Наступного дня, після того, як королева Шарлотта оголосила про бал — палац поступово оживав, ніби прокидався від довгого, важкого сну. У мармурових коридорах бриніли голоси служниць, за стінами лунали кроки варти, за вікнами шелестів сад, обтрушуючи листя після тривожної ночі. Усе знову набувало звичного вигляду — мов нічого не сталося.
   Але в покоях королеви панувала зовсім інша тиша — глуха, натягнута, як струна.
   Шарлотта стояла біля дзеркала, застигла нерухомо. Двоє покоївок поралися навколо неї, вправно й обережно вправляючи пасма волосся в ідеальну зачіску, застібаючи ґудзики ніжної, сукні з брошкою на грудях. Обличчя її було непроникне — мов тонкий порцеляновий щит. Спокійна, велична, відсторонена. Жодної зморшки, жодної тріщини в масці.
— Ваша Величносте, — озвалася одна з покоївок, тримаючи в руках маленьку ампулу з парфумами, — Новий аромат із садів. Пан Олівер сказав, що сьогодні вам личитиме щось… особливо ніжне.
— Дякую. Дуже доречно, — її голос звучав м’яко, майже лагідно. Ідеальний тон для королеви, яка нібито не знає страху. Хоча всередині все стискалося. Холодний клубок у грудях вже не розмотувався — він розростався.
   Коли служниці пішли, залишивши її наодинці, Шарлотта повільно зітхнула. Її плечі, здавалося, опустились на мить, немов під вагою невидимого плаща. Їй вдалося. Вона змогла вдягти на себе роль, за якою тепер ховалася не просто жінка — а гравець у смертельній шаховій партії.
   Раптом двері відчинилися без стуку. Він завжди заходив так — ніби мав право.
   Олівер.
   Увійшов з тим самим привітним виразом, що обманював уже багатьох. Його постать — бездоганна, усмішка — стримана, навіть ніжна. В руках він тримав тонку порцелянову чашку з чайником.
— Моя королево, — промовив він із ідеально поставленим голосом, — Я подумав, тобі варто трохи заспокоїтись перед балом. Твій улюблений чай — з пелюстками незабудок та лавандою.
   Він підійшов ближче, і запах наповнив повітря. Солодкий, заспокійливий. Але в той самий момент Шарлотта здригнулась. Ледь-ледь. Не від холоду. Від упевненості. Вона знала. Зараз — без сумнівів.
   Але вона не подала жодного знаку.
   Взяла чашку в руки. Її пальці трохи тремтіли, але вона вміло сховала це у плавному русі. Піднесла чашку до губ і торкнулась лише краєм — так, ніби ковтнула. В її погляді була м’якість, але під нею — крижане спостереження.
— Як мило з твого боку, Олівере, — мовила вона рівно. — Ти завжди такий уважний.
— Для тебе — все, що завгодно, — відповів він, схиливши голову. Його усмішка не змінювалась. — Якщо знадоблюся — я завжди поруч.
— Звісно, — вона поставила чашку на стіл, обережно, ніби не хотіла зламати порцелянову тишу.
   Він мовчки вийшов.
   Лише коли двері зачинилися, Шарлотта дозволила собі вдихнути повітря на повні груди. Її погляд посірів, і в глибині очей спалахнув страх — швидкий, колючий.
   Вона підійшла до столу. Обережно, з майже священною точністю, взяла тонку серветку й промокнула край чашки. Цього було достатньо.
   Зразок. Доказ. Початок.
   Гра почалася. Вона знала це серцем, кожною клітинкою тіла. І помилка тут коштуватиме не лише трону. А життя.
   Шарлотта підняла голову, і в її очах знову застиг крижаною вуаллю спокій. Вона більше не була лише жінкою. Вона була королевою.
   І вона більше не пробачить.
   Вікна були розчинені, легкий вітерець колихав прозорі фіранки, немов спогади, що не бажають зникати. Шарлотта стояла біля дзеркала — в білій сукні з вишитими сріблом візерунками. Її синє волосся було розпущене, одна коса тонкою стрічкою спадала вздовж плеча. Очі — спокійні, але глибокі, мов ніч перед бурею. Почувся тихий стукіт у двері.
— Увійдіть, — сказала вона, не відводячи погляду від свого відображення.
   Це був Ніколас. У парадному вбранні, з трохи занадто офіційною поставою — але очі були інші: теплі, майже несміливі.
— Я... не хотів турбувати, — сказав він, — Просто... я не міг не згадати про нашу вчорашню розмову.
— Якщо ти чекаєш, що я впаду в твої обійми після всього — помиляєшся, — повторила вона. — Ти це хотів почути?
   Він підійшов ближче, обережно, наче боявся, що будь-яке зайве слово розвіє цю мить.
— А тепер... після всього... скажи мені правду. Є ще шанс між нами?
   Її серце стислося, але вона не відвела погляду.
— Якщо ми переможемо... якщо королівство вистоїть — тоді можна буде ще раз поговорити. А зараз, не час піднімати цю тему.
   Він опустив погляд, але кутики його вуст здригнулись. То була надія — невимовна, невпевнена, але справжня.
   У ту ж мить двері розчинилися, і до кімнати ввійшла Анабель, в елегантній сукні кольору бордо, з усмішкою, яка вміла стирати напругу з повітря.
— Шарлотто, гості вже збираються. І якщо ти не з’явишся хоча б за десять хвилин — всі почнуть панікувати.
   Королева глибоко вдихнула, кивнула і ще раз глянула на Ніколаса.
