Осінній ранок повільно прокидався під ніжним дотиком сонячних променів. Листя золотисто-багряного кольору тихо кружляло у повітрі, перш ніж осісти на вкриту росою землю. Легкий вітерець грався з гілками дерев, розносячи аромат вологої землі та стиглих плодів. Королівський двір оживав у звичній метушні: слуги квапливо сновигали туди-сюди, виконуючи свої обов’язки з ретельною точністю, а придворні дами обговорювали останні чутки, милуючись ранковою красою.
   Королева Шарлотта повільно прогулювалася двором, вдихаючи свіже повітря. Її аквамаринові очі вбирали кожну деталь навколишнього пейзажу, а на губах грала легка, майже невловима усмішка. У її витончених рухах читалася королівська гідність, але в глибині погляду мерехтів відблиск чогось теплого, майже людського.
   На балконі своєї кімнати стояв Ніколас, уважно стежачи за королевою. Сонце золотило його темне волосся, відкидаючи тінь на обличчя, яке в цей момент було напружене та зосереджене. Його серце калатало сильніше, коли він ловив кожен рух Шарлотти. Її краса зачаровувала його знову і знову – довге синє волосся спадало м’якими хвилями, підкреслюючи витончену лінію шиї, а її пухкі губи, здавалося, могли зруйнувати будь-який опір одним лише сміхом.
   Він не міг відірвати від неї погляду. Його почуття до королеви були складними – вони горіли в ньому вогнем пристрасті та водночас розривали душу. Він бажав її, обожнював і водночас ненавидів себе за цю слабкість. У цей момент він усвідомив: він готовий піти на будь-що заради неї, навіть якщо доведеться виступити проти всього світу.
   Але раптом його погляд затьмарила несподівана сцена.
   До Шарлотти підходить Олівер. Він, як завжди, випромінював бездоганну впевненість, а його хитруватий усміх видавав приховані наміри. Ніколас напружився. Він з жахом спостерігав, як Олівер, нахилившись, галантно цілує руку королеві, а потім дозволяє собі легкий, майже власницький дотик до її талії.
   Серце чоловіка стиснулося в залізних лещатах. Його руки мимоволі зімкнулися в кулаки, а щелепи напружилися до болю. Ревнощі роз’їдали його зсередини, отруюючи думки. Він хотів вибігти туди, вирвати руку Шарлотти з пальців Олівера і показати йому, кому вона належить насправді.
   Але він змусив себе відвернутися.
   Його тіло тремтіло від ледь стримуваної люті. Він знав, що зараз він не може нічого зробити. Королева зробила свій вибір, і, схоже, цей вибір був не на його користь.
   Раптово, важкі двері повільно розчинилися, і до кімнати увійшов граф Хант. Його постава, завжди бездоганна, випромінювала впевненість і холодний аристократизм. Високий, одягнений у темний камзол із золотим візерунком, він здавався тінню, що тихо проникла у спокій нічного замку. В його очах жевріла загадкова посмішка, а рухи були розслабленими, майже граційними.
— Вітаю вас, — Ніколас швидко приховав свої емоції та шанобливо вклонився.
— І я тебе теж, Ніколасе, — граф неквапливо пройшов до балкона, окинувши поглядом двір.
   Ревелдта вдихнув глибше, намагаючись приховати сліди нервозності, що все ще пульсували в його грудях після неспокійного сну.
— Ви щось хотіли?
— Нічого особливого. Але… ти виглядаєш схвильованим. Щось тебе турбує?
   Ніколас, не знаючи, що відповісти, стиснув пальці в кулак, але швидко розтиснув, намагаючись не видати себе.
— Жахіття наснилося… — нарешті промовив він, злегка відвівши погляд убік.
— Ммм… — граф уважно оглянув двір, а потім кинув на Ніколаса швидкий, проникливий погляд. — Напевно, у твоєму жахітті був Олівер?
— Що?.. Чому це ви… — він поспішно поправив краватку, ніби намагався приховати внутрішнє хвилювання.
— Цікаво… Ти хочеш позбутися рідного брата?
  Слова графа прозвучали, як грім серед ясного неба. Ревелдта зблід, а його очі широко розкрилися.
— Як… Звідки ви знаєте? — його голос здригнувся, хоч він намагався говорити твердо.
— У мене є свої джерела інформації, — Хант спокійно розглядав свої нігті. — Але запевняю тебе: я тут не для того, щоб нашкодити, особливо королеві.
