Коли я наступного ранку прийшла до школи, то виявила що Маринки чомусь не було на місці.

Сказати, що мене це шокувало – не сказати взагалі нічого. Навіть якби Маринка не жила в двох кедах біля школи, вона все одно прийшла б найпершою, бо ніколи не викидала багато часу на збори.

… Чекати мені довелося добру чверть години. Давно з’явилися Наталка, Гліб, Берта, а Маринки все нема й нема.

… коли до дзвоника лишилося менше десяти хвилин, Маринка нарешті влетіла в клас. Але в ЯКОМУ вигляді! На голові – вороняче гніздо, сумка жалюгідно повисла на одній руці, жилет розпанаханий, під очима видніють синці.

- Проспала? – співчутливо глянула я на подругу. На мій подив, вона заперечила:

- Зовсім ні. Навпаки, я встала ще до сьомої.

- До сьомої?! Ну і де ти зависала так довго.

- Я хотіла привести себе в порядок. – Вона зітхнула. – Правда, не дуже вийшло…

ЩО?!?!

МАРИНКА?!ПРИВЕСТИ СЕБЕ В ПОРЯДОК????? Ну взагалі!!!!!!!!! Світ звалився з котушок. Маринка, яка завжди виглядала ідеально і навіть не старалася для цього нічого робити… захотіла привести себе в порядок? Це вже вийшло за рамки.

… Решта класу теж помітила дивний вигляд подруги. Дівчата час від часу кидали на подругу підозріливі погляди, хлопці підколювали. Подруга ледь стримувалася щоб не розревтися. Це ще одна відмінність між нами: коли я вважаю, що для мене розревтися – це опуститися нижче плінтуса, то Маринка реве з приводом і без приводу.

… Після уроків, коли я вже виходила зі школи, до мене підійшов Артем.

- Прогуляємось?

- Добре, - відповіла я. У цю мить підійшла Маринка і, провагавшись, запитала:

- А можна я з вами?

- Звісно, - кивнув Артем.

У цю мить зі школи вийшла Ліля. На мій подив, поруч з нею був не Гліб, а якийсь інший хлопець – років 15-16, високий, підтягнутий з темними очима і волоссям. Ці двоє захоплено про щось розмовляли. Раптово Ліля різко зупинилася і повернула голову в наш бік, весь час кидаючи погляд то на мене, то на Артема. Вона витріщалася на нас отак кілька хвилин, і врешті-решт мені це набридло.

- Ну і що ти на мене витріщилася, як баран на нові ворота, га? – насмішкувато поцікавилася я.

- Де ти такого красунчика відкопала? – ліниво поцікавилася Ліля. Маринка почервоніла, Артем засміявся. – А я казала, що він про тебе не забуде. Виходить, руді таки справді одні з найперших щасливчиків…

Я, у свою чергу, теж у боргу не залишилась:

- А де ж це твій любесенький Глібчик?Може, ти його кинула, га? Он крутиш шури-мури з якимось незнайомим чуваком…

Ліліне обличчя зблідло.

- Що б ти знала, Подільська – процідила вона, - це мій…. Так би мовити…. Колега. Ходімо, Ваньку. – І вони рушили з місця. Раптово хлопець обернувся і кинув на мене повний ненависті погляд.

Я лише стенула плечима. Напевно, хлопець на когось іншого злився, а на мене так подивився мимохідь. А ще хлопчина на мить здався мені знайомим, але тільки на мить.

- То як, підемо прогуляємось, чи що? – невпевнено обернулась я до друзів.

- Звичайно! – одразу пожвавішала Маринка.

… Цього разу ми знову гуляли парком. Після того, як Маринка коротко розповіла Артемові про себе, заговорив він. Я дізналася про те, що він навчається в 52-й гімназії, що за гороскопом він Водолій, що він уже три роки ходить в художню школу і в майбутньому збирається стати художником, з музики надає перевагу гуртові « Потап та Настя», а також любить читати детективи. Я слухала, не втручаючись, натомість Маринка жваво теревенила з новим товаришем.

… Після двох годин прогулянки Артем запропонував провести подругу додому ( мені ж треба було йти терміново до свого) , на що вона радо пристала. Ми обмінялися номерами телефонів та електронними адресами, після чого ті двоє подались в один бік, а я в інший.

