Обідня пора. Небо над палацом було важким, похмурим, затягнутим темними хмарами, що обіцяли скоро осінній дощ. Повітря наповнилося вогкістю й напруженим очікуванням. Ніколас тримав Беатріс за руку, допомагаючи їй піднятися сходами до входу в палац. Її тонкі пальці міцно вп'ялися в його долоню, наче вона боялася втратити єдину опору.
— Ніколасе... — її голос був тихим, але у ньому вчувалася тривога. Вона ще дужче стиснула його руку, змушуючи його уповільнити крок. — Не будь таким холодним. Хіба ти не радий... що зможеш виховувати власну дитину?
   Чоловік затримав подих, опустив погляд на кам'яну поверхню під ногами. В його грудях боролися суперечливі почуття. Він розумів відповідальність, розумів обов'язок... але прийняти все серцем — було понад його сили.
— Так, дійсно, — вимовив він зрештою, його голос прозвучав глухо, крізь стиснуті зуби. — Дитина не винна в наших помилках. Я зроблю все, щоб бути для неї хорошим батьком.
   В його очах було стільки стриманої болі й напруги, що Беатріс мимоволі затремтіла. Вона нахилилась ближче, ковзнула долонею по його передпліччю, ніби шукаючи в ньому тепло, якого він не міг їй дати.
— І чоловіком... — додала вона майже пошепки, сподіваючись, що ці слова змінять хід розмови.
   Редвелдта зупинився на мить, зустрівши її погляд. Його очі потемніли, голос став різким і безжальним:
— Ні, — він відпустив її руку так різко, що вона ледь не втратила рівновагу. — Я погоджуюсь взяти тебе за дружину тільки через вагітність. Між нами ніколи не буде подружніх стосунків. Я не доторкнусь до тебе. Ніколи.
   Його слова розсікли повітря гостріше за лезо ножа. Беатріс на мить заплющила очі, стримуючи біль, що пронизав її гордість. Її обличчя застигло в масці напруженої ввічливості, але в глибині очей спалахнув гнів.
   Вона нахилилась ближче, промовивши крізь стиснуті зуби:
— Не забувай, Ніколасе... — її голос звучав, як зміїне шипіння. — Я можу зруйнувати тобі життя.
   Його серце обірвалося на мить, немов хтось облив його крижаною водою. Погляд став холодним і твердим, але він змусив себе промовчати. Чужі очі — покоївки, дворецькі, лицарі, придворні, слуги, кухарі, гвардійці — стежили за кожним їхнім рухом з-під напів опущених повік. Чутки в цьому місці розліталися швидше, ніж полум'я по сухій траві, і Ніколас добре це знав.
   Він вдихнув глибше, придушуючи порив відповісти різко. Зараз — не час. Зараз — мовчання буде мудрішим за тисячу слів.
   Поклавши руку їй на спину так, наче підтримував її з ніжністю, він повів Беатріс вперед, до високих дубових дверей, що розчинилися перед ними. Але в душі вже вирувала буря.
   "Ми ще поговоримо," — холодно подумав Ніколас, обіцяючи собі, що ця розмова відбудеться — за зачиненими дверима, без сторонніх очей.
   А з високого вікна другого поверху палацу, напів схована за важкими оксамитовими шторами, Шарлотта мовчки спостерігала за тим, як Ніколас та Беатріс піднімалися сходами до головного входу. Її постать була нерухомою, мов статуя — лише легке здригання кінчиків пальців, схованих у складках сукні, зраджувало її хвилювання.
   Небо над палацом вкрилось ще густіше, перші важкі краплі дощу почали стукати по підвіконню, добавляло глухе відлуння й тривогу в її серці.
   Шарлотта вдивлялася в обличчя Ніколаса, шукаючи в його рисах хоч натяк на ту щирість, яку ще недавно вірила побачити. Але він здавався чужим. Його постать була напруженою, рухи — механічними. Він тримав Беатріс за руку, проте в тому дотику не було ані турботи, ані ніжності.
   Королева опустила погляд на жінку. Та йшла поряд із ним, тримаючись із показною гордістю. Її обличчя сяяло переможним спокоєм, але Шарлотта знала, що за цією маскою ховається зовсім інше — прихований розрахунок і вроджене бажання володіти.
   Шарлотта обережно відступила від вікна, ховаючись у пів тіні. Вона не могла дозволити собі видати свої справжні емоції, навіть якщо душа стискалася від болю. Обличчя королеви залишалося бездоганно спокійним, мов відшліфований мармур, очі злегка примруженими — так, ніби їй була байдужа ця сцена.
   Але всередині її ніби розривало навпіл.