— Ідіть перші, чекайте на мене там, — мовила вона тихо.
   Анабель з Ніколасом вийшли з її покоїв. Шарлотта взяла тонку серветку якою промокнула край чашки, і при виході віддала її Реймону. Той кивнув. Він знав, що з цим робити. А попереду — був бал, рішення, війна… і можливість для кохання. Якщо перемогти.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Зала сяяла золотом і світлом. Кришталеві люстри розливали теплі відблиски по вишуканих обличчях гостей. Оркестр грав старовинний вальс. Повітря було наповнене ароматами винограду, спецій і троянд.
   Ніколас стояв біля колони, у темно-синьому мундирі. Він чекав коли вже прийде Шарлотта.
   Але перш ніж він встиг подумати про це, поряд з’явилася Беатріс — у легкій бірюзовій сукні, з усмішкою, трохи зболеною, трохи рішучою.
— Ти ще не танцював, — мовила вона. — Можна?
   Ніколас із силою кивнув. Він знав, що зараз, будь яке рішення проти, може призвести до необачних подій. Як тут, масивні двері зали відчинилися. Шарлотта — вона саме заходила до зали з Олівером, що тримав її руку на своєму передпліччі. Його усмішка була холодною і впевненою.
   Музика змінилась.
   Ніколас обернувся до Беатріс і взяв її до танцю. Вони повільно закружляли залом.
— Ти дивишся не на мене, — прошепотіла вона з легкою гіркотою.
— Після всього, що ти зробила... скажи дякую, що я ще розмовляю з тобою.
   Тим часом, посеред зали, Олівер обережно провів Шарлотту у танок. Її обличчя було спокійне, навіть стримане, але погляд — зосереджений, уважний. Її спина була напружена, хоч вона і не дозволила собі відступити ні на крок.
— Пам'ятаєш як ти тягнулась до мене, коли я врятував тебе?
— Я тягнулась до того, ким ти прикидався, — холодно відповіла вона.
— Хіба є різниця? — прошепотів він, і пальці його стиснули її талію міцніше. — Я все ще тут.
   Шарлотта на мить підняла очі — і зустрілася поглядом із Ніколасом, що кружляв у іншому боці зали з Беатріс. Їхні очі з'єднались — мов блискавка, мов крик без звуку, мов обіцянка, яку обидва пам’ятають.
   Музика згасла. Танок скінчився. І лише в очах Шарлотти та Ніколаса — залишився незакінчений рух. Невимовне «ще ні»... і шалене «може бути».
   Усі ще танцювали, сміялись, келихи дзвеніли від вина і шампанського. Оркестр грав легкий вальс, коли раптом... гучний стукіт металевого жезлу по мармуровій підлозі.
   Шарлотта піднялась на своє місце біля трону. Оркестр замовк. Музика обірвалася, ніби відчувши присмак бурі. Ніколас відпустив Беатріс, і першим підійшов до королеви. Гості здивовано перешіптувалися, озираючись. Хтось зупинився з келихом на півдорозі до вуст. Напруга наростала.
   Посеред зали, Олівер, у чорному камзолі з золотою вишивкою, розвернувся до трону, і погляд його змінився. Усмішка спала, на обличчі з’явилась настороженість. Очі стали темні. Злість прорізала погляд.
— Що відбувається? — голос його звучав рівно, але руки вже були напружені.
   Королева повільно ступила вперед і глянула на всіх, мов на суді.
— Ти зрадник, Олівере. І це твій останній вечір.
   В залі — глуха тиша. Хтось здригнувся, хтось випустив келих. Олівер застиг. Його губи сіпнулися.
— Що ти таке кажеш?
— Я все згадала, — вона говорила твердо. Її голос лунав чисто й різко. — Я знаю про все, про що ти мені брехав.
— Хіба ти можеш вірити у це, без доказів?
   І тут до Шарлотти впевнено підійшла Анабель. Вона була спокійна, як ніколи. Поруч із нею ішов Роберт, її долоня стиснута в його руці.
— Я знайшла у твоєму кабінеті “Memoria Noctis”. І ми знаємо, що ти додавав її в чай!
   Христофер, що стояв серед гостей, різко ступив вперед і встав поряд з Олівером.
— І ви вірите цій покоївці?
   Шарлотта зустріла його погляд холодно.
— Так. Я їй вірю.
— До того ж... — почав Реймон. — Я все перевірив. І правда, що “Memoria Noctis”, це те, що стирає спогади.
— А те, що Ніколас хотів тебе вбити, Шарлотто? — викрикнув Олівер, втрачаючи самовладання. — Як ти можеш стояти біля нього?
   І тут до Шарлотти підступив граф Хант.
— А він не винен у цьому.
   Олівер дивився на всіх, немов бачачи як усе сиплеться з-під ніг.
— А як же його печатка на місці злочину?! — вигукнув він.
Хант відповів спокійно:
— Її підклала Луіза.
   Ніколас смикнувся — очі розширились.
— Вона мала доступ до його кабінету. Ніхто б не помітив, що вона взяла печатку. Ніхто б не запідозрив її... окрім мене. Особливо коли вона почала підслуховувати розмови. І — не тоді, коли я знайшов її мертвою... у пральні.
— І ще… Беатріс насправді не вагітна! — вигукнув Роберт.
   Мертва тиша.
   Очі присутніх звертаються до Беатріс. Декілька дам прикривають роти руками. У залі чути, як десь у кутку падає перстень — хтось випустив його від шоку.
