У палаці Блукіндом, оповитому осінньою меланхолією, кожен куток здавався проникнутим тишею й важким повітрям. Ніколас, заглиблений у свої думки, сидів у палацовій кухні разом з лицарем Робертом та покоївкою Анабель. Світло каміну огортало приміщення теплим сяйвом, відбиваючись на мідних казанах і керамічних тарілках, створюючи ілюзію затишку, якого чоловік не відчував уже багато років.
   Минуло декілька днів після похоронів короля Фрідріха, старшого брата принцеси Шарлотти. Їхній голосний відгомін ще не вщух у коридорах палацу, а розмови про те, хто ж стане наступним правителем, кипіли з новою силою. Для Ніколаса це питання не мало жодного значення. У його серці була лише одна королева — Шарлотта. Але її відсутність перетворила кожен його день на болісне нагадування про втрату.
   На кухні панував запах свіжоспеченого хліба та трав’яного чаю. Кухарі метушилися навколо, готуючи страви для майбутнього бенкету, але їхній веселий шепіт здавався далеким. Ніколас, обіймаючи чашку гарячого чаю, дивився на вогонь, відчуваючи, як теплі хвилі огортають його холодну душу.
— Цікаво, хто тепер сяде на трон? — Анабель, притулившись до столу, порушила мовчання.— Роберте, ти, певно, щось чув про це?
   Лицар, розглядаючи темну рідину у своїй чашці, зітхнув.
— Чув, що троюрідний брат короля, граф Хант, висловив свої амбіції. Кажуть, він має сильну підтримку серед дворян. Але не знаю, чи цього достатньо, щоб обійняти трон.
— Але ж Шарлотта була б ідеальною королевою, — промовив чоловік тихо, ніби боявся, що його слова розіб’ють тишу навколо. У його голосі звучала така туга, що Роберт і Анабель мимоволі обмінялися сумними поглядами.
— Минуло вже п’ять років… — сказала вона з сумом, але впевнено. — Ми повинні прийняти той факт, що вона не повернеться.
   Ніколас відвів погляд, опустив голову і почав неквапливо водити пальцем по краю чашки.
— Я знаю, — його голос став ще тихішим, майже шепотом. — Але її присутність усе ще живе в моєму серці. Її голос, її сміх... вони завжди поруч. Я не можу забути.
— Тоді поясни, Ніколасе, чому ти шукав втіхи в іншій жінці? — слова Роберта пролунали як удар, холодний і жорстокий.
— Це була помилка, велика помилка, — відповів він із відчуттям провини, що проникало кожне слово. — У ту ніч я просто хотів забутись, знайти хоча б трохи тепла, щоб сховатися від цієї крижаної пустоти всередині. Але це не принесло спокою. Навпаки, я тільки віддалився від самого себе.
— Ти не можеш постійно тонути у своєму смутку, — сказала Анабель з легким роздратуванням, перериваючи мовчання. — Життя продовжується. Шарлотта, якби вона була тут, не хотіла б, щоб ти зруйнував себе через минуле. Ти повинен знайти сили жити далі, для себе, для свого майбутнього.
— Майбутнього? Що це за майбутнє без неї? Її очі були моїм світлом, її сміх — моєю музикою. Як можна далі жити, якщо моє серце поховане разом із минулим?
— Ми всі втрачаємо когось, кого любимо. Але ти ще тут. Ти можеш створити щось нове. Відкрий своє серце для цього світу. Відпусти те, що вже не повернеться.
   Роберт похитав головою, втрутившись:
— Анабель має рацію. Якщо ти продовжуватимеш триматися за минуле, то ніколи не зможеш побачити, що тебе чекає попереду. А раптом усе зміниться? Що, як Шарлотта…
— Шарлотта пішла, Роберте, — різко перебив його Ніколас, і в його голосі прозвучав біль, що стримувався п’ять років. — Я знаю це. Вона, можливо, мертва… Або ж живе десь там, але вже без мене. Її образ усе ще зі мною. Я тримаюся за нього, бо більше нічого в мене не залишилося.
   У кімнаті запанувала тиша. Лише потріскування дров у каміні нагадувало про те, що час іде. Але навіть у цій тиші була надія. Тепло кухні, тихий аромат осіннього листя за вікном — усе це було наче ниточка, яка могла б допомогти Ніколасу повернутися до життя. Ще не сьогодні. Але, можливо, колись.
