Я брела засніженими вулицями і гарячково намагалася укласти всі думки в голові, а на душі тим часом було якось гризько і неспокійно.

Від кого могла б бути записка? Певна річ, від Рози: хто б іще в нашому 7 «Г» мав на мене зуб?Але мене тривожило те, що вона таки могла сказати правду, хоча це явно не в її стилі.

« Стоп, а чому це я беру до уваги лише клас?» - сяйнула мені думка. « Адже в школі багато класів, і в кожному з них навчається по тридцять з зайвим учнів. Це ж міг бути будь-хто з них.»

Та хай там як, а я вирішила таки знайти цього « автора», хоч би чого мені це коштувало. Раптово я пригадала, як сьогодні вранці Роза дражнила мене з приводу «валентинки». Її я, звісно, не отримала, але що ж маю натомість? Хоча з якого це дива я переймаюсь тим, що пацани не пишуть мені записок? Останнім часом я аж занадто часто повторювала: « Хлопці тутешнього виміру мене не цікавлять».

Додому я дійшла пішки за якусь третину години. Піднявшись на ліфті на свій поверх, я дістала ключі і почала відмикати двері. Коли я увійшла в квартиру, то виявила, що дома нікого немає. Ну, це ясно: батьки на роботі, Макс з Андрієм на « продльонці», Гера в спортзалі, ну а Соня, мабуть, на побаченні з якимось своїм черговим бойфрендом.

Роззувшись, скинувши пальто, шапку і рукавиці і пожбуривши сумку під батарею, я спершу вирішила перевірити електронну пошту. Зайшла в свою кімнату, упала м’яким місцем просто в крісло, що стояло біля письмового стола, і увімкнула ноутбук. Після цього я одразу зайшла на мою сторінку « ВКонтакті».

«ВКонтакті» я була зареєстрована як Джинні Уїзлі – ще один мій найулюбленіший персонаж, крім Сіріуса. Фотка Джинні стояла в мене на заставці, а замість моєї звичної дати народження в мене стояло 11 серпня 1981.

Передивившись повідомлення, я переконалася, що не отримала нічого нового. Потім глянула на список друзів: ніхто з них ще не сидів в онлайні. Раптово з’явився напис : « Користувач Герміона Гренджер вийшов в онлайн».

Ура, Маринка! Я швидко зайшла в наше листування і почала набирати повідомлення:

Джинні:

Привіт! Не зайнята?

Вона відповіла мені хвилину потому:

Герміона:

Та так… Уроки роблю.

Джинні:

Завтра ж неділя! Не можна буде тоді зробити, чи що?xD

Герміона:

А що, маєш рацію 

Джинні:

;-) То як, побалакаємо, чи що?

Герміона:

3-) А про що?:-)

Джинні:

Не здогадуєшся?:-)

Герміона:

Ну звичайно, про ГП?

Джинні:

;-)

Герміона:

В 100-1 раз? Ну давай….

Джинні:

Ти найкраща!!!! А хоча… приходь краще до мене додому, заодно і « Чашу Вогню» подивимося.

Герміона:

Окей, буду за 20 хвилин.

За хвилину і графі « Друзі он-лайн» з’явився напис : « Користувач Герміона Гренджер вийшов з мережі».

Вимкнувши комп’ютер, я полізла під стіл і витягла з ящика CD-диск « Гаррі Поттер і Чаша Вогню» і заходилася вставляти диск в програвач. Увіпхнувши диск, я випадково зиркнула на себе в люстерко, і, виявивши на голові вороняче кубло, вирішила, що причепуритись мені не завадить.

Стоячи перед дзеркалом, я повільно розчісувала коси. З дзеркала мене розглядала пара великих блідо-синіх очей. Я явно була незадоволена власним виглядом.

« Ех, ну чому я не народилася, приміром, сіроокою брюнеткою? І не було б жодної проблеми», - розмірковувала я. Ні, не те щоб я вважала себе такою вже негарною. А проте, порівнюючи себе з героїнями прочитаних книжок, мені здавалося, що я – найпотворніша істота у світі. І хоч більшість з цих дівчат нарікали на свою потворність, я б проміняла усе, аби стати схожою на одну з них. От хоча б та сама Герміона, якою так захоплювалась Маринка…. Хай як я не любила її через надокучливу вдачу, але вона здавалася мені неймовірно шикарною і вродливою. Ліля Ковалевська з нашого класу була достеменною копією Герміони, от тільки волосся і очі в неї були темніші.

Ну а сама Маринка? Вона, до речі, протилежна мені не тільки за вдачею. Блискуче чорне волосся, блідо-зеленуваті очі, крута фігура ( Маринка часто займається спортом), в той час як в мене самої одні круглі форми…. Але раптово мені згадалася Полліанна та її « гра в радість», і в голову прийшла рятівна думка: « Хоч ти і не занадто гарна – радій бодай тому, що в тебе не зовнішність Яблонської».

