене любить.

— Карог не твій рідний батько? — здивувалася Урсула, штовхнувши якогось мужлана, що перегородив їй шлях. Він хотів було щось сказати або навіть зробити, але, побачивши зброю Урсули, лише пробурмотів слова вибачення і відійшов від неї подалі, вирішивши не випробовувати долю. І правильно, в Урсули не було настрою на милосердя.

— Вітчим. Йому мене підкинули в кошику для продуктів. Мені й місяця не було. З ким поведешся — того й наберешся, чи не так?

— Ти ще не знаєш, що таке справжня жорстокість, пташенятко. Якщо тебе раптом занесе в мої рідні краї, ти скоріш за все і п'яти хвилин не проживеш.

— Не чув я про такі жорстокі міста в Тарртоні.

— І добре, що не чув. Мабуть, твоя богиня і справді тебе оберігає.

А тим часом, вони рухалися на північ, крізь ринки і закриті базари. Золоті Ланцюги не шанували незнайомців. Найімовірніше, Карог підготуватися до зустрічі з сином ще до того, як Ян і Урсула встигнуть перейти поріг його маєтку. Дозорні Короля Злодіїв і Вбивць були найкращими у своїй справі. Можливо, Яна й не пустять до батька. Тоді в гру вступить Урсула, якій не терпілося розпороти комусь живіт. Ян на своїй шкурі відчув, як свербіли в неї руки.

— Це місце напрочуд тихе, — зауважила Урсула, прислухаючись до кожного шороху й кроку. Вона принюхалася, знаючи, що позаду них ідуть двоє чоловіків і одна жінка, а на дахах будинків було щонайменше десять лучників. Загострене чуття змусило насторожитися. Вона не на Землях Ночі. Тут рани її гояться набагато повільніше. Якщо її раптом серйозно поранять...

З-за кам'яного будинку вийшов чоловік. Ян його знав. Це був Маркус — права рука Карога, і це було дуже погано... Маркус завжди ненавидів Яна і завжди наставляв Карога проти нього. Він боявся за свою шкуру, боявся, що скоро Карог зробить свого сина правою рукою, а потім влада над Злодіями й убивцями перейде Яну як єдиному спадкоємцеві, хоч і не по крові.

— Маркус. Давно не бачилися, — Ян хотів було підійти, але Урсула його зупинила, схопивши за комір сорочки, вказавши на лучника, що цілився прямо в серце Яну.

— Стій, де стоїш бастард.

— Та кинь ти, друже. Який я бастард. Я ж не рідний син Карога. Не втомлюй мене своєю тупістю.

— Не найкраща ідея — ображати того, хто цілиться в тебе, — проричала Урсула Яну на вухо.

— Навіщо ти повернувся? Та ще й із якоюсь шльондрою.

Урсула спробувала стримати гнів, але блиск жорстокості в очах вона так і не змогла приховати.

— Свята Солла, який же ти неввічливий! Не висловлюйся при дамі.

Ян засунув руки в кишені, а поза його говорила про те, що він спокійний. Жодної крихти страху. Плювок в сторону Маркуса.

— Мені треба переговорити з Карогом. Наодинці. І це не прохання.

Урсула вперше побачила в Яна такий погляд. Холодний, розважливий, місцями нудьгуючий.

— Карог нікого не приймає. Особливо зрадників.

— Ми так чи інакше потрапимо до нього. Питання в тому, чи станеться це мирно, чи все-так доведеться забруднити руки.

Маркус дістав свій меч, зробивши вибір. Урсула дістала свої мечі, розминаючи шию. Ян дістав свої кинджали. Запанувала тиша. Затишшя перед прийдешнім боєм.

— Що тут відбувається? — старий хрипкий голос перервав гнітючу тишу. Голос Карога, що вийшов з-за рогу в супроводі двох охоронців. Побачивши Яна, він насупив брови, — Маркус, меч!

Чоловік, чиє чорне, сальне волосся прилипло до чола, виконав наказ одразу ж, як вірний пес. Стрільці зрозуміли натяк і послабили натягнуті стріли. Карог був старий і сильно кульгав. Мабуть, його здоров'я сильно похитнулося, але ж Ян бачив його всього-то два роки тому. Карог, здавалося за цей час постарів на цілих десять років. Що ж його так з'їдало? Яка хвороба?

