Осінній ранок прокидався повільно, м’яке золоте світло ледь пробивалося крізь хмари, надаючи палацу вишуканого сяйва. Повітря було прохолодним і свіжим, а легкий вітерець грався опалим листям, що безтурботно кружляло у дворі. Здавалося, навіть природа затамувала подих перед важливим днем, який обіцяв змінити розмірений порядок.
   Всередині палацу панувала метушлива енергія. Покоївки поспішали коридорами, тримаючи в руках дорогі тканини, вази з квітами чи срібний посуд. Лицарі перевіряли свої обладунки, і час від часу в повітрі лунав дзвін сталі. Слуги ретельно прибирали останні сліди пилу, щоб усе було ідеально для прибуття графа Ханта. У цьому хаосі метушні кожен мав своє завдання, кожен діяв, як частина складного механізму.
   Проте в одній кімнаті цей ритм життя зупинився. Ніколас, із задумливим обличчям стояв перед вікном своєї спальні. Він спостерігав, як слабкі промені ранкового сонця відбиваються від озера, і ніби відчував на собі їхній холодний дотик. Вчорашня ніч залишила в його думках важкий осад – передчуття, яке він не міг пояснити.
   Він відірвався від свого стану, коли у двері постукали. Легкий звук розколов тишу кімнати, повертаючи його до реальності.
— Заходьте! — сказав він, не повертаючи голови.
   Двері відчинилися, і до кімнати обережно увійшла його покоївка, яку він взяв із особняку. Вона виглядала трохи збентеженою, але старанно приховувала свою нервозність.
— Пане Ревелдта, Її Високість бажає бачити вас у великій залі.
   Ніколас обернувся до неї, вдивляючись у її обличчя, наче намагаючись зрозуміти, чи знає вона щось більше, ніж говорить.
— Королева Шарлотта? — перепитав він, у його голосі прозвучала нотка здивування.
— Так, пане. Вона просила, щоб ви негайно прийшли, — відповіла Луіза, намагаючись триматися якомога спокійніше.
— Дякую, що повідомили. Можеш іти, я скоро прийду.
   Жінка коротко вклонилася і швидко вийшла, залишивши чоловіка самого. Він провів рукою по волоссю, глибоко вдихнувши, щоб заспокоїти себе. "Чому вона кличе мене? І що це означає?" Ці питання крутилися в його голові, поки він підходив до гардеробу.
   Він обрав чорний костюм із делікатними сріблястими візерунками, що нагадували зоряне небо. Його строгий крій підкреслював кожну рису його статури, додаючи йому впевненості. До костюма він підібрав білу сорочку, яка сліпуче виділялася на фоні темного одягу, і темно-синю краватку – символ стриманості та серйозності. Одягнувши чорні шкіряні рукавички, він окинув себе поглядом у велике дзеркало. Його відображення випромінювало холодну зібраність, хоча в душі вирувала буря.
   Коли він вийшов у коридор, у його напрямку рухалася знайома постать. Це був Роберт. Його обладунки блищали в ранковому світлі, і він виглядав, як завжди, спокійно та впевнено.
— Доброго ранку, Роберте.
— Доброго, Ніколасе, — відповів лицар, злегка кивнувши. — Я так розумію, тебе теж викликала Її Високість?
— Саме так. Вона хоче, щоб я негайно з’явився у великій залі. А тебе?
— Мене також, — сказав він, на секунду зупинившись у роздумах. — Цікаво, що це за термінова справа?
— Я припускаю, що це якось пов’язано із прибуттям графа Ханта. Її Високість завжди так обережно готується до всіх подій.
— Можливо, і так, але... — Роберт замовк, ніби не наважуючись сказати щось вголос.
— Що "але"? — чоловік звузив очі, намагаючись прочитати вираз його обличчя.
— Я відчуваю, що цього разу щось інакше. Цей виклик... здається мені не таким, як завжди.
   Ніколас мовчки кивнув, поділяючи його тривогу. Вони разом пройшли до великої зали, де їх чекала королева Шарлотта.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Велика зала палацу була сповнена прохолодного ранкового світла, що пробивалося через високі вітражі, малюючи яскраві кольорові візерунки на кам’яній підлозі. Атмосфера напруження витала у повітрі, як невиразна тінь, яку кожен відчував, але ніхто не наважувався озвучити.