   Кухню огорнув несподіваний шум. Двері злегка хиталися, як під тиском вітру, але звуки, що долинали ззовні, були занадто людськими — гамірливі, схвильовані голоси. Це порушило затишну атмосферу кімнати, сповненої тріскоту каміну та ароматів випічки. Анабель першою зреагувала, її очі широко розкрилися.
— Що там відбувається? — запитала вона, нервово стискаючи рушник у руках.
   Роберт напружився, поклавши чашку чаю на стіл, вивчаючи звук за дверима. Ніколас мовчав, але його серце завмерло. Щось у цьому шумі видавалося йому знайомим, та водночас тривожним.
— Зачекайте тут, — промовив лицар, але чоловік підняв руку, перериваючи його.
— Ні. Я сам подивлюся.
   Коли він підійшов до дверей, холодний осінній вітер прошмигнув усередину, несучи із собою запах прілого листя. Ніколас відкрив двері й побачив високого чоловіка у чорному. Той стояв, мов тінь, обрамлений слабким світлом від ліхтарів коридору. Його очі горіли, ніби всередині була іскра, що не згасала навіть у темряві.
— Хто ви? Що вам потрібно?
   Таємничий незнайомець повільно усміхнувся, ніби його вразила сміливість цього чоловіка. Його слова лунали низько й чітко:
— Принцеса Шарлотта повернулася.
— Що?! — вигукнула Анабель, що вже стояла поруч із ним. — Що ви сказали?
— Вийдіть на королівський двір. Ви все побачите самі, — незнайомець різко розвернувся і пішов.
   На мить у кімнаті запанувала глибока тиша. Їх серця завмерли. А тоді, немов за сигналом, усі троє кинулися до виходу, їх ноги поспішали швидше, ніж вони самі могли усвідомити. Ніколас відчував, як його серце шалено б'ється у грудях, передчуття змішувалося з надією, яка, здавалося, ось-ось вибухне.
   На королівському дворі панувала дивна, напружена тиша, змішана зі схвильованими голосами натовпу, який уже зібрався навколо. У самому центрі стояла розкішна карета, прикрашена золотими візерунками та гербом, який колись належав королівству. Вони наблизилися, повільно протискаючись крізь людей.
   Дверцята карети відчинилися, і з неї ступила жінка, від вигляду якої у Ніколаса перехопило подих. Її витончені риси обличчя, синє, мов нічне небо, волосся, що спадало на плечі, і холодний блиск аквамаринових очей — усе вказувало на те, що це була Шарлотта. Але щось було не так. Її погляд, раніше такий теплий та ніжний, тепер нагадував лід, що не розтане навіть під сонцем.
   Позаду неї з карети вийшов чоловік. Його золотисті очі світилися, мов полум’я, і в кожному його русі відчувалася сила й упевненість.
— Шарлотто… — тихо промовив він, коли вони підійшли ближче. — І, Олівер?
   Але до того, як він зміг доторкнутися до неї, чоловік із золотистими очима зробив крок уперед і перехопив його руку, стискаючи її так, що можна відчути біль.
— Не смій торкатися до королеви Шарлотти, — холодно сказав він.
— Королеви? — Ніколас здивовано подивився на нього, а потім на жінку. — Шарлотто, це ти? Це правда ти? Я чекав на тебе всі ці роки…
   Шарлотта на мить зупинилася, її холодний погляд ковзнув по його обличчю. А потім вона промовила слова, які пронизали Ніколаса, мов кинджал:
— Як ви смієте звертатися до мене на «ти»? Хто ви такий?
— Що?! — він не вірив своїм вухам. — Шарлотто, це я, Ніколас Ревелдта! Ти що, не впізнаєш мене?
   Олівер обійняв її за талію, а вона навіть не зрушила. Її обличчя залишалося байдужим.
— Ви помиляєтеся, пане. Я — Шарлотта Шарль-Штеффек, майбутня королева Англії. І з вами я ніколи не була знайома.
   Ніколас завмер. Він відчував, як земля вислизає у нього з-під ніг. Її слова, її холодний погляд — усе це розбивало його серце. Він спостерігав, як вона, поруч із підлим Олівером, пройшла повз нього до палацу.
— Як же так… — прошепотіла Анабель, стоячи поруч із ним.
   Роберт похитав головою:
— Це неможливо. Вона не могла просто забути все, що було. Хтось примусив її це зробити. Або вона втратила пам’ять.
— Олівер, — прошепотів Ніколас, його голос наповнився гнівом. — Це все його рук справа. Він забрав її пам’ять, забрав її серце… Але я це так не залишу.
