Наступного ранку Шарлотта прокинулася з важким відчуттям в тілі та голові. Осіннє сонце ще не встигло піднятися високо, але його м’яке світло вже пробивалося крізь щілини штор, кидаючи золотисті смужки на підлогу і стіни. Її повіки були важкі, тіло — ніби розбитим. Біля неї нікого не було. Постіль поруч залишалася холодною, мовчазною, і це ще більше тривожило.
   Її голова розколювалась, наче її вдарили каменем. Вона повільно приклала руку до чола, намагаючись зібрати думки докупи. Що сталося минулої ночі?
   Поранення... Так. Вона пам’ятала біль. Потім... розмова з Ніколасом... Його голос, його обличчя. Але — про що вони говорили? Усе — розмито. Як крізь туман. І тоді... Олівер. Його присутність. Його холодні очі. І... темрява. Порожнеча.
   Її тіло охопив раптовий холод. Вона не пам’ятала, що сталося далі. Наче спогади було вирвано з її розуму.
   Але одне вона знала точно: сни, які бачила — це була не фантазія. Вони були надто чіткими, надто справжніми, щоб бути маренням. Те, що вона бачила уві сні — їхня подорож, кохання, Ніколас — усе це було реальним минулим. Вона згадувала це не як сни, а як життя. І серце билося скажено від цього відкриття.
— Невже... це правда?.. — прошепотіла вона, ледве чутно.
   Жінка відчула, як по спині прокотилася хвиля холоду. Якщо це правда, якщо її сни — це спогади... значить, Олівер весь цей час брехав їй. Брехав, дивлячись в очі, годував її забуттям, змушував вірити у вигаданий світ.
— Так... більше немає сумнівів. Він брехун. Зрадник. Маніпулятор.
   Але тоді що робити? Як жити далі з цією правдою?
— Піти до Ніколаса? Зізнатися, що пам’ять повернулася? — вона знервовано провела руками по синьому волоссю. Її серце стискалося. — Ні... — вона заплющила очі. — Він одружується...
   Ці слова відлунювали в її голові, мов удар дзвону. Глухо. Боляче. Неминуче. Розуміння цього розривало її серце на шматки. Вона обхопила себе руками, намагаючись стримати тремтіння. Нічого більше не залишалося, як тримати все в таємниці. Замкнути правду всередині. Заховати спогади, як коштовність, яку ніхто не має знайти.
— Так буде краще для всіх... — прошепотіла вона, наче переконуючи себе.
   Вона хотіла підвестися, але відчула різкий біль у всьому тілі. Поранення пекло, немовби нагадуючи про себе кожним подихом. Але ще гірше — було почуття внутрішньої скверни, бруду. Її охопила паніка.
— Олівер... — ім’я зірвалося з її вуст. Щось було не так. Вона не могла згадати події ночі. Але було відчуття. Неприємне. Наче щось жахливе сталося. Наче він торкався до неї...
   Ця думка змусила її серце стискатися з огидою. Вона почала терти руки, потім плечі, шию. Шарлотта терла шкіру, наче намагаючись стерти уявні дотики, вимити його присутність із себе. Її рухи ставали все різкішими, агресивнішими, поки вона не змусила себе зупинитися.
— Заспокойся... — вона важко дихала. — Ти не знаєш, що сталося. Не пам’ятаєш. Але повинна дізнатися.
   Її очі блищали від сліз, які вона не дозволяла собі випустити. Вона не мала права бути слабкою. Не зараз.
— Олівер бреше. Можливо, і Христофер з ним заодно... Що мені робити, якщо я не можу сказати правду? — вона заговорила до себе, намагаючись втримати розум ясним. — Доведеться грати роль. Прикидатися. Доки не зрозумію, кому можу довіряти у цьому палаці...
   Шарлотта глибоко вдихнула. Раптом у її голові з'явилося ім'я.
— Анабель... — прошепотіла вона, ніби це було єдине світле ім’я серед темряви. — Вона зможе мені допомогти. Вона не зрадить.
   Стискаючи зуби від болю, Шарлотта повільно, зусиллям волі, підвелася з ліжка. Її ноги підкошувалися, але вона підійшла до дзвінка і потягнула за шнур. Невдовзі у двері постукали, і до покоїв увійшов дворецький. Він чемно вклонився.
