Ніч огортала палац густим, нерухомим спокоєм, але в душі Шарлотти панував шторм. Сон не йшов — не через біль у боці, не через втому, а через нову, гірку, проте визвольну правду. Її розум працював без зупину, мов складний механізм, що щойно запустили після довгої зупинки. Спогади, які досі з’являлися уривками, нечіткими видіннями, тепер вибухали ясністю. Здавалося, хтось нарешті дозволив їй перегорнути сторінки власного життя, яких її позбавили.
   Вона сиділа на ліжку, загорнувшись у м’яку темно-синю накидку, з колінами, притиснутими до грудей, мов прагнула сховатися від усього світу — чи, навпаки, зібратися в єдине ціле після довгого розпаду. У сутінках її погляд зупинився на баночці, що стояла на столику біля ліжка. Напис "Memoria Noctis" світився в її свідомості, мов тавро. Не просто назва — вирок. Свідчення злочину, вчиненого проти її волі.
— Я повинна була здогадатися… — прошепотіла вона до порожнечі кімнати, і звук її голосу, тихий, надломлений, злився з шепотом годинника на каміні. — Його ніжність, його постійна присутність… усе це було лише димова завіса. Ілюзія турботи. Отрута в позолоченій обгортці.
   Її очі, ще недавно затуманені сльозами, тепер горіли. Уперше за довгі тижні вона відчувала не страх і не безсилля — а гнів. Чистий, холодний, мов лезо. Вогонь, який не знищував її зсередини, а зігрівав, надавав сил.
   Шарлотта повільно піднялася з ліжка, злегка зітхнувши від болю, що відгукнувся під ребрами. Але вона не зупинилась. Обережно, ніби боялась зруйнувати щойно віднайдену твердість, підійшла до письмового столу. Відчинила шухляду, дістала чистий аркуш пергаменту, перо, чорнильницю. На мить завмерла, вдивляючись у порожню сторінку. А потім почала писати.
   План:
1. Продовжити прикидатися, що нічого не пам’ятає.
— Олівер не повинен нічого запідозрити.
— Поводитися, як раніше. Усміхатись, слухати, мовчати.
2. Анабель — єдина, кому я можу довіряти.
— Вона допоможе збирати докази.
— Наші розмови мають здаватися випадковими. Жодної тіні підозри.
3. Знайти союзника серед охорони.
— Хтось, хто служить короні, а не людині при владі.
— Реймон? Варто спостерігати за ним. Випробувати.
4. Дістати записи Олівера.
— Особисті щоденники, звіти, кореспонденцію.
— Він не сам. Визначити зв’язки. Відстежити нитки.
5. Ніколас.
— Має знати правду. Але лише тоді, коли я матиму докази.
— Жодного ризику, жодної необережності.
6. Христофер.
— Залишається під підозрою.
— Спостереження, аналіз, жодних емоцій.
7. Граф Хант.
— Чи може бути союзником?
— Дізнатися, яка його мета перебування у палаці.
   Шарлотта перечитала рядки, і її пальці злегка затремтіли. Але цього разу — не від страху, не від слабкості. Вона знову відчувала себе собою. Не тією розгубленою жінкою, якою легко маніпулювати, а володаркою, здатною відновити рівновагу. Справжньою королевою.
   Вона склала аркуш удвоє, потім — учетверо, і, підійшовши до декоративної шкатулки з інкрустацією, заховала план під її кришку. Зробила це тихо, з відчуттям ритуалу.
— Війна ще не почалась, Олівере. Але я вже зробила свій хід. І цього разу я не програю, — подивилася на годинник і видихнула. Його все ще немає.
   Вона з самого ранку знала: сьогодні ввечері він має прийти. Вона наказала йому. Вони повинні були поговорити. Про все: про Беатріс, про минуле, про план, що з кожною годиною набирав обрисів, і про майбутнє, в якому вона хотіла бачити тільки одну людину поряд.
   Але вечір минув, а він не з’явився.
   Годинник на каміні пробив десяту. Вогонь у каміні вже згорів до вугільного жару. Очі королеви застигли в очікуванні — суміш образи, гіркого розчарування й того самого болю, який вона вже клялася більше не відчувати. Ще трохи — і вона махнула б рукою, спалила б у пам’яті кожну думку про нього. І саме в ту мить... постукали.
— Ні, це не він… — підійшла до дверей і відчинила.
   На порозі стояв Ніколас. Тінь під очима, затінені щоки, стиснені губи.
— Королево... ви хотіли мене бачити, — мовив він, заходячи без запрошення й зачиняючи за собою двері. Його голос був хрипкий, змучений. У його погляді не залишилося нічого, крім порожнечі, яку породжує біль, якого вже не приховаєш.
— Тільки ви трохи переплутали час, — кинула вона холодно, проходячи повз нього. — Зараз надто пізно, аби вриватися у мої покої.
— Пробачте. Я не міг прийти раніше. Було... надто багато справ.
— І Беатріс тут ні до чого, звісно? Я бачила. Вона чекає дитину. Можу привітати вас?
   Його мовчання тривало занадто довго.