Ну звичайно! Я б нізащо у світі не погодилась би помінятися зовнішністю з такою потворою, як Роза. А крім того, навіть у моїй зовнішності було чим пишатися. Наприклад, кучеряве волосся: такого не мала жодна дівчина в класі, і якось Маринка глибокодумно зауважила мені, що якби я була брюнеткою, я була б схожа на малого Сіріуса. Ну а ще, попри те, що я руда, за всі тринадцять з половиною років у мене не було жодної веснянки.

Привівши зачіску до нормального стану, я поклала гребінець на комод і пішла на кухню: треба було знайти якесь частування. Я розчахнула холодильник і виявила – на превелику мою радість – сандвічі, які мама приготувала на обід ( решта сім ї збиралася перекусити в ресторані, а сама я добровільно відмовилась від цього). Окрім сандвічів, я виявила в холодильнику ще й трохи шоколадних тістечок, які нещодавно принесла Соня.

Я понесла усю цю їжу до себе в кімнату і поставила тацю на стіл, а потім стала чекати Маринку. Мені було нудно. Читати не хотілося, малювати й слухати музику також. Я лягла на своє ліжко і втупилася у стіну над ним.

Це була стіна доволі незвичайна – геть-чисто вся завішана фотографіями. Переважали фотографії Гері Олдмана, де-не-де тулилися фотки Бонні Райт (актриси, яка зіграла Джинні Уїзлі), фотографія Золотої Трійки, ну а крім того, постери з героїнями дівчачих дитячих мультсеріалів, якими я захоплювалась колись.

У самому центрі видніла фотографія Мародерів – моїх улюблених персонажів з усієї « Поттеріани».

Їхня фотографія висіла в мене не тільки на стіні. Я ще й мала пенал з зображенням Мародерів, якому відчайдушно заздрили всі дівчата.

Ну а крім того, на стіні висіли фотографії ще двох моїх улюблених актрис - Крістен Стюарт і Лілі Джеймс, а також – фотографія з зображенням моєї улюбленої співачки, Ірини Білик. Я просто обожнюю слухати її пісні!Коли мені нема чого робити, я просто врубаю диски з записами її пісень, і насолоджуюся. Останнім часом я робила це доволі часто.

…. Маринка з’явилася у точно призначений час. Сьогодні вона була особливо шикарна. Волосся заплетене у пишну французьку косу, макіяж на обличчі, пофарбовані нігті, і новесенький синій пуловер. Я мигцем оглянула свій одяг: домашній светр і поношені улюблені джинси. Я відчула якийсь дивний укол, але тільки на мить.

- То як, готова? – сліпучо усміхнулася Маринка. – В честь такої події я захопила пляшку « Кока-Коли».

- Та не треба було… - я зашарілася.

- Нічого, нічого! - промовила Маринка. – Твоїх вдома немає?

- Як бачиш. Ти змінне взуття брала?

- Угу.

Швидко перевзувшись, гостя забігла до моєї кімнати. Я поставила усі солодощі на столик біля канапи і увімкнула телевізор.

Ми дивилися фільм і наминали тістечка, обговорюючи хід подій у фільмі. Через деякий час ця тема нам набридла, і ми узялися говорити на іншу.

- Ти ж усі серії передивилася, так? – запитала подруга. – Їх же всього вісім?

- Ну так, їх вісім, і я дивилася всі. Я уже багато разів передивлялася. Оце якраз дивлюсь по новому колу.

- А «Орден Фенікса» будеш дивитися? – підколола мене Маринка. Я різко почервоніла і почала задихатись.

- - Щоб я…, - прохрипіла я…, - ще раз дивилася чи читала « Орден Фенікса»…. ТА НІКОЛИ В ЖИТТІ!!!!!!!!!!

- - Ну гаразд, проїхали. Але, якщо чесно, це моя найулюбленіша серія: така смішна. А твоя яка?

- Оця, котру ми дивимось зараз. Прикольно.

- Ага.

Решту фільму ми мовчали. Коли серія добігла кінця, ми узялися грати в шахи. Шахи не були моїм коником: я постійно програвала, і бідкалася через це.

- Це тому, що мета гри – найкраще поставити мат, а не збити якомога більше фігур, - напучувала мене подруга. – Це ж не шашки, їй-богу!

- Знаю, Маринко…. До речі, маю тобі дещо показати…

- ОК, зараз дограємо, і покажеш.

Гра, звісно, закінчилася черговим моїм програшем. Але я не надто журилася через, тож я витягла записку, отриману сьогодні в школі, і показала Маринці.

Вона замислилась:

- Так, писано лівою рукою, безперечно. І, мабуть таки робота Яблонської, якщо автор – наш однокласник.

- Та яке діло іншим класам до мене?! – отетеріла я. – І потім… Яблонська ж казала, що знає автора..

- Ну та це ж в її стилі: скинути провину на іншого. Треба до неї якось підкотити, дізнатися, нащо вона це робить.

- Добре, тільки благаю тебе: нікому ні ку-ку про записку!

- Ну звісно. І обіцяю помогти з цим розібратися. А зараз бувай, мені треба. – І Маринка рушила збиратись.