   Королева Шарлотта стояла у центрі, її постать випромінювала впевненість і владність. Поруч із нею – Олівер. Але третій чоловік, який стояв по ліву руку від Шарлотти, вивів Ніколаса з рівноваги.
   Це був Христофер. З його пронизливими сірими очима, які здавалися холодними, як зимовий вітер, і ледь помітною самовдоволеною посмішкою, що грала на його губах, він викликав у чоловіка цілу бурю почуттів. Це була саме та людина, яку Ревелдта не очікував побачити тут, ще й у такій близькості до королеви.
— Ваша Величносте, королево Шарлотто, — Ніколас промовив, ледь стримуючи свої емоції. Його голос звучав рівно, але погляд, спрямований на Христофера, був холодним і колючим, як лезо меча.
— Вітаю вас, пане Ревелдта, — спокійно відповіла жінка, злегка усміхнувшись. Вона, здавалось, не помічала напруги між двома чоловіками. — Дозвольте представити вам Христофера, мого нового радника.
   Чоловік на мить застиг, його брови злегка здригнулися. Радник? Христофер?! Це ім’я звучало в його свідомості, як постріл. Його губи стиснулися в тонку лінію, а погляд став ще суворішим.
— Радник, кажете... — холодно промовив він.
— Так, пане Ревелдта, радник, — відповів Христофер, його голос був рівним, але в ньому відчувалася ледь помітна насмішка. Його впевненість і манера триматися викликали у Ніколаса майже фізичне відторгнення.
   Напруга між чоловіками росла, наче наелектризоване повітря перед грозою. Їх погляди зчепилися, і здавалося, що вони готові розпочати бій прямо зараз. Але перш ніж ситуація могла розжаритися ще більше, Роберт, який стояв трохи осторонь, втрутився:
— Ваша Величносте, для чого ви зібрали нас тут? — його голос був спокійним, але у ньому відчувалася спроба зняти напруження.
   Шарлотта, на секунду затримавши погляд на Ніколасі та Христофері, вдихнула глибоко, повертаючи собі увагу присутніх:
— Як ви знаєте, сьогодні до палацу прибуває граф Хант. Разом із ним прибудуть його гвардійці. — її голос звучав владно. — Я хочу, щоб ви, панове, спостерігали за ним і його людьми. Мені потрібна ваша пильність.
— Ви вважаєте, що граф загрожує королівству? — поцікавився Роберт, трохи схиляючи голову.
   Королева задумалася, її погляд на секунду втратив фокус.
— Я не можу бути впевнена у його намірах, але... враховуючи те, що я знаю про нього... — її голос став тихішим. — Граф Хант давно мріяв сісти на трон Блукіндому. І якщо для цього йому доведеться вдаватися до інтриг чи навіть чогось гіршого, я не здивуюся.
— Він здатний на зраду? — запитав Ревелдта.
— Здатний на все, якщо це наблизить його до влади, — відповіла вона, її очі стали холодними, як зимове небо.
   Роберт і Ніколас переглянулися. Обидва чоловіки виглядали зосередженими та рішучими.
— Ми зрозуміли вас, Ваша Величносте, — відповів лицар із твердою впевненістю в голосі.
— Так, королево. Ми зробимо все, щоб ні вам, ні королівству нічого не загрожувало, — додав Ревелдта.
   У великій залі повітря здавалося густішим, ніж зазвичай. Напруга витала в просторі, переплітаючись із тихим шурхотом королеви, що повільно опустилася на трон. Її рухи були граціозними, але водночас владними, як і сам тон.
— Можете бути вільні, — сказала королева. — Всі, окрім Ніколаса.
   Троє чоловіків, що залишали кімнату, кидали на Ревелдту різні погляди. Роберт виглядав збентеженим і стривоженим за свого друга. Його погляд говорив більше, ніж він міг би сказати словами: "Будь обережним". Олівер виглядав холодно нейтральним, але у його очах світилися обережність і обачливість. А Христофер… Його погляд палав тихим вогнем презирства і зловтіхи, наче він із задоволенням чекав, коли Ніколас допуститься помилки.
