Минув перший рік, як Шарлотта залишила цей світ, і він залишився сам, занурений у темряву спогадів. Літо настало з пекельним жаром, що палав з неба, наче сама природа прагнула випробувати його на межі можливого. Сонце розжарювало землю до червоних відтінків, а кожен промінь, що пронизував горизонт, ніби нагадував про втрату, яку не можна було позбутися. Він відчував, як це пекло з кожним днем, з кожною миттю, вривається глибше в його душу. Небо, що колись дарувало надію, тепер було лише дзеркалом безмежного горя, що відображалося в його очах.
   Ніколас та Роберт проводили дні в пошуках, розриваючи простори, де коли-то звучав сміх Шарлотти, де з її рухами на землі залишалися невидимі сліди. Вони шукали всюди — від темних лісів до кам'яних руїн, що пам'ятали її кроки. Камінь за каменем, дерево за деревом — вони перевіряли кожен можливий прихисток, кожну діброву, намагаючись знайти хоч натяк, хоч маленький слід, що б дозволив їм вірити: Шарлотта жива. Але в кожному їхньому кроці був лише порожнечі і тиша. Спільно з відчаєм, відгомони останніх надій, які згасали, заповнювали все навколо.
   Час не зупинявся. Дні пливли, і з ними змінювалися люди, хоча зміни ці не мали ніякого впливу на горе Ніколаса. Ніколас і Роберт, хоч і були колись розділені своєю відмінністю, тепер знайшли в собі спільну нитку. Цей біль, що стискав їх серця, з'єднав їх як ніколи раніше. Злісні, холодні чоловіки, котрі колись були далекими один від одного, тепер стали друзями. Вони підтримували один одного, ділилися болем, відчували, як кожен вдих спільно стає легшим, хоч на мить, хоч на кілька хвилин. Разом вони намагалися знайти хоч якусь втіху в цьому світі без Шарлотти.
   Але ні навіть найбільший спільний спокій не міг лічити рани, які залишились. Кожен раз, коли Ніколас повертався до свого дому, він відчував, як стіни його серця поступово оточували самотність, що стала для нього таким же сталевим обручем, як і сам замок, що здавалося було збудоване не для захисту, а для ув'язнення. Будинок був сірим, занедбаним, як його душа. І кожного разу він знову опинявся перед портретом Шарлотти, який висів на стіні, немов ілюзія того, що вона ще може увійти в кімнату, повернутися, ожити. Він шукав її в тому погляді, який був зображений на полотні, шукав знайому усмішку, хоч на мить забути про все, що відбувалося. Кожен його погляд, кожне торкання до холодної поверхні картини було мов невидимий крик, намагання спонукати її повернутися хоча б у своїх снах.
   Ніколас сідав за стіл, тримаючи перо в руках, і відчував, як його душа розривається зсередини. Руки, що колись тримали меч, тепер стиснуті у кулаки, наче він намагається стиснути весь біль в собі, аби лише не викинути це на інших. Листи, які він писав, ставали все важчими, його почуття не могли більше вміститися у цих словах. Він писав знову і знову, ніби намагаючись знайти хоч якийсь вихід з цієї безвиході. Текст не мав початку і кінця, він був лише нескінченним потоком слів, що сипалися, як сльози, які не мали кінця.
"Будь ласка, залишайся живою. Я не можу пояснити, як важливо це для мене. Як важливо це для нас обох. Час, який ми втратили, став занадто важким для моєї душі. Кожен день я задаю собі питання: коли все почало йти не так? Я не можу згадати момент, коли ми втратили себе. Можливо, це було настільки швидко, що я навіть не встиг зрозуміти.
Зараз я шепочу ці слова в темряві, ховаючись у маленькій кімнаті, де не залишається нічого, окрім болю і спогадів. Темрява — мій єдиний друг, і навіть вона вже не може заховати мене від самого себе. Моя рука тягнеться за допомогою, але кожен раз я питаю себе: чи є ще надія? Чи є шанс, що ми знайдемо шлях один до одного? Чи все це марно?
