Сад скам'янілої душі
Ти якось завітай до мого саду.
Там паморозь біліє на траві...
Не бійся – навіть можеш дать пораду...
Та не почують. Тут не мешкають живі.
Йди стежкою. Як хочеш – озирайся,
А хочеш – все довкола роздивись:
Ось бачиш – тут немає сонця вранці,
Тут вічний холод... Хоч весна була колись...
Йди далі. Ось і мовчазні надгробки.
Тут віра. Тут надія. Тут любов.
Там вдалині похована і мрія.
Так завмирає і найгарячіша кров.
Ось і вона – зневірена Психея,
Що каменем застигла коло них.
І очі ті ж, обличчя, й усе тіло...
Та лиш життя нема у ній... І спів затих.
Ні рух зіниць, ні посмішка ласкава
На камені не сяятимуть, ні...
Вона – скульптура. Й постать величава
Уже не зрушить з постаменту навесні.
Якщо ж до неї схочеш доторкнутись –
О ні, не думай, вже не оживе...
Та раптом з-під повік, навік застиглих
Краплина ніжності сльозою упаде...
2024-10-26 00:17:22
6
2