— Ви навіть не спростовуєте, — гірко посміхнулася Шарлотта. — Відверто кажучи, я не знаю, чи ми з вами взагалі маємо ще про що говорити.
— Я прийшов, бо ви просили. Якщо щось важливе — я слухаю.
   Шарлотта підняла з камінної полиці аркуш паперу — акуратно складений, з восковою печаткою графа Ханта. Її пальці тремтіли, та не від страху — від гніву.
— Мені передали звіт. Граф Хант провів обхід місця, де мене намагались убити, — вона різко повернулася до нього. — І знаєте, що там знайшли?
   Ніколас зблід.
— Мою печатку.
— Він сказав, що ви не змогли пояснити, як вона там опинилася. Адже, згідно з протоколом, вона завжди зберігається у вас, хіба ні?
— Це правда... але я не знаю, як…
— Не знаєте, — перебила вона. Її голос став ще гострішим. — І ви все ще хочете, щоб я довіряла вам після цього? Погляньте на мене, Ніколасе. Не смійте відводити очей.
   Він зібрав усю силу, щоби зустріти її погляд. Аквамаринові очі Шарлотти холодні, пронизували його до самого серця.
— Ви можете мені довіряти. Клянусь, я ніколи, ніколи не пішов би проти вас. Ви — єдине, чому я ще служу.
— Тоді хтось вас використав. Ви дали слабину. А я не маю права на слабкість поруч із собою.
   Ніколас мовчки кивнув. Він стояв, опустивши руки, погляд знову затуманився, ніби він от-от розтане в цій кімнаті, зникне, якщо вона його відштовхне.
  У ньому вирувало все: сором, провина, відчай. Але головне — нестримне бажання довести їй, що він не зрадник. Що, хай якою складною не була їхня історія, він — на її боці.
— Як я можу служити вам, моя королево? — запитав він тихо, майже пошепки.
  Вона мовчала кілька секунд. Її силует у мерехтливому світлі лампи здавався нереальним. І лише очі залишалися живими — повними вогню.
— Повзи до мене.
   Ніколас здригнувся. Його брови ледь зійшлись, та в погляді не було образи — тільки біль. І водночас — покірність. Він повільно опустився на коліна.
— Ще нижче. Я хочу бачити, наскільки ти відданий мені.
   Він підповз до неї, кожен рух — як обітниця.
— Якщо ти зрадив мене — я не зупинюся, поки не зітру твоє ім’я з історії. Якщо ти залишився вірним… доведи це.
   Він простягнув руки вперед, ніби прагнув доторкнутися до подолу її сукні, але вона відштовхнула його.
— Я присягну знову. Не перед народом. Не перед церквою. Перед вами. Лише перед вами.
— Тоді присягни, — прошепотіла вона.
— Я служу не трону, не короні. Я служу вам, Шарлотто. Вам — і тільки вам. До останнього подиху. І навіть після.
— Ніколи більше не змушуй мене сумніватися. Бо наступного разу я не дам тобі шансу.
   Він підняв голову, і в його очах — згорілий попіл провини й крихта віри, що вона ще не втратила його остаточно.
— Ніколи, — пообіцяв він, і ця присяга прозвучала тихо, як шепіт вітру, але важила як ціле життя.

                                 ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Ніколас усе ще стояв на колінах перед нею — розгублений, але спокійний, мов той, хто прийняв своє покарання.
   Шарлотта дивилась на нього зверху вниз. Її пальці торкнулися його обличчя, ковзаючи від щоки до підборіддя. Дотик — владний, але в ньому більше не було холоду. Лише контроль. Тиша між ними загусла, як оксамит уночі.
— Ти розумієш, що я могла знищити тебе? — її голос був тихим, але слова — нещадними. — Одним наказом.
— Так.
— Але не зробила цього. Знаєш чому?
   Ніколас боявся припускати. Він просто мовчки дивився в її очі.
   Вона схилилась нижче, нахилившись до його вуха. Її подих торкнувся його шиї, викликавши легке тремтіння по всьому тілу.
— Бо ти мій.
   Ці слова прозвучали не як ніжність, а як вирок. Як правда, якої вже не змінити.
   Вона відступила на крок і сіла в глибоке крісло біля каміна, граційно закинувши ногу на ногу.
— Підійди.
   Ніколас підвівся з колін, підійшов повільно, ніби кожен крок був наближенням до нового усвідомлення себе.
   Він став поруч.
— Я не давала наказу вставати з колін.
— Пробачте... — він знову опустився.
   Шарлотта простягла руку й провела пальцями по його волоссю, повільно, уважно. Як хижак, що гладить приручену здобич.
— Чому ти нічого не сказав мені про Беатріс? Про дитину?
— Бо боявся, що втрачу вас, — відповів він чесно. — А втратити вас — це гірше за смерть.
   Вона вдивлялася в нього довго, мов хотіла прочитати його душу. Потім торкнулася кінчиками пальців його губ.
   Нахилившись, вона поцілувала його — повільно, владно, наче забирала своє. Її поцілунок був не проханням, а підтвердженням — сили, контролю, права.