Можливо, зі мною щось не так. Я вже не знаю. У цій кімнаті, залитій кров’ю, я ховаюсь від реальності, наче в місячному світлі, яке нічого не змінює, окрім того, що я знову і знову розумію: див не існує. Всі ці слова — просто вигуки від того, що колись могло б бути.
Але знаєш, моє єдине бажання — це сховатися в твоєму сяйві, як у теплих обіймах. Я не прошу багато. Мабуть, я навіть не заслуговую на це. Але, можливо, я все-таки заслуговую на хоча б одну надію, щоб тебе повернути.
Ніч знову опускається на мої плечі. Не можу заснути. Всі ці нічні думки — безглузді, але вони не дають мені спокою. Це немов кошмар, із якого немає виходу. Здається, я блукаю у темряві, розплющеними очима, і чую їхні слова — що чудес не існує, але ці кілька слів, що я хочу сказати тобі, — ти моє єдине чудо.
Ти — моя доля. І я не можу пояснити це жодними словами. Ти врятувала мене. Я втомлений і переповнений болем, але твої слова, твої обійми стали для мене тією самою рятівною соломинкою. Лише те, що ти була поряд, допомогло мені пройти цей шлях. І я знаю, що навіть після всіх цих ночей, я буду поруч з тобою, я обіцяю тобі це.
Навіть якщо мої ноги будуть в крові. Навіть якщо я сам буду занурений в цю темряву, я буду з тобою. Ти — моє світло, яке я ніколи не хочу втратити.
Тінь стає більшою, але я не боюся, тому що ти — моє яскраве світло. Ти — сенс мого життя. І хоча іноді мені стає страшно без причин, я знаю: я знайду в тобі свою силу. Можливо, я не можу пояснити це зараз, але наприкінці цього нескінченного кошмару, ти — та, що піднімає мене кожного дня.
Ти — мій порятунок, моя рятівна зірка в небі, і я не можу пояснити це інакше.
Будь ласка, залишайся живою. Це не просто прохання — це моя молитва."
   Лист був покладений на стіл з відбитком мокрих сліз. Ніколас на хвилину замислився, затримавши погляд на написаному, і глибоко вдихнув, сподіваючись, що ці слова хоча б якось досягнуть її, навіть якщо її фізично не було поруч.
   "Це не змінить нічого", — подумав він. — "Але я хочу, щоб вона знала... Щоб вона знала, що я... кохаю її."

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️  

   Другий рік без Шарлотти... Утримуючись від мерехтливих променів сонця, весна вже втрачала свою сутність, і замість ніжних відтінків зелені та тепла все навколо заполонила сіра пелена, що ніби намертво осіла на серце й душу. Тиша була такою густою, що здавалося, вона пронизувала саме повітря, залишаючи місце тільки для шепоту власних думок.
   Ніколас сидів у своєму улюбленому кріслі біля каміна. Увесь його вигляд говорив про втому, яка була не стільки фізичною, скільки духовною. У кімнаті панувала напівтемрява, а світло, яке давала лампа на столі, ледве долинало до портрета, що висів у темному кутку. То був портрет Шарлотти. Її аквамаринові очі дивилися прямо на нього, але цього разу вони не випромінювали ту енергію, яка колись змушувала світ навколо неї оживати.
   Чоловік підвівся і повільно наблизився до портрета. Його пальці мимоволі доторкнулися до холодного скла, ніби це могло перенести його крізь час і простір до тих днів, коли принцеса була поруч. Він не знав, чи це саме сум за втратою, чи власна провина, але кожен мазок пензля, що створював її образ, тепер здавався йому ще одним ударом по його душі.
— Шарлотто, — пробурмотів він, ледве стримуючи емоції. Голос тремтів, як і його рука, що все ще торкалася портрета. — Я підвів тебе...
   На хвилину кімнату заповнила лише тиша. Але в цій тиші ховалася буря — буря спогадів, болю і розкаяння. Перед його очима пролітали моменти їхньої подорожі: її сміх, її обурення, її сльози... Як він залишив її, навіть знаючи, що це зламає її серце.