   Двері зачинилися, залишивши в кімнаті лише двох. Жінка зручно вмостилася на троні, злегка нахиливши голову, наче уважно вивчала чоловіка перед собою. Її губ злегка торкнулася усмішка, схожа на тінь, але в її очах блищав загадковий вогник, який міг обманювати і зачаровувати одночасно.
— Вам щось потрібно від мене, Ваша Величносте? — запитав Ніколас, роблячи крок ближче. Його голос звучав спокійно, але трохи нервовий жест — як він поправив краватку — видавав його внутрішній неспокій. Він ковтнув слину, намагаючись приховати це.
   Шарлотта не відповіла одразу. Вона схилила голову трохи вбік, мов кішка, яка оцінює свою здобич. Її погляд, гострий, мов лезо, пробирався крізь чоловіка, оголюючи найглибші куточки його душі.
— Так, Ніколасе, є одна справа, яка потребує вашої уваги, — промовила вона, нахилившись трохи вперед. Її голос був ніжним, майже мелодійним, але в кожному слові звучала влада. — Мені потрібно, щоб ви стали... на бік графа Ханта.
   Ці слова прозвучали несподівано. Ніколас здригнувся, і в його очах промайнула тінь недовіри.
— На бік графа? Ви хочете, щоб я став вашим... шпигуном? — він ледве вимовив останнє слово, намагаючись знайти підтекст у її прохолодному погляді.
— Саме так, — відповіла вона майже шепотом, але в її голосі відчувалася рішучість, яка не залишала місця для заперечень. — Не думаю, що у вас є інший вибір.
   Королева нахилилася ближче. Її обличчя було тепер на відстані, що здавалась майже небезпечною. Її аквамаринові очі були яскравими і глибокими, ніби океан, що вабить, але водночас загрожує втопити. Він не міг відірватися від них. У цих очах було щось магнетичне, незбагненне. І навіть якщо б Шарлотта не була королевою, він знав, що не зміг би їй відмовити.
   Ревелдта затамував подих, на мить втративши хід думок. Він тільки тепер усвідомив, наскільки її присутність захоплює і лякає його одночасно. Її шкіра була ідеальною, як мармур, а пухкі губи злегка трималися у загадковій усмішці, яка зводила його з розуму.
— Ви мене слухаєте, Ніколасе? — її голос вирвав його з трансу. Він похитнувся, мовби прокинувшись від сну.
— Так... вибачте, що ви сказали?
— Я сказала, що ніхто не має знати про нашу розмову. Ніхто, зрозуміло?
— Так точно, Ваша Величносте, — Ніколас опустив голову, намагаючись знову зібрати свої думки. — Я нікому не розповім.
   Шарлотта відкинулася на спинку трону, дозволяючи собі легкий, майже непомітний усміх, задоволена його відповіддю.
— Можете бути вільні, Ніколасе.
   Чоловік чемно вклонився і повільно вийшов із залу. Його серце ще досі билося швидше, ніж зазвичай.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Коридори палацу були затишно освітлені теплим світлом ламп, але в них віяло якоюсь прихованою загрозою. Ніколас крокував повільно, відчуваючи, як його думки плутаються між собою. Шпигунство. Граф Хант. Королева. А ще ті загадкові п’ять років, що тягнулися за ним тінню, нагадуючи про невирішені справи.
   Коли він проходив повз розкішні двері одного із залів, його погляд зупинився на сцені, яка змусила його напружитися.
   Христофер, той самий чоловік, який змушував його кипіти від ненависті, стояв поруч із покоївкою. Він схилився до неї, шепочучи щось на вухо. Жінка, заливаючись рум’янцем, сором’язливо усміхалася у відповідь. Христофер же виглядав задоволеним собою, і його погляд у цей момент видавав зловтіху, ніби він насолоджувався грою, яку тільки він один розумів.
   Ніколас відчув, як його серце стискається. Це була не ревнощі. Це була ненависть. Він був занадто небезпечним, занадто хитрим, щоб просто фліртувати з покоївкою.
   Ревелдта зібрав усю свою волю в кулак і підійшов ближче. Його постава випромінювала холодну впевненість, але очі були пильними й настороженими.