Дорогою додому я гарячково міркувала. Ставало ясно, що Маринці простої дружби з Артемом замало. Вона хоче більшого. А Артем про це якщо ще не знає, то хоча б здогадується.

Хоча за логікою закохатися в нього мала б я… Я завжди мріяла зустріти такого хлопця, як Артем, щоб моя маленька нереальна мрія потрохи ставала б реальною. Проте сильних почуттів я до нього не відчувала. Для мене він всього-на-всього друг, не більше. Крім того, я не хотіла стати на заваді подрузі.

А якщо бути зовсім чесною… Я й наполовину не відчувала до Артема таких сильних почуттів, як до Гліба. Я вже цього не приховувала: Гліб по-справжньому мені подобався. Проте… Бути з ним я не можу по двом конкретним причинам: по-перше, в нього є Ліля, а по-друге, якесь там віртуальне захоплення. Хоча… я не вважала Лілю суперницею, реально мене достойною. Правду казала Ася: Ліля просто егоїстка. Вона ж Гліба навіть не кохає! Їй всього лиш лестить, що поруч перший хлопець на селі, і всі дівчата бісяться з заздрощів.

- Що, Подільська, друзі тебе кинули? – почувся ззаду єхидний голосок. Ну от, про вовка промовка.

- Розбилися всі по парочках, одна ти сама залишилась, - продовжувала діставати мене Ліля. – То й не дивно. Кому може сподобатись ботанка, яка нікого навколо не бачить, крім якогось прибацаного…

ЛЯСЬ!!!

Ліля вхопилася за щоку, яка раптово почервоніла і нестримно запекла.

- Що це ти собі дозволяєш, недоумкувата? – прошипіла вона.

- Ану повтори, що ти сказала, коза! – наступала я на неї. – Тільки ляпни – і я тебе, гадюченя, по землі розмажу.

- Ти часом не оф…

- Що, я не здуріла? Я особисто – ні. По-моєму, якщо хтось із нас здурів, так це ти. Ти ніколи нікого не кохала і не знаєш, що це за почуття. Ти просто любиш гратися хлопцями і капати людям на мозок. А зараз іди звідси, поки я тебе на фарш не покришила! – я швидким кроком кинулась бігти, залишивши позаду остовпілу однокласницю. Я ще ніколи нікого так не ненавиділа, як Лілю в ту мить.

Уже на сходовій площадці свого поверху я зрозуміла, що у нас гості. Двері квартири були прочинені:мама стояла на порозі квартири, а перед нею була незнайома мені дівчинка, яка схвильовано щось говорила.

-…. Повторюю ще раз: мені терміново треба поговорити зі Світланою Подільською! Я перед нею в неоплатному боргу!

- А можна поцікавитись, про що ти зібралася з нею говорити? – запитала мама.

- Вибачте, але особисте.

- Свєти зараз немає вдома, то може ти якось зайдеш ін…. О, привіт, Свєто! – обернувшись, мама нарешті побачила мене. – До тебе, до речі, гостя.

Дівчинка, що доти стояла до мене спиною, тепер повернулася до мене лицем. На вигляд вона була ровесницею Асі, можливо, трохи молодша, крім того, вона була доволі симпатична. Мала пишне м’яке каштанове волосся і невеличкі блакитні, немов весняне небо, очі. Коли дівчинка всміхнулася, на її щоках заграли ямочки.

- Привіт, - радісно промовила вона до мене, - мене звати Діана! А ти Свєта, я це вже знаю. Дуже хотіла з тобою познайомитись.

- Діана? А прізвище? – здивовано пробелькотіла я.

- Капустяна, - засяяла дівчинка. – Ми можемо побалакати?

- Ой, що ж це я! Ми що, до ночі будемо тут на сходах стовбичити? Заходь у вітальню, я чайник поставлю!

… Через двадцять хвилин ми вже сиділи вдвох за столом у вітальні і пили какао.

- То ти хотіла зі мною поговорити, так? – запитала я.

- Ага, - надзвичайно серйозно кивнула Діана. – Я ж, як-не-як, у боргу перед тобою. Дякую, що заступилась за мене… ну, тоді, перед Котиком.

- Ага, ясно.

Кілька хвилин ми помовчали. Тоді Діана заговорила:

- Слухай, я дуже хочу стати твоєю подругою. Справжніх друзів у мене ніколи не було, а я не хочу залишитись без них назавжди. Ти… розкажеш мені про себе?