— Доброго ранку, Ваша Величносте. Чим можу бути корисним?
— Доброго, — голос її був трохи хрипкий, але впевнений. — Знайди Анабель і приведи її сюди. Негайно.
— Звичайно. Це все?
— І принеси мені сніданок. Щось легке.
— Як накажете, Ваша Величносте, — вклоняючись, він вийшов з кімнати.
   Шарлотта залишилася сама. Її погляд втупився у вікно. Вітер ледь ворушив штори, і в тому русі було щось тривожне. Вона знову торкнулася свого чола.
   Тепер вона знала: гра почалася. І вона повинна виграти.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Тим часом, Ніколас мовчки крокував довгим коридором палацу, кожен його крок лунав у пустоті, як відлуння тяжких думок. У голові панував хаос. Граф Хант призначив йому зустріч, але зараз це здавалося абсолютно несуттєвим. Єдине, що не давало йому спокою — це Беатріс.
   Олівер попередив його напередодні, що сьогодні вона прибуває до палацу. І ця новина була схожа на лезо, приставлене до горла. Це не просто проблема. Це — катастрофа.
   Він не хотів, щоб Беатріс і Шарлотта зустрілися. Їхня зустріч могла стати початком кінця. Беатріс була здатна на будь-який необдуманий крок. Вона була такою — імпульсивною, гордовитою, безстрашною... і безжальною, якщо справа стосувалась її амбіцій. Якщо вона дізнається правду — його правда буде перекручена, спотворена та використана проти нього.
   Він зітхнув і звернув праворуч, прямуючи до кухні. Хотів хоч на мить відволіктись. І водночас, відчути щось просте, буденне — запах їжі, тепло печі, людську присутність.
   У дверях він зіткнувся з Луізою, яка саме допомагала Анабель готувати сніданок.
— Доброго ранку, — промовив він, намагаючись приховати втому у голосі.
— О! Доброго ранку, пане Ніколасе, — відповіла Луіза з легкою посмішкою. — Ви сьогодні раніше, ніж завжди. Я саме збиралася вам принести сніданок.
— Мабуть, мій організм вирішив, що досить валятись. Та й... не дуже спалося. Подумав, що варто пройтися і трохи розім’ятися. І заодно трохи зняв із тебе клопоту, — спробував пожартувати, проте вийшло не надто переконливо.
   Луіза кинула на нього співчутливий погляд. Його чорне волосся було скуйовджене, обличчя — втомлене, а сорочка не випрасувана.
— Пане... — хотіла щось сказати, але зупинилася. — Ех, сьогодні я утримаюся від повчань, — вона поставила перед ним тарілку з гарячим омлетом, хрустким беконом і свіжими тостами. Поряд — маленьке блюдце з варенням і горнятко зеленого чаю. — Смачного.
— Щиро дякую, Луізо, — відповів він, і справді був вдячний, що вона не лізла з запитаннями.
   Покоївка вийшла по продукти до погреба, залишивши його наодинці з Анабель. Але не встиг він взяти до рота перший шматок, як почув її голос.
— Ти ж не гадав, що я дозволю тобі спокійно поснідати без допиту? — з хитрою усмішкою сіла вона навпроти нього.
— Ні… такого я й не очікував, — промовив він з усмішкою і відклав вилку.
— То як там Її Величність? — Анабель прицільно подивилась на нього. — Ти ж був у неї, так?
— З чого ти взяла?
— Я бачила, як Олівер йшов від її покоїв. Розлючений, бурмотів щось собі під ніс, — зітхнула вона. — Тож?
— Так, вона справді просила мене навідатися... коли я йшов — вона вже майже заснула, — не вся правда, але і не брехня.
— Це жахливо... — дівчина опустила погляд. — Усе, що сталося... хтось наважився посягати на життя королеви...
— Я знаю, хто це зробив.
— Ти думаєш, це Олівер?
— А хто ж іще? Можливо, ще Христофер.
— Не знаю... — Анабель зам'ялась. — Я не можу бути такою впевненою, як ти...
— Ти їх що, захищаєш? — в очах Ніколаса з’явилась холодна рішучість. — Ага... точно. Ти ж тепер при Христофері.