   Вона відчувала, як її серце опалюється ревнощами й образою, як повітря у грудях перетворюється на крижану важкість. Її уява малювала найгірші картини: весільну церемонію, обручки на їхніх пальцях, обіцянки, поцілунки...
   Шарлотта повільно розтиснула пальці, залишивши на долоні ледь помітні сліди нігтів. Вона вдихнула на повні груди — глибоко й повільно, намагаючись повернути собі контроль. Тепер — більше ніж будь-коли — вона мала залишатися холодною, незворушною і величною. Вона — королева. Вона має бути вищою за всі почуття.
   І все ж глибоко всередині, мов крихітне полум’я під товщею криги, жевріло одне єдине бажання: знати правду. Знати, що ж насправді сталося між Ніколасом та Беатріс, і чому її серце відмовляється повірити в те, що бачать очі.
   Випрямивши спину, Шарлотта легко ковзнула до дзеркала, поправила пасмо синього волосся і холодно усміхнулася власному відображенню. Її обличчя було ідеальним — обрамлене гордим спокоєм та легким відтінком іронії.
   Вона ще покаже всім, що таке справжня королівська гідність. Навіть якщо для цього їй доведеться розірвати власне серце на шматки.

                                 ⚜️   ⚜️   ⚜️

   У великому холі палацу панувала тиша, настільки густа, що здавалося, кожен подих відлунює між холодних стін. Лише ритмічне постукування дощових крапель по вікнах створювало меланхолійний супровід до напруженого очікування.
   Шарлотта стояла біля одного з мармурових стовпів, обличчям до масивних дубових дверей, за якими щойно стихли кроки. Її силует був бездоганно спокійним, хоч під тонкою тканиною сукні її серце билося тривожно й глухо.
   Прислуга, що стояла осторонь, нишком позирала на королеву: їх погляди були змішані — цікавість, тривога і відчуття неминучості чогось важливого.
   Двері відчинилися з приглушеним скрипом.
   Ніколас та Беатріс увійшли до холу. І в ту ж мить простір між ними наповнився майже відчутною напругою, ніби повітря стало важчим.
   Шарлотта зустріла їх легким кивком голови й спокійною, майже байдужою усмішкою, яка не торкалася її очей. Вони залишалися холодними і відстороненими, як зимове небо.
— Ваша Величносте, — промовила Беатріс, низько вклоняючись. Її голос звучав із удаваною пошаною, але в ньому вчувалося приховане самовдоволення.
— Королево, — схвильовано додав Ніколас. Він не очікував побачити Шарлотту одразу при вході. Його обличчя видавало неспокій, хоч він відчайдушно намагався зберегти звичну стриманість.
   Королева легко кивнула у відповідь, ніби приймаючи їхні реверанси як щось належне, але не варте особливої уваги. Помітила живіт у Беатріс, вагітна, ось чому вона тут. Жінка перевела погляд на Ніколаса. Їхні очі зустрілися на мить, коротку й напружену, але достатню, щоб вона вловила в його погляді щось більше, ніж просто ввічливість. Тінь провини? Тривоги? Чи то лише її власне серце малювало ілюзії?
— Я так розумію, це ваша майбутня дружина? — промовила бездоганно рівним і спокійним голосом, ніби йшлося про когось стороннього.
— Так, — коротко відповів чоловік, киваючи. — Беатріс Бартон.
   Королева на мить перевела погляд на Беатріс і м’яко запитала:
— Сподіваюся, дорога не була надто виснажливою?
   Беатріс посміхнулася з удаваною скромністю, легенько опускаючи очі.
— Дякую, Ваша Величносте. Подорож пройшла чудово. Я знала, що їду до людини, яку люблю, — відповіла вона з ледь вловимим натяком на тріумф у голосі.
   Шарлотта залишилася незворушною. Її обличчя зберігало ту саму ввічливу усмішку, ніби слова Беатріс не мали жодної ваги.
— Прекрасно, — мовила вона рівним тоном. — Вам слід відпочити, міс Бартон. Подорож може бути виснажливою навіть за найкращих обставин.
   Шарлотта зробила крок убік, ніби випадково, даючи Ніколасу можливість пройти повз. Їхні плечі ледь не торкнулися одне одного — ледь помітний дотик, що залишив по собі гострий, майже болісний слід у серці королеви.
   Тоді, на мить затримавши його погляд, Шарлотта спокійно додала:
— Ніколасе, я бажаю поговорити з вами. Завітайте до моїх покоїв сьогодні увечері. У нас є серйозні питання, які слід обговорити.
   В її голосі не було жодної прохання — лише спокійний наказ, загорнутий у шовкову вуаль королівської ввічливості.
   Чоловік на мить зупинився, потім ледь помітно кивнув.
— Так, Ваша Величносте, — відгукнувся він неголосно, але твердо.