   Христофер, побачивши Ніколаса, відкинув покоївку, наче вона була зайвою частиною цієї сцени. Його посмішка стала ще самовпевненішою, майже зверхньою.
— Пане Ревелдта, яка несподівана зустріч, — промовив він, його голос був насичений ледь помітною насмішкою.
— Несподівана, але, як завжди, вчасна, — холодно відповів Ніколас, дивлячись йому прямо в очі. — Може, ми поговоримо? У нас багато що є з'ясувати.
   Вони стояли один проти одного, як дві протилежності. Одна розмова могла змінити все. Христофер навіть не встиг зрозуміти, що відбувається, коли пальці Ніколаса вчепилися в його шию.
— Не… так вітають… старих друзів… — хрипло прошепотів він, намагаючись посміхнутися, але його обличчя перекосилося від нестачі повітря. — Не радий… мене бачити...?
— Я взагалі думав, що ти мертвий! — гримнув чоловік, його голос лунав гучним грюком у тиші коридору. — Якого дідька ти повернувся сюди?!
— Перше... відпусти... а тоді поговоримо...
   Ніколас, хоч і з величезним зусиллям, відпустив його. Він зробив крок назад, але його очі залишалися впертими і непримиренними.
— Говори, — коротко наказав він, голос його звучав, наче наказ полководця.
   Христофер, тримаючись за шию, схилив голову, роблячи кілька важких ковтків повітря. Його очі зблиснули, коли на губах з’явилася зухвала посмішка.
— Кха... Знаєш, Ніколасе, було дуже цікаво спостерігати за зміною твоїх емоцій, коли ти мене побачив. Це було… майже кумедно.
— Мене не це цікавить! — чоловік рішуче перервав його, і в його голосі звучала загроза, наче він був за крок до того, щоб знову схопити його за горло. — Скажи, ти працюєш на Олівера?
— У нас взаємовигода.
— Що це означає? — Ніколас зробив ще один крок до нього, зводячи брови і кидаючи погляд, який, здавалось, пробивав людину наскрізь. — Говори прямо, Христофере. У мене немає часу на твої ігри.
— Що нам вигідно працювати разом, — повторив той, цього разу з трохи більш впевненим тоном.
— Ха! Що вас може об’єднувати? Ви обоє — як змії в одному кублі. Хочеш сказати, що ви рятуєте одне одного?
   Христофер зробив паузу. Він наче вагався, але на його обличчі швидко з’явився вираз перемоги.
— Ну, наприклад, те, що ми врятували королеву Шарлотту від твого жахливого плану, Ніколасе.
   Ці слова вдарили по Ревелдті, мов грім серед ясного неба. Його очі звузилися, а обличчя спохмурніло.
— Ви двоє запудрили їй мізки! — вибухнув він. — І тепер ви ще маєте нахабство звинувачувати мене?!
— І що ж ти зробиш, га? Ти нічого не зможеш. Олівер знає, як впливати на свідомість королеви, — його голос звучав саркастично, а очі світилися задоволенням.
   Ніколас відчув, як гнів піднімається в ньому, наче хвиля, готова обрушитися на свого ворога. Його кулаки стискалися, а кров закипала.
— Що ти маєш на увазі?
— О, звісно, я тобі зараз все розкажу, правда? — зухвало відповів Христофер.
— Та як ти… — Ревелдта зробив різкий крок до нього, але не встиг закінчити, як їх перебив несподіваний голос.
— Що тут відбувається?
   Звук голосу, дзвінкий, але сповнений холодного спокою, змусив обох чоловіків різко обернутися. У дверях стояла королева Шарлотта. Її присутність моментально заповнила кімнату, приглушуючи гнів і розпалюючи нову хвилю напруженості. Її аквамаринові очі дивилися на чоловіків із майже крижаною байдужістю, але в них приховувалася небезпека, яку не можна було проігнорувати.
— Ваше Величносте… — Ніколас миттєво схилив голову, намагаючись приховати напруження у своїх плечах.
— Шарлотто, яка приємна несподіванка, — промовив Христофер із ледь помітною усмішкою, його голос був м’яким.
