Ми з групою зібралися, щоб вирушити на базу Моноліту — місце, яке було для нас одночасно і метою, і пасткою. Кожен крок туди міг стати останнім, але іншого вибору не було. Я відчував, як напруга наростає в повітрі, кожен з нас мовчки готувався до невідомого.
Раптом я помітив у небі гвинтокрил. Серце стиснулося від тривоги. Я негайно віддав наказ:
—Усі притихніть та займіть позиції!! Ховайтеся, не давайте себе помітити!!
Ми розбіглися по укриттях — покинуті будівлі, густі кущі, руїни, що стали нашою фортецею. Тиша навколо була гнітючою, кожен звук міг видати наше місце знаходження.
Тоді я побачив знайомий вертоліт, що приземлився неподалік. У ньому були мої друзі — ті, кого засудили до розстрілу. Але уряд вирішив інакше: замість смерті їх відправили на експерименти. Це рішення було жорстоким, але в нашому світі жорстокість стала нормою.
— Хлопці, будьте напоготові, я йду, — прошепотів я тихо, майже безшумно, і почав рухатися вперед, огинаючи покинуті будівлі та ховаючись за кущами.
Раптом ватажок групи прошепотів::
— Обережно! До нас ідуть троє солдатів. Їх потрібно вивести з ладу, але дуже обережно — не піднімайте тривогу.
Я відчував, як кров пульсує в жилах, а кожен рух стає вирішальним. Це була боротьба за виживання, і я був готовий до неї. Кожен крок, кожен подих міг стати останнім, але я не міг зупинитися. За мною — друзі, за ними — надія.