   Важке зітхання вирвалося з його грудей. Він повільно повернувся до свого столу, дістав аркуш паперу і взяв перо. Його рука на мить зависла над папером, і він, наче борючись із самим собою, почав писати:
"Твій ніжний голос завжди буде залишатися в моєму серці, як найкраща пісня. Він зворушує мене, розпалює всі надії і страхи. Чи чуєш ти, як я тримаю це слово в своєму серці? Моє ім’я, яке ти так часто вимовляла, тепер звучить як молитва, яка може принести мені спокій, хоч на мить. Будь ласка, ще раз назви моє ім’я. Я так цього потребую, немов цей світанок, який тепер здається мені далекою мрією.
Я стою під холодним заходом сонця, і воно не приносить мені тепла. Однак я відчуваю, що повинен рухатися вперед. Крок за кроком я йду до тебе, навіть якщо відстань здається безмежною. Я не повинен звикати до цієї темної кімнати без світла, але кожен день я знову і знову звикаю до цієї безнадії. Коли це сталося? Коли все обірвалося? Ти пішла, і все навколо потемніло.
Я часто думаю про те, коли ми знову зустрінемось. Я зазирну в твої очі і скажу: «Я сумував за тобою». Моя душа відчуває біль через кожну секунду без тебе. У цих неймовірних спогадах я танцюю на самоті, під дощем, що не припиняється, як не припиняється моя туга за тобою. Ти, як той дощ, що змиває всі мої думки, як хмара, яка поглинає всі мої мрії. Я продовжую йти в твоєму напрямку. І коли туман розвіється, я побіжу до тебе з мокрими ногами, і ти обіймеш мене. Ось так буде. Так, я вірю, це так станеться.
Цей місяць виглядає самотнім. Він плаче в нічному небі, наче йому теж не вистачає твого світла. Я знаю, що колись настане ранок, але в цю мить я бажаю залишитися в твоєму небі, стати твоєю зіркою. Я хочу бути тією маленькою точкою світла, яку ти побачиш навіть серед найбільш темних ночей.
Якби я тільки знав, як це буде, я б спробував зберегти кожен наш день, кожну мить, навіть якщо вони здаються звичайними. Я б зберіг все, навіть ті миті мовчання, які ми ділили разом. Наші кроки можуть не збігатися, але я хочу пройти цей шлях з тобою, навіть якщо це шлях без кінця, шлях через невідомість. Я досі з тобою, незважаючи на те, що ти більше не поруч. Я носитиму твоє ім’я в своїй душі і не перестану любити тебе.
Мій шлях не буде легким, але я знаю, що ти — моя мета, моя єдина мета, яка тримає мене на цьому світі. І навіть якщо мої кроки сумні і важкі, я буду йти за тобою, завжди. Ти моя надія, моя любов і моя втрата, що ніколи не зникне."
   Кожне слово на папері боліло, наче кінцевий порив його серця, який, здається, зупинявся на кожному рядку. Він більше не вірив, що коли-небудь зможе її побачити, але з кожним подихом намагався зберегти ту іскру надії, що колись зігрівала його серце.
   В цей момент двері тихо відчинилися, і в кімнату зайшов Роберт. Його постать була похилена, а вираз обличчя важким, як ніби він ніс на собі тягар, не менший за той, який лежав на душі Ніколаса. Кожен його крок лунав, як удар у тиші, і навіть здавалося, що він приніс із собою вітри тяжких думок.
— Ніколасе. Мені потрібно поговорити з тобою.
   Чоловік підняв голову, тремтячи від емоцій, і мимоволі витер очі рукавом. Він наче втратив усі сили, весь його вигляд був немов порожня оболонка, що намагається зібрати залишки своєї людяності.
— Якщо ти знову прийшов із порадами, як усе виправити, то можеш їх залишити при собі.
— Ні. Я прийшов не заради порад. Я прийшов заради правди, яку ти повинен почути.
— Яку це правду я маю почути?
— Ти маєш змиритися зі смертю...
   Ті слова стали наче холодним ножем, що порізав глибоко по серцю Ніколаса. Його погляд потемнів, а відчай охопив кожну клітинку його тіла. Він відчував, як втрачає контроль над собою. І все, що йому залишалося — закричати від болю, щоб виплеснути хоч частину свого страждання.