   Королева повільно наблизилася до них, кожен її крок був сповнений впевненості і грації. Вона зупинилася між двома чоловіками, перевівши погляд з одного на іншого.
— Я запитала: що тут відбувається? — повторила вона, цього разу її голос був твердішим.
— Просто розмова, Ваша Величносте, — відповів Христофер, відкинувши своє нервове тремтіння і демонструючи абсолютний спокій.
— Ніколасе? — Шарлотта перевела погляд на Ревелдту, і її очі ставали дедалі холоднішими.
— Так і є, просто розмова, — відповів він, намагаючись не зустрічатися з її поглядом.
   Вона затримала погляд на обох чоловіках, наче вивчаючи їх. Її вираз обличчя залишався незворушним, але в її очах блищала підозра.
— Я сподіваюся, що ваші “розмови” не стануть причиною розколу серед моїх союзників. Чи мені доведеться втрутитися?
   Зала, в якій вони знаходились, наповнилася тишею, що вібрувала, наче струна, готова розірватися. Напруга висіла в повітрі, як грозова хмара, яка тільки чекала моменту, щоб вибухнути блискавкою. Шарлотта стояла перед двома чоловіками, її постава була впевненою, але в її очах блищав ледь помітний вогонь роздратування.
— Ну звісно... — холодно і злісно видихнула вона, ковзаючи поглядом між Ніколасом і Христофером. — Займайтесь чим хочете, але щоб більше не влаштовували свої вистави у палаці. Вам зрозуміло?
— Як накажете, Ваша Величносте! — одночасно вигукнули обидва чоловіки.
   Христофер посміхнувся хитро, його очі блиснули крижаною насмішкою.
— Завжди приємно обговорювати нагальні питання, навіть якщо їх суть не завжди зрозуміла, — саркастично сказав він, перш ніж повернутися і спокійно залишити кімнату. Але, виходячи, він на мить озирнувся, кидаючи швидкий і зухвалий погляд на Ніколаса.
   Той погляд підкинув ще одну іскру в палючий гнів Ревелдти, але він стримав себе.
— А вам, Ніколасе, слід було вже почати готуватись, — сказала Шарлотта, її голос змінився, тепер він звучав з легкою насмішкою, хоча в ньому читалася тривога. Її слова були двозначними, немов вона говорила не лише про очевидне.
— Я знаю, королево Шарлотто, — тихо відповів він, намагаючись зберігати зовнішній спокій. Але всередині нього все кипіло. Її присутність була наче полум'я — він хотів підійти ближче, але знав, що може обпектися.
   Королева спостерігала за ним, її погляд був проникливим, але в ньому виблискувала якась дивна м'якість, яку вона намагалася придушити.
— Це прекрасно, що ви знаєте, — відповіла вона, а її голос набув нового тону — впевненого, але в ньому була прихована емоція, яку важко було розгадати. Її очі зупинилися на Ніколасі, і в них відображалася боротьба. Вона вагалася між довірою та підозрою, між бажанням і страхом. — Я сподіваюся, що ви мені не зрадите.
   Її слова були наче крижані голки, які пробивалися крізь захист Ніколаса. Він відчув, як його серце стислося, але він не здався.
— Що ви, я ніколи би… — почав він, але раптово слова застрягли у нього в горлі.
   Його рука мимоволі потягнулася до її талії, немов це був неусвідомлений рух, продиктований серцем, а не розумом.
   Шарлотта застигла, її очі широко розкрилися. Відчуття його долоні на її талії було несподіваним, але водночас… дивно знайомим. Її тіло напружилося, проте вона не відразу відштовхнула його.
   Ніколас, відчуваючи її тепло, дивився на неї так, наче час зупинився. Його золотисті очі поглинали її повністю.
— Королево… — прошепотів він, навіть не помічаючи, як його голос затремтів.
   Шарлотта, втупившись у нього, відчула, як перед її очима раптово промайнули спогади. Бал у палаці… її брат, король Фрідріх, представляє їй чоловіка, який стане її вчителем французької. Його усмішка, яка тоді здавалася такою щирою. Легкий поцілунок її руки, який змусив її серце забитися швидше. Але ці спогади були, ніби заплутані нитки — яскраві моменти зникали так само швидко, як з’являлися.