   Анабель продовжує, її голос тремтить, але вона тримається:
— Я бачила її. Своїми очима! Вона щось підкладала собі під сукню. Це була лише тканина. Брехня. Усе — брехня.
   Беатріс спітніла. Її пальці стиснулися в кулаки, плечі затремтіли. Вона спробувала знайти поглядом Олівера, та той стояв осторонь, мов з каменю, не зробив жодного кроку в її бік. Навіть не глянув.
   Шарлотта була спокійна, але в її очах крижаний гнів.
— Схопіть її.
   Солдати кидаються вперед. Беатріс відступає назад, але двері вже зачинено. Вона розуміє — тікати нікуди. Один з охоронців бере її за плече. Вона здригається, але не чинить опору.
— Ви всі… ви не розумієте…
— То поясни. Зараз. Якщо маєш хоч краплю гідності.
   Жінка затуляє обличчя руками, кілька секунд бореться з собою, ніби мовчазно зважує: збрехати ще раз — чи врешті сказати правду. Потім повільно забирає руки, і всі бачать сльози.
— Це все був план… план Олівера.
   Ніколас стискає кулаки. Анабель лише зневажливо зітхає. Шарлотта залишається нерухомою, як статуя — але її очі пронизують Беатріс наскрізь.
— Ми вигадали цю вагітність, щоб прибрати Ніколаса подалі від вас. Я мала викликати скандал. Але я… я не хотіла всього цього ось так.
— І що ж ти хотіла?
   Беатріс мовчить. А потім, раптово, ніби щось у ній обривається:
— Любити. Його.
   Вона повертає голову до Олівера. Той дивиться кудись у підлогу, не зводячи очей.
— Я кохаю його… навіть якщо він цього не вартий. Навіть якщо він кинув мене зараз. Я… я йому вірила. До останнього.
   Олівер мовчить. Його обличчя — як маска. Шарлотта повільно підходить до Беатріс і дивиться їй прямо в очі.
— І ця любов варта була того, щоб топтати чужі долі? Зраджувати, брехати, грати на чужому горі?
   Вона опускає погляд. Плечі її згорблені, мов тінь самої себе.
— Відведіть її, — наказує Шарлотта.
   Солдати виводять Беатріс. Вона йде мовчки, але на прощання ще раз озирається — і все-таки дивиться на Олівера. Але він навіть не повернувся в її сторону.
   Тиша впала знову, як крижана хвиля.
— Є що тобі ще сказати, Олівере? — запитав Хант.
— Це ще не кінець… — прошепотів він, але кожне слово бриніло, мов загроза. — Я думав, що буду довго грати свою роль, щоб ти, Шарлотто, віддала мені свій трон без кровопролиття. Я вірив, що переконаю тебе через серце, через довіру, через слабкість. Але ні… так вже сталося, що я не з пустими руками сюди прийшов.
   Він повільно обертається. Його очі — глибокі, темні, мов прірва. У них більше немає маски доброзичливості.
— Франція вже давно чекала на привід… І я дав їй його. Ви навіть не уявляєте, скільки часу я витратив, аби переконати французьких лордів і солдат, що смерть короля Генріха — провина королівського дому Блукіндому. Що це ти, Шарлотто, довела його до смерті. Що твоя байдужість… твоя жорстокість… твої амбіції…зламали його.
   Він кинув погляд на Христофера той кивнув. І в наступну мить вони обидва рвонули до виходу. Варта розгублено відступила — все відбувалося занадто швидко. Вони зникли з зали. Шарлотта стояла нерухомо. Її руки стиснуті. Обличчя — кам’яне. Вона знала:
   Олівер не тікає. Він іде по свою армію.
   І тепер — це не просто зрада. Це буде війна. Битва не за трон. А за саму суть справедливості. За життя або смерть.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Свічки тремтять у канделябрах. На стінах — тіні, мов примари минулого. За великим столом, вкритим мапами і розгорнутими листами, сидить Шарлотта. Її постава пряма, але плечі важкі — вагою майбутнього.
   Навпроти неї — граф Хант, спокійний, з холодною логікою в очах.
   Поруч стоїть Ніколас, мовчазний, руки схрещені. Він майже не зводить погляду з королеви.
   Реймон сидить у кутку, гортає якісь записи, періодично кидаючи нервові погляди на двері.
   Анабель тримає на колінах оберемок сувоїв. Її очі почервонілі, але вона тримається.
— Він повернеться з військом. — Шарлотта говорить впевнено, але тихо. — Ми маємо не більше ніж декілька годин.
— Олівер має доступ до північних казарм. Якщо він дістався туди... — Хант кивнув до карти, — Ми зустрінемо їх ще до світанку.
— Чи багато людей залишилось на нашому боці? — спитала Анабель, не зводячи очей із карти.
   Реймон похитав головою.
— Мало. Занадто мало, щоб зустріти армію Олівера у відкритому бою. Але якщо ми зможемо замкнути ворота і тримати палац — ми виграємо час.
   Ніколас мовчки підійшов до мапи, вказав пальцем на вузький прохід біля західної брами.
— Тут можна влаштувати пастку. Вони не чекатимуть спротиву з цього боку. Я знаю ці ходи. Я проводив ними розвідку.
   Шарлотта кивнула. Вперше за вечір вона кинула на нього довгий погляд. У її очах — глибока втома, але й довіра.
— Ти знову служиш мені, Ніколасе.
— Я завжди служив тобі. — відповів він твердо.
   Коротка тиша. Слова зависли в повітрі, як щось нерозказане. Але не було часу на почуття. У двері постукали.