— Вона не померла!
— Ти не можеш заперечувати очевидне!
— Йди геть! — чоловік раптом встав із-за столу, відчуваючи, як його серце розривається від гніву та безсилля. — Забирайся звідси! Забирайся негайно! — він кинувся до нього, долоні стиснуті, ніби готовий до бою, хоча й розумів, що втратив усю силу.
   Роберт стояв на місці, глибоко зітхнувши, а потім мовчки зробив кілька кроків до дверей.
— Тобі потрібно заспокоїтись і прийняти реальність, Ніколасе.
   Виходячи, лицар уже не озирався, тільки почув, як за його спиною розбивається ваза, що стояла на столі. Кілька шматочків скла зазвучали на підлозі, мов розбиті мрії, що вже не можна було зібрати. Звук був глухий, але він довго відгукувався в тиші кімнати, як відголоски втраченого.
   Ніколас стояв, і його груди тяжко здіймалися і опускалися від емоцій. Лише коли двері за Робертом зачинялися, він відчував, як сили залишають його, а на очах спалахують сльози.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Весна настала, але для Ніколаса вона вже не була такою, як раніше. Природа оживала, і всюди розцвітали квіти, але його серце залишалося мертвим, неначе забуте дерево, що ніколи не пустить нових пагонів. Відновлення світу не приносило радості — навпаки, кожен новий подих тепла, кожен новий промінь сонця лише нагадував про те, що колись було, і що тепер залишилось тільки у спогадах.
   Третій рік без Шарлотти був справжнім випробуванням для Ніколаса. Кожен день був, немов нескінченний дощ, що невпинно лився і заливав його душу. Він був втоплений у смутку, що розтікався, мов сірий морок, поглинаючи кожен крок. Навіть у серці весни він відчував, що його власне життя застигло в тіні тієї єдиної, нестерпної втрати.
   Едвард та Еллі приїхали, зібравши всі свої сили, щоб підтримати його. Вірні друзі, вони прагнули дати йому надію, теплоту і хоча б якусь форму нормальності, але Ніколас не відчував цього. Їхні слова здавались йому пустими, а їхні присутності — тінями, які не могли зруйнувати стіни його болю. Він був вдячний за їхню турботу, але навіть їхня підтримка не здатна була розігнати той морок, що все більше охоплював його.
— Ви намагаєтеся мене втішити, — тихо сказав він одного вечора, — Але я навіть не знаю, чи є в мені ще місце для надії. Я живу у світі, де більше нема місця для снів.
   Едвард похмуро поглянув на нього, його очі сповнені розумінням і болем. Він підвівся, підійшов до вікна, де через звичайний день можна було побачити, як небо переливається від блакитного до смутного, неначе в самій природі хтось теж відчував біль.
— Ти не самотній у своїй боротьбі. Ти не один у своїй вірі, хоча це може здатися таким. Не дозволяй болю поглинути себе до кінця.
   Ніколас не відповів. Він лише похитав головою, і вони мовчки дивились на обрій. Його надії були тільки у снах, у тих маленьких обіцянках, які він шепотів сам собі, коли ніч ставала зовсім темною.
   Коли всі вже майже відмовилися від пошуків, коли всі, навіть найвідданіші лицарі, вважали Шарлотту покійною, Ніколас все ще вірив. Він не міг допустити, щоб його віра згасла. Він мав знайти її, хоч би як це важко було. Його серце не дозволяло йому здатися.
   Він подорожував країнами, шукаючи хоч найменший натяк на те, що вона могла бути живою. Місце за місцем він намагався розшукати хоча б одну малесеньку сліду її присутності. Він запитував старих мудреців, заглядав до бібліотек, що зберігали таємниці минулого. Його шляхи не були обмежені тільки Англією. Він прямував через Європу, поступово дійшов до країн, які були для нього чужими, і навіть там він не зупинявся, адже серце вело його далі, в пошуках відповіді.
   Але Шарлотта все залишалася недосяжною. Вона була далеким спогадом, що розсіювався за горизонтом, що не міг впіймати в його руках. І в цьому нестерпному пошуку, відчайдушному і безглуздому, він знову почав писати. Писати все, що відчував, що не міг сказати голосом, але що було глибоко в серці.