   Ніколас відгукнувся, але не насмілився перехопити ініціативу. Його руки залишались нерухомими, притиснутими до колін. Він дозволив собі лише дихання, лише бажання, яке спалахнуло в ньому з новою силою.
— Тепер, можеш підвестися.
   Чоловік виконав наказ. Він стояв перед нею, не смів навіть рухатись.
   Шарлотта підходить ближче — повільно, граційно, та бере його за руку. Її пальці ковзають вгору по його зап’ясті, по передпліччю, торкаючись внутрішньої сторони — там, де шкіра найчутливіша, — і він здригається.
— Що ти відчуваєш?
— Я... я не думаю, що маю право, щось відчувати... ваші дотики...
— І все ж ти стоїш переді мною… з поглядом, ніби молиш про ласку, яку сам же не готовий витримати, — вона схиляє голову й дихає йому в саме вухо. — Скажи, що хочеш цього. Не соромся.
   Він мовчить. Лише повільно киває. У його очах — біль та бажання, сором і прагнення бути прийнятим. Це той стан, у якому чоловік віддає жінці все — не лише тіло, а й душу, яку більше не в змозі приховати.
— Ти хочеш мене, Ніколасе, але чи достатньо цього, щоб ти залишився поруч, коли все піде шкереберть? Коли я накажу тобі зробити те, що зламає твої принципи?
— Я не знаю... — прошепотів він. — Я… не знаю, що буде з нами після цього.
   Шарлотта ніжно торкнулась його щоки — погладжуючи пальцем контур вилиці, потім губи. Він закрив очі. Її дотик — мов вогонь, мов печать на тілі.
— Нічого не буде, якщо ти не витримаєш мене. Моєї сили. Моєї приреченості. Мого гніву. І мого тіла, — її голос перетворився на гіпноз. — Бо я не граю в кохання. Я його створюю. І знищую.
   Він не відповів. Просто знову впав на коліна. Повільно. Свідомо. І притиснув губи до її живота крізь тонку тканину сукні.
   Королева не усміхнулась. Але її очі стали м’якшими. Вона провела рукою по його волоссю, дозволяючи йому лишатися там, де йому й належало бути — біля її тіла, біля її серця, під її владою.
— Гаразд, — прошепотіла вона. — Сьогодні вночі ти мій. Тільки мій. А завтра…
   Вона зупинилась, дозволяючи цій фразі зависнути в повітрі.
— …завтра ти мені все розкажеш. Усе, що приховуєш. Інакше я заберу не тільки тебе. Я заберу все, що ти ще маєш.
   Ніколас притиснувся до неї сильніше. Він більше не міг боротися.
   А вона нахилилася і прошепотіла в саме його вухо:
— Починай знову. Повільно. Як належить тому, хто втратив себе… і знайшов мене.
   Його руки впиваються в її тіло з майже болючою пристрастю — так, ніби він боїться, що вона може зникнути в наступну мить. Він хапається за неї, притискається щільно до спини, вдихаючи її запах, відчуваючи кожен її подих тілом. Його губи знаходять її шию, і в цілунках немає більше ніжності — лише голод, нестримний, майже первісний. Поцілунки перетікають у легкі укуси, гарячі й вимогливі. Шарлотта здригається й тихо ойкає, вражена не силою дотику, а тим, як гостро тіло відгукується на нього. Її шкіру проймає хвиля задоволення, хвиля, що ламає опір і стирає розум.
   Вона заплющує очі — мовби тінь, що здається солодшою за світло — і відкидає голову назад, оголюючи перед ним свою шию, віддаючи її повністю, без страху, з якоюсь величною покорою, в якій ховалася влада.
   Ніколас опускає губи до її вилиці, торкається її шкіри, ніби п’є з неї силу, а потім пересувається до мочки вуха, покусуючи її ніжно, але з напруженням, що змушує її зітхати. Його поцілунки повільно спускаються вниз — до ключиці, до лінії, яка так небезпечно розпалює уяву.
   Шарлотта не може думати. Всі думки відступають, тануть у повітрі, залишаючи лише бажання — глибоке, справжнє. Її тіло, сповнене чуттєвої напруги, інстинктивно подається йому назустріч — стегнами, животом, усім єством. Вона наче шепоче без слів: «Ще… більше…»
— Я… я втрачаю контроль через таку жінку, як ви… — стогне він у пориві пристрасті, притискаючись до неї щільніше.
   Вона відчуває кожен вигин його тіла, кожен рух — і кожен з них каже їй про одне: він не просто хоче її. Він губиться в ній.
   Шарлотта хоче обернутись, торкнутись його губами, але він утримує її, притягує ближче, немов боїться відпустити навіть на мить. Її стогін зривається сам по собі — наче музика, яку він змушує звучати. Його руки ковзають вниз по її боках, упевнені, пекучі. Одна з них — владно, майже з викликом — прокладає шлях вперед, між її стегнами. Дотик різкий, рішучий. Вона здригається, але не відсторонюється.
— Шарлотто… — шепоче він з надривом. — Що ми робимо? Що це взагалі?
— Правда… — її голос стає низьким і глузливо м’яким. — Правда в тому, що...