   Вона різко повернулася до реальності. Вирвавши свою руку зі стиску Ніколаса, вона зробила крок назад.
— Ніколи більше не торкайтесь мене… — сказала Шарлотта, і її голос прозвучав як холодне лезо, що розрізає повітря. Її очі горіли роздратуванням і… розчаруванням.
   Ніколас застиг, його рука повисла в повітрі, наче обірваний шнурок. Його серце стиснулося від її слів. Він не міг зрозуміти, чому зробив цей крок, але тепер відчував усю глибину своєї помилки.
— Королево, я… — він спробував щось сказати, але слова застрягли у його горлі, як незакінчене зізнання.
   Шарлотта підняла голову, і її погляд був таким, що будь-який інший чоловік упав би перед нею на коліна. Але Ніколас тільки стояв, відчуваючи, як її слова пробивають його наскрізь.
— Ніколи, — повторила вона, її голос став ще твердішим.
   Вона різко розвернулася і пішла, залишаючи його наодинці зі своїм болем. Її постава була гордою, але кожен її крок віддавався у її серці важким ударом.
   Ніколас стояв нерухомо, спостерігаючи, як її силует зникає за дверима. Його серце було охоплене болем, а думки були сповнені жалю і розгубленості. Він зрозумів, що зробив щось незворотне, і відчув, як тонка нитка, яка з’єднувала їх, мало не порвалася.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

    Королівські покої Шарлотти завжди здавалися їй прихистком від зовнішнього світу, але цього разу навіть їх затишна атмосфера не могла вгамувати бурю, що вирувала в її серці. Просторий зал, наповнений приглушеним світлом, тепер здавався їй холодним і віддаленим, наче відображення її власних думок.
   Вона підійшла до великого вікна, зупинившись, щоб спертися на оксамитову підставку, і вдивлялася у панораму палацових садів. Зазвичай сад був для неї символом гармонії та порядку: акуратно підстрижені кущі, яскраві сині троянди, які були гордістю палацу. Але цього разу все здавалося розмитим. Її погляд ковзнув кудись у глибину, за межі реального, ніби шукаючи відповідей серед дерев і кущів.
   Думки Шарлотти були мов заплутаний клубок ниток. Щойно вона торкалася одного спогаду, з нього виринали інші, ще більш незрозумілі та суперечливі. Чи могла вона справді знати Ніколаса раніше? Його золотисті очі, його дотик, що викликав хвилювання, здавалися дивно знайомими, і водночас чужими. Але що це означало? Чому її серце калатало так сильно кожного разу, коли вона згадувала його?
   Вона провела рукою по своєму зап'ястку, ніби намагаючись стерти відчуття, яке залишилося від його обіймів. Тіло пам'ятало те, що розум намагався забути. Але ці думки не давали їй спокою.
   Раптом у кімнаті відчинилися двері, і всередину зайшов Олівер. Його присутність завжди приносила їй відчуття надійності, але сьогодні навіть він не міг заспокоїти її внутрішню бурю.
— Моя королево, щось сталося? — запитав чоловік, його голос був тривожним, а погляд пильно спостерігав за її обличчям.
   Шарлотта відвела очі від вікна, спершу не відповідаючи. Її руки нервово стислися, і вона вдихнула глибше, намагаючись знайти правильні слова.
— Я… я не знаю, Олівере, щось дивне зараз відбулося… — нарешті промовила вона, і її голос звучав тихо, наче вона боялася своїх власних слів.
— Що саме? Ви можете мені розповісти, — наполіг він, роблячи крок ближче до неї. Його очі звузилися, і на обличчі читалася щира турбота.
— Я ніби щось згадала… — прошепотіла вона, її голос наповнився невпевненістю.
— Що ви згадали? — Олівер різко випрямився, а його голос напружився. Він відчув, як хвиля тривоги охопила його.
— Бал… Короля Фрідріха… і Ніколаса… — сказала вона, її голос затих, а очі наповнилися сум'яттям. Вона притисла руку до грудей, немов намагаючись приборкати хаос емоцій, що закипали всередині.