   Жінка не сказала більше нічого. Вона залишилася стояти нерухомо, немов витончена мармурова статуя серед порожнього залу, коли Ніколас віддалявся вздовж коридору.
   Лише коли останні кроки затихли, вона повільно видихнула, зронивши короткий, ледь вловимий подих. Її обличчя залишалося бездоганним, але очі — очі горіли глибоким, невисловленим болем.
   Ніколас провів Беатріс довгими коридорами, мовчки киваючи вітання численним дворецьким і покоївкам, які з'являлися на їхньому шляху. Усмішка на його обличчі була застиглою, штучною — маска, яку він носив із моменту прибуття в палац. Але щойно за його спиною зачинилися двері до власних покоїв, вона наче розтанула в повітрі. Його плечі опустилися, губи стиснулись у лінію, і з очей зникла будь-яка привітність.
— Непогано, — злегка протягнула Беатріс, кидаючи погляд навколо. Її голос бринів холодною оцінкою, як ревізія речей, що їй не належать. — Але я думаю, більше простору нам точно не завадить.
— Що ти маєш на увазі? — Ніколас зиркнув на неї, нахмурившись.
— Я кажу, ця кімната... затісна, — відповіла вона з невиразною посмішкою. — Нам би більше світла, більше повітря... або, можливо, окремий будинок на території. Далеко від чужих вух та очей. Думаю, це буде зручно і для тебе, і для мене, — вона повільно сіла в крісло, наче навмисно розкладаючи своє тіло як трофей. Її рука спокійно лягла на живіт. — І для дитини.
— Чудово, — буркнув він, відвертаючись до вікна. — Ще не встигла приїхати — а вже перебудову плануєш.
— А чому б і ні? Я ж не якась там тимчасова забавка. Ми створюємо сім’ю, чи не так?
— Сім’ю? — перепитав він із сарказмом, обертаючись до неї. — Не плутай ситуацію. Я знаю, що ти носиш мою дитину... але це не означає, що ти можеш робити все, що заманеться. Не вигадуй собі ролей, які тобі ніхто не призначав.
   Він наблизився, зупинившись перед нею. Його золотий погляд — холодний, але губи тремтіли від стриманого гніву.
— Я тебе не кохаю, Беатріс. Не кохаю і ніколи не кохав. Запам’ятай це.
   Жінка зітхнула, і її обличчя, ще мить тому вкрите тонкою маскою люб’язності, спалахнуло вогнем обурення.
— Звісно. Бо ти кохаєш Шарлотту, правда? — в її голосі промайнуло тремтіння. — Я бачила, як ти на неї дивився. Навіть при мені. Мовчки, спрагло, болісно... Наче пес, що загубив господаря.
— Це не твоя справа! — різко відповів він.
— Та як би не так! — вона схопилася з крісла. — Я маю стояти у тебе на першому місці — я і твоя дитина! А не якась жінка, яка навіть не пам’ятає тебе! Ти думаєш, вона тебе кохає? Вона використовує тебе як маріонетку, а потім викине на очах у всіх, як мішок з лайном, навіть не кліпнувши!
   Він уже збирався відповісти, але її голос набрав нових, небезпечних обертів:
— Ти вже забув, що зробила з тобою Мішель? Коли ти був засліплений коханням до неї? Забув, як виконував все, що вона тобі скаже?!
   Ніколас остовпів. Його обличчя миттєво змінилося — подив, тривога, підозра.
— Мішель?.. — пробурмотів він. — Звідки ти знаєш про Мішель?
   Беатріс мовби знітилася. На мить її очі забігали, і вона збилася з тону:
— Що?.. А, то просто... Ти ж сам згадував її колись, здається... У сні, чи що… — вона різко перевела тему. — Тебе тільки ім'я зацікавило, з того всього, що я намагалася донести до тебе?! Слухай, може, краще скажеш, скільки у тебе ще дітей по світу бродить? Може, є ще вагітні жінки, які вимагають неймовірних особняків? Якщо ти вже так кохаєш свою Шарлотту, чому тобі зі мною лягав в ліжко?!
— Не смій! — глухо прорік він, на межі самоконтролю.
   Їхній сварці раптово завадив стукіт у двері.
— Відчини ці кляті двері! — різко наказала жінка, підвищивши голос.
   Чоловік важко зітхнув, провів долонею по волоссю й попрямував до дверей. Відчинив.
   На порозі стояла Луїза — трохи здивована, з ледь помітною усмішкою службової ввічливості.
— Пане Ревелдта, — промовила вона, кидаючи короткий погляд за його спину, — Я дізналася, що до вас приїхала наречена, і подумала, можливо, їй щось потрібно?
— Ні, Луїзо, дякую. Поки що — нічого, — відповів він стримано. — Якщо знадобиться — я покличу.