— Вона повернулася, і це вже багато. Ми маємо зрозуміти, що з нею сталося.
— Ти справді думаєш, що це все просто так? — втрутився лицар. — Що Олівер тут випадково? Він усе підлаштував.
— Але як? — перепитала Анабель. — І навіщо?
— Щоб знищити королівство. І показати Ніколасу, що Шарлотта більше не належить йому.
— Вона не "належала" мені, — з роздратуванням кинув чоловік. — Вона завжди була вільною у своєму виборі. Але те, що сталося зараз — це не вибір. Це щось інше.
   Його голос ставав усе впевненішим. Він підняв очі, і в них уже не було відчаю. Лише рішучість.
— Я поверну її.
— І як ти це зробиш? — Роберт схрестив руки на грудях. — Вона навіть не пам’ятає тебе.
— Тоді я змушу її згадати.
   Покоївка підійшла ближче, її обличчя було наповнене сумішшю жалю й співчуття.
— Це буде небезпечно, Ніколасе. Якщо Олівер і справді стоїть за цим…
— Мені байдуже. Я знайду правду. І поверну ту, кого кохаю.
— Гаразд, — зітхнув лицар. — Ми з тобою. Але нам потрібен план.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Королева Шарлотта крокувала коридорами палацу із непохитною гідністю, тримаючись рівно, мов статуя, створена з мармуру. Її елегантна синя сукня, вишита срібними нитками, неначе підкреслювала її велич та благородство. Під її кроками глухо відлунювали кам'яні плити, а всі слуги, мов зачарований, стежив за нею. Її постать випромінювала силу, однак в її очах ховалася якась невловима тінь, яку ніхто з присутніх не міг розгледіти.
   Олівер йшов поряд. Його рука міцно обхопила її лікоть, і це був не просто жест підтримки — це був знак володіння. Його постава випромінювала впевненість, а легка усмішка на вустах нагадувала про те, хто зараз стояв поряд із королевою. Він дивився прямо, мовби нехтуючи всім навколо, окрім Шарлотти.
   Дворецькі та покоївки, вдягнені у свої найкращі вбрання, вишикувалися вздовж коридору. Їхні обличчя випромінювали шанобливість, але у деяких очах можна було помітити й сльози радості. Відлуння привітань та оплесків заполонило весь палац, створюючи атмосферу, схожу на казковий сон.
   Вони увійшли до королівської спальні — простору, наповненого теплом свічок, запахом свіжих квітів і чарівним блиском кришталевих люстр. Золоті обрамлення на стінах віддзеркалювали полум'я, додаючи кімнаті відчуття затишної величі.
   Шарлотта повільно опустилася на край м'якого ліжка, покритого шовковим покривалом. Вона провела рукою по тканині, ніби намагаючись переконатися, що все це — реальність. Її очі на мить закрилися, і вона зробила глибокий вдих.
— Ти втомилася, моя люба, — тихо сказав Олівер, опустившись перед нею на одне коліно. — Це був довгий день.
— Так...
   Вона повернула голову до вікна, з якого видно було сонячне світло, що осяяло королівський двір. На мить у її пам’яті спалахнув образ — темне волосся, глибокі очі, голос, який промовляв її ім’я...
— Хто він? — раптом запитала королева. — Ніколас Ревелдта...
   Як тільки вона промовила це ім’я, її серце різко стислося. Шарлотта схопилася за груди, намагаючись глибоко вдихнути. Її обличчя зблідло, а пальці безсило впали на покривало.
   Олівер миттєво підхопився й схопив її за плечі, обережно підтримуючи.
— Шарлотто! Все добре?
— Це ім’я… — тихо промовила вона, ледве дихаючи.
— Ти не повинна згадувати. Він зрадник.
— Зрадник?
   Олівер кивнув і обережно сів поруч із нею, не випускаючи її руки.
— Так. Він, разом із твоїм братом, хотів позбавити тебе трону. Вони плели змову за твоєю спиною. Хотіли тебе вбити.
— Вбити?
— Вони ніколи не хотіли, щоб ти повернулася, — продовжив Олівер, і в його голосі забриніла ненависть. — Але я врятував тебе. Я завжди буду поруч, моя королево.
   Він взяв її за підборіддя, змушуючи подивитися прямо в його очі. Їхній золотий блиск заворожував, і Шарлотта на мить відчула себе наче під гіпнозом.