   Олівер застиг. Його обличчя спохмурніло, і в його очах з’явився тіньовий блиск гніву та тривоги.
— Неможливо… — прошепотів він, але його слова прозвучали, мов грім. Він стиснув кулаки, намагаючись зберігати зовнішній спокій, але його нервозність була очевидною.
   Чоловік опустив голову, щоб приховати емоції, які вирували в його душі. Він зробив усе, щоб стерти цього чоловіка з її минулого, щоб вона забула про нього, щоб він залишився лише тінню в її спогадах. Але тепер… все це могло зруйнуватися.
— Я була із ним знайома? — запитала Шарлотта, її голос був тихим, але в ньому звучала тривога, змішана з надією.
   Олівер вдихнув, намагаючись знайти правильні слова.
— Ні, не була, моя люба… Це просто гра вашої уяви, — відповів він, наближаючись до неї і обійнявши за плечі.
   Королева на мить завмерла, розглядаючи його обличчя.
— Справді? — прошепотіла вона, її голос наповнився сумнівом.
   Чоловік нахилився ближче, його пальці м'яко торкнулися її зап’ястка. Його погляд був глибоким і майже гіпнотичним, наче він намагався переконати її не лише словами, а й силою свого волевиявлення.
— Давайте краще я принесу вам ваш улюблений чай із незабуток? — запропонував він, намагаючись змінити тему.
   Шарлотта задумливо подивилася у його очі. Вона відчувала втому від цих думок, які роздирали її душу.
— Гаразд, але не зараз, — відмовилася вона, трохи відступивши від нього.
— Чому? — Олівер спробував заперечити, але вона його зупинила.
— Скоро має прибути граф Хант, а після цього чаю я завжди хочу спати, — відповіла вона з твердим тоном.
— Але… — почав він, але Шарлотта обірвала його.
— Я сказала пізніше, значить пізніше. Чи ви мене не почули? — її голос став різкішим, а погляд холодним.
— Почув, королево...
— От і добре. А зараз можете йти, я хочу побути наодинці, — її слова прозвучали владно, не залишаючи йому жодного вибору.
— Як скажете, — відповів Олівер і, трохи зволікаючи, відчинив двері й вийшов, залишаючи її на самоті.
   Шарлотта опустилася в крісло біля вікна, задумливо дивлячись у далечінь. Її серце розривалося між суперечливими емоціями. Спогади про Ніколаса накочувалися хвилями, немов намагалися стерти будь-який здоровий глузд.
   Її душа була сповнена сумнівів. Що це? Спогади чи уява? Вона бачила його очі, відчувала тепло його дотику, ніби він був частиною її життя. Але як це можливо? Чи була вона здатна довіряти йому після всього? Чи, можливо, це була пастка, створена її власним серцем?
   Шарлотта вдихнула глибоко, притиснувши руки до грудей. Її сила і впевненість здавалася незламною для всіх, але сьогодні вона сама відчувала себе тендітною, як пелюстка синьої троянди в її саду.

                               ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Зала палацу здавалася справжнім театром напружених емоцій, де кожна деталь, кожен рух і погляд учасників стали невід'ємною частиною великої гри. Вогні свічок мерехтіли, мов примари, у напівтемряві зимового вечора, створюючи ефект загадковості. Світло кришталевого люстра пробивалося крізь тіні, відбиваючись від холодного мармуру та золотої інкрустації трону, який стояв на своєму величному подіумі, мов мовчазний свідок цієї драми.
   Королева Шарлотта стояла посередині залу, немов статуя, велична та непорушна, хоча всередині неї вирували емоції. Її аквамаринові очі пильно спостерігали за дверима, мов чекали сигналу до бою. Її серце калатало, змішане з невідомістю та тривогою. Вона відчувала, що цей вечір стане переломним моментом, хоча ще не знала, чи буде це на її користь.
   Раптом масивні двері залу повільно відчинилися, і всередину ввійшов граф Хант. Його хода була впевненою, а фіолетовий костюм, оздоблений золотими нитками, додавав його фігурі ще більшої аристократичності. Кожен його крок лунав, мов виклик. Тиша в залі стала майже відчутною, і кожен присутній затамував подих. Хант зупинився перед королевою та вклонився — низько, але не надто, ніби даючи зрозуміти, що його жест більше формальність, ніж вираження справжньої покори.