   Покоївка на мить затримала погляд, у якому вгадувалась тривога чи навіть співчуття.
— Як забажаєте, — промовила вона і тихо зникла в коридорі.
— У тебе навіть є власна покоївка? — з кпином в голосі кинула Беатріс. — Це вже щось. Можливо, вона і дитину мені народить?
   Ніколас мовчки зиркнув на неї. Його очі палали, але він більше не сказав ані слова.
— Мені потрібно працювати, — сухо промовив він і рушив до дверей. — Повернуся до вечері.
   Він зачинив за собою двері, залишивши Беатріс саму — з розлюченим обличчям, стиснутими кулаками і тремтячими плечима. Її губи скривились у невдоволеному шепоті:
— Ти ще повернешся до мене, Ніколасе… Ще приповзеш.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Коли двері за його спиною нарешті зачинились, Ніколас зупинився у порожньому коридорі. Йому здавалося, що стіни тиснуть на плечі, як важкий камінь. Він сперся спиною об двері й заплющив очі.
Скільки ще?
   Скільки ще принижень, вибухів, слів, від яких хочеться втекти й ніколи не повертатися?
   Він намагався дихати повільно, але подих збивався. У грудях — клубок з гніву, сорому й безсилля. Йому хотілося крикнути, розбити щось об стіну, вибігти з палацу. Але він залишався нерухомий. Як завжди. Як з дитинства — навчився не показувати слабкість.
   "Мішель…" — ім’я бриніло в голові, мов тріщина у склі.
   Звідки вона знала? Хто розповів їй?
   Його пальці мимоволі стиснулись у кулак. Беатріс знала. І це означало, що вона копалась у його минулому. Вивчала його. Вивчала ще до того, як опинилася в цих стінах. Навмисно. Холоднокровно. Як хижак.
   Він зірвався з місця і швидко рушив коридором. Йому потрібно було вийти на повітря, хоч на кілька хвилин — інакше він просто задихнеться.
   Минаючи повз дворецьких, які ввічливо кивали йому головами, він майже не бачив їх. Сходи здавалася безкінечними, але нарешті він вийшов у внутрішній дворик — той самий, де колись гуляв із Шарлоттою, ще до того, як усе розлетілося на друзки.
   Світло було тьмяним. Осіннє небо нависало сірим куполом, а повітря пахло вологим камінням і мертвим листям.
   Він присів на кам’яну лаву, спершися ліктями на коліна, і опустив голову в долоні.
Забути.
Стерти.
Заново почати.
Але що, коли вже пізно?
   Ніколас витяг із кишені срібний годинник, сімейну реліквію. Погляд зупинився на гравіруванні: "На тому, хто пам’ятає, тримається правда."
   Ці слова батько повторював йому в дитинстві.
А тепер?
   Тепер йому здавалося, що пам’ять — це пастка.
— Ти не добре виглядаєш, — раптом пролунав голос із-за спини.
   Ніколас здригнувся. Він обернувся. Перед ним стояв Роберт — спокійний, з невимушеною усмішкою, але в очах читалася стурбованість.
— Я б не повірив, якби хтось сказав, що ти щойно пережив битву з гарпією, — додав лицар, сідаючи поруч.
— Це не битва, — втомлено мовив Ніколас. — Це повільне задушення.
— Хочеш поговорити?
— Не знаю, чи це взагалі має сенс… — він на мить замовк. — Я навіть не знаю, з чого почати, — опустивши погляд на потріскану плитку біля своїх ніг. — Все змішалося. Минуле, теперішнє... Вона ніби затягла мене в пастку, і я не бачу виходу.
   Роберт мовчав. Він знав: коли Ніколас заговорює таким тоном, це не просто емоційна втома. Це — щось глибше.
— Вона згадала ім’я Мішель, — нарешті сказав чоловік. — Без жодного пояснення. Просто… кинула його в обличчя, мов отруйний кинджал.
   Лицар повільно кивнув.
— Вона копалася. Хтось їй допоміг. Можливо, ще до того, як ти з нею заговорив. Вона все спланувала. І якщо вона знає про Мішель… то, можливо, знає і про інше.
— Про… те, що я тоді зробив, — голос Ніколаса затремтів, але він швидко себе стримав.
— Ми не можемо допустити, щоб вона цим скористалася. Вона не просто жінка з амбіціями. Вона знає, як вдарити. Як контролювати. Як ламати.
— І що мені робити? — Редвелдта підвів на нього погляд. — Я зв'язаний з нею дитиною, обіцянкою, і — чорт забирай — страхом. Я ж вірив, що зможу втекти від усього, що було раніше. А тепер це минуле знову дихає мені в спину.
