Вони йшли мовчки. Наче після важкого робочого дня. Хоча працювати на голодних вампірів, мабуть, ще та робота. Затримався і тебе з'їли. Натовп поволі снував туди-сюди.

Розходились по баракам, котрі можна було зустріти в старому Бомбеї, доки його не спалили вщент. Тепер Бомбеї був тут.

Ми з Ігорем протискувались між них, намагаючись не заглядати в пусті лиця. Очі більше не горіли, лиця бліді, більшість худі. Але все ще йшли. І знову йтимуть. Знову і знову, поки врешті котрийсь з них не потрапить під гарячу руку (або ікла) котрогось з Шабашу.

- Як уряд закриває на це очі? — прошепотів Ігор.

Я лише знизав плечами. Занадто часто я сам пошивався у дурні, щоб могти зпрогнозувати таку логіку. Ми повернули, відбившись від натовпу. Автомати закріплені на спинах, під плащами. Ігор теж взяв розкладний мисливський меч. Перечекали, поки натовп не пройде. Я оперся на стіну. Дихання стало важке. Серце пришвидшилось.

- Ти дійдеш? — схвилювався Ігор.

Мовчки кивнув. Я не міг собі дозволити не дійти.

Люди не обертались нам вслід. Більше нагадували просто овочі, ніж особистості. Будемо вірити, що вони не поспішатимуть.

Склад нічим не відрізнявся від тих, що оточували С2 зі сторони першої сірої. Над входом була тінь і там вже стояв один з вампірів.

- Чого забули, мішки з кров'ю? — невдоволено запитав, побачивши нас.

На поясі револьвер з одного боку і тесак для м'яса з іншого. Він і виглядав, як м'ясник. Гумові чоботи, білий (колись був точно) фартух з слідами засохлої крові.

- Ваша зміна завершилась, м'ясо! Чи ви хочете стати донорами для молодих вищих?

Він гидливо всміхнувся. Я ж гидливо скривився. Вищі. Так себе іноді називали кровопивці. Вищі...

Ігор одним стрибком скоротив дистанцію і рубанув мечем в лице. Вампір точно не чекав такого. Його лице хруснуло. Ігор склав лезо в руків'я. Приставив меч до черева того і знову розкрив. Лезо пробило того наскрізь. Мить і вампір впав на землю.

- Сам ти м'ясо! — смачно плюнув на нього Ігор.

Тіло ми відтягнули за склад в провулок. До ранку його не знайдуть. А коли схопляться, сонце вже зробить левову частку роботи.

- Я не зможу вас бачити, коли ви зайдете, — повідомила Гера. — витягнете їх на вулицю, якщо стане гаряче.

- Один з дронів має термо датчик, — одразу ж підключився Валерій. —  Ваш тепловий слід буде відрізнятись від їхніх.

Лише він це сказав і по небу пролетів дрон. Якби я не глянув, то й не почув би. Він завжди мріяв працювати саме так: з віддалі.

Ми зайшли. Цепеш мав приєднатись, коли стемніє. Всередині склад був перероблений. Ніякого вільного простору не було, всюди поставлені пластикові перегородки. Ми намагались йти безшумно. Змінили плащі на медичні халати далеко не першої свіжості. Зійдемо за своїх. Якщо Цепеш не збрехав, вампіри нас не почують. Занадто багато крові. Головне не потрапляти їм на очі.

Перегородки ділили склад на кабінети. Ми ж поволі неслись по коридорам. Ігор йшов попереду, не довіряючи моїй спроможності перевіряти дорогу.

- Один на три години від вас! — в навушниках пролунав голос Валерія.

Ігор зупинився. Він підняв кулак і тихо потягнув мене до стіни. З одного кабінету вийшов вампір. Я намагався зупинити дихання, щоб не видати себе.

Подзвонив телефон. Ми з Ігорем переглянулись, чи бува хтось з нас забув поставити беззвучний режим, але то дзвонили вампіру.

- Алло? — він підняв слухавку. — А, це ви? Так, отримав доставку. Ні, партія затримається...