— Пообіцяй мені, що ти більше не будеш довіряти йому. Якщо ти знову його зустрінеш, ти повинна бути жорстокою. Не дозволяй йому впливати на тебе.
— Я… я обіцяю.
   Чоловік задоволено посміхнувся й піднявся.
— А тепер я заварю тобі твій улюблений чай. Ти повинна відпочити, моя люба.
   Шарлотта кивнула й намагалася усміхнутися, але ця усмішка вийшла слабкою.
   Коли двері зачинилися за Олівером, вона провела рукою по своїй скроні. Її серце все ще билося швидко, а в голові звучав голос… "Ніколас Ревелдта..."
  Це ім’я не залишало її в спокої. І чим більше вона намагалася позбутися його, тим сильніше воно закарбовувалося в її пам’яті. В її грудях зростало відчуття, що Олівер щось приховує. Але що?
   Шарлотта притулилася до подушки, намагаючись заспокоїтися. Її очі поступово закривалися, але сон був неспокійним, і навіть у снах її переслідували ті самі очі — глибокі й тривожні.
   Двері королівської спальні повільно зачинялися за Олівером, коли його обличчя, що досі осяювалося приємною усмішкою, раптово змінилося. Світло доброзичливості згасло, залишаючи місце холодній жорстокості. Його золотисті очі, які щойно сяяли теплом і любов’ю, тепер темніли, немов хмари, що збираються перед бурею.
   Він зупинився на мить, ніби зважуючи свої наступні кроки. Його голос, який раніше звучав лагідно й турботливо, тепер набув металевого відтінку.
— Ніколас… — прошепотів він, ніби це ім’я саме по собі викликало у нього відразу. — Ти знову намагаєшся втрутитися у мої справи… Але цього разу я не дозволю тобі завадити.
   Його пальці нервово стиснулися в кулаки, а потім розслабилися. Він розвернувся й широкими кроками вирушив коридором. Темно-сині штори, що закривали вікна, створювали ілюзію отрути, що стікала по стінах, відбиваючи його внутрішній стан.
   Його постать здавалася привидом, що нишпорить по палацу. З кожним кроком його обличчя ставало все холоднішим, мов маска, що ховає істинні емоції. Олівер попрямував до кухні, але не заради того, щоб лише заварити чай для Шарлотти. Там його чекав інший план.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Як тільки двері кухні відчинилися, його погляд зустрівся з Ніколасом. Той стояв, спершись на мармурову стільницю, ніби вже давно його очікував.
— Навіть не привітаєшся? — його голос пролунав з ноткою іронії.
   Олівер зупинився лише на мить. Його погляд, холодний і неприязний, прослизнув по фігурі брата.
— У цьому немає необхідності, — сухо відповів він і пішов до чайника, демонстративно ігноруючи його присутність.
   Але той не збирався мовчати.
— Скажи, як ти примудрився так швидко завоювати довіру принцеси? Чи, може, вона просто не пам’ятає, як ти — зрадник — стояв по інший бік барикад?
    Олівер не відповів одразу. Він повільно налив у чайник води, включив плиту й нарешті повернувся до брата. Його очі блищали хитрим блиском.
— О, ти навіть не уявляєш, як усе було просто. По-перше, — його голос став глузливим, — Вона вже не твоя принцеса. Вона моя королева.
   Усмішка з обличчя Ніколаса зникла. Чоловік стиснув кулаки, його пальці побіліли від напруження.
— По-друге, — продовжив він, крокуючи до нього ближче, — Я не лише розповів їй про твої “подвиги”, а й переконав, що ти — найбільша загроза її трону.
— Ти брешеш! Вона не могла повірити тобі!
— Повірила. І навіть більше… Вона дозволила мені залишитися поруч із нею. Довіритися мені.
   Його голос перетворився на шепіт, що був подібний до шипіння змії.
— Я обіймав її, торкався до її тіла, відчував її тепло… Чув, як вона шепоче моє ім’я…
    Ці слова були останньою краплею. Ніколас ринувся на брата, схопивши його за горло. Його хватка була міцною, пальці стискали тканину сорочки, і лють відбивалася в кожному русі.
— Як ти посмів?! Як ти смів навіть торкнутися її?!
— Посмів?... Ха! П’ять років, Ніколасе!... Де ти був усі ці п’ять років? А я був тут... Я піклувався про неї...
   Олівер ледве говорив через стискання горла, але з кожним словом він вкладав ще більше отрути.