"В цей момент я бачу тебе. І не важливо, де я і скільки часу пройшло — твоє обличчя все ще переді мною, мов відблиск того світла. І ось, як завжди, це відбувається так, як я й вірив: коли дощ припиняється, коли темні хмари розходяться і ніч на мить відступає, ти знову з’являєшся переді мною, мов сяючий ореол у центрі нескінченної порожнечі.
Твоє світло — єдине, що здатне захистити мене від холоду цього світу. Це єдина річ, що в мені не зів’яла. Я знову і знову прошу себе залишити всі ці нескінченні думки, але я знаю: я пов'язаний з тобою навіть тоді, коли не можу торкнутися тебе, коли не можу почути твій голос. Я розповім тобі мільйон причин, чому я потопаю у твоїх очах, у твоєму погляді, в тому світі, який існує тільки між нами. І як би я не намагався втекти, я все одно опиняюсь там, де й ти. Я просто хочу бути там, де ти.
Чи знаєш ти? Є у тобі така сторона, яку знаю тільки я. Вона невидима для інших, вона закрита від світу. Вона — наче перший сніг, що вкриває землю в ніч перед весною. Це таке чарівне і дивовижне відчуття, як і ти — неповторна і нескінченно близька в кожному своєму подиху. І хоч я намагаюся зрозуміти, як знову знайти тебе, як віднайти свою втрачену частину, я все одно залишаюся тут, з надією, що ти знову будеш зі мною. І навіть якщо моє серце відійде від мене разом з вітром, що приносить холодну пору, я все одно буду чекати. Я буду чекати, і я просто хочу бути там, де й ти.
Я шепочу це, хоча ти, можливо, й не чуєш. Я кричу на землі, де б я не був, намагаючись знайти тебе, і задаю собі питання, чи відчуєш ти мій біль. Я знаю, ти здатна почути мене в тиші, хоча, може, тобі не вистачає часу, аби почути цей голос. Я боюся, що час забере в мене все, але моя душа, вільна, вільна, як вітер, сьогодні плаче, бо я не знаю, чи знову тебе побачу.
Вище неба ми, і наше кохання — вище за будь-які зірки, вище за будь-які терміни. І навіть якщо між нами лежать безкраї відстані, ми зберігаємо його, ховаємо, наче найцінніший скарб. Все, що є, я віддам тобі — все, що здатне тримати цей момент, цей спогад, це останнє запитання: Чи ця зустріч буде останньою?
Я не знаю, але я все одно чекаю, бо з тобою, Шарлотто, я знайду своє місце. І навіть якщо не зможу сказати це голосно, я буду завжди з тобою, там, де ти."
   Ці листи, як і його пошуки, стали його єдиною опорою, єдиною дорогою, що веде його крізь безодню болю, вірячи, що колись ця подорож завершиться, і він знову зможе тримати її в своїх руках.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Зима прийшла до королівства Блукіндом, і хоча сніг вкривав землю білою ковдрою, він приніс із собою нестерпну важкість. Четвертий рік без Шарлотти затягнувся, як нескінчена темна ніч, а серце Ніколаса відчувало, як кожна сніжинка, що м’яко спускалася на землю, додавала новий шар болю, мовби самі зими намагалися поглинути його.
   Королівство змінилося. Блукіндом звик до своєї втрати, хоча глибока печаль залишалася в кожному куточку. Король Фрідріх, чий оптимізм і надія не згасали навіть тоді, коли всі думали, що Шарлотта мертва, поступово прийняв біль втрати і замкнув своє серце у ланцюгах льоду. Вулиці королівства повернулися до своєї звичної метушні: сміх, розмови, радості. Але все це було порожнім, бо самотність залишалася неприступною стіною в душах тих, хто колись любив принцесу.
   Ніколас відчував, як з кожним роком він все більше віддаляється від самого себе. Він не здавався — віра в Шарлотту ще горіла в його серці, але ця віра була схожа на вогонь, що намагається розпалитися в мороці, лише для того, щоб згаснути. Шарлотта залишалася для нього невидимою, але він все ще шепотів її ім’я в тиші ночей, надсилаючи листи, які ніхто не читав. Він не міг зрозуміти, чому його зусилля були марними, і чому тінь її відсутності тисла на його плечі, ставлячи запитання, які не мали відповіді.