— Поговори з Шарлоттою, — раптом сказав Роберт.
   Ніколас здригнувся.
— Я не можу. Не після всього. Вона дивиться на мене… і я не знаю, що вона бачить. Чи згадала вона вже все? Чи ще ні? І якщо згадала — чи пробачить?
— Можливо, і не пробачить. Але мовчати — гірше. Беатріс використає кожну тріщину у ваших стосунках, щоб розширити прірву. І тоді буде вже пізно.
   Настала тиша. Холодне повітря торкалося облич, осінній вітер шелестів у кронах, здуваючи останнє пожовкле листя.
— Мішель зламала мене, — тихо мовив чоловік. — Я кохав її, як сліпий. Вона знала це. І вона… просто зрадила. Жорстоко. Публічно. Я тоді вперше зрозумів, як почувається людина, яку виставили дурнем перед усім світом.
— А тепер боїшся, що Шарлотта зробить те саме?
— Не знаю… — він стиснув щелепи. — Але саме з того страху я і прийняв рішення, які привели мене до цієї кімнати, до цієї жінки, до цієї дитини… І якщо я не зупиню це зараз — усе скінчиться.
— То зупини, — твердо сказав лицар. — Зайди до Шарлотти сьогодні. Подивися їй в очі. І скажи правду. Навіть якщо вона болюча. Бо інакше це зробить Беатріс. Але вже на своїх умовах.
— Дякую тобі, Роберте, — тихо промовив він, поклавши руку йому на плече. Його голос звучав приглушено, з ледь вловимим тремтінням. — Знаю, як це все важко для тебе. Особливо тепер, коли… Анабель прислуговує цьому виродку Христоферу.
   Роберт відвів погляд, губи його стиснулись у тонку лінію, а в очах спалахнув темний вогонь образи.
— Не нагадуй… — і кожне слово було наче камінь, що рвав йому горло. — Якби я тільки міг… Я б розірвав його на шматки. Власними руками. Без жалю.
   Він стиснув кулаки так сильно, що кісточки побіліли. Його груди важко здіймались, напруга струменіла крізь кожен рух, кожен м’яз.
— Ти ще не програв. Вона… вона може прикидатися, може мовчати, але це не означає, що вона зрадила. Можливо, вона просто чекає.
— Чекає? — лицар гірко всміхнувся. — Вона стоїть поруч з ним. Схилила голову, наче слухняна служниця. І мовчить. Як ніби не пам’ятає, що колись дивилася на мене з довірою. Що шепотіла мені своє ім’я у темряві. Що боялася темряви тільки тоді, коли я не був поруч.
   Ніколас хотів щось відповісти, але Роберт раптом завмер. Його погляд зосередився на сходах, що вели до бальної зали. Очі звузились, щелепа стиснулась.
— Он вона… — прошепотів він.
   У далекому кінці коридору, при світлі люстр, повільно йшла Анабель. Її сукня м’яко ковзала по підлозі, обличчя залишалося непроникним, але руки... вони були замкнуті перед собою з надмірною обережністю, наче вона боялася, що тремтіння видасть її. Поруч, із звичним самовдоволеним виразом, йшов Христофер. Він щось говорив, схилившись до її обличчя, і навіть на відстані було видно, як його пальці торкнулись її ліктя.
   Роберт не витримав. Його серце забилося швидше, немов благаючи про втручання. Він кинув короткий погляд на Ніколаса — той мовчки кивнув. Цього було достатньо.
   Він рушив назустріч Анабель. Його кроки були стримані, але в кожному — рішучість і біль. Усі його почуття — приниження, надія, злість, кохання — змішались у єдиний поклик до неї. Він мусив дізнатися. Мусив почути її голос. Її справжній голос, не покірний шепіт служниці.
— Анабель!
   Дівчина зупинилася. Христофер — ні. Він ступив уперед, ніби затуляючи її своїм тілом, усміхнувся зверхньо.
— Роберте, який сюрприз, — його голос звучав шовковисто, як завжди, але очі блищали холодом. — Як неочікувано, що ти знову вирішив втрутитися у мої справи. Як завжди в принципі, нічого не змінюється. Тобі не набридло?
   Покоївка не підвела очей. Вона стояла, немов скульптура, з напруженими плечима й руками, складеними перед собою. Але Роберт бачив — її пальці ледь тремтіли.
— Мені потрібно сказати їй кілька слів, — спокійно відповів він, втримуючи погляд Христофера.
— Це порушує протокол. Вона зараз… при виконанні. Хіба ти не бачиш?
— Вона не річ. І не власність, — Роберт зробив крок ближче. — І я не просив дозволу.
   На мить між ними зависла напруга, мов електричний спалах перед бурею. Та несподівано Христофер відступив убік, театрально розвівши руками.
