Пізній вечір оповив палац тишею, схожою на затишшя перед бурею. Лише поодиноке тупотіння охоронців по мармурових коридорах та приглушене шепотіння зі службових кімнат нагадували — десь там, за стінами тиші, життя не зупинялося.
   Анабель йшла повільно, тримаючи в руках металеве відерце з водою та згорнуту ганчірку. Її проста, темно-синя сукня покоївки не привертала уваги. Вона виглядала, як завжди — скромна, зайнята справою, невидима. Але очі дівчини видавали інше: в них читалася зосередженість, напруга, що ледве приховувалась за маскою буденності. Кожен її крок був частиною ретельно спланованої гри — не прибиральниці, а розвідниці, яка шукає союзника в коридорах, що давно перестали бути безпечними.
   Біля східної арки вона зумисне підштовхнула відро ногою. Те злегка схитнулося, і з тонким звуком вилилася вода, змочивши кам’яну підлогу.
— Чортівня… — прошепотіла вона, присідаючи й квапливо витираючи калюжу.
— Все гаразд? — пролунав поруч чоловічий голос, хриплуватий, стриманий, наче ознака постійного самоконтролю.
   Дівчина здригнулась, але одразу підвела погляд. Серце в грудях затримало удар, коли вона побачила перед собою високу постать у темній формі гвардійця.
— О, пане Реймоне! — вдавано зніяковіло мовила вона. — Вибачте, я вас не помітила… Та ще й розлила воду. Дивна я сьогодні, пробачте.
— Буває, — його відповідь була коротка, але не холодна. Він не зробив ані кроку до неї, лише злегка обернув голову, ніби навмисно уникаючи прямих поглядів.
   Анабель витирала підлогу повільно, затягуючи момент, водночас крадькома розглядаючи чоловіка. Його фігура залишалась непорушною, мов вирізана з граніту. Але пальці, що стискали руків’я меча, видавали обережну пильність.
— Ви цілу ніч на чергуванні? — спитала вона, підводячись.
— До світанку.
— Ви вже скільки тут працюєте? Здається, ще за часів короля Фрідріха?
   Він мовчав кілька секунд. Потім ледь помітно кивнув.
— Так.
   Покоївка наблизилась на крок, але обережно, без виклику.
— Ви тоді теж були мовчазним. Але… ви діяли, коли треба було.
   Його погляд ковзнув по її обличчю. Не різко, не з підозрою — швидше, із втомленою обережністю.
— Я прибираю коридори, а ви — охороняєте двері. Але обидва ми знаємо, що це лише зовнішнє. Ви теж відчуваєте, що щось не так? — вона понизила голос до шепоту. — Що в палаці — загроза. Тиша тут якась… штучна.
   Реймон нічого не сказав, але погляд його став важчим. Анабель зробила ще крок.
— Пане Реймоне… Мені потрібно знати, чи можу я вам довіряти. Королева — в небезпеці. І... можливо, Ніколас теж. Те, що відбувається... Олівер не такий, як здається. Ви не помічали? Його розмови. Його... вплив.
   Його щелепа злегка стиснулася, але голос залишився рівним.
— Це не моя справа, панночко.
— А чия тоді? — запитала тихо. — Коли Шарлотта залишиться сама, коли все, заради чого вона боролась, буде знищено — тоді стане пізно. Ви були поруч з її братом. Тепер вона одна. Всі мовчать. Ви теж?
   Вона вже почала відходити, коли зупинилась і додала майже пошепки:
— Якщо все ж вирішите, що правда варта більшого, ніж мовчання — я знатиму, де вас знайти.
   Реймон не зрушив з місця. Але коли вона розчинилась у півтемряві коридору, його очі ще довго не відривались від того місця, де щойно стояла Анабель.
   Ніч у палаці була тиха. Темрява, що огортала коридори, здавалася ще густішою, ніж зазвичай — наче сам палац затамував подих перед чимось неминучим. Двері до кімнати Ніколаса обережно відчинилися, і в напів темряву ввійшла Беатріс. Її постать, мов тінь, ковзнула вперед. Світло свічки на камінній поличці мерехтіло, відкидаючи відблиски на стіни.
   На м’якому кріслі біля вікна сидів Ніколас. Руки складені, погляд жорсткий, напружене мовчання — усе в ньому видавало готовність до бою, навіть якщо це мав бути бій без слів.
— Де ти була? — тихо, але холодно пролунав його голос.
   Беатріс зупинилася посеред кімнати. У її рухах не було каяття, тільки виклик. Вона повільно скинула накидку з плечей, і злегка глянула на нього через плече.
— Тепер ми хвилюємось? Дивно… щось не пригадую твого хвилювання тієї ночі, коли ти залишив мене одну, а сам — був із королевою.