— Звідки ти... — її обличчя застигло в подиві.
— Він сам сказав. Учора, коли ми з Робертом мали з ним справу.
— Тобто... і він усе знає...
— Саме так, — відповів він суворо. — І, схоже, грає в свою гру.
   У цей момент до кухні увійшов дворецький. Їхня розмова урвалася, мов по команді. Вони обмінялися коротким поглядом.
— Анабель, королева просить тебе негайно з’явитися до неї, — мовив він офіційним тоном.
— Мене?.. — здивувалась вона.
— Так. І принеси сніданок. Не змушуй чекати, — він коротко кивнув Ніколасу й вийшов.
— Цікаво, що їй потрібно... — пробурмотіла дівчина. — Ну, гаразд. Я пішла.
— Зачекай, — Ніколас інстинктивно схопив її за зап’ястя.
   Але перш ніж вона встигла щось відповісти, у кухні пролунав знайомий, насмішкуватий голос:
— Ніколасе, вже навіть до покоївок пристаєш? Якось не надто гідно з твого боку.
   Обидва обернулися.
— Звісно… Хто б це ще міг бути, — Ніколас відпустив руку Анабель. Та схопила тацю зі сніданком і поспіхом вибігла з кухні.
— Подивись, як вона втекла. Мабуть, злякалась твоїх чар, — посміхнувся Олівер, але його очі блищали холодом.
— Або злякалась тебе і твоєї темної сутності, — різко відповів чоловік, підводячись з-за столу.
— Ти завжди такий дотепний, — Олівер скривив саркастичну усмішку. — Шкода, що цей талант тобі не допоможе.
— А тобі не допоможуть твої брудні маніпуляції. Скільки ще ти збираєшся брехати всім навколо? — його голос став гострим, як лезо.
— Стільки, скільки буде потрібно. Якщо ти не навчився виживати — твоя проблема. Я граю по-іншому.
— Ти граєш брудно.
— А ти все ще віриш у честь? Наївний хлопчику...
   Вони стояли один навпроти одного — дві протилежності, розпечені емоціями, готові зірватися.
— Краще тримайся подалі від Шарлотти. Або Богом клянусь, я зроблю так, що тобі більше не буде куди повертатися, — голос Ніколаса затремтів від гніву.
— Спробуй, — прошепотів Олівер. — Але пам’ятай: навіть найчесніші лицарі падають... особливо, коли навколо — болото.
   Після цих слів він розвернувся і вийшов, залишаючи за собою тишу, що бриніла неначе струна, готова порватися від будь-якого руху.
   Ніколас залишився на місці, важко дихаючи. Гнів вирував у грудях, але він змусив себе знову сісти. Доїв сніданок — хоч голод у нього вже зник.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Анабель йшла коридором, стискаючи в руках тацю зі сніданком. Її кроки були легкими, але в душі вирувала тривога. Вона направлялась до покоїв Шарлотти — вперше за довгий час вони мали побути наодинці. Серце дівчини билося швидше, мов пташка, замкнена у клітці. Це мало бути простою розмовою, але Анабель знала: нічого простого в ній не буде.
   Після зникнення Шарлотти її життя немов зупинилося. Вона шукала її всюди — у спогадах, у снах, у молитвах. Вони були більше, ніж просто подруги. Вони були рідними душами. І всі ці роки відсутності залишили глибоку, гірку тріщину в серці дівчини.
— Але ж вона мене не пам’ятає... — прошепотіла вона самій собі. Губи тремтіли. Від однієї лише думки серце стискалося так, що ставало важко дихати. — Про що вона хоче поговорити? І чи захоче взагалі?
   Вона настільки занурилась у власні думки, що не помітила, як за нею вже кілька хвилин непомітно крокує Роберт.
   Він ішов на відстані, мов тінь. Намагався наздогнати, привітатись, сказати щось просте, хоча б "доброго ранку", — але губи не слухались, а серце видавало зрадницькі удари, кожен з яких лунав у нього в вухах як барабан.
   «Це вже геть смішно…» — подумав він, стискаючи кулаки. Його мовчання було немов прокляттям. Кожного разу, коли він набирався духу — момент втрачався. Але саме зараз, коли він нарешті зібрався з силами, в коридорі з’явився хтось інший.
