Тієї ночі я спала доволі погано. Снився кінець фільму « Орден Фенікса»: Департамент Таїнств, де б’ються

шестеро чаклунів-підлітків і Поглиначі Смерті, Сіріус, що падає в Арку Смерті, дикий вереск Беллатрікс…..

- ААААААААААААААААА!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Я прокинулась і сіла на ліжку. Годинник показував половину третьої ночі. Я витерла рукавом раптові сльози, що виступили на очах і пішла на кухню попити води. Випивши ледь не всю пляшку, я сходила в туалет по-маленькому і рушила назад у спальню. Біля дверей мене чекала Соня: рідні вже повернулись додому.

- Ти верещала уві сні, - тихо проказала сестра. – І чого, запитується?

Я винувато знизала плечима: мовляв, ти ж знаєш.

- Ні, ти не подумай, - продовжувала вона, - я проти нього нічого не маю. Але… менше жахастиків треба дивитися.

- Якби ти вчила в школі літературу, - прошипіла я, - то знала б, що фентезі і жахастики – це різні жанри.

Кілька хвилин ми мовчали. І тут…Соня ляпнула перше-ліпше, що спало їй на гадку:

- Ти спиш з ЙОГО фото під подушкою?!

- Яке твоє діло?! – огризнулася я.

- Та добре, проїхали… І не кричи так, бо батьків і хлопців побудиш.

Ми мовчки розійшлися по ліжках.

Коли я знову заснула, мені наснився сон, але вже цілком нормальний: снилось мені, як я опинилася біля річки. На камені поряд з річкою сиділа тринадцятилітня Герміона і вдивлялася кудись удалечінь. Чого наснилася мені саме вона, а не хто інший – незрозуміло. Раптово вона обернулася і зашепотіла мені:

- Чекай! Небезпека ще тільки попереду! Але тобі поможуть.

- Яка небезпека?- самими губами мовила я.

- Комусь може не сподобатись те, від чого ти без розуму… У тебе з’явиться новий ворог, який почне тобі мстити… Тебе спіткає зрада…. Але, крім того ти розкриєш таємницю, яка тебе так непокоїть, а замість старих друзів, що тебе кинуть, ти відшукаєш нових. Крім того, в твоєму житті з’явиться кохання, що принесе великих клопотів одному з твоїх найкращих друзів.

- Це все? – спитала я.

- Ну, не зовсім. – Герміона зашарілася. – Інший твій найкращий друг відкриє тобі таємницю, яка тебе дуже шокує. Ну а ще ти дізнаєшся про таємницю одного з нас…. Яка приголомшить тебе не менше.

- А що це за таємниця? І чия?

- А оцього я вже не маю права тобі казати. Вона не моя, і сама я не можу тобі її звірити.

Я мовчала.

- У книжках, Світланко, написана далеко не вся правда про нас. І навіть не вся правда на нашому оф. сайті www.pottermore.com. У декого з нас є свої таємниці, які, проте, залишились в далекому минулому….

- Стоп, а як же я про неї дізнаюся? – здивувалася я.

Кілька хвилин помовчавши, дівчинка продовжила:

- Ти віриш в те, що п’ятниця тринадцятого – незвичайний день?

- Ну так… в принципі….. так.

- Для нас, чарівників, це справді магічний день – день, коли має статися якась незвичайна подія. І саме тому вночі на наступну п’ятницю тринадцятого ти й довідаєшся ту таємницю .

- А ти не можеш хоча б сказати, кого саме вона стосується?

Але Герміона хапливо затулила рукою рота. Поперед очима в мене поплив туман, і я тільки встигла почути дівочий голос:

- Прощавай…

За хвилину я вже прокинулась.

Був уже ранок, дев’ята година. Надворі світило тепле зимове сонце. Я сіла в ліжку і спробувала укласти всі думки в голові.

Це був не просто сон, це якийсь знак… Але, їй-богу, сьогодні неділя, а не п’ятниця – а віщі сни сняться ж бо саме в п’ятницю.

А ще, чесно кажучи, мене схвилювали не стільки Герміонині передбачення, скільки таємниця одного з її друзів, - чи то , може, ворогів…. Але що це за таємниця?! І яким чином вона стосується мене?

Раптово я згадала, що вчора отримала повідомлення « ВК». Я швидко встала, підійшла до ноутбука, що лежав на столі, увімкнула його і вийшла на свою сторінку.

Так… Все по-старому. Ніяких новин, ніяких відповідей. Тільки одне повідомлення. Адресантом виявився Котик.

Котик:

Я до тебе ще доберусь, психушко! Я тобі покажу, як зазнаватися!

Я машинально видалила повідомлення і натиснула на кнопку « Заблокувати Котика».

Треба було терміново з кимось поговорити. Розповісти про сон ( про передбачення я вирішила не розказувати), записку, витівки Котика і дивну поведінку Рози в школі. Але з ким?! Причому це має бути хтось такий, хто знає про мою … ну…. проблемку.

З Маринкою я вже говорила вчора. З ріднею – теж відпадає: батьки не зрозуміють, Соня й Гера глузуватимуть, а Макс і Андрій ще замалі для таких речей. Одне слово, над цим ще треба добряче поміркувати.

Коли я передяглась і прийшла в кухню снідати, там уже сиділа за столом вся родина і пила чай.

- Привіт, - усміхнулась до мене мама. – Як ти, без нас не нудьгувала?

- Та ні, - протягнула я. – Приходила Марися, ми з нею трохи поспілкувалися. Ну а потім я висіла в Інтернеті. Так що було нормально.

- А вчора валентинку в школі не отримала?

- Ні.

- Ну звісно, хто б тобі міг написати, - хихикнув Гера. – Хіба що отой твій ухажор, але ж його фактично не існує.