   Але з кожним днем, безперечно, він змінювався. Замість того, щоб крокувати шляхом надії, він почав блукати в тумані власних почуттів, і це стало важким випробуванням для його душі. Одного зимового вечора, змучений болем самотності та пристрасним бажанням забути свою тягар, він піддався спокусі. Ніколас знайшов тимчасове полегшення в обіймах іншої жінки. Це був момент слабкості — миттєва насолода тілом, яка викликала в ньому бурю почуттів, але залишила після себе порожнечу, ще більшу, ніж до того.
   Ця ніч стала поворотним моментом у його житті. Повернувшись додому, він побачив її — портрет Шарлотти, що висів на стіні, наче нагадування про все, що він втратив. Але те, що колись було джерелом безмежного кохання, тепер виглядало інакше. Очі принцеси, що колись дарували йому тепло і надію, тепер здавалися холодними, чужими, навіть зневажливими. Це було не просто відчуття провини, це було відчуття зради, наче її душа дивилася на нього не з розумінням, а з гірким осудом. Серце Ніколаса стислося від болю, коли він зрозумів, що не тільки втратив її, але й зрадив пам’ять про неї.
   Темні зимові ночі, пронизані морозним вітром, здавалися його внутрішньою боротьбою. Вони були порожніми й бездушними, так само як і він сам. Його душа була замкнена в ланцюгах страждання, і жодна спроба знайти полегшення не допомагала. Він відчував, що втратив не лише Шарлотту, але й самого себе — той Ніколас, який колись був здатний на кохання та віру, тепер зник.
   І в цьому безмежному мовчанні, серед сніжних бур, він знову взяв ручку в руку, відчуваючи, як слово за словом виходить з його серця. Він писав їй, Шарлотті, яку вже не міг відшукати ні в реальності, ні в снах, але яку завжди носив у своєму серці, навіть після всього, що сталося. Листи були його останнім зв’язком із нею, хоча й вони вже не змінювали нічого. Але Ніколас не міг припинити їх писати — кожне слово було мовби останнім подихом, останнім намаганням зберегти хоч якусь частину того, що вони колись мали.
"Самотній чоловік залишається самотнім. Я зрозумів це занадто пізно. Ти пішла, і я залишився. Ти залишила мене без слів, без прощання. Як швидко пройшов час, і як боляче усвідомлювати, що наша розлука була лише питанням часу.
Я марно хвилююсь, марно чекаю на твої кроки, що більше не звучатимуть у цьому домі. Ти не тут, ти не повернешся. Ти пішла, і залишила за собою лише самотні сліди, які безжально нагадують про твою відсутність. Ти покинула мене, і я тепер живу в цій порожнечі, що стала моєю реальністю.
На спогадах про тебе залишилася лише рана, вирізана гострою голкою, не тільки на пальці, але й на серці. Я переживаю це знову і знову, кожен день. Всі ці моменти з тобою — я ношу їх на собі, немов невидимі шрами, що не дозволяють мені забути тебе, навіть якщо б я хотів. Ти глибоко пронизуєш мої рани, і я відчуваю, як твої жорстокі слова, як гострі голки, проникають крізь мою шкіру, змушуючи мене відчувати біль від того, що сталося.
Самотній чоловік залишається самотнім. Я все ще намагаюся знайти сенс у тому, що ми колись мали, але він здається таким далеким і неосяжним, як світила на нічному небі. Історія не зміниться. Ненавиджу цей біль, але що ще мені залишилось? Я не потребую твоїх слідів, які тепер стали невиліковними ранами, що заповнили мою душу. Я більше не хочу переживати це знову і знову. Вони залишилися — ці сліди, як тінь, що ніколи не зникне.
Тепер я стою тут один, в тиші, що залишилася після тебе. Взявшись за руки, ми стали нероздільними, але тепер одна половина зірки залишилася самотньою, згасаючи у темряві. Ти залишила мене, і я не знаю, як знову знайти той шлях, який ми йшли разом. Ти залишила слід, який ніколи не зітреться. Ти була моєю зіркою, але тепер її світло згасло.