— Але ж… я думав, ви хочете зайняти трон!
— Тихо, кричати не потрібно, — граф махнув рукою, жестом змушуючи його заспокоїтися. В його голосі не було суворості, але й тепла теж. — І все ж, я не можу розказати тобі всієї правди.
— Чому?
   Хант витримав паузу, наче зважуючи свої наступні слова.
— Скажімо так… — він зробив крок ближче до дверей. — Дехто дуже важливий попросив мене наглядати за королевою Шарлоттою і вберегти її від небезпеки.
   Ніколас напружився, його губи міцно стиснулися.
— Це все, що я можу сказати, — додав граф, поклавши руку на клямку дверей. — І я сподіваюся, що ти мені в цьому допоможеш.
   Ревелдта замислився. Внутрішньо він вагався, але інтуїція підказувала йому, що ця розмова важлива.
— Звісно, можете не хвилюватися, — промовив він, схиляючи голову. — Я готовий поставити своє життя задля безпеки королеви.
— Я тобі вірю, — коротко відповів граф, перш ніж вийти з кімнати.
   Коли двері зачинилися, напруга, що висіла в повітрі, поступово розчинилася. Ніколас видихнув, відчувши небувале полегшення, ніби нарешті вийшов із затемненої кімнати на свіже повітря. Але навіть у цьому полегшенні залишався присмак тривоги.
   Його руки були стиснуті, а думки плуталися в голові. Він міг би розповісти королеві про цю зустріч… Міг би. Але щось його стримувало.
"Ця інформація може принести їй небезпеку," — подумав він.
   Це було лише передчуття, але воно не відпускало його. Він не мав доказів, щоб підтвердити свої підозри, але серце кричало: "Бережи Шарлотту."
   І тому він зберігав мовчання, утримуючи цю таємницю в глибині свого серця, попри те, що частина його розуму волала розповісти їй усе.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Тим часом, у маленькому затишному куточку кухні панував ранковий спокій. Повітря було насичене теплом та ароматом свіжоспеченого хліба, який щойно вийняли з печі. Легкий димок здіймався від кухонного вогнища, а сонячні промені, пробиваючись крізь маленькі віконця, танцювали на відполірованих шафах. У цій теплій атмосфері, що огортала, наче м’яке покривало, сиділи двоє.
   Перед ними на дубовому столі стояла пара чашок з гарячим чаєм, від яких здіймалася тонка пара, зігріваючи їхні долоні.
   Роберт і Анабель сиділи навпроти одне одного, але між ними вже давно пролягала невидима прірва. Вони обоє відчували, що щось накопичується всередині, мов буря перед грозою.
— Слухай, що ти думаєш про графа Ханта? — першою заговорила Анабель, спрямувавши на лицаря уважний погляд.
   Роберт відставив чашку, задумливо потер підборіддя.
— Хм… Важко сказати. Я його не знаю особисто, але мій батько колись розповідав, що граф Хант був дуже близьким другом короля Фрідріха. Вони зростали разом, часто гралися в дитинстві… Але потім їхні шляхи розійшлися. Обов’язки розділили їх, і вони більше не бачилися, — він узяв чашку та зробив ковток, спостерігаючи за виразом її обличчя. — А ти що про нього думаєш?
   Анабель злегка знизила плечима, ніби обережно підбираючи слова.
— Не можу сказати нічого певного. Він не здається мені таким підозрілим, як он Олівер чи Христофер.
   Лицар скривився.
— Ті двоє довіри точно не викликають.
— Ось саме, — Анабель задумливо провела пальцем по краю чашки. — Мені здається, ми повинні щось про них дізнатися.
   І раптом, наче підкреслюючи рішучість своїх слів, вона стукнула кулачком по столу.
   Роберт усміхнувся: така сміливість і впертість завжди зачаровували його.
— Оце мені в тобі найбільше подобається.
   Але щойно слова зірвалися з його язика, він різко замовк. Його очі на мить розширилися, а рука швидко злетіла до губ, ніби міг забрати назад сказане.
   Анабель завмерла, потім звузила очі.
— Подобається? — вона з підозрою схилила голову, намагаючись вловити зміни в його поведінці.
— Ем… — він нервово потер волосся, ніби сподіваючись, що це допоможе йому знайти правильні слова. — Так…
— Ти ж знаєш, Роберте… — її голос став тихішим. — Між нами нічого не може бути.
   Лицар напружився, його серце затріпотіло, ніби він очікував такого удару, але все одно не був готовий до нього.