— Думаєш, між нами нічого не було? Думаєш, я лише чекав? О, ні… Вона давно моя.
   Очі Ніколаса спалахнули червоним вогнем. Його рука міцніше стиснула горло брата, поки той почав хрипіти. Його лють стискала його нутрощі, змушуючи його майже перетнути ту тонку межу, за якою лежить смерть. Але щось глибоко всередині не дозволило йому це зробити.
   Його пальці поступово розслабилися, і Олівер зірвався на підлогу, хапаючи ротом повітря.
— Хотів мене вбити, братику? — прохрипів він, підводячись із підлоги витираючи шию. — Як зворушливо.
— Ти заслуговуєш на це.
   Олівер засміявся. Його сміх звучав неприродно, майже маніакально.
— О, як це чудово! Але знаєш, — він нахилився до Ніколаса, його голос знову став шиплячим, — Ти перший її зрадив.
— Що?... Звідки ти...
— У мене свої джерела інформації. Ну, і я тебе можу привітати. Вона вагітна від тебе.
— Що?! — очі Ніколаса розширилися.
— Вже останній місяць. Але ти, як завжди, десь блукав у своїх “геройських справах”, а не був поруч.
   Олівер посміхнувся, підняв тацю з чаєм і повільно вийшов із кухні, залишаючи Ніколаса сам на сам із думками. Той застиг, поглинений хаосом у власному серці, де змішалися лють і нестерпний біль.
— Що тепер робити? — це питання, наче отрута, впивалося в його душу.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Осінній вечір опустився на королівський сад м’яким золотим сяйвом останніх променів сонця. Повітря було пронизане легким холодком, що змішувався з ароматами троянд і вологої землі. Листя на деревах переливалося різними відтінками червоного, жовтого та помаранчевого, створюючи чарівну палітру осінньої природи.
   Королева Шарлотта, вбрана у витончену сукню кольору шампанського, дозволила собі мить відпочинку у цьому чарівному куточку. Її думки, які весь день перепліталися з турботами королівства, поволі розчинялися у спокої. Вона сиділа на лавці біля фонтану, слухаючи тихий шум води й шелест листя.
   Після того, як Олівер приніс їй улюблений чай із пелюсток незабудки, вона легко заснула під мелодію природи. Її обличчя відбивало спокій і водночас якусь тінь невідомого суму.
   Коли королева прокинулася, її серце наповнилося дивною легкістю, немов важкі ланцюги впали з душі. Вона вирішила пройтися садом, аби ще більше відчути гармонію природи. Її пальці злегка торкалися пелюсток квітів, які росли вздовж доріжки, а погляд ловив кожну дрібницю: маленькі краплини роси на листках, переливи сонця в синіх трояндах, що гордо стояли на клумбах, мов коштовності.
   Шарлотта зупинилася біля одного з кущів. Її погляд прикував до себе дивовижний синій бутон троянди. Вона простягнула руку, доторкнулася до нього кінчиками пальців і вдихнула його аромат. Її очі мимоволі заплющилися, а на губах з’явилася легка усмішка.
   Проте це умиротворення тривало недовго. Її увагу привернув чоловік, який стояв неподалік, у тіні величного дуба. Його висока постать, міцна і водночас витончена, була нерухомою. Його обличчя, освітлене останніми променями сонця, виражало водночас тугу та спокійну рішучість.
   Шарлотта затримала погляд на ньому, відчуваючи дивне змішання почуттів. Здавалося, що вона знала цього чоловіка, хоча їхні зустрічі раніше були скороминущими. Її серце стислося, коли їхні очі зустрілися. Його погляд був глибоким, майже болісним, але сповненим якоїсь магічної теплоти.
   Він повільно рушив до неї, не зводячи з неї очей. Його кроки були плавними. Жінка стояла на місці, тримаючи в руці синю троянду, яка раптом здалася їй важчою, ніж є насправді.
— Ваша Високість, королево Шарлотто, — чоловік зупинився за кілька кроків від неї і чемно вклонився. — Для мене честь зустріти вас тут. Ви, як завжди, прекрасні, — його голос звучав низько, майже оксамитово, з легким відтінком суму.
— Дякую вам, — відповіла вона, трохи нахиливши голову. Її голос був спокійним, але у ньому відчувалася обережність. — Ви ж... Ніколас Ревелдта, так?
— Так, це я.
— Вибачте за мою відвертість, але я досі не розумію, що саме ви хотіли сказати сьогодні вранці. Ваші слова були… досить несподіваними.