   Христофер.
   Червоноволосий лицар миттєво зупинився, побачивши, що той прямує просто до Анабель. Роберт охолов. Кров закипіла в жилах. Він різко відступив назад і заховався за товстою мармуровою колоною. Звідси його майже не було видно, проте він чув усе до найменшого подиху.
   Анабель зупинилася, побачивши перед собою Христофера. Її обличчя миттєво змінилося — зосереджене, напружене, у погляді з’явилась настороженість.
— Доброго ранку, Христофере, — мовила вона, намагаючись не видати хвилювання в голосі.
— Скільки разів тобі казати: називай мене "паном", — його голос бринів металом. — Я тебе що, дарма вчив повазі?
— Вибачте… пане, — її слова прозвучали через силу. Вона не зводила з нього очей, та внутрішньо стислась. Його манера говорити, як він нависав над нею, як тримав дистанцію, що майже переходила межу — усе це тривожило її, змушувало шкіру покриватися мурашками.
— Ось так краще, — задоволено відповів він, розглядаючи її, як хижак, що вивчає свою здобич. — І куди ж ти так поспішаєш? Не до королеви, часом?
   Вона не знала, що йому сказати. Вона вагалася.
— Мовчиш? Значить, вгадав. Цікаво… навіщо тобі до неї? Щось приховуєш?
— Королева особисто наказала мені з’явитися. І я не маю наміру змушувати Її Величність чекати, — твердо відповіла дівчина, стримуючи хвилю страху.
   Вона спробувала пройти повз нього, проте Христофер грубо перегородив їй шлях.
— Ти підеш лише тоді, коли я дозволю, — його погляд зловісно звузився.
— У такому разі поясніть її Величності, чому я затрималась. Упевнена, вона буде дуже зацікавлена почути, що ви стали між своїм бажанням і виконанням наказу, — промовила покоївка з холодною рішучістю, дивлячись йому просто у вічі.
   Христофер вже відкрив рот, щоб відповісти, але тут з тіні вийшов Роберт. Його кроки були глухими, наче удари судового молота.
— Ще одне слово — і я змушений буду втрутитися, — мовив він, голос звучав тихо, проте загрозливо. — Вона не твоя власність.
   Анабель миттєво скористалась ситуацією. Її ноги самі понесли її вперед, повз обох чоловіків. На мить вона озирнулася і мовчки подякувала Роберту одним лише поглядом — теплим, вдячним, трепетним.
— І знову ти… — роздратовано кинув Христофер, втупившись у Роберта. — Ти всюди пхаєш свого носа.
— Намагаюся підтримувати порядок, — лицар підійшов ближче, його постать відкидала довгу тінь. — Я знаю, що ти з Олівером замислили щось. Можеш не заперечувати. Тільки дурень не побачив би.
— О, яка впевненість. Без жодного доказу, та ще й звинувачення... Це заразно, так? Першим був Ніколас, тепер — ти.
— Я наглядаю за тобою. І не лише вдень.
— О, то ти ще й підглядаєш? — хмикнув Христофер. — Обережно, лицарю. А то Анабель може відчути себе некомфортно. Вона ж у нас така сором'язлива...
   Не встиг він договорити, як Роберт блискавично опинився впритул до нього і зі всієї сили втиснув його спиною у холодну кам’яну стіну. Христофер задихався, не очікуючи такої реакції.
— Не смій... — прошипів червоноволосий, стискаючи його плече так, що пальці побіліли.
— Не смій що?
— Торкатися до неї. Навіть думати про неї в такий спосіб. Бо наступного разу — я відріжу тобі пальці, — його очі палали. Це не була погроза — це була обіцянка.
— Як страшно… — прохрипів Христофер, потім рвучко відштовхнув його від себе. — Прибережи свою рішучість для інших — поки вона тебе не згубила, виродку.
   Він обтрусив рукав, ледь зневажливо всміхнувся і рушив повз лицаря, не обертаючись. Його кроки луною відбивалися від стін.
   Роберт залишився стояти на місці. Його серце билося швидко, у вухах дзвеніло. Але зараз це не мало значення. Він зумів захистити її. Хоч на мить. Хоч цього разу.

