Вірші
Дощ
А за вікном самотньо накрапає дощ,
Він гра свою мелодію спокійну, загадкову,
І мокрі давно стали дороги темних площ,
То дощ розповідає історію казкову.
А за вікном все холод і голос злих людей,
І, певно, вже немає правдивих за порогом,
І серце вже давно забрали із грудей,
І вуличне повітря давно вже стало смогом.
А за вікном все тихо мелодія лунає.
То дощ свою історію мені розповідає.
І тихо навкруги і люд більш не говорить,
Лиш я та дощ, що пісню все заводить.
3
0
454
Поза світом
Мені розповідала ніч про спокій поза світом,
Де не ступала ще страшна людська нога,
Де ліс і води ще співають із спекотним літом,
Де вільна ти, твоє майбутнє і душа.
Вона розказувала як там світить сонце,
Яка там тиша, гори, світло і вода,
Як там приємно подивитись на живі простори,
Як любить місце це вона й зима.
Вона так мрійно і спокійно говорила
І не змовкала, доки сонце не прийшло,
І світло та безмежну втіху породила,
Цікавість і любов, допоки сонце не зайшло.
2
0
433
Ніч
Іду у ніч, допоки зорі проводжають у дорогу.
Сміється місяць і посміхається вода,
Життя іде, і світло пропускає темінь до порогу
І одиноко спить червоная, як кров земля.
Іду у ніч, в обійми темні і холодні
Допоки усі сплять, але вперед іду лиш я,
Іду, допоки тут і зараз ще моє "сьогодні",
Дорогу бачу лише я та ніч моя.
І стежка все петляє в темінь лісу,
І ніч гукає за собою вслід,
Уже "сьогодні" опуска свою завісу,
А темінь лісу стане як холодний міцний лід.
4
0
354
Сміх
Я б намалювала тобі світ безмежний
І розказала б про життя зірок,
Та, певно, завжди знайдеться хтось перший,
Хто розповів тобі вже про життя річок.
Я малювала б тОбі як тут світить сонце,
І як його проміння грає з майбуттям,
Та, певно, тобі краще це побачить у віконце,
Бо ти, чомусь, як завжди сам та сам.
Я привітала б тебе з Новим роком, друже,
І розказала б, який яскравий білий сніг,
Та ти лиш ввімкнеш музику в кімнаті дужче,
А я все слухатиму твій щирий і безмежний сміх.
4
2
386
Ріка
Ріка текла собі далеко, далі.
Ріка життя, ріка всіх спогадів й печалі.
Ріка майбутнього, ріка кохання й снів,
Ріка тікала від минулих слів.
Вона тікала він думок безстрашних,
Від сліз, від болю, від людей нещасних,
Що не дивились в очі й не сміялись,
І вже ніколи і ні за що не мінялись.
Ріка текла собі спокійно й безтурботно,
Чекала тихий голос, що все співав скорботно.
І не всміхалась, більш не бігла як колись,
Вона все слухала той голос, що кричав: "Молись!".
І сумно їй було на серці крижаному,
Що, вже, здавалось, не всміхалося нікому,
Лиш голосу, що все співав спокійно
І не змовкав. А в серці було добре й мрійно.
5
0
302
Полум'я
Жовтогаряче полум'я тремтить в душі і в серці,
І завіває вітер, а за вікном - мороз,
Думки вже десь далеко йдуть по лісній стежці
Чекають новий рік, його новий прогноз.
І кожен третій вірш про зиму і майбутнє свято,
Хоч люди навкруги як завжди сірі і ніякі
І кожен хоче взяти від життя собі багато,
Хоча не всі того отримають, бо люди є усякі.
В душі тремтить вогонь, а в серці - ціле полум'я,
І навіть білий сніг не хтів його тушить,
Хоч бачило його лиш срібне світло полудня,
Та кожен знав і вірив в ту прекрасну мить.
І на душі спокійно буває дуже рідко,
І кожен третій не умів того цінить.
Амур стріляє в серце боляче і мітко,
Але мені, чомусь, не зміг він так вцілить.