— Син. Підійди.

У Яна перехопило подих. Карог тільки одного разу назвав його сином. І ось, сьогодні був другий раз. Він зціпив кулаки і підійшов ближче до батька, що його виховав і дав шанс на життя.

Урсула залишилася на місці, розуміючи, що її допомога йому не знадобитися. Поки що.

Ян йшов швидко, впевнено, з гордо піднятою головою, ніби два роки тому він сам пішов від Карога, і його не викинули на вулицю, немов набридлого волоцюгу.

Образа, що затаїлася в душі в Яна, спалювала серце синім полум'ям, але це ніяк не проявлялося в зовнішності. Як завжди, спокійний, розважливий.

Зелені очі Карога оглянули сина, помічаючи, що той став тільки більшим і здоровішим. А в погляді мудрість і розуміння життя.

Маркус вискалився на Яна, наче скажений пес, коли той проходив повз нього. Ян на це тільки посміхнувся.

— Ти повернувся, — сказав Карог, коли Ян підійшов досить близько, — Ласкаво просимо додому.

Дім. У Яна не було дому, і, напевно, ніколи не буде. А це місце стало лише тимчасовим притулком, чому Ян завжди буде вдячний. Карог не його рідний батько і ніколи таким не стане. Але Ян був вдячний тому, що той не викинув його на вулицю, а виховував, як свого спадкоємця.

— Ти погано виглядаєш, — зауважив Ян, оглядаючи Карога. Його бліду шкіру і темні кола під очима. Він змарнів і, здавалося, ледве тримався на ногах.

— Знаю, — старий засміявся, злегка похрипуючи, — Цілителі сказали проблеми з легенями. Залишилося мені недовго.

— Співчуваю, — сказав Ян, не знаючи, що відповісти на зізнання Карога. Він лише опустив погляд і почав розглядати кам'яну плитку під ногами.

— Нема чого співчувати. Смерть приходить за всіма нами. Я й так довго прожив. Напевно, Солла вирішила, що мій час настав, — старий закашлявся, від чого серце Яна стиснулося до болю. Карогу, напевно, було дуже боляче щохвилини його днів, що спливають, — Що тобі потрібно, синку?

Напевно, усвідомлення швидкої загибелі злегка змінило Карога, якщо він за п'ять хвилин спілкування двічі назвав Яна сином.

— Мені потрібна твоя допомога. Я не можу знайти одну дорогу мені людину. Мені здається, вона в небезпеці.

— Ти говориш про ту дівчину, яку навчав? — суворий погляд Карога не обіцяв нічого доброго.

— Так, — зізнався Ян.

— Не можна тобі було з нею зв'язуватися. Вона магніт для проблем. Дивно, що за тобою ще не прийшли гвардійці короля.

— Вона в темниці? — серце стиснулося, при думці, що він міг допустити, ніби вона втекла, залишивши його ні з чим. Як він міг таке подумати про неї? Вони ж були друзями. У всьому довіряли одне одному. Не раз рятували один одному дупи. Як він міг вважати її зрадницею?

— Так. Чув я дещо цікаве. Вона та її брат у в'язниці в короля, але він чомусь це приховує. Ніякого суду, ніякого вироку. Вони просто гниють у в'язниці, ніби Король чогось чекає. Це все, що мені відомо.

— Спасибі... Батьку, — Ян вклонився Карогу на знак поваги і вдячності.

— Будь обережний синку. Король Елізар не щадить нікого.

Третій раз. Він назвав його сином втретє. Ян зупинився на секунду, після чого одразу ж підійшов до батька й обійняв його.

— Дякую за все, — тихо прошепотів Ян, обережно поплескавши старого по спині.

— Тобі спасибі, що був моїм сином.

Урсула оглядала лучників і Маркуса, чия морда так і просила жіночого кулака. Він тільки скалився в її бік. Вона не відставала і теж злегка гарчала у відповідь. Вона б убила його за секунду. Він би й не зрозумів, що помирає, поки не відчув би гострий біль у серці. Урсула ніколи не промазувала. Ян стрімко йшов до неї, а лучники і Маркус за наказом Карога пішли слідом за ним.

Ян виглядав стривоженим, а в очах Урсула помітила біль і відчай.

— Що сталося? — стривожилася вовчиця.

— Лейла і Тео у в'язниці Короля Елізара.