— Ви маєте на увазі моє зізнання?
   Шарлотта підняла підборіддя, її погляд став пильним і навіть трохи колючим.
— Так. Ми з вами навіть не знайомі, а ви говорите, ніби між нами існує щось… більше.
— Це правда.
— Правда? — її брови здивовано піднялися. — Тоді поясніть мені, будь ласка, як це можливо?
   Ніколас опустив погляд, ніби збираючи сили для відповіді. Його руки були схрещені на грудях, але він раптом розтиснув їх, зробив крок уперед і подивився прямо їй у вічі.
— Ви нагадуєте мені людину, яку я колись кохав.
   Королева завмерла. Його слова звучали так щиро, що на мить її серце здригнулося. Але потім вона пригадала попередження Олівера. Її обличчя раптом посуворішало.
— Мене не цікавлять ваші привиди минулого, пане Ревелдта, — холодно промовила вона.
   Чоловік, ніби не чуючи її слів, раптом наблизився до неї ще ближче.
— Це не привиди, Шарлотто. Це ви. Ви та сама…
— Досить! — вона відступила на крок.
   Ніколас простягнув руку, ніби хотів доторкнутися до її обличчя, але зупинився. Його очі наповнилися болем.
— Ви справді не пам’ятаєте?
   Шарлотта подивилася на нього з презирством, хоча в її душі вирувала буря.
— Я знаю одне: ви і мій брат хотіли позбутися мене. Ви хотіли мене вбити.
— Що? Хто вам це сказав?
— Олівер.
   Її слова прозвучали, як удар. Чоловік на мить застиг, ніби його вдарили в груди.
— Він… Він бреше, Шарлотто.
— Ви всі брешете! — вигукнула вона. Її голос затремтів, але вона швидко взяла себе в руки. — Олівер мене врятував. Він був поряд зі мною, коли всі інші мене зрадили.
— Ні! — він вигукнув з такою пристрастю, що вона на мить зупинилася. — Ви повинні знати… Олівер…
— Я сказала досить! — жінка раптом підняла руку і дала йому ляпаса.
   Ніколас застиг, доторкнувшись до щоки, але не відійшов. Він лише дивився на неї з гірким смутком.
— Я не дозволю вам маніпулювати мною, пане Ревелдта. І не дозволю більше нічого говорити.
— Ви не вірите мені зараз, але я доведу вам правду. І, можливо, тоді ви зрозумієте, хто справжній ворог у цьому королівстві.
– Я знаю, хто ворог. І я більше не дам вам шансів. Ви хотіли зрадити мене, як і мій брат. Але цього разу ви заплатите.
– Вбийте мене, якщо це ваш наказ, – нарешті промовив він, дивлячись їй прямо в очі.
– Я не вбиваю. Але я змушу вас благати про це.
— Тоді вбийте мене зараз, що вам заважає? - промовив чоловік із викликом, його голос був сповнений гіркоти, а очі спалахнули відчайдушною рішучістю. Рука мимоволі стиснулася в кулак, наче намагаючись стримати почуття, що вирували в ньому.
— Тому що, — почала вона, не зводячи з нього очей, — Я хочу, щоб ви благали мене про смерть. Щоб кожна секунда вашого існування стала для вас нестерпною. Щоб ви усвідомили ціну всього, що зробили.
— Я? Благати? - спробував він відповісти з сарказмом, але його голос зрадив його. — Але ж зараз такий момент. Ви тут, я тут. Що заважає вам завершити цю гру?
   Він зробив крок вперед, відчуваючи, як його пульс прискорюється. Він був готовий до всього, але не до цього. Не до її байдужої впевненості, яка змушувала його почуватися маленьким і безсилим.
— Не потрібно зі мною торгуватися, Ніколасе. Я вирішую, коли настане ваш час. Не ви. І вже точно не обставини.
— Королево... — нарешті видихнув він, поклавши руку на серце. Його погляд більше не був нахабним. — Ви завжди були такою? Такою... нещадною?
   Шарлотта не відповіла одразу. Вона вивчала його обличчя, ніби намагалася побачити щось, що залишалося прихованим навіть від нього самого.
— Я не роздаю прощення, — нарешті промовила вона, зробивши крок вперед. — Це занадто просто. Люди, як ви, не заслуговують на це. Я можу забути... випадково, через роки. Але пробачити? Ні.
— То це означає, що ви... - він зупинився, піднімаючи брову. — Ви залишаєте мене в живих?