4
0
297
За вікном
А за вікном все сніг вкриває землю сонну,
А холод обійма за плечі зиму добру й скромну,
І люди вже заносять в дім собі ялинку,
І вся природа вже давно чекає відпочинку.
А рік двадцятий скоро стане старим роком,
І до людей у хату гляне мудрим оком,
Тоді з Морозом-другом положить під ялинку
Він щастя, сміх, любов... Побуде ще хвилинку.
А за вікном все сніг вкриває землю сонну,
І кожен знає й любить зиму добру й скромну,
Хоча б за Новий рік, за щастя, що приносить
І дивно як... Вона ж ніколи і нічого у відповідь не просить.
3
0
205
Голос
Чомусь, як закриваю очі мені стає спокійно.
Як закриваю очі, лиш бачу місто-мрію,
І відчуваю запах тієї он кав'ярні,
І відчуваю подих уже старої зали.
Немає тут нікого, нема страшного ока,
Що гляне тобі в спину і скаже, що не горда.
Немає тут нікого... І тебе теж немає.
Немає... Дивно, а голос твій лунає
Хіба ж не твій? Та хай, я відчуваю місто.
Тут так спокійно, тихо, нема людей, не тісно...
Тут, хоч примарна, але прекрасна воля,
Така далека і близька, така чужа й знайома
А голос все луна... і обійма за плечі,
Такий приємний, рідний і каже мудрі речі.
Ти йди, я ж тебе тут чекати завжди буду,
Бо серце все сміється і каже: "Не забуду".
Ти йди, а я не зникну, місто не відпустить,
Бо повернутись знову мене воно примусить.
Так дивно, навкруг тиша, а голос твій лунає...
Так дивно, обійма за плечі, хоча тебе немає...
6
0
278
Чекай
Зима все повертала голову,
Усе дивилася назад,
Усе чекала того голосу,
Того чарівного голосу,
Що заспіває з нею в такт.
Вона все вірила у краще,
Все думала, що буде мить
А ті обійми були важчі,
Із кожним разом усе важчі,
І голос той кружляв і пив
Її ті мрії в сніг блискучий,
У холод голосу його,
Зимовий холод і надію,
І сукню, що уже давно
Була зимовою бронею
Для голосу його того.
Він все ішов і йшов за нею,
Усе кружляв з Зимою в так,
І все співав і ждав від неї
Тих нот чарівних.
А була лиш тиша
Зима не хотіла
Говорити.
10
2
413
Червона
Червона сукня розвівалася на вітрі,
А очі споглядали далечінь.
Вони були, як кольори в палітрі,
І в них світились сотні мерехтінь.
Червона сукня була з нею завжди,
Червоний колір був міцніший всіх.
Червоний нАпій, голосно співавши,
Зафарбував в червоний білий сніг.
Червоний був її кольором крові.
Червоний був такий, як колись він.
Такий, що вірний був лише собі і мові
Ну а вона... Вона для нього просто тінь.
Червона склянка прикрашала руку.
Вона з усмішкою ішла подалі в світ,
Вона не хоче більше бачити ту муку,
Червону, як у серці з крові лід.
Бо всі поети такі дивні завжди,
Такі, що вірні лиш віршам своїм.
Ну а вона... Червона сукня тут назавжди,
Червона склянка прикрашала руку їм...
9
0
289
Від першого до останнього
Тебе немає й ти ще не родився.
Тебе чекають і батьки й рідня.
Тебе нема, а ти вже всім вродився,
Тебе нема, а ти вже зайченя.
Тобі два роки, ще малий ти геть.
Тебе всі люблять, обіймає мама.
Є в тебе захист, падав ти ледь-ледь,
Ти любиш всіх і особливо тата.
Тобі вже шість і в школу ти за руку
Ідеш з букетом першій вчительці своїй.
І, певно, страшно тобі дуже було
Але так радісно було мамі твоїй.
Тобі шістнадцять і мама вже не та.
Вже не така розумна, як думав ти раніше.