   Зайшов Роберт — на ньому вже був бойовий плащ.
— Західні вежі укріплені. Солдати готові. Але всі чекають на ваше слово, Ваша Величносте.
   Шарлотта повільно підвелась. Свічки кидали полум’я на її обличчя, роблячи її схожою на портрети великих королев минулого.
— Тоді слухайте мене всі.  Це не просто бій за трон. Це бій за правду. За пам’ять, яку намагались у нас вкрасти. За вибір, який у нас забрали. Олівер прийде зі зброєю. Але ми маємо більше. Ми маємо серце. Ми маємо честь. Ми маємо одне одного.
   Вона зробила крок до дверей. Усі підвелись.
— Завтра — світанок. Можливо, останній. Але хай цей світанок побачить, що ми не скорились. І хай він стане першим світанком нового майбутнього.
   Вони вийшли. Один за одним. У тиші. У рішучості. І ніч опустилась на палац, що готувався зустріти війну.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Граф Хант знімає рукавиці і дивиться у вікно. До нього підходить Реймон.
— Що ж, Едвіне, востаннє таке напруження було, коли ти заборгував мені три келихи вина.
— Я й досі винен, здається. Але сьогодні вночі я не думаю про вино.
— А про що?
— Про неї. Шарлотту. Вона стала більше, ніж я уявляв. Вона стала королевою. Я маю померти, якщо треба, щоб вона жила.
   Реймон киває. І більше нічого не каже. Інколи мовчання — найкраще, що можна подарувати перед битвою.
   Тим часом, Роберт чистить свою шаблю. Поруч сидить Анабель, яка зняла білу стрічку з волосся і тримає її в руках.
— Якщо загинеш — я тебе знайду. Навіть серед привидів, — вона усміхається крізь сльози. — І влаштую тобі скандал за те, що не попрощався.
— Я не загину. Бо мушу тебе ще поцілувати на нашому весіллі. А ще — показати всім, що покоївка може кохати шляхетного дурня.
— І дурень може бути героєм.
   Вони обіймаються. Мовчки. Щільно. Уже не як лицар і покоївка. Як двоє, у кого є щось справжнє, хоч на мить.
   Солдати вже готують зброю. Ніколас стоїть осторонь, дивиться на свій меч. До нього підходить Шарлотта, в темному плащі.
— Ти боїшся?
— Не смерті. Того, що тебе не врятую.
— Може, мені й не треба рятунку.
— Тобі потрібен хтось, хто буде йти поруч. Навіть у темряву. Я — такий.
   Вона кладе руку на його серце.
— Тоді йди зі мною. До кінця.
   Шарлотта заплющує очі: «Мамо… Батьку... Брате... Якщо завтра я не повернусь — заберіть мене туди, де спокій. Але якщо повернусь — дайте мені сили бути королевою, якою ви мріяли мене бачити.»
   Весь палац у тиші. У цій тиші — кохання, втрата, віра, страх і надія. Попереду — світанок. І війна.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Усі зайняли свої позиції на мурі, що велично здіймався над містом. Світанок стискав небо в холодних обіймах, а десь у далечині мерехтіли останні зорі. Мирне населення вже давно було евакуйоване до укріпленого центру, а за головними воротами стояли ряди солдатів — мовчазні, зосереджені, готові до бою. Тепер лишалося лише чекати. Чекати з тим болісним тягарем у грудях, коли кожна хвилина здається нескінченною.
   Шарлотта стояла на варті разом з іншими. Її пальці міцно стискали край кам’яного парапету, очі не відривались від горизонту. Серце калатало, але обличчя залишалося незворушним. Вона трималася — бо мусила. Але глибоко в серці вона знала: ця ніч може стати останньою.
   Раптом, пролунав низький, протяжний горн. Воно розірвало ніч, наче попередження: ворог наближається зі сходу.
   Шарлотта вдихнула різко. Її груди здригнулися, хоч вона давно чекала на цей момент. Той звук, що нагадував про загрозу, увірвався в її душу як останній вирок.
   Чиясь рука раптово торкнулася її пальців. Вона обернулась. Перед нею стояв Ніколас. Його погляд був незламний, очі пильні, обличчя — напружене, але водночас спокійне. Шрам, що перетинав його брову, робив його схожим на давнього воїна. Він не промовив ані слова, лише м’яко всміхнувся. Потім підняв очі вгору — до зірок.
— Зірками на небі чи смертними на землі… ми будемо разом, — прошепотів він так, щоб чула тільки вона.
   І в ту мить її страх почав відступати. Його слова лягли в серце, як броня. Вона вирівнялась, напруження розчинилося у хвилі нової рішучості. Тремтіння змінилось пожежею — Шарлотта знову стала королевою.
   Вона озброїлась довгим луком, глибоко вдихнула й скомандувала владним, ясним голосом:
— Лучники, приготуватися!
   Лункий гуркіт стріл в сагайдаках, короткі, рвані подихи, ритмічне натягування тятиви — повітря загусло, ніби перед грозою. Темрява ворушилася попереду, як щось живе. Смолоскипи, розкидані на узбіччі поля, освітлювали пересування ворога — їхні тіні зростали, мов привиди.
— Не стріляти без потреби! — наказала Шарлотта. — Чекайте точного прицілу. Лише тоді — вогонь!
   Воїни слухались. Напруга сягала межі — мов перед падінням у прірву. Кожна секунда розтягувалась у вічність.
— Потрібно зміцнити оборону задніх воріт, — сказав Ніколас, стиха, але впевнено. — Вони вузькі, але можуть стати точкою прориву.