Розкажи мені про неіснуючий сенс цього всього. Це все стало просто малюнками на папері, де кожне слово вже втрачає свій зміст. Що це все? Слова, що більше не можуть змінити того, що сталося? Так, я був дурнем. Як я міг бути таким нетямущим раніше? Чому я не зрозумів? Чому я не побачив, як важливо було берегти тебе? Чому я не зберіг наші миті, наші кроки? Не можу згадати все. Лише знаю, що мушу забути.
Але як це зробити, коли кожен мій день без тебе — це ще один удар по серцю? Я все ще стою тут. Один. У темряві. І знову, як завжди, я не можу знайти ні відповіді, ні спокою. Тільки порожнеча."
   Лист закінчився, але біль не припинявся. Ніколас відчував, як його слова, написані на папері, не могли загоїти рани, не могли змінити нічого. Вони лише були криками тиші, що залишалася у його душі.
   Він все ще кохав її, і, навіть відчуваючи себе порожнім, продовжував шукати її в кожному слові, в кожному листі, в кожній думці, що піднімалася з глибини його душі.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Осінь принесла до королівства Блукіндом не лише холодний вітер і пелюстки опалого листя, а й безмовну тугу, що затягувала душу Ніколаса, як чорний туман, що поглинає весь світ навколо. Листя, яке красиво падало з дерев, зараз для нього стало символом безнадії. П’ятий рік без Шарлотти був важким і немовби закарбувався в ньому, як біль, який не вщухає. У цей час, коли світ навколо наповнюється фарбами осені, він відчував себе втраченим у порожньому просторі, без надії знайти шлях до тих, хто вже пішов.
   Кожен день без неї був болючим, і хоча навколо всі повернулися до своїх звичних справ, безтурботно сміялися й жартували, для Ніколаса це було мовчазне підтвердження його відчуження. Ніхто більше не шукав принцесу, і він знав це. Всі навколо вже змирилися з її відсутністю. Її образ став все більш туманним, як осінній ранок, коли навіть сонце не в змозі пробити глибокий туман.
   Світ навколо змінився. Всі знову були щасливі, сміялися, любили. Але для нього залишалося лише порожнечею і відчуттям тяжкої самотності. Віра в те, що Шарлотта все ще жива, поступово згасала в його серці, немов вогонь, що не міг тримати полум’я. Вона була вже лише тінню, образами спогадів, які віддалялися від нього, змушуючи сумувати.
   Під осіннім небом він блукав самотньо по змерзлих алеях замку, де холодні вітри пестили його обличчя, нагадуючи про порожнечу всередині нього. Він дивився на землю, вкриту опалим листям. Це був його внутрішній світ — засохлі мрії, затоптані сподівання. Тут колись росли його надії, тут він вірив у майбутнє разом з нею. Але зараз усе це було знищено.
   В його серці, в кожній клітинці душі, залишалася та сама безодня туги, що з кожним роком ставала все глибшою і холоднішою. Шарлотта — це вже не жінка, яку він кохав, не дівчина, яка сміялася і дарувала йому надію. Вона стала лише мертвою тінню, що майорить у його пам’яті, обличчя її зникає, її слова згасають, і вона розчиняється, немов не було її зовсім.
   Ці безсонні ночі, коли він прокидався, чуючи шум дощу за вікном, були для нього нескінченним кошмаром. Мокрі вікна відбивали його душу, сповнену відчаю. Кожен подих дощу звучав як її останнє слово. Кожна крапля, що падала на землю, була мовби її останнім кроком, що віддаляє її від нього. Він не міг уже радіти золотавій осені, не міг бачити в ній того ж дива, яке захоплювало його колись.
   У відчаї Ніколас знову повернувся до своєї кімнати. Погляд його впав на портрет Шарлотти, що висів на стіні, як незмінна присутність її у його житті. Але тепер він не бачив в її очах тепла й любові. Вони стали чужими, в них вже не було того блиску, який колись тішив його душу. Він відчував, як її очі тепер дивляться на нього з осудом, з відразою, що пронизує його все тіло, немов холодний вітер в найгіршу ніч.