                                 ⚜️   ⚜️   ⚜️

  До королівських покоїв несміливо увійшла Анабель. Її кроки були майже нечутними, мов шепіт, але тривожне напруження, що світилося в її очах, видавало внутрішню бурю. М’яке світло ранку лилося крізь високі вікна, вкриваючи кімнату сріблястим серпанком. На фоні цього світла обличчя Шарлотти здавалося ще блідішим. Очі королеви були затемнені втомою, губи — ледь помітно закушені, ніби вона щосили намагалася стримати те, що роздирало її зсередини.
— Ви кликали мене, Ваша Величносте? — обережно, майже пошепки, мовила Анабель, ставлячи тацю зі сніданком на маленький столик біля ліжка.
— Не звертайся до мене офіційно. Ми ж подруги... Гаразд?
— Домовились.
   Шарлотта мовчки кивнула, ледве помітно жестом запропонувавши їй підійти ближче. Покоївка, відчуваючи щось невимовне, повільно сіла на край ліжка.
— Анабель… — голос Шарлотти був ламкий, мов тріснута струна. — Я повинна довірити тобі дещо. Лише тобі.
   Очі дівчини округлилися. Вона несвідомо подалася вперед, весь її вигляд промовляв: «Я поруч. Я готова».
— Я завжди з тобою, як і була. Що б не сталося, Шарлотто.
   Королева міцно стиснула долоню служниці. Її пальці тремтіли, ніби не тільки від страху, а й від глибокого зворушення.
— Те, що я скажу, може шокувати тебе… але прошу, вислухай мене до кінця.
— Звісно. Я слухаю.
— Усі в палаці вважають, що я втратила пам’ять. І це правда... точніше, було. Але минулої ночі… — вона замовкла на мить, збираючись із силами. — Мені снились сни. Я бачила сцени з минулого, обличчя, почуття, події… Вони були такі реальні, що я ледь могла відрізнити сон від реальності. І коли я прокинулася… я все пам’ятала. Усе. Моє життя до зникнення. До цього кошмару.
— Господи… — прошепотіла Анабель, і сльози блиснули на її віях. — Ти все згадала?
— Так. Моя пам’ять повернулася. І разом із нею — біль.
   Дівчина підвела руку до вуст, щоби стримати емоції. Її серце билося як навіжене.
— Це… це диво. Справжнє диво. Ми маємо негайно повідомити...
— Ні! — урвала її Шарлотта, рішуче. — Нікому. Особливо Ніколасу. Його життя зараз і без того заплутане. Він одружується. Я не маю права втручатися.
— Але ти ж…
— Обіцяй мені, Анабель. Це залишиться між нами. Принаймні поки я не зрозумію, кому можна довіряти.
   Вона кивнула, ковтаючи клубок у горлі.
— Добре. Я мовчатиму. Як тінь.
— І ще… — голос королеви став тихішим, майже невловимим. — Я не пам’ятаю нічого з того, що сталося цієї ночі… але я відчуваю… що Олівер щось зробив. Щось жахливе. І я… я відчуваю себе зрадженою. Мені страшно.
   Сльози наповнили її очі. Тремтячими руками вона стиснула ковдру, ніби намагалася вхопитися за щось реальне в цьому світі обману.
   Анабель озирнулася, перевірила, що двері зачинені, і сіла ближче.
— Ти в безпеці. Я з тобою. І я не дозволю нікому більше завдати тобі болю. Ми знайдемо істину, навіть якщо доведеться пройти крізь пекло.
— Але ми мусимо бути обережними, — Шарлотта поклала голову їй на плече, ніби шукаючи опори. — Якщо нас викриють… я навіть боюсь уявити, що може статися.
— Я давно підозрюю, що тут щось не так. Коли я чергувала вночі, не раз бачила, як Олівер комусь передавав маленькі пляшечки. Рідина всередині… мала аромат квітів. Особливо — незабуток.
   Шарлотта рвучко підняла голову. Її очі затремтіли.
— Чай… Він щовечора приносив мені чай з пелюстками незабуток…
— Тоді я певна — він щось підсипав. Ми маємо дістати зразок і знайти когось, хто зможе його проаналізувати. Усе — таємно. Без жодної підозри.