— Сто гвардійців — туди! — вигукнув Роберт, що щойно піднявся на стіну. — Слідкуйте за смолоскипами. Супротивник може змінити напрямок!
   І ось вони з’явилися. Тіні, що поступово ставали людськими фігурами. Перші ряди ворогів спинилися перед головними воротами, їхні постаті вирізнялись на тлі вогнів. Очі їхнього командира палахкотіли — у них жила лють і безумство.
— Хто б міг подумати… — зірвався на крик один із них. — Королева Англії, що опустилась до жебрацької оборони!
   Шарлотта глянула на нього крізь морок:
— І як іронічно чути це з вуст того, хто порушив перемир’я й першим заплямував честь своєї нації кров’ю.
— Не було ніякого перемир'я!
— Вперед зі мною, браття! — заревів інший. — Скинемо цю суку зі стін! Виламаймо ворота й відплатімо їй за наших загиблих! За короля Генріха!
— Купайтеся в їхній крові! За нашу честь!
— Вогонь! — скомандувала Шарлотта.
   У відповідь на її голос з неба зірвався шквал стріл. Темрява розпоролася вогнями смерті. Крики, зойки, падіння тіл — усе змішалося в один хижий гул. Але ворог ішов. Вони валили вперед, штурмом, не зважаючи на втрати.
— Тримати лінію! — кричав Роберт. — Не дати їм прорватись!
— Вони атакують ворота! — вигукнув граф Хант. — Зберігати вогонь! Лучники, не зупинятись!
   Солдати з обох боків билися, мов демони. Коли один лучник падав, на його місце ставав інший. Гул бою розростався, стіни здригались, а небо над головою вже давно втратило мирний блиск.
   Шарлотта стояла серед хаосу, мов центр бурі. Її очі палали рішучістю, руки не тремтіли. Її слово було зброєю, її голос — наказом, а її присутність — останньою надією.
— Продовжуйте стріляти! — вигукнула вона. — За кожного, хто стоїть поруч із вами. За кожного, хто вірить, що ця земля — наш дім!
   І стріли знову полетіли в ніч.
   Гул бою ставав нестерпним. Повітря тріщало від напруження, стріли свистіли над головами, розриваючи темряву, мов крила смерті. Зі стін чувся лемент, крики поранених, брязкіт металу об камінь — усе злилось у моторошну симфонію війни.
— Вони знову штурмують правий фланг! — закричав один із розвідників, прибігаючи до Шарлотти. — Наші стрільці виснажені!
— Надішліть їм підкріплення з центрального сектору! — вигукнула вона, не відводячи погляду від поля бою. Її голос був міцний, хоча руки трохи тремтіли. — І нехай медики готуються, буде багато поранених.
   Підпалені стріли в небі виглядали, мов криваві зорі. Один із снарядів влучив у дерев’яну конструкцію над воротами — вона зайнялася полум’ям, і іскри осипалися на солдатів унизу.
— Погасити це! Негайно! — закричав Роберт, кидаючись до найближчого відра з водою.
   Ніколас біг уздовж стіни, передаючи накази, намагаючись зберегти злагодженість в обороні. У його очах палав вогонь, але в рухах читалося виснаження.
— Тримайтесь! Не дайте їм прорвати периметр! — кричав він.
   Із темряви виринула машина ворога — масивна, оббита мокрою шкірою, захищена щитами. Вона повільно наближалась до воріт.
— Вони йдуть з тараном! — закричав один зі стрільців.
— Горюча смола! — звелів Ніколас. — Злийте їм на голови, поки не підійшли впритул!
   Гаряча, чорна рідина полилась зі стін і зойки наповнили ніч — зойки ворогів, які горіли, мов живі смолоскипи. Але тарана не зупиняли. Він гримів по воротах, і з кожним ударом дерево стогнало, як жива плоть.
— Вони прорвуться… — прошепотіла Анабель, що стояла поруч із Шарлоттою. — Ми не витримаємо ще однієї хвилі.
— Витримаємо. Бо нема більше куди відступати. Це — наша земля.
   Вона вдивилась у чорну масу, що наближалась, і раптом її погляд зупинився на фігурі чоловіка — він стояв високо, на коні, серед хаосу, і дивився прямо на неї. Їхні очі зустрілись. Його губи криво сіпнулись.
— Це він, — прошепотіла Шарлотта. — Олівер.
— Ворог на північному фланзі! — пролунало згори. — Вони почали підкоп!
   Ніколас кинувся туди, тягнучи за собою частину стрільців. Грунт під стіною тріщав, земля здригалася — ще трохи, і все впаде.
   Раптом вибух — земля під частиною укріплень здійнялася в повітря, уламки каменю й тіл осипали все навколо. Пил затягнув поле зору.
— Шарлотто! — крикнув Ніколас, побачивши, як її відкинуло назад. Він кинувся до неї, скочив на стіну, підхопив її — вона була при тямі, але шокована, її губи були в крові.
— Не можна зупинятись… — прошепотіла вона. — Не зараз…
— Я з тобою, чуєш? — сказав він, міцно тримаючи її. — До кінця.
— Ворог всередині! — пролунав крик знизу. — Вони прорвались через підкоп!
— Всі до внутрішньої оборони! — загримів голос Роберта. — Захистіть палац!
   Сутичка перейшла у двір. Почався рукопашний бій. І тепер усе залежало не від мурів чи луків, а від сталі, вміння й відчаю.
