Я ледве дочекалася кінця уроків.

Ну чорт, чого Глібу захотілося «прогуляти» школу?! Та ще й саме зараз. Не інакше як причиною всьому я… Або Ліля. Зненацька я відчула пекельне почуття знищити їх обох, роздерти на шматки. Хотілося крикнути Глібові в обличчя, щойно побачу його : « Як ти можеш так довго гратися з моїми почуттями?! ЯК? Невже ти так і не зрозумів – я кохаю тебе, ідіот, КОХАЮ!!!»

… - Усе гаразд? – стурбовано запитала Маринка, - ти якось.. хворобливо виглядаєш.

- Я сьогодні цілу ніч не спала, - читала, - зітхнула я.

Маринка спохмурніла:

- Так не можна. У нас же на носі кінець семестру, контрольні….

- Ой, відчепись, - відмахнулась я. – Які контрольні?! Хіба оцінки – головна проблема існування? Тут, Марин, проблема в тому, як сказати хлопцеві, що він тобі подобається…

Подруга ледь помітно зашарілася:

- Ой, знаєш… Дивись не перетворись на Лілю.

- Не перетворюсь, - глибокодумно гмикнула я. – Я ще не повністю зійшла з глузду.

… Уже на виході зі школи я почула, як хтось кілька разів голосно вигукнув моє прізвище. Голос долинав із заднього двору. Кілька хвилин я розмірковувала: йти чи не йти? Нарешті, вирішивши, я пішла.

… І, вгадайте, хто на мене там чекав? Той самий Лілін « колега» - високий спортивний десятикласник з темними очима і волоссям.

- Ну ось ми і зустрілися з тобою, Подільська, - глузливо шкірячись, промовив він.

- Котик, - не сказала, а видихнула, я. – Ну що ж, ми зустрілися. Настав нам час звести рахунки. І ти заплатиш за все те, що ти зробив!

Той почав глузливо іржати.

- Я.. заплачу? Ні, Подільська. Це ТИ заплатиш. І мало того придурка. Я тебе навчу не лазити до чужого проса, і не захищати того, кого не варто. Втовчи це в свою дурну голову: якщо людину ображають, значить вона справді це заслужила. І крапка!!

- Ти брешеш, - прошипіла я. – Ніхто не заслуговує, щоб його ображали. Хоч у нього хвороба Дауна – він на це не заслуговує, чуєш!!! Ти просто безсердечний.. нахабний егоїст… - І тут я дещо згадала і додала: - ти міг вибрати будь-яку сторону, але обрав темну. Як шкода…

- Значить, ти все-таки його любиш? – вразився Котик.

- Та ви просто… два барани, - просичала я. – Така любов, хоч і має чимало привілеїв, ніколи не продержиться довго. Зразу видно, що ти ніколи нікого не любив. Та воно й не дивно – як може когось любить такий нахабний, зарозумілий ….

- Та як ти смієш?! – зненацька заверещав Котик. – Ану стули свого брудного рота НЕГАЙНО!!!!

Він хотів було дати мені по обличчю, проте я спритно ухилилась. Недовго здумавши, я схопила велетенську палицю, що валялася неподалік, і кинула просто йому під ноги. Ясна річ, він через неї перечепився. Я підбігла до нього і одразу взялася лупити по морді:

- Оце тобі за Діану! А це за Маринку! А це за всіх інших, йолопе ти нещасний!...

Проте надовго мене не вистачило. Уже за кілька хвилин він різким рухом піднявся на ноги і струсонув мене так, що я відлетіла на кілька метрів і вдарилась просто головою об асфальт. Почувся гучний тріск штанів, а потім голос Котика:

- Ото будеш знати, як розумувати, малявко! Що, доскакалася?

Я відчула, як мене вхопили за волосся – так боляче, що я закричала. Котик змусив мене кілька разів проїхатись по землі. І невідомо, чим закінчилось би це побоїще, як би не…

- АНУ ГЕТЬ ВІД МОЄЇ ДІВЧИНИ, ІДІОТЕ!!!

Я негайно скосила очі вбік і зраділа: друзі нарешті прийшли на допомогу! Неподалік стояла групка з п’яти людей: Гліб, Руслана, Агнеса, Ася та Маринка. Як єдиний чоловік з них усіх, Гліб тримався попереду, а замикала ходу Агнеса, при цьому тримаючи в одній руці справжню… мітлу.

- Відійди від Свєти, - пригрозив Гліб, - інакше….

Котик зайшовся пронизливим реготом:

- Інакше що? Що мені може зробити нещасна купка малоліток?

- Ми з Русею, до речі, такі, як ти, - погрозливо зашипіла Агнеса.

І тут погляд Котика упав на мітлу в її руках, і він зайшовся ще більшим реготом:

- А ви, як бачу, істинні фанати « Поттера». Ну що мені зробить ваш той нещасний віник? Прищик на лобі з’явиться? Хотів би побачити, як ви будете мене ним лупити.