   Вона зітхає, але в її диханні — не слабкість. Скоріше — насолода владою. Очі її блищать холодним вогнем, що не пробачає слабкості. А він, ніби вловлюючи це, на мить відступає, соромлячись власного збудження. Його щоки вкриває рум’янець, він ховає погляд, хоче втекти — та не може.
   Шарлотта мовчки тягнеться до його руки і ловить її. Її дотик — як печать, як виклик. Він здригається. Дивиться на неї, а вона — на нього. Між ними — тиша, сповнена напруги, як останній подих перед грозою.
   Його погляд — спраглий, відчайдушний. У ньому так багато бажання, що вона відчуває, як у грудях щось стискається. Йому більше не треба говорити. Вона знає: він — її. Повністю.
— Ти б ніколи не помилився, якби твій розум не затьмарювали бажання.
— То невже моє бажання настільки грішне… що ви не здатні його пробачити?
— Не бажання. А неуважність. Помилятись тобі не можна. Не тепер. Коли кожен крок — як по лезу, а на кону — надто багато.
— Що ви хочете цим сказати? — його голос майже хрипкий. Він наче відчуває, що вона веде його кудись, звідки повернення не буде.
— Є лише один спосіб очистити розум людини від бажання — дати йому те, чого він так прагне.
— Але… я не впевнений… Не думаю, що це… полегшить щось.
— Ти такий самий, як усі. Я не раз чула історії про чоловіків, які добивалися жінок — палко, красиво — а потім зникали, щойно отримували бажане.
— Ви не можете знати, що я вчинив би так само.
— Я знаю. Більше, ніж ти думаєш. Ти ж не романтик, Ніколасе?
— Звісно, ні, — шепоче він, беззахисно.
   Шарлотта повільно, майже урочисто, розстібає ґудзики на його костюмі. Пальці рухаються впевнено, але з ледь вловимим тремтінням, ніби кожен дотик — це зізнання. Ніколас мовчить. Його погляд темніє, дихання стає важчим, але він не ворушиться. Тільки очі — пильні, спраглі — слідкують за кожним її рухом.
   Коли піджак спадає з його плечей, залишаючи його в сорочці, Шарлотта ловить себе на тому, що затамувала подих. Він не стримує її. Його руки, такі сильні й зазвичай зібрані, зараз безсилі перед нею, розслаблені. І коли він простягає руку, щоб торкнутися її, це не наказ, а прохання, що криється в самій тіні дотику.
   Редвелдта завжди торкався її з повагою, з ніжністю, поправляючи одяг або пропонуючи руку. Та сьогодні його жести зовсім інші — ті ж точні, вивірені рухи, але наповнені глибинним тремтінням пристрасті. Шарлотта тягнеться до його шиї, її пальці розплутують вузол краватки, відчуваючи, як під тканиною пульсує життя.
   Вона підходить до ліжка, не озираючись, але відчуває на собі його погляд — гарячий, спраглий, немов подих полум’я.
— Ви мучите мене... — його голос хрипкий, майже втомлений від напруги.
   Жінка зупиняється. Повертає голову через плече. Її погляд — як лезо. Гострий. Вуста викривляє іронічна усмішка.
— І що? Що ти зробиш?
   За мить він вже біля неї. Його руки — рішучі, владні — стискають її стегна, притискаючи її до себе. Відчуття його збудження пронизує її, немов електричний струм.
— Якщо це буде лише один раз... — його голос лунає майже шепотом, — Я не дозволю вам залишити мене з байдужістю в очах.
   Він жадібно, ніби вперше, зриває з неї залишки одягу. У його рухах — не грубість, а сила, що стримувалась надто довго. Його пальці тремтять, але діють точно, не втрачаючи ритму.
— Я змушу вас вигукувати моє ім’я... — шепоче він їй на вухо, — Змушу забути все, крім мене.
   Шарлотта тремтить у його обіймах. Її тіло розчиняється під його губами, під важкими, затятими поцілунками. Коли він розв’язує шнурівку її корсету, кожен рух пальців — як подих вітру, як обітниця. Він торкається її шиї, ковзає долонею по ключицях, пестить груди, ніби вклоняється.
   Із силою, що не допускає заперечень, він підхоплює її на руки й кладе на постіль. Одяг злітає з нього з тією ж пристрастю, з якою він дивиться на неї — наче востаннє.
— Ви не уявляєте, як довго я цього хотів... відтоді, як уперше вас побачив... — каже він, нахиляючись до її грудей, — Ваша шкіра — як мармур, теплий від сонця... Я мріяв узяти вас... ось так...
   Він пестить її, не залишаючи місця для сумнівів — ані в його бажанні, ані в його відданості цій миті. Коли вона шепоче: «Я хочу тебе...», Ніколас завмирає на мить, ніби ці слова пронизали його наскрізь. Потім — опускається між її стегон і, не відводячи погляду, входить у неї — повільно, глибоко, без поспіху, як у молитві.
   Шарлотта тремтить, приймаючи його. Її тіло піднімається йому назустріч, наче саме життя втягує його в себе. Він рухається обережно, але наполегливо, проникаючи до самих глибин її чуттєвості.