— Але чому? — він нахилився до неї, намагаючись зустріти її погляд. — Ти справді мені не байдужа…
— Ти мені не подобаєшся. — холодно кинула вона, дивлячись йому прямо у вічі.
   Роберт різко відкинувся назад, наче отримав удар.
— Чому? — він підвівся, його рука інстинктивно стислася в кулак, але не через гнів, а через розпач.
   Анабель теж встала, відчуваючи, що ця розмова ось-ось перейде межу.
— Ми ж друзі, хіба ні? Хіба це не нормально — відчувати більше? Тим більше, ти мені давно подобалася…
   Її очі блиснули, і вона випалила те, що тримала в собі занадто довго.
— Я спілкуюся з тобою лише тому, що ти був другом Шарлотти! Якби я могла, я б давно припинила бачитися з тобою!
— Що? — його голос затремтів від нерозуміння. — Якою людиною, по-твоєму, я є?!
— Хочеш правду?
— Так!
   Дівчина різко вдихнула, а потім, ніби прорвавши греблю, вилила все, що лежало на серці.
— Ти насміхаєшся з мене! Постійно підколюєш, а мені це не подобається! — її очі спалахнули вогнем. — Ти фліртуєш із кожною покоївкою, а потім приходиш до мене скаржитися, що тебе знову кинули! Як же зручно, правда? Я ж твоя "подруга"!
   Роберт застиг. Він розумів, що Анабель сердиться, але не очікував, що її слова будуть такими болючими.
   А вона не зупинялася.
— Але коли мені потрібна була твоя допомога — де ти був?! Коли Томас намагався примусити мене до… — вона проковтнула слово. — Де ти був, Роберте?!
   Лицар відчув, як холод пробігся його спиною. Він не міг повірити в те, що почув.
— Що?..
— Я знаю, де ти був! — її голос зірвався на крик. — Ти пиячив зі своїми новими дівчатами! І навіть коли дізнався про те, що сталося, ти не спитав, як я! Ти просто продовжив жити так, ніби нічого не було!
   Її плечі здригнулися, але вона не дозволила собі заплакати.
— Ти вкрав мій перший поцілунок… а тепер стверджуєш, що чогось вартий?
   Вона вдихнула глибоко, намагаючись утримати сльози.
— Я тебе ненавиджу, Роберте. Всім серцем.
   Слова, кинуті в простір, розбили тишу кухні, відлунюючи гіркотою.
   Роберт стояв, мовби його прибило до місця. Він намагався знайти слова, але вони не приходили.
— Анабель… Пробач мені… — його голос був хрипким, сповненим провини.
   Але було вже пізно.
— Я йду.
   Вона розвернулася і швидко вийшла, залишивши його наодинці з тишею та власними помилками.
   Роберт повільно сів, стискаючи голову руками. Його світ розсипався.
   Всі його жарти, всі бездумні моменти… Вони стали отрутою, яка віддалила від нього ту, хто була для нього найдорожчою. Він ненавидів себе. І тепер він не знав, чи зможе повернути її довіру.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Роберт ішов темним коридором палацу, його кроки відлунювали по кам'яній підлозі, мов відбиття його власних думок. Його серце ще важко билося після розмови з Анабель, а гіркі слова дівчини продовжували крутитися в голові, роз'їдаючи залишки спокою. Він прямував до кімнати Ніколаса – єдиного, з ким міг би зараз поговорити та відволіктися від болючих спогадів.
   Раптом перед ним з’явився листоноша, задиханий від бігу.
— Лицарю Роберте! — хлопець зупинився, ледь не врізавшись у нього.
— Що сталося? — здивовано запитав він, машинально випрямивши спину.
— Будь ласка, передайте цей лист пану Ніколасу! — юнак схилив голову в шанобливому поклоні та простягнув запечатаний лист.
   Роберт узяв його, швидко оглянув, але не помітив жодних розпізнавальних знаків.
— Гаразд, передам.
— Дуже дякую! — листоноша миттю зник у темряві коридору.
   Лицар продовжив свій шлях, вже передчуваючи, що цей лист не принесе нічого доброго.
   Коли він увійшов до кімнати Ніколаса, той сидів за письмовим столом, спершись ліктем на поверхню та задумливо вводячи пером по аркушу. Його чорне волосся спадало на чоло, а глибокі роздуми робили обличчя напруженим.