- Давай спочатку ти, - запропонувала я.

Зітхнувши, Діана почала свою розповідь.

…. Як виявилось, Діані дев’ять років, вона закінчує четвертий клас ( на мій превеликий подив, вона вчиться в тій же школі, що й Артем). Народилася вона у Києві, але коли їй було п’ять років, вона разом з батьками переїхала до Львова. У школі вона була відмінницею: почавши читати ще з трьох років, вона подолала не одну десятку книжок. Причому то були абсолютно різні жанри: і фентезі, і історії про кохання, і пригоди, і енциклопедії… За її власними словами, їй було все одно, що читати – аби лишень читати.

Та, попри свою начитаність, ні в садочку, ні в школі вона не мала жодних вірних друзів. Діти називали її дивакуватою і відверталися від неї. А ще, як вона мені зізналася, її найбільшою мрією свого життя було зустріти хлопця…. Хлопця, який по-справжньому її кохатиме і якого кохатиме вона, і який буде вірний їй до труни.

- Колись я таки зустріла одного такого. Він казав, що хоче зі мною зустрічатися і що я йому дуже подобаюсь. Він назначив мені зустріч біля школи. Я прибігаю, уся геть знервована і вдягнута, як на вечірку, а він… не з’явився. Я чекала його три з половиною (!) години, і, коли переконалася, що він таки не прийде, пішла додому, ревучи. А наступного дня в школі я наткнулась на нього під час перерви. Він зі своїми друзяками глузував з мене, що я так легко повелась. Але… Я досі мрію зустріти того, кого любитиму по-справжньому…

- Але ж ти ще зовсім юна, - зауважила я. Ти можеш чекати його років п'ятнадцять-двадцять. І що будеш отак роками мучитись?

- Мені байдуже, скільки часу мине…. Головне, що колись-таки я його зустріну. А тепер твоя черга розповідати про себе.

І я розповіла їй абсолютно все. Не оминула увагою й Сіріуса і те, як він бісить Лілю. Після того, як я договорила, Діана кілька хвилин сиділа, замислившись.

- Ну, хочу сказати, що твоя однокласниця неправа. АБСОЛЮТНО. У неї своє захоплення, у тебе своє, отож живіть собі й одна одній не заважайте. А якщо чесно, то тут таке діло….

- Яке? – чомусь одразу насторожилась я.

Вона почала розповідати:

- Це було не дуже давно, на день Святого Валентина. Я тоді з батьками ходила в кафе. Їм треба було на певний час відлучитися, а тоді до мого столика підійшла дівчинка – ну десь приблизно твоя ровесниця – і запитала, чи не може вона тут посидіти. Я відповіла, що можна. Тоді ми з нею розговорилися, і я от розповіла їй про те, про що зараз з тобою говорю. Я якраз підійшла до того місця, що хочу знайти собі хлопця….

- І?

- От тоді вона мені й каже: « Знаєш, я тебе чудово розумію. І знаєш, я теж закохана, проте, якби про це дізналися, наді мною сміялися навіть більше, ніж над тобою. А справа в тому, що я закохана… в героя книжки. У моєї однокласниці точнісінько така ж проблема, і ще одна дівчина з нашого класу чомусь її за це незлюбила. А я хочу допомогти однокласниці відстояти свою думку.» Далі я вже не пам’ятаю, про що ми говорили… Згадала тільки, що потім вона сказала, що їй терміново треба вийти – і пішла. Слухай, а може то була ТВОЯ однокласниця?

- А вона не казала, як її звати?

- Забула… Здається, щось на літеру Р… - я відразу насторожилась. – Світленька така, з хвостиками.

Тааак…. Треба негайно чимось зайняти нашу гостю, щоб вона не помітила мого ступору.

У наступні півгодини ми з Діаною попили трохи чаю з маминими тістечками, потім зіграли в карти, в шахи. За чверть до третьої, коли ми якраз догравали чергову партію в шахи, повернувся мій найменший брат Андрій.

Андрій, здається, єдиний, про кого я ще не розповідала. Серед усіх своїх братів я найбільше любила його. Саме йому я довіряла всі свої таємниці, а коли я вигадувала різні казки та писала вірші, то найперше розповідала їх йому. Не дивлячись на те, що я старша за нього на чотири роки, ми з ним чудово знаходили спільну мову. Напевне, це тому, що зовні ми дуже схожі: він такий же рудий, кучерявий , голубоокий.