— Скажіть моє ім’я... — шепоче він, коли їхні тіла зливаються у єдиному ритмі.
— Ніколасе...
   Він притискає її ближче, запускає руку в її волосся й цілує її з такою силою, що світ навколо зникає. Її тіло здригається, оргазм накриває її, як буря — нестримно, вогненно, приголомшливо.
— Скажіть, що ти моя...
— Я твоя, Ніколасе... — прошепотіла вона, ковтаючи сльози блаженства.
   Він хапає її сильніше, майже боляче, ніби боїться, що вона зникне. А потім видихає — глухо, тихо, втомлено, як людина, яка нарешті знайшла свій дім.
   Минуло лише кілька хвилин. Повітря в спальні ще зберігало напругу, яка вібрувала між ними. Шарлотта лежала на спині, огортаючи себе ковдрою, а Ніколас — поряд, мовчазний, втупившись у стелю, ніби намагався розібрати хмари власних думок. Його долоня ще мимоволі торкалася її руки, але пальці вже не стискалися — відстань поступово зростала.
— Я не хочу вас залишати, — сказав він нарешті, і голос його прозвучав хрипко, майже приречено. — Я хочу бути з вами завжди. Всередині вас. У вашій присутності. У вашому житті... вічно.
   Він повільно підвівся, його рухи були змученими. Зітхання, що вирвалося з грудей, було тяжким — не тілесним, а душевним. Ніколас потягнувся до свого одягу, одягаючись мовчки. Плечі його були опущені, спина — трохи зігнута, мов під тягарем того, що не міг сказати.
— Але тепер, коли... все закінчилося, — мовив він, не дивлячись на неї. — Ми зможемо повернутися до... професійних відносин. Без зайвих ускладнень.
   Не попрощавшись, не обертаючись, він вийшов з її покоїв. Двері тихо зачинялися за ним, але в його грудях гриміли набатом.
   Коридори палацу здавалися йому довшими, ніж зазвичай. Кожен крок лунав у тиші, мов удари молота по мідній поверхні. Його серце билося розмірено, та з кожною секундою в ньому осідала гірка свідомість — він віддав Шарлотті себе повністю, та не знав, чи повернеться звідти цілим.
   Коли він наблизився до своїх покоїв, помітив, як із кімнати вийшов чоловік. Темна постать ковзнула в півтіні, щезаючи за рогом. Обличчя розгледіти не вдалося — тільки чорно-сірий силует та приглушені кроки.
   Ніколас різко пришвидшив ходу. Двері його кімнати були злегка прочинені. Він відчув, як щось незрозуміле стисло груди.
— Що це був за чоловік, який щойно вийшов з моєї кімнати? — запитав увійшовши.
   Вона сиділа на краю його ліжка, закутана в темно-зелену накидку, з трохи знервованим, але стриманим виразом обличчя.
— А, Ніколасе... — Беатріс встала. — Я... я попросила охоронця знайти тебе. Тебе не було так довго, я почала хвилюватися. Він просто... передав мені, що ти скоро прийдеш.
— Хто це був? — його голос був сухим.
   Вона на мить завмерла, але потім знизала плечима, вдало відвівши погляд.
— Один із варти. Чесно, я не знаю його імені. Це не має значення. Я просто… чекала тебе.
   Ніколас не відповів. Він відчував брехню в її словах, наче пісок під пальцями — сипкий і холодний. Але втома накочувалась з головою. Він не мав сили сперечатися. Пройшов повз неї мовчки, зняв піджак і кинув його на стілець.
   Раптом:
— Ти був із Шарлоттою? — її голос був твердим, без істерики. Лише пряме питання.
   Він зупинився на півкроці, мов натикаючись на невидиму стіну.
— Це правда, так? — вона підійшла ближче. — Ти був у її ліжку. Я знаю. Від тебе пахне її парфумами.
   Ніколас повільно обернувся до неї, його очі були темні, спустошені.
— Що ти хочеш почути? Що я жалкую? — його голос звучав тихо, але гостро. — Я не жалкую. Ні за секунду.
   Беатріс посміхнулась гірко, як людина, яка вже знала відповідь, але сподівалась на іншу.
— Я не така, як вона. Я чекала тебе, я була поруч. А вона… вона вічно десь між світами.
— І все ж я обрав її. Навіть якщо це було лише на одну ніч.
   Після цього він мовчки ліг на диван, заклавши руки за голову. Його тіло наче розсипалося від втоми, але сон не приходив.
   Беатріс залишилася на ліжку. Вона лежала, але не спала, її очі пильно дивилися в темряву. Між ними була тиша — розпечена, нищівна, мов крик без звуку.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Ранок наступного дня. Дерева за вікном скидали останнє своє листя, ніби звільнялися від спогадів, готуючись оголити себе перед холодом, який невблаганно насувався. Сіро-золотий туман повільно стелився вулицями, приглушуючи звуки і роблячи палац схожим на острів у забутті.