- Та з задоволенням, - проказала Агнеса і виступила наперед.

Гліб глумливо пирхнув:

- Битимешся з дівчинкою? Чи кишка тонка, виродку?

Котик заверещав:

- А ти взагалі пельку стули, недоростку! Кишка тонка? Як би не так! – і з цими словами він замахнувся, щоб вдарити Агнесу в обличчя, проте та вдало спікірувала на землю, та так, що сам її супротивник заточився і мало не впав. Сміючись, Агнеса підскочила на ноги і зацідила Котику по м’якому місці спершу держаком мітли, потім дубцями. Він несподіванки той заверещав:

- Та що це ти робиш, ненормальна! Боляче ж!!!

- Ну от, - заіржала Агнеса, - а ти казав – нічого той віник мені не зробить. – І тут вона, несподівано для всіх, заїхала Котику кулаком просто-таки в живіт. І на цей раз він таки впав. Агнеса швиденько сіла навпочіпки, притисла Котика однією рукою, і прошипіла:

- Лежи спокійно і не ворушись, а то заїду ще й між ногами, та так, що надовго запам’ятаєш. – А тоді вона, немов вчителька первачку, почала осудливо-повчально говорити: - І не соромно тобі над меншими знущатися?!

- Відпустіть!!! – заверещав Котик. – Я не хотів! Це все, вона, вона мене змусила!!!

- Як так? – охнула Маринка.

- Куди ви її діли, до речі? – несподівано жваво поцікавився Котик. – У нас тут ділова зустріч була призначена.

- Ну куди ж, - сидить дома, як всі порядні дітки, урочки вчить, - пирснула Ася. – А щодо вашої так званої « ділової зустрічі», так я бачу її наслідки…. – Тут вона кинула погляд на мене: я ще досі лежала на землі.

- То що? – поцікавилася Агнеса у присутніх. – Відпускаємо цього бідолаху чи ні?

Ася з сумнівом похитала головою, а от її брат одразу виступив « за»:

- Ну звісно ж, відпускаємо. Все одно ж він тут лише другорядний персонаж. Все це був задум Лілі.

Агнеса відступила на кілька кроків від Котика. Той одразу встав і поплентався, сумно дивлячись нам услід. А як тільки відійшов на « безпечну відстань», то рвонув так, що ми б його й на ракеті не впіймали б.

- Так… - замислено сказав Гліб. – Потерпілих треба доставити додому.

- Ой мамонько! – вискнула Ася, - у тебе ж кров!

- І щока розпухла, - похитала головою Руслана.

Я одразу ж спробувала звестися на ноги і тут же впала, стогнучи.

- Ой, що це? Мені.. боляче.. стояти!

- Цей клятий троль вивихнув їй ногу, - підсумувала Маринка.

- А як же я дійду додому? – розгубилась я і глянула на друзів. На їхніх лицях просто-таки читалась замисленість впереміш з безпорадністю. Нарешті Агнеса подала ідею:

- Нехай Гліб донесе тебе на руках.

- Ти здуріла?! – я здивовано на неї витріщилась. – Я ж жирна, він мене не втримає! І потім, ми ще до такого не доросли!

- Ніяка ти не жирна, - заперечила Агнеса. – І потім, все одно у нас інших варіантів немає.

Проте я заперечила:

- Ні, так не можна. Ніяково якось..

- Ну, якщо ти така при вередлива, - урвався терпець Агнесі, - то нести тебе будуть удвох. Русю?

Та згідно кивнула.

Гліб і Руслана схрестили руки, утворивши так званий « стільчик». Решта дівчат спільними зусиллями посадили мене на нього. Зрештою ми вшістьох вирушили до мене додому.

… - А як ви дізналися, що я там? – дорогою запитала я.

- Я тебе бачила з вікна, - пояснила Маринка. – Я якраз одягалась і побачила, що ти чомусь завернула на задній двір, і мені це чомусь не сподобалось. Я прихопила Асю для страховки і ми вдвох пішли, коли на ганку наткнулися на Гліба і твоїх товаришок…

- Ми бачили цю дівулю… Лілю, - додала Руслана. – вона щось патякала про зустріч на задньому дворі школи. Тож ми з Глібом і Агнесою вирушили до школи і уже там наштовхнулись на Асю і Марину. Крім того, ми там побачили Лілю, яка намагалась нам завадити проникнути туди. Ну і щоб її вгамувати, Агнеса з Мариною понаставляли їй ще « пару синячків»… Ну вона й поперлась додому.

Гліб похитав головою:

- Даремно ви це зробили, ой даремно…

- А мітла? – запитала я, уриваючи його,- мітлу-то ви де взяли?

- А це взагалі-то була Агнесина ідейка, - зареготала Ася. – Ми ще під школою виявили відро, швабру і мітлу, їх там прибиральниця наша забула. І тут Агнеса як сказоне – а давайте-но «віничок» прихопимо, хай ці типи побачать, як ми любимо « Гаррі Поттера»! Іншого разу, ми, звісно, здорово поіржали б, але тоді нам треба було тебе рятувати...