Ми з Ігорем знову переглянулись і уважніше вслухались. Він пішов у наш бік. Ми щільніше втиснулись в стіну. Ось він порівнявся з нами. Я бачив сиве волосся, окуляри, бліде лице, що зливалось з білим халатом. Його обличчя смикалось в боротьбі хвилювання та злості. Варто йому поглянути вліво і...

- Затримується, тому що ті недоумки знову злили все в одну тару. Хлопці в третьому кабінеті пів ночі сиділи, виціджували кров по резус факторам. Це вдарить по якості та по продажам, якщо залишити все, як є. Так, звісно, я відклав вам вже пляшечку четвертої групи крові. Лежить в мене в кабінеті. Раптом ви прийдете, а мене не буде, то гляньте в столі. Це звісно між нами, бо ці молоді крадуть все, що не прибите цвяхами...

Він розвернувся через праве плече і пішов у інший бік. Ми віддихались, повсміхались наче дурники і рушили за ним. Цікаво, з ким він говорив. Повернули в поворот і одразу ж залетіли в пустий кабінет.

- Якого дідька ти не проконтролював, щоб вони нічого не розбили?! — волав тонкий жіночий голос на ще одного в білому халаті — упирі зараз прийдуть, то подуріють від запаху.

- Вони не дивляться на вас, — сказав Валерій. — Маєте вікно.

Ми не стали сперечатись. Безшумно вийшли з кабінету, залишивши тих позаду. Швидко повернули за ріг.

- Пусто. Найближчі десять метрів нікого немає. Дрон полетів далі.

Глянув на час: Година і сімнадцять хвилин. Ми поки випереджуємо графік.

Пішли далі. Зайшли за кут і одразу ж кинулись назад. З повороту долинули голоси.

- Валерію, трясця! — прошипів Ігор. — Ти там спиш, чи що?!

- Їх ледь помітно, йолопе. В них температура, наче в щойно померлих. Зараз... Там троє, йдуть до вас.

Це ми чули й без нього. Голоси ставали все ближче.

- М'ясо все знову переплутало. Я казав йому, що потрібна плазма, а цей притарабанив фіз розчин. Довелось відірвати йому руки.

- Ага, смішно кричав.

- А що ви далі зробили з ним? Дали стекти кров'ю?

- Та віддали упирам в підвал. Нехай побавляться. І поїдять...

Вся трійця зареготала. Вони йшли прямо до нас, повернули...

Ігор вклав обох двома короткими ударами меча. Третього я прибив батьковим мечем до стіни, затуливши тому рот. Склав його і вампір поволі сповз по стіні. Переглянулись з Ігорем.

- Їх скоро знайдуть, — сказав той.

Кивнув на знак згоди. Часу було ще менше. Ми відтягнули їх в перший кращий кабінет і пішли далі.

Коридор вивів нас в просторе приміщення. До нас і до того доносились звуки мотору, а тепер він лунав на повну потужність. Над головами змією проходила конвеєрна лінія. По ній їздили поліетиленові пакети наповнені багряною речовиною. Спиною до нас стояло кілька вампірів у білих фартухах і сортувало пакети з кров'ю по категоріям.

- Гей, ви?! — до нас звернувся чийсь голос. — Чого стоїте? Беріть візки і тягніть це на зону погрузки! Бігом, поки я вас не підвісив на лінію замість пакетів!

Ми швидко вийшли з отетеріння і вирішили підіграти тому, хто кричав. Це ж треба, так пощастити! Нас прийняли за звичайних робочих. Ігор взяв один з наповнених візків, я інший. Логіка підказувала штовхати їх в широкий прохід. Ніздрі ловили запах крові, видно десь протікало. Але ми грали далі. Намагаючись не дивитись нікому в очі, швидко штовхали візки. Так ми минули ще кількох вампірів. Про всяк Ігор сховав дорожню сумку в чорний візок. Лише буде можливість — ми "позичимо" кілька пакетів. І на вихід.

В нас залишилось сорок дві хвилини.