— Залишаю. Але не тому, що ви цього заслужили. А тому, що я вирішила. Живі, ви корисні для королівства. А мертві — ні.
   Її слова змусили його завмерти. Він намагався знайти в її очах щось, що пояснило б, чому вона так говорить. Але там було лише холодне спокійне море, яке поглинало його.
— Ви граєте дуже небезпечну гру, Ваша Величносте, - тихо промовив він, відчуваючи, як злість і безсилля охоплюють його. - І одного дня це може обернутися проти вас.
   Шарлотта зробила ще один крок вперед, скоротивши відстань між ними до мінімуму. Її погляд пронизував, а голос звучав майже пошепки:
— Ви маєте рацію. Але це буде не сьогодні. І не від вашої руки.
   Ніколас мовчав. Він не міг відповісти, не міг сперечатися. Її слова були вироком, і він це знав.
   Трояндовий сад знову наповнився запахом квітів, але чарівний спокій був раптово порушений. До них стрімголов підбіг збуджений дворецький. Його дихання було нерівним, кожен крок супроводжувався важкими вдихами, а в очах читалася тривога, змішана з хвилюванням. Здавалося, що повідомлення, яке він ніс, мало значення життя або смерті.
   Шарлотта обернулася до прибулого з неймовірною грацією, зберігаючи вираз холодного спокою. Ніколас, навпаки, поглянув на дворецького з легким роздратуванням, ніби його потурбували в той момент, коли це було зовсім недоречно.
— Ваша Величносте! Королево Шарлотто! – задихано промовив дворецький, зупинившись лише за кілька кроків від неї.
— Що сталося? Говори, — її голос звучав м’яко, але владно, змушуючи дворецького зібратися.
— Королево, я щойно отримав звістку, що завтра до палацу прибуде граф Хант, – вимовив він, стежачи за виразом обличчя королеви.
— Справді? – прошепотіла вона, більше для себе, ніж для нього. – Я думала, що граф отримав листа, де йому було ясно сказано, що моє коронування відбулося, і його присутність не є обов'язковою.
— Він наполягає на аудієнції, – дворецький злегка нахилив голову, намагаючись говорити якомога стриманіше.
— Цікаво, – коротко відповіла вона, в її очах заграв холодний вогник роздумів. Вона на секунду задумалась, торкнувшись підборіддя витонченою рукою. – Що ж, гаразд. Ви вже повідомили про це Олівера?
— Ні. Я вважав за краще негайно звернутися до вас.
— Молодець. Тоді я повідомлю йому сама. Ти можеш бути вільний.
   Дворецький швидко вклонився і, подякувавши їй, поспішив назад у палац. Його постать зникла між арками трояндового саду, залишивши після себе тишу.
   Ніколас, який увесь цей час мовчав, зробив кілька кроків ближче до королеви. Його очі виражали цікавість, але водночас обережність.
— Ваша Величність... – почав він, голос був трохи невпевненим. Він ніби вагався, чи варто запитувати те, що так давно його хвилювало.
— Так? – відповіла вона, склавши руки перед собою.
— А ви із... Олівером... одружені? – нарешті видавив він із себе. Його слова були наче кинуті на вітер, але питання було чітким і напруженим. Він очікував її відповіді, ніби від неї залежало щось надзвичайно важливе.
   Шарлотта не поспішала відповідати. Вона спочатку уважно подивилася на нього, оцінюючи, чи варто взагалі витрачати час на це запитання. Потім ледь помітно усміхнулася.
— Ні. Ми не одружені.
   Чоловік відчув, як важкий тягар звалився з його плечей. Хоча він і намагався приховати полегшення, це було очевидно. Він ледь помітно усміхнувся, відчуваючи себе трохи впевненіше.
— Зрозуміло, – промовив він, киваючи.
— Що ж, тепер ви знаєте, як це — бути на волосині від смерті. І пам’ятайте, Ніколасе, це волосся у моїх руках.
   Вона розвернулася і пішла, залишаючи його стояти посеред трояндового саду. Сонце вже майже сіло, і його останні промені освітлювали її постать, наче підкреслюючи її величність і непохитність.
   Він провів її поглядом, а потім обережно доторкнувся до троянди, що росла поруч. Її гострі шипи нагадали йому про Шарлотту: така ж красива, але небезпечна. Ніколас відчував, що ця жінка приховує більше, ніж показує, і чим більше він намагався зрозуміти її, тим сильніше вона вислизала з його рук.
