Палац завмер. Світанок, наче ковдра, огорнула коридори, і тиша панувала всюди, за винятком однієї кімнати. Там, за щільно зачиненими дверима, вирішувалася доля чоловіка, якого любила одна жінка.
   Ніколас лежав на білому простирадлі, зовсім без руху. Його обличчя було бліде, як сніг, губи — злегка посинілі, подих майже непомітний. На грудях бинти, що знову й знову просякали кров'ю. Його рана була смертельною — удар ледь не розірвав серце.
   Навколо нього метушилися двоє медиків, шепочучи одне до одного, передаючи інструменти, розчин, тримаючи дихання кожного разу, коли стрілка на апараті хиталась.
   Шарлотта сиділа біля його ліжка. Її пальці стискали його руку, а очі — червоні від сліз. Вона не плакала. Уже ні. Її обличчя було застигле, мов маска, лише в очах світився невимовний страх і благання.
— Будь ласка… — прошепотіла вона, схилившись над його обличчям. — Будь ласка, не залишай мене. Я більше не витримаю втрати. Не після всього…
   Раптом апарат запищав. Голосно. Рівно. Смертельно.
— Серце зупиняється! — вигукнув один із медиків.
— Розряд! Швидко!
   Шарлотту відтягнули назад — вона боролась, пручалась, але граф Хант тримав її за плечі. Навіть його обличчя, звично стримане, було затьмарене тривогою.
— РАЗ!..
   Тіло Ніколаса сіпнулось. Без відповіді.
— ДВА!
— НІ! — зірвалось із грудей Шарлотти.
— ТРИ!
   Після третього розряду тиша тривала довше, ніж можна було витримати. Лікарі застигли. Шарлотта затулила обличчя руками. Все здавалося закінченим... поки не пролунав тихий, ледве чутний звук.
   Один. Потім ще один. Рівний. Слабкий. Але живий.
— Він дихає, — прошепотів один із лікарів. — Його серце повертається.
   Шарлотта підвелась. Вона підійшла ближче, тремтячими руками торкнулась його щоки.
— Ти… ти мене чуєш? — прошепотіла, не стримуючи сліз.
   Пальці Ніколаса ледь-ледь стиснули її руку. Можливо, він не міг говорити. Можливо, він ще не був тут повністю. Але він повертався. До неї.
   Граф відвів погляд — і тихо вийшов. Йому не потрібно було нічого чути. Все вже було сказано.
   Рік по тому. Королівство Блукіндом. Залитий сонцем сад у королівському палаці.
   Троянди вже розквітли. Їх аромат плив крізь тепле повітря, змішуючись із легким шелестом листя й далекими дитячими голосами. У центрі саду стояли дві постаті — вона в королівській сукні кольору нічного неба, він у глибокому темно-синьому камзолі, опираючись на палицю.
   Шарлотта та Ніколас.
Вона — королева. Велична, сильна, але водночас — ніжна. Її волосся розпущене, корона скромна, але впевнена. Його ж рана назавжди залишила слід — тепер він ходив повільно, іноді з болем, але ніколи не скаржився.
   Вони мовчки трималися за руки.
— Ти щаслива, моя королево? — запитав Ніколас, дивлячись на неї з ніжністю.
— Лише тому, що ти живий, — відповіла Шарлотта, усміхаючись сумно. — І що ми вистояли. Разом.
   Він схилився й поцілував її руку.
— Я більше ніколи не підведу тебе.
   Трохи далі в саду стояв граф Хант. Він уже збирався в дорогу — востаннє. Сиве волосся, чорний плащ. Поруч стояв кінь.
— Ви дійсно вирішили піти? — запитала Шарлотта, підходячи до нього.
— Моє місце не тут. Ви збудували нову епоху, Ваша Величносте. Без мене. Я був тінню старого режиму. Але пам’ятайте: навіть тінь іноді потрібна для рівноваги.
   Шарлотта обійняла його — без слів, лише зі сльозами в очах. А він тихо сказав:
— Ви стали тим, ким мати хотіла, щоб ви стали. І більше.
   Граф сів на коня, кивнув Ніколасу й зник за горизонтом.
   Ще далі від саду, в затишному будинку за королівськими мурами, жила Анабель.
   Вона вийшла на ґанок із чашкою чаю. У дворі, весь у борошні й клопотах, Роберт випікав хліб. Їхня пекарня стала найкращою в Блукіндомі. Він більше не носив зброї, лише муку на обличчі.
— Роберте, ти знову пересолив тісто, — засміялася Анабель.
— Чи не означає це, що я закоханий? — підморгнув він. Вони знайшли мир. Один в одному.
   Королівство Блукіндом зажило новим життям. Вулиці стали безпечними, музика знову лунала на площах, діти сміялися, а селяни більше не боялися називати ім’я своєї королеви. Уряд реформувався, розпочалася епоха дипломатії, не меча. Архіви відкрилися, таємниці — розвіялись.
   Шарлотта керувала мудро. З серцем. Ніколас — завжди поруч. Не як радник, не як слуга, а як той, хто тримав її серце в руках і не впустив.
   Одного вечора, коли вони сиділи разом біля вікна й спостерігали за зорями, Шарлотта прошепотіла:
— Знаєш, якби я могла повернутись назад… Я б знову обрала цей шлях. Знову обрала тебе.
   Ніколас мовчки взяв її за руку. І більше не треба було жодних слів.