   Роберт підійшов ближче, його броня дзенькнула об металеві накладки, але чоловік навіть не поворухнувся.
— Ніколасе, — голос лицаря був низьким, серйозним. Він простягнув лист. — Це тобі.
   Ревелдта повільно підняв голову, його золоті очі звузилися, відчуваючи в цьому посланні щось небезпечне. Він узяв лист, розглядаючи акуратний почерк на запечатаній оболонці.
— Від кого це?
— Поняття не маю. Хіба не підписано?
   Ніколас перевернув лист, його пальці затрималися на невеликому написі.
— Беатріс Бартон… — повільно прочитав він, а потім звів брови. — Хто це?
   Роберт замислився, але за мить його осяяло.
— Зачекай… Це ж та жінка, з якою ти провів ніч?
   Чоловік на мить завмер, потім швидко розірвав печатку й почав читати. Його погляд бігав по рядках, а обличчя поступово наповнювалося недовірою та холодним страхом.
"Коханий мій Ніколасе…
Якщо ти мій чоловік, то я хочу тебе цілком, без залишку. Ти повинен бути лише моїм. Я знаю, що матиму ворогів, поки ти мене любиш, але мені байдуже. Бо я маю те, що завжди було мені потрібне.
О, так… Тепер усе має йти за моїм планом.
Я побачила тебе — і зрозуміла, що повинна зробити. Я збожеволіла через тебе. Ці відчуття неправильні… але вони такі солодкі, такі правильні.
Я перевершила саму себе. І знаєш що? Мене влаштовує будь-яка ціна.
Хіба ти не знаєш? Я божевільна. Я зійшла з розуму через тебе. Я поводжуся так, ніби ти змусив мене… Ти не можеш мене звинувачувати.
Клянусь, як тільки ти спробуєш, ти опинишся на моєму місці… І полюбиш мене до нестями.
Я збожеволію, поки не повернуся в твої обійми. Зійди з розуму від цього. Кохай… втрачаючи всі сили. Кохай мене, як божевільний. Бо я люблю тебе до нестями.
Я прийду до тебе, і ти покажеш мені всю силу свого кохання…"
— Чорт… — Роберт нервово провів рукою по червоному волоссю. — Це… звучить як загроза.
   Ніколас мовчки перечитував лист знову і знову. Його серце гупало в грудях, а пальці стисли папір так, що він трохи пом’явся.
   Він пам’ятав ту ніч. Це була лише одна ніч. Один порив, одна спокуса. А тепер ця жінка писала йому так, ніби між ними була пристрасть, що перевершує навіть кохання. Чи вона справді відчувала так глибоко? Чи це був відчай? Безумство?
   Але одне було очевидним – якщо вона з’явиться у палаці, якщо королева дізнається, то це буде кінець.
   Шарлотта могла забути його, але це не означало, що її серце зникло разом зі спогадами. Вона не пробачить зраду.
І він не дозволить, щоб це сталося.
— Ніколасе… тут ще щось написано. — Роберт повернув його до реальності.
— Де?
   Лицар вказав пальцем на приписку внизу листа.
"Чекаю тебе біля старої королівської конюшні о 3/4 дня. Твоя Беатріс Бартон."
   Роберт кинув на друга уважний погляд.
— Ти підеш?
   Ніколас повільно зім’яв лист і кинув його в шухляду столу.
— У мене немає вибору.
— Це може бути пастка. Якщо вона не просто одержима, а ще й… небезпечна, то тебе можуть убити.
— Що ти мені пропонуєш? — у голосі чоловіка пролунав ледь стриманий гнів. — Нехай вона прийде сюди й все розповість усьому палацу?
— Добре, добре, не гарячкуй… — лицар підняв руки, демонструючи, що не хоче сперечатися.
   Ніколас стиснув щелепи, а потім тихо сказав:
— Вона вагітна.
   Тиша накрила кімнату.
   Роберт розгублено кліпнув, не вірячи своїм вухам.
— Що?
— Вона носить мою дитину.
   Лицар запустив пальці в волосся, намагаючись переварити інформацію.
— І… що ти збираєшся робити?
— Я не хочу, щоб Шарлотта про це дізналася.
— Але вона ж тебе не пам’ятає, яке їй до цього діло?..
   Роберт різко замовк, коли зустрівся з темним, холодним поглядом друга.
— Я поверну їй пам’ять, — тихо, але твердо сказав Ніколас.
   Лицар видихнув.
— Роби, як знаєш. Я не втручатимусь.