   Шарлотта, підвівшись, витерла кров із губ. У її очах знову з’явилось те саме світло — світло людини, яка готова впасти, але не відступити.
— Це наша останній світанок, Ніколасе, — мовила вона, знову вдягнувши бойові рукавиці. — І я зроблю так, щоб його пам’ятали століттями.
— Тоді станемо легендою, — відповів він, і вони рушили вперед — у саме серце бурі.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Полум’я від факелів тремтить на стінах, кидаючи химерні тіні, мов постаті давно забутих привидів. У повітрі стоїть запах пороху, крові й попелу. Всюди — тріск дерева, глухі удари, крики й важке дихання. Внутрішній двір перетворився на останній бастіон.
   Шарлотта стоїть у центрі мармурової арки, опираючись на меч, обличчя розтяте потом і кров’ю, очі світяться одержимим полум’ям. Її сукня забризкана, але вона не втрачає гідності навіть зараз. Поруч — Роберт, його меч у крові, а погляд — у вогні.
— Вони прорвали перший зал, — хрипко каже він. — Якщо ми не зупинимо їх тут, далі — тронна.
— Тронна вже мертва, — гірко кидає Анабель, озираючись. — Але ще живі ми.
   Із боку східної галереї пролунав глухий гуркіт — двері розбили зсередини, натовп ворогів кинувся в бій. Солдати кинулись навперейми. Внутрішній двір перетворився на хаотичне пекло. Стикаються щити й мечі, летить пил, лунає крик поранених.
— Тримайте фланги! — кричить Ніколас, що з’являється з західного проходу, ведучи загін охоронців. — Не дайте їм зімкнути кільце!
— Куди поділись лучники?! — гукає Роберт, відбиваючи атаку. — Нам потрібна перевага згори!
— Вежі вже зайняті, — тихо відповідає один із вартових, падаючи на коліна з пораненим плечем. — Там… усі наші мертві…
— Ми — останні, — прошепотіла Анабель, глянувши на Шарлотту.
— І тому не зламаємось, — каже Шарлотта і робить крок уперед. Її голос прорізає гул, як меч тишу. — Ніхто не пройде до трону, поки ми дихаємо.
   І тут, поміж вогню й хаосу, з'являється Христофер. Його чорний плащ розвивається за спиною, а погляд — холодний, мов лезо.
— Ви ще тримаєтесь? — каже він із глузливою посмішкою, йдучи просто у двір. Воїни розступаються перед ним, як вода. — Я вражений. Вмираєте красиво.
— А ти прийшов померти брудно? — кинула Шарлотта, піднявши меч.
— Я прийшов по корону, — відповідає він, дістаючи свою зброю.
   Роберт кидається до нього, але Христофер відбиває удар. Починається двобій — шалений, дикий, кожен удар важчий за попередній. Вони рухаються по колу, мов хижаки.
   Раптом — глухий удар. Один із ворожих солдатів кидає ніж у Шарлотту. Вона відхиляється, але ніж дряпає їй плече. Раймон з криком кидається вперед, перехоплює атакуючого й рубає його з усього маху.
   Анабель нахиляється до Шарлотти:
— Ти поранена!
— Це нічого, — відповідає та, стискаючи меч, — Болітиме після перемоги. Якщо буде що боліти.
   Раптово двері до третьої галереї вибухають — і з диму виринає Олівер. У його очах — шаленість і лють, у руках — закривавлений кинджал.
— Вони ще тут… — прошипів він, глянувши на Шарлотту. — Ти мала зникнути ще вчора.
— І тоді б ти не встиг програти, — відповідає вона тихо.
— Годі! — рявкнув Христофер. — Її час скінчився.
— Ні, — сказав Роберт, устаючи з колін після важкого удару. — Її час — це зараз.
   Бій триває. Кам’яні підлоги палацу зрошуються кров’ю. Все більше падає тіл. Христофер і Роберт знову стикаються мечами, тоді як Олівер намагається пробитись до Шарлотти. Ніколас кидається йому назустріч — і починається ще один жорстокий двобій. Усе — на межі. Усе — вирішується зараз.
   Вітер роздмухує полум’я на уламках, факелах і тліючих завісах, що падали з вікон. Тіла — свої і ворожі — лежать на камені. Усе в диму. І в центрі цього пекла — Роберт, заліплений кров’ю і пилом, меч важкий у руці, але серце — ще важче.
   Навпроти, мов тінь стародавньої загрози, стоїть Христофер. Його обличчя спокійне, крижане. В руці — чорне лезо, блискуче, мов смерть.
   Роберт зробив крок уперед.
— Я ж казав, що Бог пробачить мені твоє вбивство... тому я тебе зараз вб'ю.
   Христофер ледь підняв брову.
— Збираєшся зіграти роль великого лицаря? Невже це все тому, що ця покоївка служила мені?
—  Її ім'я, Анабель, — просичав Роберт. — Ти тримав її в страху, ти клав між нами відстань, якої не мало бути. І за це, тобі кінець!
   Христофер посміхнувся. І в ту ж мить — удар. Роберт встиг відбити його, метал зійшовся з металом з гуркотом, і почався двобій, якого цей палац ще не бачив.
   Мечі лементували, летіли іскри, кожен рух — мов удар грому. Роберт бився не як вояк — як звір, загнаний в кут, як чоловік, якому більше нічого втрачати, окрім мрії. Його удари — скажені, дикі, але точні. Він змушує Христофера відступати.
— Ти відняв її час, її погляд, її довіру!