— Ну гаразд. Поговоріть. Але… швидко. У нас ще довгий вечір попереду.
   Він зник за поворотом коридору, не зводячи очей з дівчини — мов попередження. І тільки коли звук його кроків стих, Роберт озвався тихо:
— Поглянь на мене.
   Вона мовчала. Її повіки здригнулися, ніби в ній ішла битва.
— Анабель… — голос його зламався. — Скажи мені хоч слово. Будь-яке. Я мушу знати, що ти ще там. Що він тебе не поглинув. Що ти не стала його тінню.
   Дівчина повільно підвела голову. Її очі були повні болю, ніби вона стримувала сльози вже годинами, а може й днями. І нарешті, ледь чутно, вона прошепотіла:
— Я... не хочу цього.
   Ці слова мов удар у груди. Роберт наблизився, майже не дихаючи.
— Тоді скажи… чому ти там? Чому ти поруч із ним?
— Бо якщо я не буду поруч… він знищить тебе, — в її очах палав страх. — І я не витримаю, якщо втрачу тебе вдруге.
   Вони стояли так, у вузькому коридорі, де лампи кидали тіні на стіни, а минуле і майбутнє стискались у цю мить — крихку, як подих.
   Аж раптом...
— Ну досить, вистачить цієї сентиментальності, — пролунав позаду голос Христофера. Він повернувся тихо, як завжди. — Анабель, ходімо. Ми спізнюємось.
   Вона опустила очі. І лише одна сльоза, непомітна, скотилась по її щоці, коли вона повільно пішла геть. Поряд із ним.
   Роберт стояв на місці. І лише його кулаки знову стиснулись до білого, а в грудях залишилась єдина думка: Це ще не кінець.
   Ніколас наблизився повільно, обережно. Його тінь упала поруч, але він не заговорив одразу. Лише коли побачив, як лицар стиснув кулаки, і як під шкірою на щелепах ховається злість — він тихо озвався:
— Вона досі бореться. Інакше вона не сказала б тобі того. Це значить, що її ще можна врятувати.
— Вона жертвує собою. Я це бачу. Вона боїться за мене більше, ніж за себе. Але як мені її звідти витягнути? Якщо наближуся ще раз — він зламає її. Він не просто б'є по слабкості — він у ній живе.
— Тому ми не можемо діяти самі. Нам потрібен план. Холодний. Обережний. Він грає в шахи — значить, ми повинні зробити йому мат, не попередивши про гру.
   Вони рушили в глиб замку, мовчки, поки не опинилися в одній із закритих кімнат на верхньому поверсі. Ніколас замкнув двері зсередини. Просторе приміщення, колись бібліотека, тепер перетворилося на їхню тимчасову штаб-квартиру.
— Сідай, — мовив Ніколас, вказуючи на крісло. — Послухай мене уважно.
   Роберт опустився, важко, ніби кожна кістка боліла. А можливо, то було серце.
— Христофер влаштовує показ. Він хоче, щоб усі думали, що Анабель — лише слухняна служниця. Але ми з тобою знаємо, що це не так. І ми можемо використати це. У нього є слабке місце — самовпевненість. Він вірить, що тримає всіх у кулаці. Але саме в цьому його й помилка.
— Продовжуй.
— Нам треба підкинути йому хибний слід. Дати привід подумати, що його викрили. Що в замку є хтось, хто має компромат. Якщо він почне панікувати — він зробить помилку. І саме тоді ми зможемо витягнути Анабель. Але для цього нам потрібна людина всередині. Хтось, кому він довіряє. Хтось, хто бачить його зсередини.
   Роберт підвів погляд.
— Ти про Шарлотту?
   Ніколас кивнув.
— Вона розумна. І вже підозрює більше, ніж показує. Вона — ключ. А ще вона та, кому він ніколи не покаже своє справжнє обличчя добровільно. Але вона може дізнатися.
— Якщо тільки він не втягне її в небезпеку.
— А вона вже в небезпеці. Ми всі. Це вже не гра — це поле бою. І якщо ми хочемо повернути Анабель, ми повинні виграти.
   Лицар мовчав, та в очах його вже горів вогонь.
— Тоді почнемо.
   Ніколас подав йому руку. Вперше — не як другові, а як союзнику в таємній війні. Роберт стиснув її — міцно, з усією рішучістю, яке тільки могло дати кохання.

                                 ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Ніч обіймала палац, наче мовчазний спільник. Її тиша не була мирною — радше настороженою, густою, мов перед грозою. В коридорах панував напівморок, і лише поодинокі масляні лампи відчайдушно боролися з темрявою, кидаючи золотисті відблиски на кам’яні стіни. Анабель йшла швидко, але майже безшумно — кожен її крок луною відлунював у коридорі, віддаючись у грудях, як тривожний дзвін серця. Її дихання було уривчасте, але вона змушувала себе не втрачати контролю.