   Шарлотта прокинулась у важкому мовчанні. Її тіло ще зберігало тепло ночі, але в душі — холодно, як після втрати. Ніколас був з нею… хоча й не надовго. Вперше за довгий час вона відчула щось схоже на щастя. Просте, тихе щастя — без титулів, обов’язків, минулого. Лише він та вона.
   Та ранок усе спотворив. Наче ця ніч ніколи й не траплялася. Все повернулося на свої місця. Ніби між ними щось ще могло бути… Вона поставила крапку. Не публічно. Усередині.
   Королева повільно підійшла до вікна. Звідти відкривався краєвид на внутрішній двір палацу. Метушня, мов у вулику — служниці, охоронці, радники. Усі поспішали, кожен мав свою ціль.
   Серед них вона помітила знайому постать — граф Хант, швидким кроком йшов у супроводі одного з охоронців. Обидва виглядали зосередженими.
   Шарлотта примружилась, вдивляючись у другого чоловіка. І раптом згадала.
— Раймон... — прошепотіла. — Це ж Раймон. Один із братових гвардійців.
   Її пальці мимоволі торкнулися скла, холодного й безжального. У голові спалахнуло:
— Пам’ятаю, брат завжди говорив про нього з повагою... — вона ледь усміхнулася, але усмішка швидко згасла. — Я навіть не встигла попрощатися з ним...
   Губи її здригнулися, і сльози, наче зраділи нагоді, стекли щоками.
— Фрідріх... — голос зірвався. — Я сумую...
   Внизу, під вікнами королівських покоїв. Хант на мить зупинився. Підвів голову й поглядом зустрів Шарлотту. Вираз його обличчя було важко прочитати — щось між жалем і холодним розрахунком. Раймон, який йшов трохи позаду, це помітив.
— Ваша милість, ви знову на неї дивитесь, — сказав він тихо.
   Граф не відповів одразу. Здавалося, він обмірковував кожне слово.
— Вона сильніша, ніж здається, — нарешті промовив. — Але і кожна тріщина у силі — як відкриті двері для ворога.
   Раймон кивнув, поглянув убік.
— Ви все ще думаєте, що це був не напад? А попередження?
— Ми знайшли печатку, — його голос став різким. — Особисту. Його.
— Ніколаса? — охоронець зупинився. — Я перевіряв його речі. Такої печатки в нього більше немає. Зникла тиждень тому. Можливо, її вкрали?
— А можливо — він сам залишив її там, — з притиском сказав Хант.
   Настала тиша. Раймон, хоча й був відданий королівству, завжди симпатизував Ніколасу.
— Ви знаєте, я не вірю, що він міг би нашкодити їй.
— І я не кажу, що він нашкодив, — граф усміхнувся, майже невидимою усмішкою. — Я лише ставлю питання. Кому вигідно, щоб ми почали сумніватися в ньому?
   Він зробив крок уперед.
— І кому вигідно, щоб королева більше не довіряла нікому?
   Раймон мовчки йшов поруч, обмірковуючи. Листя під ногами хрустіло, мов шелест таємниць. Вітер здував обривки минулого, а між деревами вже крадькома ступала зима.
— Ви думаєте, його підставили?
— Я думаю, — Хант зупинився біля внутрішніх дверей. — Що у цій грі хтось розставляє фігури. І Ніколас, на жаль, уже не гравець. Він — фігура.
   Він ще раз поглянув угору, на вікно королеви, а потім мовчки рушив далі.
   Шарлотта все ще стояла біля вікна, спостерігаючи, як граф Хант та Раймон поволі зникають з її поля зору, покидаючи внутрішній двір палацу. Їхні фігури розчинялися у тумані, немов тіні минулого, яке поволі наближалося до неї знову. В її грудях ворухнулося якесь передчуття — не страх, не тривога, а радше інтуїтивне відчуття, що за їхньою розмовою ховалося щось більше, ніж просто ранкова інспекція.
   Очі королеви мимоволі затримались на постаті Раймона. Вірний гвардієць, який колись був поруч з її братом, Фрідріхом. Можливо, саме він міг би знати більше. Більше про той фатальний вечір. Про Ніколаса. Про те, що замовчують.
   Вона вдихнула глибоко й тихо промовила:
— Було б добре... якби Анабель змогла з ним поговорити. Коли настане його зміна.
   З цією думкою Шарлотта повільно підійшла до письмового столу. Її рухи були спокійними, зосередженими. Вона дістала аркуш тонкого кремового паперу з гербом палацу, занурила перо в чорнило й почала писати.
   Її почерк був рівним, впевненим, хоча пальці ледь тремтіли. Слова лягали одне за одним — чіткі вказівки, з відтінком довіри:
   "Анабель, я прошу тебе знайти спосіб поговорити з Раймоном, коли він заступить на нічну зміну. Не викликай підозр. Питай обережно. Мені потрібно знати, що він пам’ятає..."
   Вона поставила підпис, склала лист і запечатала його простою сургучною крапкою — без герба, щоб не привертати зайвої уваги.
   Підійшовши до дверей своїх покоїв, Шарлотта повільно їх відчинила. На варті стояв молодий охоронець — мовчазний, з виразом поваги й покори на обличчі.