   Шарлотта прикрила рот долонею, задихаючись. Усе складалося у страшну, моторошну мозаїку. Її тіло похитнулося від правди, яка вразила її, мов блискавка.
— Ми почнемо вже сьогодні. Але я мушу продовжувати грати роль. Я маю поводитися так, ніби нічого не змінилося… — її голос був холодним і чітким, як сталь. — Вони не повинні запідозрити, що я щось пам’ятаю.
   Анабель повільно кивнула, ніби закріплюючи угоду.
— Я все підготую. Довірся мені. Сьогодні ти відпочинеш. Але від завтра — ми почнемо грати за власними правилами.
   Королева вперше за довгий час дозволила собі усміхнутися. Ледь-ледь. Її усмішка була слабкою, мов відблиск згасаючої свічки, але щирою. В її серці ще палала тривога, але поруч із нею вже стояла рішучість. Вона не була більше самотньою у своєму страху.
   Тепер у неї була союзниця. І з цієї миті — шлях до правди починався.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Ніколас швидко крокував довгими коридорами палацу, його чоботи відлунювали по мармуровій підлозі, мов відгуки неспокійних думок. Він йшов до покоїв графа Ханта, однак розум був далекий від справ. У голові невпинно крутилась одна і та сама картина — Шарлотта. Її погляд, голос, якого йому так не вистачало, і… той факт, що вона покликала Анабель.
   «Про що вони говоритимуть? Чому саме Анабель?..» — мучили його думки. Йому кортіло бути поруч. Побачити Шарлотту ще хоча б на мить. Дізнатись, як вона себе почуває. Чи згадала щось… чи згадала його.
   Він майже не помітив, як опинився біля дверей, за якими чекав граф Хант. Зупинившись, глибоко зітхнув, зібравшись із думками, і постукав.
— Заходьте! — пролунав зсередини глибокий, спокійний голос.
   Ніколас відчинив двері та зайшов до просторо облаштованого кабінету. Усередині пахло старими книгами, чорнилом і легкою домішкою диму з каміна. Граф сидів за письмовим столом, заваленим паперами, але, побачивши гостя, відклав усе вбік, відкинувся на спинку крісла та схрестив пальці, поклавши руки на груди.
— Ви хотіли мене бачити? — мовив першим Редвелдта, намагаючись тримати голос рівним.
— Так, Ніколасе, — мовив граф. — У нас із тобою буде дуже серйозна розмова.
— Слухаю вас. У чому справа?
   Хант деякий час мовчав, вивчаючи обличчя чоловіка. Його очі були холодні й проникливі, як у мисливця, що дивиться на здобич, не роблячи жодного поспішного руху.
— Ти ж знаєш, весь цей час поки я тут, я підтримував тебе, — заговорив він нарешті. — Але є речі, які я не можу ігнорувати.
— Я не зовсім розумію, до чого ви ведете…
— Сьогодні зранку гвардійці повідомили мені дещо тривожне. При обході місця, де було скоєно напад на Шарлотту, вони знайшли твою печатку.
— Що? — Ніколас мов закам’янів. — Мо... мою печатку?
— Саме так. З тим ж гравіюванням. Глибокі подряпини, сліди бруду, але вона впізнавана.
— Цього не може бути.
— Печатка була біля сходів, під одним з кущів. Вона була частково прихована. Її передали мені як речовий доказ, — Хант дістав невелику коробку з ящика стола й поставив на край столу. — Поясни мені, як вона могла там опинитися?
   Редвелдта підступив на крок ближче, дивився на коробку, ніби вона була отруйною. Його губи трохи розтулилися, але слова не йшли. Зрештою він прошепотів:
— Я… не знаю. Це неможливо. Я її не загубив. Упевнений у цьому.
— То, можливо, хтось інший мав доступ до неї? Хтось із твоїх людей?
— Ніхто не має права навіть торкатися моїх речей без мого дозволу. Та й... я б помітив її зникнення. Я ніколи не ношу печатку без потреби. Тим більше — не залишив би її в саду. Це якась… пастка. Хтось хоче звести підозру на мене.
   Граф мовчки слухав, не зводячи погляду з Ніколаса. Його обличчя залишалося незворушним, але в очах була тінь сумніву.