   Христофер відпустив її. Занадто легко. Занадто спокійно. Він або надміру самовпевнений, або вона дійсно вдало грає свою роль. Роль безмовної, покірної служниці. І, що найболючіше — у цю роль повірив навіть Роберт. Її слова були правдою… частково. Та головне вона все ж утримала при собі. Їй не подобалось його обманювати, в серці було важко від того. Але... вона пообіцяла Шарлотті. А обіцянки для неї — не порожні слова.
   Перед дверима до кабінету Олівера вона зупинилась. Тіло ніби завмерло, загострені інстинкти тварини, що відчуває небезпеку, примушували її прислухатись. Погляд напружений, дихання зупинене. Тиша. Абсолютна тиша.
   Вона витягла ключ, непомітно викрадений з пояса одного з найближчих слуг Олівера. Руки тремтіли, але вона змусила їх слухатись. Метал торкнувся замкової щілини. Клац. Замок піддався. Серце Анабель забилось ще швидше — не від страху, а від усвідомлення, що вона перейшла межу, з якої вже не буде вороття.
   Кабінет зустрів її запахом деревини, чорнила та чаю з прянощами — улюбленого аромату Олівера. Темні меблі були мов мовчазні спостерігачі, холодні й безжальні, їхні тіні стікали по стінах, наче чорнильні плями. Вона запалила невеличку свічку, захоплену з собою, і її тремтливе світло оживило простір — нестерпно чужий та небезпечний.
— Добре, Анабель. Ти вже тут. Назад дороги немає, — прошепотіла вона собі, стискаючи пальці в кулак.
   Вона підійшла до письмового столу. Шухляда виявилась не зачиненою — вона обережно висунула її, мов боялась збудити щось, що спить. Всередині — десятки листів, папери, печатки, якісь записки, що пахли свіжим чорнилом. Але увагу дівчини привернула невеличка різьблена скринька — сині троянди, вирізані на ній, здавались майже живими в тьмяному світлі.
   Зачинена. Вона витягла шпильку з волосся, в думках дякуючи старій покоївці, яка колись навчила її цьому простому трюку. Замок клацнув — і скринька відкрилася.
   Всередині — кілька маленьких флаконів. Її пальці здригнулися, коли вона прочитала написи на етикетках:
“Atropa belladonna” — отрута.
“Lobelia” — ще одна.
“Memoria Noctis”…
   Останнє змусило її серце стиснутись, мов у крижаний кулак. Вона вже чула цю назву — вустами старого травника у їхньому селі. "Кілька крапель — і спогади стираються. Назавжди."
— Отже, ти дійсно щось додаєш у її чай… — прошепотіла Анабель, вражена масштабом жорстокості, що приховувався за ввічливими усмішками Олівера.
   І раптом — звук. Кроки в коридорі. Рівномірні. Повільні. Рішучі.
   Свічка здригнулася, ніби реагуючи на її страх. Дівчина згасила її миттєво, розчавлюючи полум’я пальцями, не зважаючи на біль. Вона метнулася до дверей — запізно.
   Стук каблуків був ближче. Занадто знайомий. Це міг бути лише він.
   Вона сунула баночки до кишені фартуха, захлопнула шухляду, поставила скриньку, як була, і зникла за щільною завісою позаду шафи. Повітря за нею було застояне, вологе — але це не мало значення.
   Двері рипнули.
— Хм… — голос Олівера був низький, трохи хриплий. Його інтонація насторожувала — напружена, роздратована. — Хтось тут був…
   Анабель стиснулася в клубок, затамувавши дихання. Її серце гупало гучно, нав’язливо, ніби могло зрадити її однією-єдиною помилкою.
   Він пройшов кабінетом. Його кроки глухо віддавалися в підлозі. Тінь ковзнула стіною — висока, мовчазна, наче ніж, який от-от впаде.
— Замок був відкритий… — бурмотів він. — Але… нічого не зникло?
   Дівчина стиснула пальцями кишеню фартуха. Баночки були там. Холодні. Небезпечні. Докази. Її крихітна перемога.
   «Це була твоя помилка, Олівере…» — подумала вона. — «І моя можливість.»
   Коли він нарешті залишив кабінет, не зачинивши двері повністю, Анабель ще довго стояла нерухомо. В її легені не надходило повітря, поки кожна клітина тіла не переконалась, що він пішов.
   Тільки тоді вона вибралась з-за шафи, витерла піт з чола й майже безшумно покинула приміщення.
   У її кишені, разом із тремтінням рук, тепер було щось важливіше — істина.