   Ледь чутно хруснули його пальці, коли він стиснув підлокітники.
— Тому що тебе це не стосується. І ти це знаєш.
— А отже, мої ночі тебе теж не повинні хвилювати. Якщо твоє життя — за межею моїх питань, тоді чому ти, раптом, вирішив контролювати моє?
   Ніколас рвучко підвівся з крісла. Його тінь, відкинута мерехтливим світлом каміна, ковзнула по стіні, немов хижа тварина, що готується до стрибка. У його поставі не було сили — лише напруга, як у струни, що ось-ось розірветься.
— Бо ти носиш мою дитину, чорт забирай! І якщо… якщо мені байдуже на тебе, це не означає, що мені однаково, що буде з нею.
   Беатріс застигла. Її зухвала маска дала тріщину. В очах — на мить — майнула слабкість, немов стара рана раптово знову почала кровоточити.
— Тоді тобі слід було думати про неї раніше. До того, як простягнув руку до серця іншої жінки.
— Не смій навіть відкривати рота! Ти, чорт забирай, узагалі нічого не знаєш!
— Ні, Ніколасе. Я знаю, — вона подивилася йому прямо у вічі. — Я знаю все про тебе. Про твою слабкість, твої таємниці й твою втечу від відповідальності.
   Він зірвався. У пориві розпачу й гніву підійшов ближче, його палець різко вперся в її грудну клітку, грубо і зухвало:
— Звісно! Звісно, ти все знаєш! — гаркнув він. — Якщо ти проти мене — я зітру тебе в порох. Зроблю так, що ти ніколи не побачиш нашу дитину. Ти почула мене? Ніколи.
   На мить між ними повисла моторошна тиша. Тільки тріск вугілля в каміні порушував її. Потім Беатріс повільно, із зневажливою впевненістю, відкинула його руку від себе. В її очах більше не було болю — лише виклик.
— Тобі мене не залякати. Ти забув, з ким розмовляєш.
— Я тебе попереджаю, — сказав він тихіше, вже не так впевнено, як раніше.
   Жінка не відповіла. Вона мовчки дивилась на нього ще кілька секунд, а тоді, не озираючись, пішла до дверей кімнати. І в той момент, коли її пальці торкнулись ручки, вона додала:
— І я тебе.
   Двері зачинилися з сухим клацанням. У кімнаті залишився тільки Ніколас.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Глибока ніч. Королівський сад.
   Повітря було прохолодне, з ледь вловимим запахом сирої землі, і тужливим ароматом зів'ялих троянд. Місяць то виринав з-за сивих хмар, кидаючи сріблясте сяйво на вузькі стежки, то знову ховався, занурюючи сад у темряву.
   Граф Хант стояв під високою стіною з плюща, наче сама тінь. Плащ, накинутий на плечі, робив його постать майже невидимою. Він не любив грати у приховані ігри, але останні події змушували його приймати правила чужої шахівниці.
   Він не озирався, коли почув обережні, майже без звучні кроки, що порушили нічну тишу. Лише промовив, не повертаючи голови:
— Запізнився.
— Я мав переконатися, що за мною не стежать, — пролунав тихий голос Реймона.
   Той з’явився мов із туману — в темному одязі, з напруженим поглядом і втомою в рисах обличчя. Обоє зупинились один навпроти одного.
— Ти казав, що маєш правду, — почав Хант, його голос був рівний, холодний. — Я ж боюся, що ми вже загрузли у брехні настільки глибоко, що не впізнаємо правди навіть в обличчя.
   Реймон зітхнув і обвів очима темний сад, ніби очікуючи, що з кущів ось-ось вистрибне невидимий свідок. Потім сказав тихо:
— Те, що сталося з королевою… той напад… Печатка Ніколаса, знайдена на місці… Це не збіг. Його підставили.
— Хто?
— Олівер. Але він не діє сам. В нього є спільник — хтось із нашого кола. Хтось, хто має доступ до охоронних маршрутів, до наказів. Хтось, хто рухається палацом, наче тінь. І кому дозволено більше, ніж будь-кому з нас.
— Ти кажеш... зрада, — голос Ханта став жорсткішим. — Злочин проти корони.
— Це вже не припущення. Це факт. Я мовчав, бо думав, що це внутрішня гра. Але я зрозумів, що мовчати далі — означає зрадити не лише королеву. А й самого себе.
   Граф наблизився. Його силует став ще темнішим під навислим гіллям.
— У тебе є докази?
— Фрагменти. Розмови, які чув випадково. Залишки знищених листів. Згадки про "наказ завершити розпочате". І одне: я чув, як Олівер сказав, що в його кімнату хтось пробрався. Він нервує. І це наш єдиний шанс.