   Ревелдта кивнув, відчуваючи, що його шлях уже визначений. Він має зустрітися з Беатріс. Має вирішити це питання сам.
   Але він уже знав – ця зустріч змінить усе.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Шарлотта сиділа на своєму високому троні, вишукано оздобленому золотими елементами. Її кімната була сповнена розкішшю: важкі оксамитові штори, вишукані меблі з найкращих порід дерева, аромат запалених свічок з тонкими нотками лаванди. Проте ніщо з цього не могло приховати її внутрішньої тривоги. В її очах читалася непевність, хоча її поза залишалася величною та непорушною. Атмосфера була напружена, мов натягнута струна, готова ось-ось порватися.
   Перед нею стояв Олівер, одягнений у темно-синій костюм, що ідеально сидів на його фігурі. Його погляд випромінював відданість, але в куточках губ тремтіло щось невловиме – може, тінь занепокоєння. Він не міг приховати роздратування й нетерпіння, адже слова, які він збирався вимовити, палали в ньому, неначе вогонь.
   Поруч стояв Христофер, його золотистий бронежилет блищав у мерехтливому світлі люстри. Його очі, хитрі та уважні, пильно стежили за королевою, очікуючи її реакції. Його обличчя видавало майже хижу посмішку, що промовляла більше, ніж будь-які слова.
   Королева зітхнула, випрямила плечі й поглянула на своїх послідовників.
— Ну і? — нарешті заговорила вона, її голос був холодним і відстороненим. — Про що ви хочете мені розповісти?
— Ваша Величносте, ми дізналися щось надзвичайно важливе, — почав Христофер, його голос наповнив кімнату.
— Так, королево, це стосується Ніколаса, — підтвердив Олівер.
   Шарлотта напружилася, проте намагалася не видати своїх емоцій.
— Що з ним?
— Насправді… — Олівер ковтнув клубок у горлі, перш ніж продовжити. — Він разом із графом Хантом планує напад на вас.
   Її серце зробило болючий стрибок. Ніколас… зрадник? Вона довіряла йому, вірила в його відданість. Як це можливо?
— Звідки у вас ця інформація? — холодно запитала вона, стискаючи підлокітники трону.
— У нас є шпигун серед персоналу, — пояснив Христофер. — Він надійний, і його слова не викликають сумнівів.
— Сьогодні вранці граф Хант приходив до Ніколаса, вони обговорювали цей план, — додав Олівер. — Ми чули це на власні вуха.
   Жінка мовчала. Її погляд затьмарився роздумами. Вона довго дивилася на чоловіків, немов намагаючись проникнути у їхні душі, розгадати їхню правдивість.
— Чи можете ви поклястися, що все, що ви сказали, правда? — її голос був спокійним, але в ньому ховалася гостра, майже небезпечна нотка.
— Ви можете запитати у Ніколаса самі, — відповів Олівер. — Я не думаю, що він зможе вам збрехати.
   Шарлотта примружила очі. Їй не подобалося все це. Надто швидко, надто раптово.
— Добре. Я подумаю над вашими словами. Ви можете йти.
— Звісно, Ваша Величносте, — вони вклонилися, але з її покоїв вийшов лише Христофер.
   Олівер залишився. Він зробив крок вперед, простягаючи їй руку.
— Королево, — його голос став м’яким. — Дозвольте вам допомогти.
   Вона прийняла його руку, дозволяючи собі на мить піддатися теплу його дотику. Чоловік ніжно провів руками по її спині, і вона відчула, як по тілу розлилося приємне тремтіння.
— Ти віриш мені? — прошепотів він.
— Т-так… — ледь чутно відповіла вона.
— Ти віриш мені? — повторив Олівер, підводячи її підборіддя, змушуючи зустріти його погляд.
   Жінка мовчала. Її серце калатало.
— Мовчиш? — його губи розтягнулися в посмішці. — Ти втомилася… Я допоможу тобі розслабитися.
   Вона заплющила очі. Його голос лунав, як гіпнотична мелодія. Кожен його дотик пробуджував у ній бурю відчуттів. Проте десь у глибинах її свідомості звучав голос, що попереджав: не довіряй.
