Частина перша. Розділ 1.
Розділ 2.
Розділ 3.
Розділ 4.
Розділ 5.
Розділ 6.
Розділ 7.
Розділ 8.
Розділ 9.
Розділ 10.
Розділ 11.
Розділ 12.
Розділ 13.
Частина друга. Розділ 14.
Розділ 15.
Розділ 16.
Розділ 17.
Розділ 18.
Розділ 19.
Розділ 20.
Розділ 21.
Розділ 22.
Розділ 23.
Частина третя. Розділ 24.
Розділ 25.
Розділ 26.
Розділ 27.
Розділ 28.
Розділ 29.
Розділ 30.
Розділ 31.
Розділ 32.
Розділ 33.
Розділ 34.
Розділ 35.
Розділ 36.
Частина четверта. Розділ 37.
Розділ 38.
Розділ 39.
Розділ 40.
Розділ 41.
Розділ 42.
Розділ 43.
Розділ 44.
Розділ 45.
Розділ 46.
Розділ 47.
Частина п'ята. Розділ 48.
Розділ 49.
Розділ 50.
Розділ 51.
Розділ 52.
Розділ 53.
Розділ 54.
Розділ 55.
Розділ 56.
Розділ 57.
Розділ 58.
Розділ 59.
Розділ 60.
Розділ 62.
Розділ 63.
Розділ 64.
Розділ 65.
Розділ 38.

Біля проходу на С1 нас вже чекали кілька людей в сірих плащах з каптурами.

- Це люди Пророка, — спохмурнів Валерій. — Що їм треба?

- Зараз дізнаємось.

Ми перейшли через дорогу, роблячи вигляд, що йдемо попри них. Може пощастить.

Не пощастило. Позаду нас залунали кроки. Ще кілька людей в плащах були позаду. Здається наші відео набирали фанатів (або фанатиків, як ото зараз).

- Ви пройдете з нами.

Я не бачив, хто саме з них говорив. Сірі плащі обступили нас, не встиг я й кліпнути.

- З чого раптом? — огризнувся Валерій. — У нас свої справи.

- Не може бути важливіших справ, ніж захист людства.

Я швидко зметикував, що й до чого.

- Вам ж тільки я потрібний, хіба ні? — звернувся до одного з них. — Я мисливець, він просто оператор.

- Пророк велів вам обом з'явитись.

- Пророк нам не начальник! — скипів Валерій. — Передайте, що ми з'явимось після повернення.

Каптури переглянулись. В руках кількох з них я помітив кийки. Занадто багато їх було для бійки. Не справимось.

- Або ви підете самі, або ми потягнемо вас силою!

Ми з Валерієм переглянулись. Я знизав плечами.

- Дзвони Гері, перенось побачення.

- Ще чого?! Сказав: з'явимось, як тільки буде змога.

Один з каптурів підійшов до Валерія, але я був швидшим. Побиття нас варгами дало свої плоди. Меч вилетів з кріплення на зап'ясті і вже надійно сидів у руці. Його лезо одразу ж вп'ялось тому в шию. Плащі звузили коло, але я направив на іншого револьвер.

- Погана ідея, — сказав тому, в кого впиралось лезо меча. — Нас ви може й потягнете силою! Але не повним числом. Вибирайте! — Сказав вже гучніше. — Або дайте нам пройти, або пролється кров! Дискредитуєте себе побиттям двох спадкових мисливців?

- Пророк не зрадіє, що ви не прийшли, — видав хтось з них.

- Радувати Пророка в наші плани не входило, — холодно відповів Валерій. — Розступіться, або я за себе не відповідаю.

Я кивнув на знак згоди. Могли б і піти, але раз Валерій відмовився, я проти кращого друга йти не стану. Він постійно ставить себе під загрозу йдучи зі мною на сірі зони. Час і мені ризикнути за нього.

Каптури відступили. Я не став ховати ні меча, ні револьвера. Відступав, повернутий лицем до них. Я не бачив обличь, але розумів з якою злістю вони проводжали нас поглядами.

- Сподіваюсь, воно було того варто.

Валерій дістав цигарки. Простягнув мені пачку, але я відмовився. Батько завжди вчив: мисливець не повинен палити, щоб не задихатись, коли треба швидко перебирати ногами, як і не повинен пити, щоб розуміти свої можливості. Я не заперечував: попрощатись з життям через слабкості тілесні в плани не входило.

Валерій не переконував мене, тому палив він сам, поки ми проходили ворота на сіру зону.

- Для мене точно варто, — його голос аж сочив обурення. — Кляті сектанти! Вказувати вони нам будуть...

- Нам ж все одно доведеться хоча б показатись йому на очі. Він спричинив дві демонстрації, через які ми не змогли потрапити додому. Це не той ворог, який нам потрібний.

- Плював я на нього! — Валерій викинув недопалок в попіл, котрий покривав двадцять метрів землі біля стіни.

Я не знаю, звідки в нього взялась оця безстрашність і мене це бентежило. Невже бажання справити на Геру враження переважало здоровий глузд?

- Я бачив живу ягу, сростерігав за здичавілими упирами. Що мені недоумок в балахоні?!

- В цього недоумка скоро власна армія буде, — як міг я спускав його на землю. — Зелена зона рятує нас від чудовиськ, але не від людей. Я не хочу ховатись ще й там.

Ми минули ринок. Дорога йшла до одного з розважальних закладів. Гера вже мала б бути на місці.

Валерій в вкийсь момент зупинився. Я по інерції пройшов кілька кроків вперед, а тоді і сам зупинився.

- Я не піду! Я квіти забув!

Я не знав, реготати мені чи ляснути себе по лобі.

- Які квіти? Ти про що?

- Ну, вона казала, що любить квіти...

- Валерію, тобі в голову не пече? Ми в урбаністичному Еліосі в час воєнного перемир'я. Мало того, ми на сірій зоні де ходить будь-яка котрабанда. Які, трясця, квіти?!

Від злого Валерія залишалось зовсім мало. Знову наляканий оператор. Так невчасно.

- Уляна не буде розчарована?

- Хто? Ааааа, — я ледь таки не вдарив себе в чоло. — Ну звісно ж. Мало в неї ж бути ім'я. Ти запізнюєшся.

- Дідько...

- Я все знайду. Просто посидьте з нею десь, випийте. Сходіть до Луки. Я пошукаю тут. Що вона любить?

- Хризантеми, — Валерій обійняв мене і поспішив на місце зустрічі.

Міг би й по опиратись для виду, — провів його поглядом. — Не варто, Оресте, що будеш дарма бігати, гроші тратити?

Він був все далі. Нісся, наче окрилений, хоч і було видно, що переживав. Занадто швидкі рухи. Я залишився сам посеред монстрів та людей, що носились тут по своїх справах.

© Іван Дурський,
книга «Стрімер».
Коментарі