— А Ніколас? Він щось знає?
— Ні. Його тримають у сліпому куті. Якщо ми не втрутимося — його звинуватять. Або приберуть тихо, без суду. Після цього дорога до трону стане вільною для когось іншого.
   Хант мовчав. Довго. Його погляд ковзав по обличчю Реймона, намагаючись вловити брехню. Але бачив лише втому, біль і… відчайдушну рішучість.
— Ти ризикуєш не тільки головою. Ти ризикуєш її долею, — сказав він нарешті.
— Я знаю. Але я присягав не обличчю, не престолу. Я присягав вірності королеві. І я йду до кінця.
— Добре. Відтепер — ми діємо разом. Але ні слова іншим. Навіть тим, кому довіряєш. У цьому палаці не залишилось стін без вух.
— Я зберу все, що зможу. А ви зробіть так, щоб це почуло правильне вухо в потрібний час.
— Зроблю. А тепер іди. Якщо хтось нас побачить — нам обом не буде милості.
   Реймон розчинився в темряві. Граф Хант залишився сам. Його руки були схрещені за спиною, погляд спокійний, але думки — як буря. Він стояв, поки ніч не ковтнула останні ознаки тепла.
   І хоча в палаці панувала тиша, віднині вона вже не здавалася спокійною. Бо правда почала розправляти плечі.
   Ранок. Світло приглушене — важкі фіранки лише частково пропускають тьмяне сонце. Пахне димом від каміну та свіжою синьою трояндою в кришталевій вазі на столі. Шарлотта стоїть біля вікна. Глибоко вдихає холодне повітря. Скоро зима, а це означає, що скоро кінець.
   Двері раптово відчиняються. Олівер заходить у кімнату. Його кроки — повільні, обережні, як у мисливця, що знає, що дичина ще жива, але поранена.
— Ваш Величносте, ви прокинулися. А я якраз приніс ваш улюблений чай, — він кладе тацю на стіл.
   Шарлотта мовчить кілька секунд. Потім повільно повертається. Її погляд — твердий, але втомлений. Обличчя бліде, наче мармурове.
— Щось термінове, що ти до мене завітав так рано?
— Граф Хант планує ще раз оглянути місце злочини. Думаю, скоро ми дізнаємося правду.
— Справді? Коли?
— Він вже попрямував туди. Взяв із собою декількох людей.
— Гаразд...
— Щось не так, Шарлотто?
   Її губи стискаються, наче від болю. Вона повільно підходить до стола, кладе на нього теку з документами, але не відкриває.
— Ці стіни стали задушливими. Тиша тут схожа на пастку. Ти ще довго будеш мовчати про те, що сталося?
— Якщо ви маєте на увазі цей напад — я вже відповідав на всі питання.
— Не мені.
— А ви хочете відповідей чи зізнання?
   Шарлотта стискає пальці. Голос її стає глухим.
— Хтось хотів моєї смерті. І поряд виявили печатку Ніколаса. Але ти ж розумієш, як працюють такі речі… — її погляд наче лезо. — Надто очевидно. Надто чисто. Надто… зручно.
— І ви натякаєте, що я міг це влаштувати?
— Я просто спостерігаю, як зникають люди, які мені були віддані. Як Ніколаса намагаються зробити винним. І як ти приходиш до мене щоранку — з поглядом, у якому більше презирства, ніж тривоги.
— Тривога — це розкіш. У політиці виживають ті, хто не дозволяє собі емоцій. А ваші емоції, Ваша Величносте, останнім часом… надто легко читаються.
   Він говорить це тихо, але в його голосі — натяк на загрозу.
— Ти мені погрожуєш?
   Олівер усміхається, майже ласкаво.
— Я лише нагадую: якщо королева здається слабкою — королівство починає обирати собі нового правителя, — він нахиляється трохи ближче. — А палац — дуже слухняне місце. Він швидко забуває тих, хто колись сидів на троні.
   Шарлотта мовчить. В її очах — біль і розуміння, що боротьба ще не закінчилась.
— Палац, можливо, забуває. Але народ пам’ятає. І якщо я впаду — то не сама.
   Чоловік затримує погляд на ній, мовби оцінює, скільки в ній ще сил. Потім відступає.
— Ви знаєте, де мене знайти, коли захочете поставити чергові питання… — озирається через плече. — …чи підписати відмову від трону.
   Він виходить. Двері зачиняються. Шарлотта залишається сама. І тільки тоді дозволяє собі вперше — вдихнути глибше. Але не розплакатися.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Задній двір біля королівських конюшень. Надворі — ранній ранок, повітря ще вологе від нічної роси. Пахне сіном, землею і чимось ще — давнім, тривожним.