   Шарлотта намагалася стримати внутрішній конфлікт. Її серце, ще не охолонувши від думок про Ніколаса, тепер билося у ритмі слів Олівера. Ніколас… той, хто колись зумів змусити її почуватися живою. Його погляд, повний полум’я та пристрасті, його дотик, що змушував її забувати про все. Він був небезпечний, але разом із тим такий захопливий. Вона не могла позбутися його образу, він переслідував її у думках…
   А Олівер? Він був тут. Він був ніжним, турботливим, але водночас у ньому було щось темне, щось, чого вона не могла пояснити. Вона відчувала, що за його поглядами ховаються таємниці, які могли змінити все. І чи варто їй довіряти йому повністю?
   Шарлотта знову опинилася перед вибором. І цього разу вона розуміла: її рішення змінить усе її життя.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Ніколас стояв на балконі, його погляд губився у золотих відблисках сонця, що осяювали розкішний сад. Кожна пелюстка синьої троянди, які так полюбляла Шарлотта, нагадувала йому про її неперевершену красу, грацію та ніжність. Він вдихав солодкий аромат квітів, дозволяючи спогадам заполонити його свідомість. Ці миті здавалося оживали перед ним: її дзвінкий сміх, тепло її долонь, дотики, що збурювали його кров. Він скучив за нею, за відчуттям її губ на своїх, за тим, як її голос був для нього мелодією спокою і пристрасті одночасно.
   Він заплющив очі, бажаючи втримати ці образи, не дати їм розтанути у забутті. Та водночас у його грудях розпалювалася лють – лють на самого себе. Він допустив, що їх розлучили, що він опинився в безодні, з якої не міг вибратися самотужки.
— Спогади течуть у моїх венах, — прошепотів він, зціпивши кулаки. — Я блукаю в темряві, шукаючи тебе... Кров у жилах кипить, бо я знаю, що лише ти можеш врятувати мене. Шарлотто, поверни мене до життя…
   Його роздуми перервав внутрішній голос, що нагадував про зустріч. Вже настала пізня пора, і йому потрібно було йти до Беатріс Бартон.
   Вийшовши з палацу, він швидко рушив кам’янистою стежкою до конюшні. Вітер грався його чорним волоссям, а серце билося в передчутті неминучої розмови. Повітря було насичене запахом сіна та кінського поту, створюючи різкий контраст із вишуканістю, що оточувала його в замку.
   Серед цього хаосу його погляд зупинився на жінці. Беатріс Бартон стояла осторонь, випалюючи його поглядом. В її карих очах палала пристрасть, та Ніколас не відчував до неї нічого, крім байдужості. Його серце вже належало іншій.
   Він наблизився, зберігаючи холодний вираз обличчя.
— Я так розумію, це ви написали мені той лист? — його голос був крижаним.
— Так, це я, — відповіла вона, нахабно посміхаючись. — Хіба ви не пам'ятаєте мене?
— На жаль, пам’ятаю… — його щелепа напружилася. Він не хотів повертатися до тієї помилки, що колись зробив.
— Ви не могли мене забути! — Беатріс хитро звузила очі. — Ви належите мені, хочете ви цього чи ні.
— Думайте як бажаєте. Перейдімо до справи… — він різко обірвав її самовпевненість.
— Ви про мою вагітність?
   У його грудях спалахнула буря емоцій. Він не міг допустити, що це правда.
— Ви впевнені, що це моя дитина? — його голос лунав обережно.
— Ви що, натякаєте, що я повія?! — її очі звузилися, в них засвітилася злість.
— Я цього не казав… Але… це все здається мені неможливим. Ми бачилися лише один раз…
— І цього разу вистачило!
— Тільки не кричіть… - він підняв руки в примирливому жесті, намагаючись заспокоїти ситуацію.
— Ви тікаєте від відповідальності, Ніколасе?
— Ви не так все зрозуміли… — він провів рукою по волоссю, намагаючись знайти вихід.
— Все я правильно зрозуміла. Але поспішаю вас засмутити: ви зв’язалися не з тією жінкою.
— Ви мені погрожуєте? - його очі блиснули холодним вогнем.
— Це не погроза. Це факт. Я можу знищити вас одним словом.
— Що вам потрібно? - його голос залишався рівним, але всередині все кипіло.
— Ви маєте одружитися зі мною. Ви виховаєте цю дитину разом зі мною. — її слова впали, як каміння у воду.
   Ніколас відчув, як земля хитається під ногами.
— Що?.. Ви жартуєте… - він відсахнувся.
— О, ні, Ніколасе. Я цілком серйозна, — її посмішка стала ще злішою. - Ви мій, хочете ви цього чи ні.
   Він стиснув кулаки. Його мрії, його майбутнє — все було розтрощене одним єдиним ударом.