— Віднеси це на кухню. Передай Анабель. Вона зрозуміє, — сказала вона спокійно, подаючи йому листа.
   Хлопець кивнув і, ледь вклонившись, швидко пішов довгим коридором, зникаючи з очей.
   Королева ще кілька секунд дивилась йому вслід, ніби подумки зважувала кожен наступний крок у цій крихкій грі довіри. Потім обернулась до кімнати.
   Її погляд зупинився на дзеркалі. У відображенні вона побачила жінку — не королеву, не вдову, а себе. Справжню, втомлену, але рішучу.
— Зберися, Шарлотто.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Щойно почувши, що Беатріс прокинулася, Ніколас різко сів на ліжку, наче від холоду — але насправді від паніки. Невимовна вага цієї жінки, її погляд, її мовчазна присутність — усе це задушливо тиснуло на нього. Йому здавалося, що повітря згущується, щойно вона заходить у кімнату. Не гаючи ані хвилини, він схопив першу-ліпшу сорочку, поспіхом накинув її, не застібаючи до кінця, і вийшов із покоїв.
   Його кроки луною віддавались у глухій тиші. Він йшов, мов утікач, рятуючи себе від самого себе.
   Кухня — єдине місце, де ще можна було дихати. Він зайшов, як завжди, непомітно, і з полегшенням побачив знайому постать біля плити.
   Анабель стояла біля чайника, акуратно розливала свіжозаварений чай у тонкі порцелянові чашки. Її рухи були м’якими, вивіреними, а на обличчі — звична спокійна зосередженість.
— Доброго ранку, Ніколасе, — привіталася вона, лише на мить підвівши на нього погляд. Простягнула одну з чашок. — Вигляд у тебе, щиро кажучи, не дуже.
— Дякую... — він узяв чай, опустив очі. — Я не спав. Усю ніч.
— Дай вгадаю... це через Беатріс?
   Він зітхнув, витримав паузу.
— І не тільки через неї.
   Вони мовчки перейшли до столу й сіли одне навпроти одного. Запах чаю заповнив простір між ними — наче тонкий бар’єр, що тимчасово оберігав від тиші.
— Вона мене дратує, Анабель. Її манери, її голос, її звичка все контролювати… Я почуваюся біля неї, ніби в пастці.
— Але ти залишаєшся з нею.
— Бо там... дитина. Я хочу бути їй батьком. Не просто тінню, яка іноді приходить і йде. Я хочу, щоб вона знала, що я завжди поруч. Навіть якщо для цього мені доведеться терпіти Беатріс.
— Це шлях жертовності, Ніколасе. Але я знаю, ти не був би тут, якби не мав серця.
   Він на мить замовк. Потім обережно, майже пошепки, додав:
— Недавно, я дізнався дещо... Тільки, будь ласка, не розповідай нікому.
   Дівчина кивнула.
— Граф Хант... він розпочав неофіційне розслідування нападу на королеву. Тихо, без розголосу. Каже, що біля місця, де її знайшли, у траві, лежала печатка. Моя, — його голос зірвався на зітханні. — І я не маю уявлення, як вона туди потрапила.
— Ти хочеш сказати, що тебе... підставили?
— Можливо. А можливо, я сам зробив щось, чого не пам’ятаю. Мені страшно. Не за себе. За неї. І за те, що може відкритися.
   Анабель м’яко поклала долоню на його руку.
— Ти не міг цього зробити. Я не вірю в це. Ніхто, хто бачив тебе бодай раз із Шарлоттою, не повірить. Там була щирість. Не гра. Не змова.
   Ніколас мовчав, вперше за довгий час відчувши, що його почули. І саме в цю мить двері кухні прочинилися. На порозі стояв Роберт.
   Його присутність порушила тишу, як ніж — натягнену нитку.
— Сподіваюсь, я не заважаю, — промовив він спокійно, але погляд затримався на долоні Анабель, що досі лежала на руці Ніколаса.
   Вона повільно її прибрала, не поспішаючи, але й не ховаючись.
— Ні, звісно, — відповіла вона рівно. — Ми просто снідали.
— Ага... Ранкові розмови вдвох, — Роберт наблизився, підійшов до полиці, взяв собі чашку й почав наливати чай, не зводячи з них очей. — Про щось цікаве?
   Лицар сів поруч із Ніколасом, і між ними опустилась тиша. Не гнітюча, але непроста — наче кожен думав про щось своє, не наважуючись почати розмову. Троє сиділи за кухонним столом, мов чужинці, пов’язані спільним мовчанням. Чай у чашках повільно холонув, а віддалене скрипіння старих вікон створювало враження, ніби й саме повітря в палаці затамувало подих.
   І раптом — м’який звук відчинених дверей. Увійшов молодий охоронець, із трохи зніяковілим виглядом. Він підійшов до Анабель і простягнув їй складеного аркуша.
— Королева Шарлотта просила передати це тобі.
— Лист? — здивовано перепитала дівчина, обережно беручи його до рук.
   Він кивнув і, не затримуючись, вийшов із кухні. Двері за ним м’яко зачинилися.