   Граф Хант, заклавши руки за спину, повільно крокує вздовж похилого дерев'яного паркану. Поруч із ним двоє гвардійців: один молодий, інший досвідчений, із сивиною на скронях. Вони мовчки роздивляються кожен клаптик землі.
— Тут і справді було ідеальне місце для засідки, — молодший оглянувся довкола. — Тінь від стіни, вікно в конюшні. Все на горизонті чітко видно.
— Ідеально... надто ідеально. Хтось знав маршрут. Час. Все, — граф нахиляється, торкається землі. — Але завжди щось залишається. Люди не привиди.
   Раптом старший гвардієць зупиняється, нахиляється і щось підіймає з-під сухого листя. Маленький шматок тканини. Він обережно розгортає його в руці.
— Гляньте на це.
   Хант бере з його руки предмет. Це вишуканий дамський хустинку — білу, із тонкої тканини, вишиту дрібними блакитними квітами по краю. На краєчку — невеличка пляма, схоже на ґрунт або засохлу кров.
— Це жіноче. Ймовірно, служниця. Покоївка. Можливо, впустила випадково... А можливо — не зовсім випадково.
   Він підносить хустинку ближче до обличчя, оглядає візерунок. Між вишивкою видно блідо-синю літеру «А». Його брови злегка зсуваються.
— Анабель? — припускає молодший гвардієць.
— Ні. Вона була біля кухні тієї ночі. Я перевіряв, — граф стискає хустинку у кулаці. — Але… це означає, що хтось хоче, щоб ми думали саме про неї.
   Він на хвильку замовкає, дивлячись у порожнечу двору. Птахи ще не співають, повітря стоїть густе, мов перед бурею.
   Раптом чоловік здригається — вдалині, біля старого складу в саду, з’являється фігура незнайомця. Високий, у темному плащі, злегка пригнувшись, він швидко йде, ніби не бажаючи бути поміченим.
— Хтось із наших?
   Хант напружується. Очі звужуються.
— Ні. Дивись, як тримається осторонь. Як крадеться... Сюди. Хутко. Тихо.
   Вони пересуваються ближче до дерева, за яким можна частково сховатися. Фігура зупиняється — і обертається. Це Олівер. На його обличчі — тривога, він щось тримає в руках: пакунок чи, можливо, лист. Раптом він зникає за стіною складу.
— Що він там робить? — запитує старший здивовано.
— Добре питання, — тон голосу Ханта набув холодного відтінку. — Дуже добре.
   Він опускає погляд на носовичок у руці, потім — у той бік, де щойно зник Олівер.
— Іноді сліди ведуть не туди, куди нас хочуть скерувати. А іноді — просто під наш ніс.
   Чоловік сховав носовичок до внутрішньої кишені плаща.
— Повернімося. Але не через головну. І мовчки. Сьогоднішній ранок ще не завершився. І він уже пахне брехнею.
   Через певний час. Невелика кімната в палаці, що використовується для обслуговчого персоналу. Стіл, два стільці. Світло крізь вікно тьмяне, розмите.
   Анабель сиділа прямо, але пальці рук були сплетені надто щільно — жодна з дрібних деталей її поведінки не вислизнула з-під пильного погляду графа Ханта. Він стояв спиною до неї, біля вікна, мовчки спостерігаючи, як вітер хилить гілки каштанів за мурами.
— Я завжди вірив, що у тиші люди говорять правду.
— Тиша, графе, іноді говорить більше, ніж слова. Але не завжди правду.
   Він повільно обернувся. Його обличчя було зібране, погляд — невблаганно холодний.
— Ви були того вечора біля кухні. Я перевірив записи та свідчення. Це — добре. Але є один нюанс.
   Чоловік робить паузу, підходить ближче, кладе на стіл маленьку хустинку з вишитою літерою "А".
— Це знайшли біля місця, звідки стріляли в королеву.
   Анабель не відповіла одразу. В її очах щось здригнулося, але вона швидко опанувала себе.
— Це не мій. Я ніколи не вишивала "А" на своїх речах. Ще король Фрідріх не дозволяв. Ми всі були однакові перед ним, без вишуканих прикрас, — вона зупинилась, і добавила. — Хтось хоче, щоб ви думали на мене.
   Хант нахилив голову.
— А ви самі не думали, що на вас можуть нацькувати? Що ви — зручна мішень?
— Думала. І думаю досі. Особливо після того, як я побачила, з ким Олівер шепочеться у коридорах палацу.
   Його брови ледь зрушилися. Але він не встиг запитати — двері клацнули, і до кімнати несподівано зайшла Луіза, тримаючи перед собою піднос із чашками.