   Того вечора, опустивши голову, він вирішив написати їй останній лист. Це було його остання спроба передати свої почуття, хоч би навіть вони не мали жодного сенсу в цьому світі.
"Наче опале сухе листя, моє кохання безпорадно в'яне під важкістю часу. Твоє серце так швидко віддаляється від мене, і я не можу спіймати тебе, більше не можу зловити. Я не можу більше триматися за тебе, як за останню ниточку нашого спільного життя. Ти так швидко відлітаєш від мене, а я залишаюся стояти тут, у пустці, з цією гіркою відчаю, що розриває моє серце на шматки.
Це впале листя на вигляд таке мертве, але ж я бачу в ньому своє власне відображення. Воно схоже на нас, на нашу любов, що поступово гасне. Якщо я доторкнуся до твоєї руки, навіть лише раз, я відчую, як усе навколо нас почне розпадатися на крихти. Моє серце буде розбитим, наче шматочки, які вже не можна зібрати. Як же я боюся цього моменту, бо знаю, що ми більше не повернемося до того, що було.
Я порівнюю тебе з осіннім вітром. Спочатку ти була теплом і ніжністю, як подих весняного ранку, що приносить спокій. Але тепер твої слова, твої вирази, твої погляди стали холодними. Ти стаєш все більш відчуженою, наче вітер, що проноситься через моє серце, залишаючи лише порожнечу.
Я бачу, як наші стосунки в'януть, як цей осінній день, коли все навколо перетворюється на холодну туманну порожнечу. В твоїх очах я більше не бачу тієї любові, яка світила нам у серці. Тепер усе не так, як було раніше. Щось точно змінилося між нами. Ти відчуваєш це? Я відчуваю, як ми віддаляємось один від одного, наче два світи, які ніколи не зможуть бути з’єднаними.
Сьогоднішня ніч здається набагато тихішою за попередні. Це як сигнал до кінця, ніби все стихло навколо. Лише один листочок все ще тримається за гілку, намагаючись не відпасти, але і його сила скоро закінчиться. Це приголомшливо, бо я знаю, що це кінець. І цей кінець більший за мене. Мертве листя стає сухим, і так само наше кохання зникає, перетворюючись на пил, що розсіюється на вітрі.
Я бачу, як у твоєму відчуженому серці тепер живе лише тиша. Це тиша, яка заглушає всі наші розмови, всі наші слова. Це тиша, яку не можна подолати, бо вона вже стала частиною нас. І я відчуваю, як вона заглиблюється в мене, не залишаючи місця для слів.
Але я хочу, щоб наші погляди знову перетнулися. Я хочу, щоб я знову став тобі потрібним, щоб ти захотіла повернутися до мене, до нашого світу. Я хочу відчути, що я не один, що ти тут, зі мною, і що ми можемо все ще триматися за це, хоч би що сталося.
Будь ласка, не покидай мене. Не йди від мене. Крихітко, я не можу відпустити тебе. Я не можу відмовитися від тебе, навіть якщо моє серце рветься на частини від болю. Ти — моє єдине світло, і я не можу бути без тебе. Як же я можу відпустити тебе, коли моє серце ще палає від цього кохання?
Наче все сухе листя разом впало, і все те, що повинно було тривати вічно, зникло. Але в мені ще жевріє іскра. Моє кохання не зникло, воно падає, як те листя, щоб потім знову піднятись, щоб знайти тебе, хоч би ти була далеко.
Чому я не можу залишити тебе? Я тримаюсь за ці бляклі спогади. Це, що, жадібність? Можливо. Але це єдиний спосіб залишити тебе в моєму серці. Я намагаюся повернути втрачені спогади. Сухе листя падає, наче сльози. Будь ласка, не покидай мене."
   Після написаного листа, Ніколас відчув лише порожнечу. Він знав, що слова більше не можуть повернути її, що навіть у найгіршому з його спогадів вона не повернеться. Але щось в ньому все ще залишалося, те, що тримало його живим у цьому світі без неї.