   Христофер перехопив його удар, меч пробився по дотичній, розсік йому ліве плече. Кров бризнула, але Роберт навіть не зупинився.
— Я не здамся… поки вона не буде вільна… від тебе!
— Вона не твоя. Вона ніколи не була нічиєю. Ти думаєш, що можеш її "захистити". Але ти — слабкий. Ти програв їй ще тоді, коли мовчки дивився, як її душать мої правила.
— Так?! Тоді дивись!
   І він кидається вперед, меч у дві руки, б'є так, що вібрація доходить до кісток. Христофер ледве встигає парирувати. Один удар — і лезо розсікає шкіру на його лобі. Кров стікає по обличчю. Другий — і він падає на одне коліно.
— Якщо я й помру тут, — хрипить Роберт. — То лише знаючи, що ти більше не сягнеш до її серця.
— Ти жалюгідний, — каже Христофер, вишкірюючись крізь кров. — Всі ваші почуття — це лише слабкість. Любов, страх, біль — усе це я подолав. А ти — ні.
— А я й не хочу долати. Я хочу жити. І кохати її. До останнього подиху.
   І Роберт вдаряє. Не з ярості — з чіткого, холодного розрахунку. Лезо входить у тіло Христофера під ребра. Той важко дихає, задкує, хапається за поранене місце. Кров — на руках. На землі. В повітрі.
— Це ще не кінець… — прошипів він, падаючи навколішки.
   Роберт дивиться на нього з висоти:
— Для тебе — вже так.
   Раптом за спиною лицаря з'являється Анабель. Вона мовчки дивиться на нього, на кров, на меч у його руці… і на Христофера, що ще дихає.
— Ти… зробив це заради мене?
— Заради тебе я жив… і заради тебе тепер не боюсь померти.
   Її очі блищать сльозами. Вона не каже нічого, але підіймає руку… і торкається його пораненого плеча — обережно, мов прощення.
   А позаду — палац продовжує горіти. Але в цьому хаосі щось нарешті стало на своє місце.

                                ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Внутрішній двір. Полум’я відбивається в уламках скла. Дим стелиться над бруківкою.
   Десь позаду чути крики і тупіт. Але тут, у центрі зруйнованої гармонії, світ звузився до двох фігур.
   Ніколас стоїть із мечем у руках, з очима, повними болю — не гніву.
   Олівер — навпроти. Його постава пряма, лице в крові та попелі. В очах — шал, нестримний, гарячий.
— Ти знову тут. Знову… заради неї. І знову проти мене.
— Це не так, — Ніколас зробив крок вперед. — Я не прийшов проти тебе, Олівере. Я прийшов за правдою. За Шарлоттою. І за спокутою.
   Той кинув короткий сміх — жорсткий, холодний:
— Спокутою?.. Ти згадуєш про спокуту тепер? Після всього, що зробив? Минуло стільки років, а я досі бачу тебе — на тому полі у Франції, у багряному світлі заходу. Ти пам’ятаєш, як встромив у мене меч? Ти мало не вбив мене. Через жінку.
— Через Мішель. Я тоді був… осліплений. Я любив її. Але… вона гралась з нами обома. І ти теж це знав.
— Але ти дозволив їй скористатись твоїм серцем. І коли настав час — ти обрав її, а не мене. Брата!
   Вони кинулись одне на одного. Метал гупнув об метал. Лезо висікло іскри, знову удар — різкий, жорстокий.
— Я був тобі братом! — ревів Олівер між ударами. — А ти зрадив мене!
— Я знаю! — Ніколас відскочив, тяжко дихаючи. — І я шкодую. Все моє життя — це жалоба за тим вибором. Але я не дозволю, щоб тепер ти зробив із Шарлоттою те ж саме, що тоді з Мішель. Вона не твоя тінь. Не твоя лялька.
   Олівер розлючено вдарив, загнав Ніколаса до колони. Той ледве встиг ухилитись.
— Вона буде моєю! Я рятував її! Коли Генріх збожеволів, коли він хотів потягнути її в могилу — я витяг її з того божевілля!
— І ти радів…
   Олівер опустив меч… на мить. Його голос був зміїним:
— Я… зрадів. Коли зрозумів, що вона втратила пам’ять. Тому що тоді… я дав їй нові спогади. Ті, що були потрібні мені.
— Що ти сказав?...
— Все завдяки “Memoria Noctis”. Ти ж думав, що я тільки полював на владу. Але ні…  Я хотів Шарлотту. І цього разу я мав усе. Владу над її минулим. Владу над її серцем. І ти… ти знову все зруйнував!
   Олівер з ревом знову кидається на нього. Меч Ніколаса злітає вверх, вони знову зчіпляються — кожен удар віддає в кістках. Меч розсікає руку Олівера — кров розтікається. Але той не зупиняється. Його сила — у ненависті, яка вариться роками.
— Я не дозволю тобі забрати її!
— Вона не річ! — вигукує Ніколас, відштовхуючи його. — Вона має право пам’ятати правду!
— Правда її знищить! — Олівер розвертається з розмаху, ріже по плечу. Ніколас падає на одне коліно. — Або вона… або я… — Олівер здіймає меч над ним. — Вибирай, брате.
   Кров тече по каменю. Очі Ніколаса дивляться прямо в нього.
— Я вже зробив свій вибір… І цього разу — правильно.
   Кров стікала по грудях Ніколаса, вуста тремтіли від болю, однак він не відводив погляду від свого брата. Рука неслухняно тримала меч, що вже не міг піднятись для захисту. Кам’яна бруківка під ним була вся в кривавих плямах. Олівер стояв над ним із піднятими плечима, в очах — лють, змішана з фанатичною рішучістю.