— Ох, я не знала, що тут хтось є. Мені сказали принести чай для пана Ніколаса… Вибачте.
   Вона завмерла біля порога. Її очі ковзнули по Анабель, і хоч усмішка лишалася на обличчі — щось у ній не було щирим.
— Ви часто випадково опиняєтесь у потрібний момент, пані Луізо.
— Ви ж знаєте, графе, в цьому палаці нічого не приховати. Іноді чай — це привід. А іноді — просто чай.
   Вона підійшла до столу, поставила тацю і залишилася стояти поряд, ніби не збиралась іти.
— Ми ще поговоримо, дівчино, — Хант звернувся до Анабель. — І я радий, що ви розумієте ціну мовчання — і правди.
— Я знаю, що мовчання іноді рятує. Але зараз воно може вбити.
   Граф перевів погляд на Луізу — довше, ніж зазвичай.
— Дехто з вас знає значно більше, ніж здається.
— А дехто не вміє ставити правильні питання, — жінка відповіла з ледь відчутним викликом.
   Настала тиша. Потім Хант обернувся до вікна, знову сховав руки за спину.
— Обидві можете йти. Поки що.
   Анабель разом із Луізою попрощалися з графом. Їхні усмішки — чемні, але скоро минущі — згасли одразу, щойно вони відійшли на кілька кроків. Кожна рушила у своєму напрямку, і хоча Анабель не питала, куди саме прямувала Луіза, серцем відчула — та, напевно, йде до Ніколаса. Ця думка залишила гіркий присмак у грудях, але вона швидко відкинула його. У неї було важливіше завдання — одне, від якого залежала безпека тих, кого вона справді цінувала.
   Сама ж вона прямувала до кімнати Христофера.
   З кожним кроком їй ставало не по собі. М'язи стискались, серце билося з ледь відчутною панікою. Вона мала бути обережною. Хоч як їй було огидно перебувати поруч із ним, відступити означало б провалити доручення, дане їй самою Шарлоттою.
   Перед дверима вона зупинилася. Глибоко вдихнула. Постукала.
— Заходь, — долинув голос зсередини.
   Вона відчинила двері й переступила поріг. Христофер сидів у кріслі, недбало закинувши ноги на стіл. У його позі — розслаблена самовпевненість хижака, що не сумнівається в своїй здобичі. Він дивився у вікно, не повертаючи голови, поки дівчина не зачинила двері. Тоді обернувся, усмішка його була ледь помітна, але глузлива.
— Де ти возилась так довго? — запитав він з удаваною байдужістю.
— У мене були справи, — сухо відповіла дівчина, не зводячи з нього погляду.
— Дай вгадаю, — він підвівся. Його рух був повільним, але напруженим, як у звіра перед кидком. — Це якось пов'язано з Її Величністю?
— Це не твоя справа.
— О, бачу, ти сьогодні в настрої сперечатися, — його очі потемніли. Він швидко скоротив відстань і грубо схопив її за підборіддя, змусивши її підняти голову. — Тільки спробуй ще раз. Подивимось, як швидко я зможу вирізати з тебе язик.
   Анабель не відвернулася. Її погляд горів викликом. У голосі з'явився ледь чутний тремтячий лід.
— Погрозами ти нічого з мене не доб’єшся.
   Христофер на мить затих. Його очі пронизували її до кісток, мов лезо. Потім він несподівано посміхнувся.
— Знаєш, мені навіть подобається цей твій вогонь... але не забувай, хто переможе у цій грі.
— І ти не забувай, що навіть дикі пси мають властивість залишатись без зубів.
   Його рука стиснулася сильніше, але лише на мить. Потім він відпустив її й відійшов на кілька кроків, мов щось розмірковуючи.
— Якби не Роберт… — промовив він сам до себе. — Якби не ця твоя безглузда відданість йому... ти давно вже була б моєю.
   Анабель не відповіла. Вона зневажливо зиркнула на нього, розвернулася на підборах і вийшла, голосно гримнувши дверима. Її кроки швидко зникли в коридорі.
   Христофер залишився стояти посеред кімнати. Посмішка ковзнула його обличчям. Вона кидала виклик — і він любив це. Але ще більше він любив ламати.
   Сонце вже хилилося за горизонт, кидаючи останнє золоте світло на темні стіни. Атмосфера у дворі була натягнута, наче струна — тут давно не залишалося просто спокою. Тиша перед бурею.
   Ніколас йшов швидко, трохи попереду Роберта, обидва були похмурі, мовчазні. І хоча жоден з них нічого не казав, обидва чудово розуміли — наближається зустріч, яка стане не просто словесною перепалкою.
   І як на замовлення — з арки, що вела до північного крила палацу, з’явилися вони.