… У нас вдома виявилась тільки Соня.

- Руслано, Агнесо, де ви пропадали?! Добре ще, що з дорослих ніхто не знає…. О Господи, Свєто, що сталося?!

- Це довго пояснювати, - похмуро кинула Маринка. – Перш за все її треба покласти до ліжка.

- Тобі погано? – стурбовано запитала сестра.

Почувалась я справді так собі. Мене морозило, все пливло перед очима. Я пробурмотіла щось нерозбірливе. Соня пішла на кухню поставити чай, а дівчата тим часом затягли мене в кімнату, роздягнули і поклали в ліжко.

.. Того, що відбувалось опісля, я вже не пам’ятала, хіба що окремі картини: Руслана стурбовано хитає головою:, Гліб знервовано крокує кімнатою і час від часу підходить до мого ліжка:, Ася, яка схвильовано розмовляє про щось з моєю сестрою. До приходу батьків я так і не дочекалась: уже невдовзі провалилась в сон.

…. Мені знову наснилась та квітуча галявина, що й кілька тижнів тому. Але цього разу я вві сні зустрілась не з Герміоною і не з незнайомою темноволосою красунею. Переді мною стояла дівчинка приблизно такого ж віку, як і я сама, можливо, трохи старша. Вона була настільки нереально на мене схожа, що я подумала, чи не є вона моїм відображенням. У неї було довге кучеряве мідно-руде волосся, що спадало хвилями на спину:, вона була доволі висока, худорлява, а її риси обличчя доволі скидались на мої. І лише очі, на відміну від моїх, були густо-зеленими, немов смарагди.

- Хто ти? – запитала я осиплим голосом. Чомусь у мене було таке враження, що ця дівчинка з’явилась до мене неспроста.

- Я прийшла допомогти, - дзвінко повідомила вона.

Зненацька мене сяйнув здогад.

- Значить, це ти – розгадка до п’ятниці тринадцятого?

Утім, він виявився хибним.

- Взагалі-то ні. Це пов’язано з моїми др…. А втім, я не зобов’язана тобі нічого говорити про це. Я взагалі тут з іншого приводу… Ну, загалом… Твій друг дуже тебе любить

- Тобі-то звідки знати? – порснула я.

Вона похитала головою.

- Повір мені, я знаю. Просто свого часу я зробила ледь не фатальну помилку…. І не хочу, щоб її хтось повторив.

Я запитально на неї глянула.

- Колись давно у мене закохався один хлопець. Він за мною просто гинув, по-всякому до мене загравав. Але до мене підступити не так-то легко. Я була малою егоїсткою. Я відхиляла його залицяння. Вважала простим дурнем і ненормальним. І одного разу він покинув всі свої спроби підступитися до мене. Перестав за мною бігати. І тільки тоді я зрозуміла, як сильно покохала його… Зрозуміла, як він мучився всі ці роки…

- Але у вас же все закінчилось благополучно, - промовила я. Не знаю, як я про це здогадалась, просто здогадалась.

- На щастя, так… Але я розумію, що зовсім цього не заслужила. І я прийшла сюди, щоби дати тобі одну пораду: ніколи не нехтуй людськими почуттями. Прийде час, і ти дуже сильно про це пошкодуєш.

- Пошкодую, кажеш? – скривилася я. – Та звідки тобі взагалі про таке знати?! Що ти можеш…

- Ти вже повір мені, я знаю. І колись я так само думала так, як ти. Проте з часом ми міняємо свою думку… А взагалі, довіряй своєму серцю: воно завжди підкаже тобі правильну відповідь. – Кілька хвилин вона немовби вагалась, а тоді додала: - Ага, іще. За рік ти отримаєш два найкоштовніші у житті дарунки… Нічого не запитуй, - загадково посміхнулась дівчинка. – Прийде час, і сама все дізнаєшся.

- Не люблю чекати, - зітхнула я. – А тим паче цілий рік….

- Повір, мені теж довелося немало літ чекати, щоб зустріти своє щастя. Такий вже закон життя, що ми повинні бути дуже терплячими… А тепер прощай, мені вже пора…

- Як тебе звати? – зірвалося в мене з уст те питання, що я його досі стримувала.

Але у відповідь мені була тиша…. Прощаючись, дівчинка відходила все далі і далі, і там, де вона пройшла, виростали розкішні багряні троянди. Проте серед цих пишних квітів чомусь було видно й зовсім непоказні лілеї…

Відстань між нами була вже доволі велика, проте я змогла помітити, що дівчинка плаче. Так, на її обличчі сяяла усмішка, проте з велетенських смарагдових очей котилися сльози. Але я розуміла, що на душі в неї зараз не гірко: такий вираз може бути лише в цілком щасливих життям людей….

А потім…. Яскравий спалах, темрява… І сон обірвався.