— Знаю, — тихо мовив він. — Але часи змінились, Ніколасе. Сьогодні довіра — розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. І хочу вірити тобі. Але ти ж розумієш, як це виглядає? Ти мав мотиви. Шарлотта — твоє колишнє кохання. Ти не раз сперечався з Олівером. І тепер — твоя печатка біля місця нападу.
— Це не я, — з гнівом у голосі відповів Редвелдта. — Я б ніколи не завдав їй шкоди.
— Я на це сподіваюся, — відповів граф. — Але я змушений почати розслідування. Неофіційно, поки що. І я попрошу тебе... не залишати палац без мого дозволу.
   Ніколас уже хотів щось відповісти, коли різкий звук сурм розрізав тишу. Обоє чоловіків насторожено обернулись до вікна. Сурми лунали з двору — тривало, гучно, урочисто.
   У двері раптово вбіг Роберт, задиханий, із напруженим обличчям.
— Ніколасе! — вигукнув він. — Вона прибула!
— Хто? — спитав граф, але Ніколас уже підвівся.
— Беатріс, — сказав Роберт. — Її карета щойно зупинилася біля головного входу.
— Що?.. — він відсахнувся, немов почув щось геть неймовірне. — Вона приїхала раніше, ніж планувалося…
— Саме тому це й тривожить, — пробурмотів Хант.
   Не втрачаючи ні секунди, Ніколас рішуче вийшов із кабінету, а Роберт кинувся за ним. Граф піднявся й підійшов до вікна. Його погляд ковзнув вниз, на внутрішній двір, де слуги поспіхом зустрічали вишукану карету з золотим гербом. Він не промовив ні слова, лише злегка усміхнувся, ніби передчував, що з прибуттям Беатріс усе у палаці набуде нових фарб — і, можливо, ще більше тіней.
   Важкі двері з гуркотом відчинились, і Ніколас майже бігцем вискочив на ґанок палацу, за ним слідом Роберт. Вітер підхопив поли його плаща, а серце калатало в грудях від хвилювання та неспокою. Він не знав, чого чекати. В душі змішались тривога, цікавість і... незрозуміле передчуття.
   Ворота розчинилися. Карета в'їхала повільно, велично, мовби сама була живою істотою. Вона була темно-вишневого кольору з золотим гербом на дверцятах, оздоблена візерунками, що блищали на сонці. Кінь гнідий, високо підкидав копита, а візники трималися урочисто та напружено.
   Ніколас стиснув кулаки, не відриваючи очей. Карета зупинилася. Вмить хтось кинувся відкривати дверцята. Спершу — лише тінь. Потім — вузька, витончена рука в рукавичці кольору слонової кістки. З неї — поступово — ринула постать.
Беатріс.
   Її ноги ступили на кам'яну доріжку з такою грацією, мовби вона не йшла — а пливла. Глибокого синього кольору сукня охоплювала її стан, всі могли побачити і зрозуміти, що вона вагітна. Живіт було дуже добре видно. Її довге, золотисте волосся було зібране у високу зачіску, прикрашену діамантовою шпилькою. Обличчя — спокійне, ніби висічене з мармуру, але в очах ховався холодний вогонь.
   Її погляд одразу впав на Ніколаса. Вона зупинилась, не сказавши жодного слова. Між ними — мовчання, напружене й глибоке, як перед бурею.
   Роберт, відчувши цю тишу, зробив крок назад, дозволяючи їм лишитися віч-на-віч.
— Ніколасе… — нарешті мовила вона. — Ти ж не думав, що мої слова це пустий звук?
— Ні, не думав... але, чому так раптово? — його голос трохи здригнувся.
— Раптовість — це лише ілюзія, якщо все заздалегідь сплановано, — відповіла вона. — Можливо, тепер ти покажеш своїй майбутній дружині та матері своєї дитини, де вона буде проживати?
   Вікно над ними відчинилося. Граф Хант, притулившись до рами, спостерігав за всім з особливою увагою. Його погляд був проникливий, аналітичний, і в куточку вуст грала тінь посмішки.
   "Цікаво... надзвичайно цікаво..." — промовив він подумки, стежачи за кожним жестом Беатріс, кожним рухом Ніколаса.
   У повітрі повисла нова напруга. Театр дій починав новий акт, а актори вже стояли на сцені.