   Олівер йшов звичною хижою ходою, спина рівна, підборіддя трохи підняте. Христофер був поруч — розслаблений, з напів усмішкою, що завжди провокувала.
   Вони зупинилися майже впритул, ніби випадково. Напруга в повітрі сягнула апогею.
— Я дивлюся, пси повернулися до своїх ланцюгів, — холодно кинув Христофер, звертаючись до Ніколаса. — Як там твої нічні пригоди, герой? Як там твоя дружина?
— Принаймні я не ховаюсь за чужими спинами, коли потрібно відповідати за себе. А все інше, тебе точно не стосується.
— Тобі краще мовчати, — додав Олівер. — Ти й так стоїш на межі. Один необачний крок — і я особисто переконаюся, що тебе усунуть.
— Погрози тепер звучать прямо? — Роберт вийшов уперед. — Не в твоєму стилі. Раніше ти працював брудніше, але тихіше.
   Олівер хмикнув.
— Обережніше, лицарю. У цьому палаці навіть каміння має вуха. І одне слово може вартувати голови.
— Звісно, — Ніколас зробив крок ближче. — Як і знайдена моя печатка на місці нападу. Збіг? Чи твоя робота?
— Ти переграєш роль мученика. Хто ти такий, щоб тебе підставляти?
— Хтось, хто стоїть між тобою й троном, — відрізав Роберт. — І це тебе лякає.
   Христофер голосно розсміявся.
— Вас двоє, а правди — нуль. Але як цікаво спостерігати, як ви захлинаєтесь у своїй гордині. Дивно тільки, що вас досі не прибрали. Ані з гри, ані з життя.
   Олівер різко розвернувся, не сказавши більше жодного слова, і рушив до виходу. Христофер встиг кинути на прощання:
— Час — не на вашому боці. І правду ніхто не шукає. Правду або ховають, або знищують.
   І тут…
   З кишені плаща Олівера щось випало.
   Маленький, згорнутий аркуш паперу. Ніхто, крім Ніколаса, не помітив цього — той нахилився миттєво, підняв і сховав у руці.
   Він з напруженим обличчям, розгорнув папір, коли вони залишились наодинці. Очі його заскляніли. Роберт підійшов ближче, схилившись до нього.
— Що це?
— Це… це перелік імен. Кодові назви, номери кімнат… І дивись — тут згадано “операцію на світанку”.
— Вони готуються. І ми — в центрі цього. Все набагато ближче, ніж ми думали.
   Ніколас зім’яв папір і сховав до кишені.
— Ми маємо показати це Шарлотті. Тепер кожна година може бути останньою.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   У кімнаті панувала тиша, тривожна й напружена, мов перед бурею. Полум’я свічок тихо тріпотіло, відкидаючи на стіни довгі, примарні тіні, що то зникали, то знову повзли вздовж старовинних гобеленів. У вікні — чорний сад, мовчазний, завмерлий. Шарлотта стояла, обійнявши себе — її плечі ледь тремтіли, наче від холоду, хоча насправді тремтів весь її світ. Тепер вона знала: лишилось не так багато.
— Королево? — пролунав обережний, трохи приглушений голос Анабель. Вона ввійшла безшумно, ніби не хотіла злякати тишу.
   Шарлотта озирнулась. Її погляд був спокійний, хоч очі говорили більше за слова.
— Ти поговорила з ним? — запитала вона майже шепотом.
   Анабель кивнула, підійшла ближче.
— Раймон мовчав довго. Але він більше не може. Він бачив занадто багато. Він знає, що Олівер не сам. У нього є люди. В палаці. І щось відбудеться скоро. Дуже скоро.
   Королева прикрила очі й повільно вдихнула. Її спина залишалась прямою, але всередині щось ламалося. Кожен ковток повітря віддавався тріщиною у грудях.
— Тоді час у нас згортається в нитку. І її легко обірвати...
   Раптом двері вилетіли від різкого поштовху. У кімнату буквально вбігли Ніколас і Роберт — обидва запорошені, в очах горіло щось близьке до відчаю.
— Ваша Величносте! — почав Роберт задихано. — Даруйте… Ми не могли чекати…
   Але обидва зупинились, коли побачили в кімнаті Анабель. Особливо Ніколас. Його погляд метнувся до неї, потім — до Шарлотти. У грудях стиснулося.
— Анабель? Що ти тут робиш?
   Дівчина відкрила рота, але не встигла відповісти.
— Вона тут за моїм наказом, — холодно втрутилась Шарлотта. — Поясніть, що сталося.
— Ти щось приховуєш, Шарлотто? — Ніколас зробив крок до неї, і вже не говорив із нею як з королевою. У його голосі — біль. Після всього, що між ними було.