— Ви не очікували цього? — насміхалася вона. — Думали, що зможете просто забути мене?
— А якщо я не погоджуся? - він сказав це, дивлячись їй прямо в очі.
— О, вам справді цікаво? Я розповім усім, що ви катували мене, вбили мого нареченого і змусили мене бути з вами… Люди повірять мені, а не вам.
— Ви брешете…
— У мене є свідки. — її голос став ще більш отруйним.
   Його серце калатало, шукаючи вихід.
— Ви не підете на це…
— Піду. Тож, що ви скажете? — її очі блищали тріумфом.
   Він закрив очі. Всі шляхи були закриті.
— Т-так… — видавив він, усвідомлюючи свою безпорадність.
— Чудово, мій любий. — її сміх рознісся по конюшні, холодний, переможний.
   Ніколас стояв нерухомо, дивлячись у темряву. Його життя більше не належало йому.

                                 ⚜️   ⚜️   ⚜️

   У вечірній тиші граф Хант прийшов до покоїв королеви.
— Королево Шарлотто, — чоловік ввічливо схилив голову, його очі сяяли прихованою теплотою.
— Графе Ханте, рада вас бачити, — вона відповіла з милою усмішкою, але її погляд уважно вивчав гостя. — Ви щось хотіли?
— Я би хотів запросити вас на кінну прогулянку завтра зранку.
— Яка чудова ідея! — жінка радісно хлопнула в долоні. — Я із задоволенням приймаю ваше запрошення.
— Прекрасно. — він ледь помітно кивнув. — Ви можете взяти із собою Олівера, зі мною буде Ніколас. Ви ж не проти?
— Гаразд, це не проблема. Чим більше людей, тим веселіше.
— Радий це чути. Спокійної вам ночі.
   На ранок граф Хант разом із королевою Шарлоттою прямував до конюшні. Йдучи поруч, вони випромінювали спокій та витонченість. Вони жваво обговорювали маршрут майбутньої прогулянки, згадуючи розлогі зелені галявини та сріблясті озера, які чекали попереду.
   Позаду них мовчки йшли двоє чоловіків — Ніколас та Олівер. Час від часу вони кидали один на одного погляди, що нагадували леза кинджалів.
— Що ти так на мене дивишся? — першим заговорив Олівер, посміхаючись з викликом.
— Тобі щось не подобається? — з нотками роздратування у голосі відповів Ніколас.
— Ну, на мене важко не дивитися, — Олівер невимушено зітхнув. — Але я надаю перевагу за-ко-ха-ним поглядам королеви...
   Він навмисне наголосив на цьому слові, і по тому, як напружилися плечі Ніколаса, стало зрозуміло — це потрапило прямо в ціль.
— Закоханим?… Не сміши мене.
— А ти думаєш, що вона мене не кохає?
— ... — Ніколас стиснув щелепи, не знаходячи, що відповісти. Він лише сподівався, що це неправда.
— Подумай, кого їй ще кохати, як не мене? Чи ти справді вважаєш, що вона ще відчуває щось до тебе? — Олівер схилився ближче, його слова були отрутою, що проникала в душу.
   Гнів спалахнув у його очах, і Ревелдта різко рушив уперед. Його кулаки стислися, кожен м’яз напружився, наче струна.
— Ще одне твоє гидке слово, і я зроблю так, що ти будеш усе життя пересуватися ривками, ти мене зрозумів? — крізь зуби просичав він, схопивши брата за комір.
— Як же мені страшно, — Олівер безтурботно відкинув його руку. — Але, до речі, я хочу тебе привітати!
— Із чим? — королева Шарлотта повернула голову, зацікавлено вдивляючись у них.
— Ви ще не знаєте? — він зобразив удаваний подив.
— Що не знаємо? — втрутився граф Хант.
— Ніколас скоро одружується.
   Обличчя Шарлотти миттєво втратило барви. Її очі розширилися, а вогник у них згас, залишаючи тільки порожнечу. Вона дивилася на Ніколаса, ніби на чужинця.
— Це правда? — її голос став холодним, мов крига.
— Т-так... — той опустив голову, уникаючи її погляду.
— Вітаю, — королева коротко кивнула і рушила далі.