   Але найгірше було те, що він не міг зрозуміти, чому він хотів, щоб вона знищила його.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Настала осіння ніч, і палац занурився в глибоку, майже магічну тишу. Шелест сухого листя, яке вітер ганяв по кам'яним алеям, був єдиним звуком, що порушував цей застиглий спокій. Темрява обійняла стіни, заповнила коридори й сховалася у найменших тріщинах палацу, ніби сам час зупинився, очікуючи чогось невідворотного.
   У своїй кімнаті на першому поверсі, в покоях Ордината, Ніколас лежав на ліжку, занурений у безплідну боротьбу зі сном. Він без кінця перевертався з боку на бік, ніби сподівався знайти місце, де його думки нарешті залишать його у спокої. Але цього не сталося. Його тривога була занадто сильною, а думки – надто важкими.
   Слабке світло місяця пробивалося крізь щільні гардини, малюючи на його обличчі примарні візерунки. Тіні грали, підкреслюючи глибину його внутрішнього неспокою. Він підняв руку до чола, притуливши пальці до шкіри, яка здавалася холодною на дотик. Всі його спроби заспокоїтися були марними.
   "Завтра..." Ця думка знову й знову звучала в його голові. Завтра мав приїхати граф Хант – троюрідний брат покійного короля Фрідріха. Сам факт цього несподіваного візиту викликав у Ніколаса більше запитань, ніж відповідей. Він відчував, як щось темне й незвідане повільно наближається до їхнього королівства, немов далекі грозові хмари, що з кожною хвилиною стають дедалі ближчими.
   "Чому саме тепер?" – подумав він, мимоволі стискаючи кулак.
   Він підвівся з ліжка, скинувши з себе ковдру, яка здавалася занадто важкою. У кімнаті було прохолодно, проте Ніколасу здалося, що повітря гаряче. Він підійшов до вікна і повільно відхилив завісу. Перед його очима відкрився палацовий сад, занурений у сріблясте місячне сяйво. Осінні дерева, позбавлені більшості свого листя, тягнули до неба свої оголені гілки, наче прохали порятунку. Вдалині виблискувало озеро, спокійне, як дзеркало.
— Чого ти хочеш, графе? – промовив Ніколас тихо, ніби в пустоту, і зітхнув.
   Його тривожили не лише мотиви приїзду графа, але й реакція Шарлотти. Її спокійне ставлення до новини про прибуття цього чоловіка викликало в нього підозру. Вона не здавалася ані здивованою, ані стривоженою, і це було найгірше. Шарлотта завжди була сповнена впевненості, але цього разу в її очах він побачив щось нове – щось, чого раніше не помічав. Її граціозна усмішка здавалася маскою, а слова були обережно зваженими.
   "Що вона приховує?" – ця думка була, мабуть, навіть гіршою, ніж очікування завтрашнього дня.
   Ніколас, усе ще стоячи біля вікна, спостерігав за темним небом, по якому повільно пливли хмари. Він згадав її голос: рівний, холодний, з відтінком владності, який змушував його одночасно захоплюватися і боятися її.
— Я маю довіряти їй? Чи, можливо, її мовчання – це теж пастка?
   Він провів рукою по волоссю, відчуваючи, як напруга буквально пронизує його тіло. Усі ці питання, що крутилися в його голові, здавалися нестерпними, але він не міг знайти жодної відповіді.
— Спокій... мені потрібен спокій... – прошепотів він, заплющивши очі.
   Проте спокою не було. У його думках прокрадалося передчуття: завтрашній день змінить усе. І це лякало його більше за будь-які шипи троянд у палацовому саду.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Королівський палац здавався ще більшим і холоднішим, ніж зазвичай. Шарлотта сиділа у розкішному кріслі, задумливо дивлячись на світло свічки. Її аквамаринові очі здавалися порожніми, але десь глибоко всередині палало невідоме почуття.
— Про що ти думаєш, мила? — Олівер підійшов до неї, ніжно поклавши руку на її плече.
   Вона не відразу відповіла.
— Я відчуваю… дивне. Наче все це мені знайоме, але водночас чуже.
— Це нормально, — м’яко сказав він. — Ти пройшла через так багато. Але тепер ти вдома, і все буде добре.
   Шарлотта кивнула, але її серце залишалося неспокійним. Десь у глибинах душі, у темних куточках пам’яті, щось шепотіло їй інше.
   Це ще не кінець.