…. Закинувши портфель під батарею в коридорі, Андрій увійшов до вітальні.

- Привіт, сестричко! Як справи? Не нудьгувала?

- Краще, ніж зазвичай, - посміхнулась я, ураз забувши про інцидент після школи. – До речі, у нас гості. Андрію, познайомся, це моя нова товаришка Діана. Діано, це Андрій, мій молодший брат.

Цієї миті Діана якось дивно подивилась на Андрія, пробурмотіла ледь чутно « хай» і залилась вогненно-червоним рум’янцем, не відводячи від мого брата настирливого погляду. Андрій, здавалося, уперше в житті не знав що сказати, і теж невідривно дивився на Діану. Я мимохідь пригадала Маринку з Артемом.

Якийсь час обоє дітлахів мовчали. А потім, нарешті оговтавшись, Андрій сказав:

- А можна ми з…. е-е… Діаною підемо в мою кімнату? Я хочу показати їй всі свої речі.

- Будь ласка, - спантеличено проказала я.

Узявши Діану попід ручку, мій брат потягнув її в свою кімнату, де вони потім надовго застрягли. Час від часу звідти долинав сміх, - певно, вони там класно проводили час.

… Я стояла біля вікна і самотньо дивилася на дитячий майданчик, що був якраз попід нашим домом. Згори мені добре було видно Асю та Макса: вони їли морозиво і про щось захоплено розмовляли.

… Я розпачливо зітхнула. Ну чому мені так не щастить?! Усі мої брати і сестра знайшли собі пари: Гера зустрічається з десятикласницею Вітою, Соня – зі своїм однокласником Арсеном, Макс – з Асею, Андрій оно… Діану уподобав…

Тепер я точно хотіла, щоб у нас з Глібом все склалося. Я покажу йому, що я краща, ніж та курка! Він ще побачить!

…. Дітлахи не розставались аж до пізнього вечора: Діана покинула нас аж о пів на дев’яту. Андрій повідомив мені того ж вечора, що гратися з Діаною йому було надзвичайно приємно .

Кілька хвилин потому після Діаниного відходу, я шокувала усіх заявкою, що хочу спати. Раніше зі мною такого не траплялося, бо зазвичай я читала книжки до години, а до трьох висіла в Інтернеті.

За кілька хвилин до дев’ятої я лягла у ліжко. Мені хотілося обміркувати усі події сьогоднішнього дня, але я сама не відчула, як вирубилась.

Тієї ночі мені наснився дуже дивний сон. Як і минулого разу, я стояла посеред галявини, повної квітів, а неподалік бринів струмок.

Побіля струмка сиділа дівчина. Вона була така гарна, що я навіть здивувалася, як це я могла раніше вважати своїх подружок привабливими. Ця дівчина була гарніша, ніж Маринка. Ніж Ася. І точно набагато краща, ніж Ліля.

У її велетенський яскраво-голубих очах стрибали пустотливі бісики. Розкішне темне волосся кучерями падало їй на спину. На щоках були дуже гарненькі ямочки, тому здавалося, ніби вона весь час посміхається. Дівчина була одягнута в просту білу сукню, а на безіменному пальці правої руки виблискував перстень – золотий з топазом. Певно, чимало коштував.

Побіля дівчини на землі лежала фотографія. Вона обережно підняла її і стала невідривно на неї дивитися. Мені було цікаво, хто ж зображений на фотографії, проте вона була повернена до мене тильним боком, а тому я не бачила.

А крім того, мене неабияк схвилював і насторожив погляд, яким дівчина споглядала фотографію. ЯК вона на неї дивилася! Усе її лице буквально світилося, а з велетенських очисьок стікали сльози, - але то були сльози щастя. Мені цей вираз був до болю знайомий: я так виглядала щоразу, коли дивилась на Сіріуса.

Зненацька мені дуже сильно захотілось підійти і побачити, хто зображений на фотографії. Та не встигла я зробити і кроку, як зі сну мене вирвало скреготіння будильника.

Я розпачливо зітхнула. Сон був такий чудовий! Я сподівалася, що найближчим часом він знову мені насниться.