— Не смій говорити зі мною таким тоном, — її голос був крижаним, але не злісним.
— Ти ж пам’ятаєш мене? Ти ж все згадала? Чи не так?
   Вона мовчала, а він наблизився ще.
— То чому я для тебе чужий? Чому відштовхуєш? Ти дозволяєш мені підійти так близько… і відразу викидаєш геть. Це… це нестерпно.
— Ніколасе… — обережно промовив Роберт, намагаючись втрутитися, та його не слухали.
— Мені потрібні відповіді, — продовжив він зламним голосом. — Чому вона тут? І чому ти, знаючи все, мовчиш?
   Тоді Шарлотта вдихнула глибоко. Її очі блищали — не від сліз, а від болю, зібраного роками.
— Так. Я згадала все. І першою про це дізналась Анабель. Не ти. Бо ти вже не мав на це права.
— Що? — прошепотів він.
— Ти вже маєш дитину від іншої. Ти вибрав. А я… я більше не дозволю нікому ламати мене. Якщо ти чекаєш, що я впаду в твої обійми після всього — помиляєшся.
— Я… — Ніколас мовби вперше насправді втратив рівновагу.
— То або ти замовкнеш. Або я виганяю тебе з палацу. І її разом із тобою.
— Звісно… Не вперше, так? — в очах у нього спалахнула образа. — Ти вже робила це. Вигнала мене тоді — і тепер знову?
— Тоді ти збрехав. Тепер — зрадив. Я маю право.
   Тиша. Усі мовчали. Роберт лише прикрив обличчя рукою. Анабель стояла, мов вросла в підлогу. Її серце билося надто гучно.
   І саме вона, зібравшись із силами, підійшла до Шарлотти й поклала руку їй на плече. Голос її був тихим, але твердим:
— Так... чому ви прийшли?
   Роберт ніби прокинувся. Вихопив з рук Ніколаса зім’ятий клаптик паперу, підійшов до столу і швидко розгорнув
— Це випало з кишені Олівера. Ми з Ніколасом бачили це власними очима.
   Вона підійшла ближче.
   На аркуші:
“Світанок. Внутрішній перехід. Завершити. Тиша. Без свідків.”
   Кров відступила від її обличчя. Вона оперлась рукою об стіл, аби не похитнутись. Очі її зблиснули — не від страху. Від ясного розуміння.
— Це підтверджує все, — прошепотіла Анабель. — І ми не маємо часу.
   Шарлотта мовчала довго. Коли знову заговорила — її голос був холодною сталлю:
— На ранок — переворот. Можливо — вбивство. І вони гадають, що ми не готові.
— Ми не можемо довіряти нікому, — сказав Роберт. — Радники можуть бути в змові. Якщо ми почнемо діяти офіційно — усе буде змито ще до світанку.
   Шарлотта випросталась. Очі її вже не були вологими.
— Тоді ми діємо самі. Раймон з нами. Хант — теж. А Олівер… повірить, що я нічого не пам’ятаю. Я запропоную йому влаштувати бал. На честь нашого “світлого майбутнього”.
   Ніколас мовчки дивився на неї. Його погляд був пораненим, але в ньому вже пробивалось щось нове: рішучість.
— У нас є один шанс, — прошепотіла вона. — Одна шанс, щоб урятувати все.
   Важкі двері королівських покоїв повільно зачинилися за спинами Роберта та Анабель.
   Вони мовчки йшли уперед, поки не зупинилися біля арки. Обоє майже одночасно видихнули, ніби тільки зараз змогли по-справжньому дихати.
— Оце так… — прошепотіла Анабель, озираючись на двері. — У цій кімнаті повітря, здавалося, можна було різати ножем.
   Роберт кивнув, все ще поглядаючи в бік, де лишилась Шарлотта. Його обличчя залишалось серйозним, але у зморшках біля очей вже ховалась втома.
— Дозволь, я проведу тебе до твоїх покоїв, — тихо сказав він, обертаючись до неї.
— Ні. Не варто, — одразу відповіла вона, озираючись через плече. — Якщо Христофер побачить нас разом… Це може бути небезпечно. Для тебе.
   Роберт ледь знизав плечима.
— Якщо він щось побачить — нехай. Я не проти натовкти йому пику.
   Він дивився на неї так, ніби хотів сказати більше. І через кілька кроків зупинився.
— Анабель…
   Вона повернулась до нього, але не одразу підняла очі.
— Що?
   Його голос знизився до шепоту, але в ньому звучала щира, глибока туга:
— Я більше не можу мовчати. Ми з тобою пройшли занадто багато. Я бачив, як ти ризикуєш… як ти стоїш поруч із королевою, навіть тоді, коли всі інші тікають. Я пам’ятаю тебе ще тією, якою ти була колись… — він усміхнувся самими очима. — І зараз я кохаю тебе. Кохаю, Анабель.