   Ніколас та Роберт спостерігали за нею, мов за актрисою на сцені. Її пальці розгортали аркуш, погляд ковзав рядками — швидко, напружено. Обличчя залишалося непроникним, та очі... очі промовляли більше, ніж вона хотіла б.
— Ну? Що там?
— Нічого важливого, — коротко відповіла вона й акуратно сховала листа у внутрішню кишеню фартуха. — Вибачте, мушу йти.
   Її голос був рівним, але трохи надто спокійним. Вона попрямувала до дверей, не обертаючись. І лише коли за нею зачинились двері, Роберт повернув голову до Ніколаса, вже без жодної маски на обличчі.
— Вона збрехала, — сказав він тихо, з повною впевненістю. — І я майже впевнений, що лист стосується тебе.
— Роберте... якщо ти щось знаєш — кажи. Не тягни.
— Граф Хант... — почав він повільно. — Він шукає не виправдання, Ніколасе, а докази. Докази твоєї провини.
   Ніколас зблід.
— Що? Він... Він що, серйозно думає, що я хотів її вбити?
— Він вважає, що в тебе був мотив. Любовна драма, політичний тиск, ревнощі... А ще — твоя печатка. Ти сам казав, що її знайшли біля місця нападу.
— Але я не маю жодного уявлення, як вона там опинилася! — чоловік схопився з місця, неспокійно заходив по кухні. — Це якась пастка. Мене підставили. Я б ніколи… Я б ніколи не завдав їй болю. Ти ж це знаєш!
   Роберт подивився на нього довго, серйозно.
— Я знаю. Але граф Хант не мені це доводить. Він діє сам. І якщо знайде бодай тінь підтвердження — не буде жалю.
— Отже, він уже виніс вирок. А мені навіть не дали шансу себе захистити.
— Ти маєш ще час. Але не багато. Якщо ти справді хочеш дізнатися правду — шукай її. Бо скоро вже буде пізно.
   Анабель мовчки йшла довгим коридором палацу. Її кроки лунали м’яко по кам’яній підлозі, але в голові шуміло сильніше, ніж під ногами. В руках ще зберігалося тремтіння від листа Шарлотти — короткого, але сповненого довіри та небезпеки водночас. Вона повинна поговорити з Раймоном. Обережно, без свідків. Ідеальним часом для цього могла стати ніч — саме тоді, коли Раймон зазвичай заступає на варту.
   Занурена у ці думки, Анабель майже минула перетин із центральною галереєю, коли раптом почула знайомий голос. Голос, який змусив її серце завмерти.
— Ти не можеш? — з глухим роздратуванням пролунало. Це Олівер. — Я тебе, по-твоєму, для чого сюди привів? Відпочивати? Ні, це не так.
   Реакція була миттєвою: Анабель, мов тінь, відступила назад і сховалась за найближчу колону, притиснувшись спиною до прохолодного каменю. Дихання стало уривчастим, але вона змусила себе мовчати. Вона не бачила, із ким він говорить, але голос співрозмовника теж долинав — уривчасто, ніби приглушено страхом.
— Я... я роблю все, що можу... Але... Якщо мене впіймають, то виженуть! Ти ж обіцяв, що це буде просто!
— Нічого я не обіцяв, — відрізав Олівер. У його голосі з’явилась загрозлива твердість. — Я сказав: роби все, як домовлено. І не смій тягнути час. Інакше ми всі полетимо вниз.
— Але ж... це вже не схоже на початковий план... Вона ж... вона починає щось підозрювати...
— Королева? Вона завжди щось підозрює. Але цього разу — ні. Цього разу вона нічого не доведе.
   Настала коротка пауза. Потім Олівер додав тихіше, майже гарчанням:
— До моєї кімнати хтось заходив. Шукав щось.
— Думаєш, це вона?
— Або хтось із її людей. Може, Ніколас. Він тепер аж надто нервує. Очі в нього постійно бігають, і голос тремтить. Якщо він щось запідозрив — часу у нас обмаль. Дуже обмаль.
   Співрозмовник мовчав.
— Ми мусимо завершити все до кінця тижня. Інакше це буде кінець. Для нас усіх. Зрозуміло?
— Так... Так...
— Тільки без самодіяльності. А якщо тебе запитають — мовчи. Важливо, щоб усе виглядало природно. Бо коли все почне розсипатись — ми навіть не встигнемо зрозуміти, звідки прийшов удар.
   Знову пауза. А тоді — швидкі кроки. Олівер попрямував убік протилежного крила палацу, не підозрюючи, що хтось стояв за колоною і чув усе.
   Анабель ще кілька секунд не могла зрушити з місця. У скронях стукотіло, мов удари молота. Слова, які вона щойно почула, здавались фрагментами чогось значно більшого, страшнішого. Ім’я Шарлотти. Підозри про Ніколаса. План, який мусить бути завершений до кінця тижня...
   Вона стиснула пальці в кулаки, змусивши себе прийти до тями.
   Ні. Вона не злякається. Не зараз. Шарлотта довірилася їй — а значить, вона має діяти.