— Графе Ханте, — заговорила Шарлотта. Її голос був спокійним, але за цим спокоєм відчувалася прихована тривога. — Я рада вас бачити цього вечора. Що привело вас до моїх володінь?
— Моя королево, — його голос звучав глибоко та впевнено, як грім серед тихої ночі, — Я прийшов заявити про свої права.
   Жінка ледь нахилила голову, мовби пронизуючи графа поглядом. Її обличчя зберігало бездоганну маску королівської холодності, але в її очах промайнула іскра здивування.
— Права? — запитала вона, стискаючи руки за спиною. — І які саме права ви маєте на увазі?
— На трон королівства Блукіндома, Ваша Величносте, — відповів граф без тіні сумніву в голосі.
   У залі запала гнітюча тиша. Ці слова були мов кинуте на скло каміння. Ніколас, який стояв неподалік, рвучко вдихнув, і його золотисті очі звузилися. Він ледь помітно напружився, мов перед боєм.
— Що ви маєте на увазі, графе Ханте? — обурено вигукнув лицар Роберт, виступаючи вперед. Його голос був різким, як меч, і в очах читалася тривога.
— Все просто, сер Роберте, — граф обернувся до нього, ледве стримуючи посмішку. — До коронації залишаються ще три місяці. А отже, будь-який гідний кандидат має право заявити свої претензії. І я... саме той кандидат.
— Це абсурд! — обурення лицаря проривалося крізь кожне його слово. Він зробив крок уперед, але зупинився, коли Шарлотта простягнула до нього руку, мов наказуючи мовчати.
— Ваші претензії звучать голосно, графе, — промовила вона, і її голос був крижаним. — Але чи є у вас докази, що ви справді заслуговуєте на цей трон?
   Граф нахилив голову, ніби приймаючи виклик. Його губи торкнула легка, майже поблажлива посмішка.
— Пані, мої дії говорять більше, ніж слова. Але зараз я прошу лише про справедливу можливість довести свою гідність.
— І як саме ви збираєтеся це зробити? — голос Шарлотти ледь здригнувся, але вона швидко відновила контроль. Її очі пильно вдивлялися в обличчя графа, шукаючи щонайменшої слабкості.
   У цей момент виступив Ніколас. Його постать виділялася серед присутніх, а голос був несподівано спокійним і твердим:
— Королево, я гадаю, граф заслуговує на шанс. Його слова слушні.
— Ніколасе! — голос Роберта підвищився, його обличчя зрадило здивування. — Що ти говориш?
   Королева ступила до нього, її погляд був повен нерозуміння. В грудях розгорівся гнів, але десь у глибині душі вирувала образа. Вона сподівалася, що Ніколас стане її союзником у цій ситуації, а натомість він став на бік графа.
— Я лише вважаю, що справедливість має бути дотримана, — відповів Ніколас, і його голос був тихим, але рішучим. Він дивився прямо їй у вічі, не відводячи погляду.
   Шарлотта відчула, як її руки мимоволі стиснулися в кулаки. Її серце калатало, а розум кричав, що це зрада. Але зовнішньо вона залишалася непохитною.
— Як знаєте, — холодно промовила вона, і її голос був твердим, мов крига. — Але пам’ятайте, Ніколасе, вибір має наслідки.
   Її слова були різкими, мов удар батога. Ніколас на мить опустив очі, але потім повернувся до графа, висловлюючи свою підтримку жестом руки на його плечі.
   Шарлотта стояла одна, відчуваючи, як стіни зали ніби стискаються навколо неї. Її погляд затуманився слізьми, які вона швидко витерла, щоб ніхто не помітив. Зрада Ніколаса була гіркою, мов отрута. В її грудях горів суміш гніву, болю та розчарування.
   Дощ за вікном ставав усе сильнішим, ніби відображаючи бурю в серці королеви. Вона намагалася тримати обличчя, але її погляд все ж відбив тугу. Відчувалося, ніби зала палацу стала сценою, на якій розігралася трагедія, і всі присутні були лише глядачами цієї сумної вистави.