— Тепер я заберу твоє життя, брате… — прошипів він, втомлено, але безжально. — Так само, як ти колись забрав моє!
   Він здійняв меч над головою, готовий нанести останній удар.
— НІ! — Шарлотта кинулася з тіней. Її голос пронісся над двором, як вирок. — НІКОЛАС!
   Вона падала на коліна поруч, хапаючи його обличчя, закриваючи його від меча власним тілом. Але Олівер не зупинився. Його руки здригнулися, меч опустився — ще мить, і він…
— Досить, — пролунав інший голос. Низький. Глухий. Немов дзвін за загиблим.
   Олівер навіть не встиг обернутись. Сріблясте лезо прошило його наскрізь ззаду. Меч вийшов із грудей, заплямувавши його сорочку глибокою, темною плямою.
   Олівер здригнувся, завмер. Його пальці стиснулись на руків'ї, тіло хитнулося назад, а очі — з подивом і болем — вперше за довгий час стали майже людськими.
— Що…?
   Позаду стояв граф Хант. У темному плащі, з жорстким обличчям, яке більше не тремтіло від сумнівів.
— Це кінець.
   Олівер зірвався на коліна, захлинався кров’ю. Він намагався щось сказати, та слова губилися в гарячому кашлі. Нарешті він упав — важко, безвольно, з дивним здивуванням на обличчі. Меч вислизнув з рук.
   Шарлотта тремтіла, тримаючи голову Ніколаса на колінах. Його очі були заплющені, обличчя бліде. Вона стискала його руки, шепочучи щось, ридаючи. Кров просочувалася крізь її пальці.
— Не смій… — хрипко благала вона. — Не смій залишити мене знову…
   Граф Хант повільно опустив свій меч.
— Ми ще можемо його врятувати, — тихо сказав він. — Якщо ще не пізно…
   Тіло Олівера ще лежало на кам’яній бруківці внутрішнього двору, скуте смертю, що застигла в його очах. Кров стікала в щілини між плитами, мов остання нитка, що поєднувала його з реальністю. Небо над палацом важко нависло — ніби світ теж затамував подих. Кроки. Легкі, поспішні, панічні. Беатріс. Її фігура виринула з-за колони, і коли вона побачила тіло Олівера, закричала:
— НІ!.. Олівер!..
   Вона впала навколішки, розпачливо вхопивши його за плечі, намагаючись підняти, оживити, доторкнутись до нього так, наче це могло повернути його до життя.
— Прошу, ні... — її сльози падали на його обличчя. — Це не мало бути так... Я ж... я все зробила, як ти хотів…
   Її голос надривався, ламаючись на шепотіння. Вона тримала його обличчя в долонях, цілуючи холодні вуста, повторюючи ім’я, що більше не відгукувалося.
   І тут — тиша. У цій тиші вирізався голос Шарлотти — рівний, спокійний, мов лезо кинджала:
— Якщо ти теж не хочеш закінчити, як він…забирайся з мого королівства.
   Беатріс застигла. Повільно підняла голову, погляд її був спотворений сльозами й болем. Але там було ще щось — страх.
   Шарлотта стояла поруч із Хантом, її обличчя було мов витесане з мармуру — ані крихти жалю. Її пальці ще тремтіли, в одній руці — закривавлена хустинка, в іншій — рука Ніколаса, що лежав на ношах за кілька кроків позаду.
— Ти… — почала Беатріс, але Шарлотта обірвала її:
— Досить. Мені більше не потрібно знати твоїх «чому». І якщо ще раз ступиш у цей двір — тебе винесуть, як і його.
   Беатріс ще кілька секунд дивилась на Шарлотту, потім — на Ніколаса, що дихав так слабко, немов от-от зникне. І, нарешті, на тіло Олівера.
   Вона підвелась. Шепочучи щось до себе, похитуючись, вона пішла геть — повільно, але назавжди.
   Битва завершилась. Поле, де ще кілька годин тому здіймався гуркіт заліза, крики і стогін, тепер поволі стишувалось. Дим від горючих возів, вогнищ і руїн здіймався до блідого неба, де хмари змішалися з попелом, мов саме небо сумувало за загиблими.
   Тіла. Земля. Кров. Тиша. Після бою — тиша завжди здавалася найстрашнішою.
   Анабель сиділа поруч із Робертом, в обіймах, притулившись до його плеча. Вперше за довгий час вона дозволила собі плакати. Сльози йшли не від страху — від полегшення. Він був поруч. Він дихав.
— Я думала, що втрачу тебе, — прошепотіла вона.
— А я — що більше ніколи не побачу твоєї усмішки, — відповів лицар, торкаючись її щоки.
   Хант стояв з Реймоном серед закривавленого двору. Вони мовчки дивилися на сонце, що підіймалося над руїнами.
— Це була ціна, — сказав граф тихо. — Але вона варта була того, щоб темряву зупинити.
— І щоб вона нарешті засяяла, — додав Реймон, киваючи у бік Шарлотти.
   Солдати складали зброю. Деякі сміялися — з виснаження, деякі молилися, цілуючи амулети. Інші сиділи на землі, з блідим обличчям, не розуміючи, як вони вижили.
   У палаці вуста слуг шепотіли слово "перемога". Люди виходили з підземель, ховали хустки, якими витирали сльози. У вікнах з’являлися діти, що вперше за багато днів могли не боятись виглянути надвір.