А тато вже не розуміє так
І тих порад його не хочеш слухать більше.
Вже вісімнадцять і самостійний геть
Уже навчаєшся в університеті
З батьками ти спілкуєшся ледь-ледь
І лиш приймаєш в них по золотій монеті.
Тобі вже двадцять п'ять і мама все говорить,
Що, де ж ті внуки, а ти на неї злишся.
А тато усе рідше заговорить,
Бо з слів його частіше ти смієшся.
Тобі вже тридцять є своя сім'я,
І мама рада і батько посміхнеться.
А ти все менше кажеш їх ім'я,
І усе більше до свого дому рвешся.
Тобі вже сорок. Немає вже батьків.
Нема з ким говорити чи спитать поради.
Тепер до дому рідного ти йти хотів.
Тепер ніхто на вечір не розповість балади.
Вже п'ятдесят і діти вже дорослі.
І менше вже говорять і приїздять сюди.
Тепер ти просто йдеш в житті тому наосліп.
А що уже, життя своє прожив.
Тобі вже шістдесят і внуків тепер маєш.
Тепер вже ти сидиш і нянчиш їх дітей.
І, як твоя хороша мама, їх не лаєш
І все сидиш і ждеш від них вістей.
Тобі вже сімдесят, а діти усе менше,
Приходять і питають, що ти, як ти там.
Ти думаєш, що з часом, певно, буде легше
Вони ж самі говорять, не треба вони вам.
Тут вже вісімдесят і мама вже розумна,
І татові поради чомусь вже всі такі.
Ви зрозуміли, що мама була мудра,
А ви життя своє прожили як дурні.
Пішов вже дев'яностий,
Останній ваший рік.
Коли навколо гості
І діти в ваший ваший бік
Дивились чомусь сумно,
Ви не розуміли їх.
Навколо було добре,
Навколо вся сім'я,
А значить не даремно,
пройшло ваше життя.
Напевно...
6
0
233
Той танець
Тут темно так, нікого тут немає,
Дзеркала сплять, і тиша все співа.
Тут добре так, а музика все грає,
А все навколо неначе ожива.
Тут холодно, і ноги все тремтіли,
Чи то втомилася, чи то від забуття.
Вона ж не зупинялася, бо ноги все хотіли...
Бо з танцю більш немає вороття,
Бо музика все грає і пісня не мовчить,
Бо тиша лиш за межами, мабуть, її уяви,
Бо музику устигла вже напам'ять заучить,
Бо в серці гра мелодія, а розум хоче слави.
Їй це подобалось, а ноги все тремтіли,
Вона все танцювала, а дихала ледь-ледь.
А руки більше падали і більше вже боліли,
Додому ж не хотілося... Не хтілося йти геть.
Дзеркала спали, тиша ж гуля далі.
А темнота собі все світло забира.
А дівчина танцює сама в пустому залі.
А у вікно все білий місяць зазира.
7
0
270
Загадкові ноти
Десь там лунають пісні загадкові ноти,
А люди зачаровано ідуть на них.
Вони все хочуть жити без турботи,
А пісня та неначе вабить їх.
Вона все каже, їм тут буде краще,
Що серце буде вільне, розум чистий.
А з тої пісні вибратись все важче,
А ліс затягує, а він такий барвистий.
Та пісня загадкова, чарівна, казкова
А голос чистий, як у струмку вода.
Не відпуска та магія, та дивна і шовкова,
А в серці лісу... Там живе вона...
Та Мавка гарна, в лісі поселилась
І подорожніх чарами до себе все гука.
Вона з тим голосом із всими веселилась
І усе новую любов собі шука.
Та пісня гарна, загадково-чиста,
Тебе додому не відпустить... Манить...
Не покида цей ліс прекрасная нечиста,
Все піснею своєю подорожніх ранить...
8
0
352
З неба
А за вікном все падає жовтаве листя.
А на душі так сумно за всі ті місяці.
Колись чекали осені, замість літа-лиса,
Тепер чекають всі холодної білявої зими.