   Повертаючись до покоїв Шарлотти, Анабель уже не мала сумнівів — те, чого вони боялись, було правдою. І ця правда не просто розкривала одну з таємниць — вона загрожувала змінити усе, що здавалося непорушним. Те, у що Шарлотта вірила. Те, ким вона була.
   Її кроки — легкі й обережні — ковзали темними коридорами, мов тінь. Але в її грудях вирувала буря. Серце стугоніло з такою силою, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей, зрадивши її тривогу першому, хто наважиться виглянути з-за рогу. Кожен її рух був напружений, кожне зітхання — приглушене, ніби саме повітря у стінах палацу стало підозрілим.
   Повернення до покоїв нагадувало відступ після бою — не переможного, але життєво необхідного. Вона двічі озирнулася, мов птах, що втікає від хижого погляду згори. Лише переконавшись, що за нею ніхто не йде, Анабель зупинилася перед дверима та постукала, майже не торкаючись дерев’яної поверхні.
— Це я, — прошепотіла, так тихо, ніби боялася, що самі стіни можуть її зрадити.
   Двері відчинилися миттєво. На порозі стояла Шарлотта — у тонкому халаті, з розпущеним синім волоссям і аквамариновими очима, в яких ще дотлівали сльози. Її обличчя було блідим, як у мармурової статуї, але в погляді світилась тривожна пильність — як у людини, що довго чекала й боялась спізнитись бодай на мить.
— Заходь, — мовила вона тихо, але в тоні її голосу відчувалась влада, глибоко вкорінена в природі тієї, хто надто довго змушена була мовчати.
   Анабель ковзнула всередину, прикривши двері. І тільки тоді, коли між нею й коридором знову опинилася надійна перешкода, вона дозволила плечам опуститися. Вона все ще була напружена, та здавалося — хоч на крихту, та ближча до правди.
— Ну? Ти щось знайшла?
   Дівчина мовчки витягла з кишені фартуха три невеликі скляні баночки. Їхній вигляд був невинним — прозора рідина, легка мутність, витончені етикетки. Але саме ці етикетки були отрутою. Символами зради.
   Королева обережно взяла одну з баночок. Її пальці здригнулися — легкий дотик скла був холодом правди, якої вона боялася.
— Memoria Noctis… — прочитала вголос, слова звучали як вирок. — Це… для стирання пам’яті?
— Так. Я пам’ятаю цю назву ще з часів, коли працювала на кухні при маєтку лісового господарства. Старі травники говорили, що ця речовина не лише стирає спогади… вона пригнічує волю. Людина стає слухняною, втрачає здатність чинити опір. Він додавав це тобі. Саме тому ти нічого так довго не могла згадати. Саме тому сни здавалися реальністю… Бо це були не сни. Це були фрагменти твоєї пам’яті, вирвані, знищені, спотворені.
   Шарлотта повільно опустилась на край ліжка, притискаючи баночку до грудей. Тиша між ними на мить стала нестерпною. У її очах блищали сльози — вже не з розпачу, а з гніву, дикого, нестримного. Вона дихала глибоко, як людина, що ось-ось закричить… або зламається.
— Тепер усе має сенс… — прошепотіла вона. — Уривчасті спогади. Відчуття, ніби я жила в чиємусь іншому житті. Внутрішній спротив, який я не могла пояснити… Ти не уявляєш, як багато це для мене значить. Дякую тобі.
   Анабель сіла поруч, стискуючи руки в колінах. Її голос був тихим, майже дитячим:
— Шарлотто... я боюсь за тебе. Якщо Олівер дізнається, що ти щось пам’ятаєш, або що я… що я була в його кабінеті…
— Я не дозволю, щоб з тобою щось трапилось. Ми маємо бути обережні. Але відтепер ми не самі. Ми — союзниці.
   Дівчина ледь помітно кивнула. На очах її блищали сльози, та вона трималася.
— Що ти збираєшся робити?
— Поки не знаю, — мовила Шарлотта, стискаючи баночку в руці. — Але я більше не дозволю, щоб мене тримали в клітці. Якщо він думав, що може керувати мною, — помилився. Цього разу я почну гру. І цього разу — за своїми правилами.
   Вони перехопили одна одну поглядом — поглядом, у якому було все: страх і гнів, смуток і рішучість. Але найголовніше — віра.
— Зранку ми ще поговоримо, — тихо додала королева. — Але зараз… нам потрібні сили. Завтра почнеться новий етап.
   Анабель підвелася, глибоко вклонилась і мовчки вийшла з кімнати, зачиняючи двері за собою. У тиші, що запала, Шарлотта залишилась одна — але вже не беззахисна. Вперше за довгий час вона почувалася собою. І це була небезпечна правда — для того, хто наважився вкрасти її пам’ять.