   Вона підвела погляд. Очі її зблиснули — не сльозами, а напруженням. Слова зависли в повітрі, мов ніж над серцем.
— Роберте… — її голос тремтів. — Я не знаю. Я… Зараз не час. Не місце. Все, що відбувається — більша загроза, ніж будь-яке “ми”. І я не готова. Я не знаю, чи зможу знову довіряти.
   Він на мить відвів очі. Потім кивнув повільно.
— Розумію. Не тисну. Просто… хотів, щоб ти знала.
   Його голос затих. Серце билося десь під горлом, але він не дозволив собі зламатись. Вона не відвернулась — просто стояла поруч, і це вже було багато.
   Вони знову рушили вперед, у тиші. Але недовго.
   Раптом, у кінці коридору, ледь освітленого ліхтарем на стіні, з’явився жіночий силует. Постать вела себе обережно, рухалась тихо, озираючись.
   Роберт і Анабель миттєво зупинились. Інстинктивно притиснулись до колони, ховаючись у півтінь.
— Ти це бачиш?...
— Беатріс.
   Жінка пройшла повз них, не помітивши. Її обличчя частково ховалось під каптуром плаща. Вона йшла впевнено, майже стрімко, у напрямку задніх сходів. Її рухи не були обережними, як у вагітної. Вони були... надто легкими.
   Анабель вражено дивилась їй услід. Потім — у очі Роберта.
— Вона ж… — прошепотіла. — Вона ж вагітна. То де її живіт?

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Кабінет Олівера.
   Вогонь у каміні потріскував, розганяючи тінь, що повзла по панелях, немов пильне око. У повітрі стояв запах воску, вина й чогось гіркого — немовби дим від невидимої небезпеки. Шарлотта стояла в дверях, її постать була тиха й витончена, але погляд — гострий і холодний, хоч і прихований за м’якою усмішкою.
   Олівер, як завжди, сидів у кріслі, нога на ногу, в руці келих червоного вина. Коли він побачив її, підвівся з вдаваною ввічливістю.
— Ваша Величносте… не очікував візиту в таку пізню годину.
— А я не очікувала такої тиші, — м’яко відповіла вона, входячи в кімнату. — Ми не розмовляли з тобою відтоді, як… усе стало трохи важчим.
   Олівер поставив келих і підійшов ближче. Його очі шукали підступ у її голосі, та обличчя Шарлотти залишалося спокійним, майже зворушливо ніжним.
— Усе під контролем, — мовив він. — Я оберігаю тебе, як можу. Як завжди.
— Як завжди, — повторила вона, повільно проходячи повз нього, торкнувшись пальцями спинки стільця. — А я думаю, що настав час зробити щось, щоб розвіяти напругу.
— Цікаво. Що саме?
   Вона повернулась до нього й поглянула майже грайливо:
— Бал. Завтра. На честь нашої “єдності”, нашого спокою, на честь майбутнього. Твого, мого… палацу.
   Чоловік нахилив голову трохи вбік. У ньому прокинулась підозра, але в очах жевріла насолода — він любив, коли королева “відтавала”.
— Бал… — повторив він, підходячи ближче. — Ти справді цього хочеш? Після всього?
— Я втомилась боротися, — сказала вона тихо. — Втомилась сумніватись. Я хочу, щоб цей палац знову дихав святом. Щоб ніхто не думав, ніби ми слабкі. Щоб усі побачили: ми разом.
— Ми? — усміхнувся Олівер, уже майже переконаний. — Чи це чергова гра?
   Вона підійшла зовсім близько, доторкнулась до його грудей, погляд її був ледь вологий, але не тремтів.
— А якщо гра — то остання, — прошепотіла. — Дай мені хоча б одну ніч, щоб повірити, що ми ще можемо все змінити.
   Він вдихнув її запах — троянда та попіл. Його рука обійняла її за талію. Вона не відступила. І саме в цю мить Олівер повірив. Його гординя замінила обачність.
— Тоді нехай буде бал, — прошепотів він їй на вухо. — Нехай усе почнеться з музики. І закінчиться… тишею.
   Шарлотта усміхнулась — як жінка, яка погоджується, але ніколи не прощає.
— Добре. Тоді залишайся. Ми ж разом. У всьому.
   У тиші ночі вони залишилися в його кімнаті. Її долоня лягала на його плече з ніжністю, яка б могла вбити. Його губи торкались її — і вона дозволяла, бо кожен дотик був ключем до завтрашнього дня.
   Вона не плакала. Не здригалася. Вона просто чекала.