А на душі так сумно, все хочеш повернути час,
Щоб щось змінити, краще щоб пройшла ця осінь.
А час - розбійник не верта назад,
Сміється з тебе. Дощ усе моросить...
А на душі так сумно, за вікном той листопад.
Все хочеш краще ти прожить минулий жовтень.
Ще пара днів, а там і снігопад,
А жити будеш днів багато сотень.
Багато зим ше буде у житті,
Багато літ пройде не так як треба.
І осінь знов усміхнеться тобі,
А ти все падаєш, як парасолька з неба.
Все листя огортатиме з усіх сторін,
Все сумно буде на душі у тебе,
А там весна, розтане білий сніг,
І стане весело, життя піде як треба.
Ти усміхнись, поглянь в вікно у себе,
Там листопад, там все, що тобі треба.
Запам'ятай, що головне в житті,
Не падати, як парасолька з неба.
8
0
325
Зоряне небо
Сьогодні зорі якісь дивовижні,
Такі цікаві, світлі і ніжні.
Вони гукають до себе в обійми,
І огортають руками білими.
Такі зорі дивно-цікаві,
Такі рідні, незвично ласкаві.
Дивилася я б на них вічно,
Та зійде сонце і буде запізно.
Ці зорі всьому світу світили.
Хтось бачив, а хтось ішов мимо.
Такі добрі, привітні до мене,
А я б утонула і в них і померла.
Померла, щоб знову родитись,
Зорею у небі молитись,
Щоб ніколи більш не вмирати,
І сяйвом людей обіймати.
Щоб навіки з тобою прожити,
Щоб із неба весь світ обходити.
Хочу бути як зоряне небо,
А більше нічого не треба.
3
0
223
Любила
Вона любила те вікно в своїй кімнаті,
Дивитися на небо і на хмарки пихаті,
Любила, як сміялося до неї жовте сонце,
Як приліта осіннє листя до неї у віконце.
Вона любила темну гірку каву.
Без молока, без цукру, щоб просто зігрівало.
Вона любила запах спокою, коли читала книгу,
Коли виходили герої звідти до неї на хвилину.
Вона любила голос, коли сама співала,
Коли цікава пісня в кімнаті залунала.
Вона любила танець і так було спокійно,
Коли у вухах музика, а в кімнаті - мрійно.
Вона любила інколи просто помовчати,
Коли думки настирливі, її не покидали.
Вона дивилась ввечері, як сходить ніч цікава.
Дивилась лиш вона, вікно і гаряча кава.
14
7
314
Моє перо
Моє перо за мене все писало
Потрібно тільки в руки взять його
Воно завжди все мудро обробляло
І розуміло добре все воно.
Моє перо чомусь було найкраще
Для мене ліпших не було ніде.
І гарними словами на папері
Чорнилом букви все воно веде.
Моє перо уміло говорити.
Воно все радило як краще це сказать
Чомусь я знала, як все це зробити
Моє перо любило помагать.
Моє перо показувало світ
Який писали на папері руки
Моє перо найкраще для усіх
Бо в кожного це власні руки й думки.
7
0
308
Сліпі
Хтось каже, що ніколи не брехав.
Весь такий білий, світлий і пухнастий.
Ніколи і гіркого не сказав,
Бо він весь такий добрий і прекрасний.
А люди бачать ті гнилі серця,
Що в інших людях марно процвітають.
Махнуть рукою: "Ах, це все зима,
І через це у душах холодає."
А хтось не вірить солодкому слову,
Що мило наш пухнастий говорив.
А він піде і скаже: "Той поганець
Не вірить, проганя мене.
А я ж такий, такий прекрасний!"
Ага, а за вікном то, певно, мед іде.
А йому вірять, те солодке слово
Правдивіше, ніж правди смак
Вам гірко? Дивно, я гадала
Що вам життя своє хороше...
А схоже, аж ніяк.
Що ж, укотре розуміє кожен,
Потонемо у власній ми брехні.
Ніхто не слухає людей, не каже правди,
А люди всі навколо...
Всі сліпі.
7
0
313