   Граф Хант, королева Шарлотта, Ніколас та Олівер підійшли до конюшні де їх чекали з нетерпінням. Хант бережно погладив свого вірного коня по шиї, відчуваючи його надійність та відданість. Шарлотта зітхнула з полегшенням, коли її рука торкнулася гладкої шерсті тварини. Вони двоє осідлали коней та рушили на прогулянку. Вітер шепоче у їхні вуха, а копита коней легко б'ються об землю, перекидаючи їх через вирізані стежки. Це прекрасний момент, але серце жінки відчуває великий біль.
— Шарлотто... — обережно заговорив граф. — Ви сумні. Це через Ніколаса?
— Ні… Я не знаю… — її голос був тінню колишньої впевненості.
   Коли вона поглянула на небо, хмари плавно пливли, привертаючи її увагу, проте серце боліло від невизначеності та суперечливих почуттів, які вона переживала. Ніколас Ревелдта, цей загадковий чоловік, який змінив її світ, увійшов у неї як грізний шторм і змішав усе в її житті. Її серце лунало піснями розчарування та заздрості, коли вона уявляла його з іншою жінкою. Ці думки заздалегідь проникали в її розум, хоча вона знала, що ще недавно була повністю вільна від цих емоцій. Та ніби в чарівному колі, вона втратила контроль над своїм серцем. Спогади летіли у неї головою: вони їдуть в кареті до порту, як раптом бандити накидаються на них. Ніколас стає її щитом, захищаючи її від небезпеки. У цей момент, коли вона була беззахисною, він був її опорою, якій вона могла довіряти. Згадуючи той момент, Шарлотта відчула, як його руки ніжно витирали кров з її поранених губ, його погляд, сповнений турботи та захоплення, сплітаючись з її власними почуттями. Вона затримала подих та відчула, як малесенький промінчик надії проникає в її серце.
— Ви мене чуєте? - граф Хант говорив із нею, але вона не звертала уваги. Та чому це відбувається? Вона не могла зрозуміти, як так швидко вона стала залежною від Ніколаса, як він став невід'ємною частиною її життя. Її розум протестував, але її серце знало свою істину.
— Графе... — її голос здригнувся. — Схоже, що я кох…
   Раптово повітря прорізав різкий свист. Звук стріли розірвав гармонію природи.
— ААА! — гострий біль пронизав її спину.
   Час майже зупиняється, коли вона падає на землю, її тіло вкрите пилом і брудом.
— Шарлотто! — кричить Хант зістрибуючи з коня. — Допоможіть!
   Двоє чоловіків спостерігали за всім з відстані. Все сталося за долю секунди, але час сповільнився для Ніколаса, як уповільнена сцена. Він побачив стрілу, що прорвалася крізь повітря та влучила в тіло королеви.
   Земля затремтіла під ним, коли він впав на коліна, схилившись перед величчю шоку та безсилля. Серце билося у його грудях, немов уколоте. Його очі втратили колір, коли він спостерігав, як королева без життєво опустилася на землю, обтягнута болем.
   Розбитий, Ревелдта підскочив на ноги і вибіг на поле, перестрибуючи через перешкоди. Він досяг місця, де Шарлотта лежала, її синє волосся розсипалося по землі. Вона була безсила і бліда, її дихання було слабким. Чоловік впав на коліна поруч з королевою, беручи її холодні руки в свої.
— Шарлотто... — його голос пролунав у тихому шепоті, покликом до неба.
   Він викликав милосердя, відчай, і просив навіть тіні, щоб нічого не загрожувало її життю. Його очі були наповнені сльозами, що ковзали по його зіпсованому обличчю.
— Відійти! — Олівер грубо відштовхнув його від королеви та взяв її на руки. — Потрібно негайно повертатися! — він побіг до палацу, а Ніколас все ще сидів на землі.
— Піднімайся! — Хант схопив його за лікоть та силою поставив на ноги. — Не час зараз тут розводити соплі! - він дав йому ляпаса. - Ти мене чуєш?!
- ... - чоловік не відповів.
— Та щоб тебе! — граф махнув на нього рукою та попрямував за Олівером.
   Розпач, летючий до неба, обіймає серце Ніколаса, наповнюючи його думки та відчуття. Він не міг зосередитися на нічому іншому, окрім життя, що котилось з тіла його коханої. Його прокляте серце битиметься від болю, аж доки Шарлотта не повернеться до нього, або він впаде разом з нею у безодню глибокої втрати.
   Тепер його завдання - виправдати свою честь, знайти винуватця цього підступного нападу. Але чи зможе він знайти відповіді в цьому виснажливому лабіринті, який йому належить пройти?