- Ой, знаєш, чия б казала, а чия б мовчала, - прошипіла Соня, копаючи його ногою під столом.

- Ну гаразд, не сваріться, - втихомирила їх мама. – Ми тобі, Світланко, якраз тортика з ресторану взяли – « Празький», твій улюблений.

- Ой, дякую, - зітхнула я, падаючи на стілець.

Сніданок проминув у тиші. Я нашвидкуруч з’їла три кусні торта, випила чашку чаю, а потім пішла до своєї кімнати готувати домашні завдання. Упоралась я з ними доволі швидко, бо ж ніяких точних наук завтра не буде.

Що робити далі, я не знала. Треба було терміново з кимось поговорити, а я не мала з ким. І раптом мені спало на думку – Руслана!

Руслана Максименко була моєю двоюрідною сестрою, що мешкала в Києві і відвідувала десятий клас гімназії № 179. Запальна, балакуча і допитлива, вона завжди приходила на допомогу і , крім того, з нею завше було про що побалакати. А ще вона була дуже вродлива – кучеряве каштанове волосся і великі сірі очі. А крім того, з самого дитинства Руслана мріяла стати співачкою: вона відвідувала вокальну школу і вже кілька разів брала участь в шкільних концертах. Тітка Оксана, її мама, казала, у неї велике майбутнє. Руслана часто гостювала у нас на канікулах – зазвичай не сама, а разом і своєю найкращою подружкою і однокласницею, Агнесою Загребельною.

Агнеса була не менш цікава, ніж Руслана. Неймовірно популярна у своїй школі, а ще й дуже гарна ( хвилясте золотаве волосся і голубі очі), вона постійно цікавилася всім новим і була ще тією витівницею – Фред і Джордж відпочивають!.. Коли Агнесі не хотілося сидіти в школі, вона просто брала і зривала урок. Та не зважаючи на це, її всі дуже любили. Молодші учениці просто в рота їй дивилися, а оцінки, як не дивно, вона завжди мала високі.

Отже, я вирішила зателефонувати Руслані та розповісти їй про всі свої переживання. Я узяла мобільний,набрала Русланин номер і стала чекати. Проте, вже за хвилину жіночий голос повідомив: « На даний момент абонента немає на зв’язку. Надішліть, будь ласка, СМС або зателефонуйте пізніше».

Якого чорта це сталося саме зараз?!?

Після спроби додзвонитись до Руслани я намагалася зателефонувати Агнесі, але й тут виявилося, що абонента немає на зв’язку. От не щастить так не щастить…

Я вирішила набрати Руслану через домашній телефон. Слухавку взяла її мама.

- Алло?

- Тітко Ксеню? А це Свєта. Руслана вдома?

- Руслана? Ні, вона з Агнесою на концерт пішла. Повернеться години за дві з половиною, мабуть. Дівчатам щось передати?

- Та ні, дякую. До побачення.

- До побачення.

Я поклала слухавку.

На душі було якось незатишно. Отже, Руслани зараз вдома немає, а чекати, доки вона повернеться, я не можу. Треба з кимось поговорити ТЕРМІНОВО. Але з ким?

І тут мене осяйнуло. Я гукнула:

- Мамо, можна я запрошу Гліба в гості? Просто зараз?

- Звичайно, можна. Хай приходить.

О, ви ще не знаєте, хто такий Гліб? Заждіть-но, я вам розповім.

Гліб – мій однокласник і друг дитинства. Наші батьки дружать, тож ми і підростали разом. Мій дім знаходився недалечко від дому Гліба, тож, коли ми були маленькі, ми часто забігали один до одного в гості і разом гралися. Коли ми вже вдвох навчилися читати, як тільки хтось із нас знаходив якусь нову книжку, і ми разом читали її вголос. З Глібом я вже прочитала багато моїх улюблених книжок. І, до речі, саме завдяки Глібу виникло моє знайомство з « Гаррі Поттером». Я вам розкажу цю історію.

Мені тоді було років сім. У той час Соня так само захоплювалась детективами, як тепер я – фантастикою. Того дня вона з мамою ходила до книжкового купувати нову книгу, а мене вони взяли з собою. Поки Соня розраховувалась за книжку, я захоплено розглядала книжкові полиці. Раптово до мене долинув знайомий голос: то був Гліб.

- Мам, я хочу таку книжку! Купи мені її, ну будь ласка!

- Глібе, я ж тобі вже казала, що в мене на даний момент немає грошей. І не верещи, будь ласка, на весь магазин. Мені за тебе соромно.

- Але я ж так хотів! Ну, прошу!

- Я сказала « ні»… Пішли звідси.

Гліб з матір’ю вийшли.

Мені стало цікаво, яку ж книжку так закортіло мати Глібові. Я підбігла до полички і побачила її…. Гарна біло-голуба обкладинка, на якій зображений хлопчик на мітлі, а вгорі – напис великими червоними літерами: « Гаррі Поттер і Філософський Камінь». Я погортала книжку – від неї пахло тим самим запахом свіжонадрукованих сторінок, який я дуже любила. Так чи так, але я постановила зробити Глібові сюрприз.

Раптово пролунав голос Соні:

- Свєто, ти де? Пора йти….

Я знехотя вийшла з крамниці.

Того дня я була дуже замислена і спокійна і весь час ходила, щось обмірковуючи. Під вечір я попросила у Соні:

- Даси сто гривень?

- А навіщо? – здивувалася вона. – Може, спершу скажеш, на що?

- Завтра побачиш, - загадково посміхнулася я. – А гроші я тобі потім поверну.

- Ну, на.

Наступного дня після садочку я попросила маму відпустити мене до книжкового. Оскільки магазин знаходився буквально в двох кроках від нашого дому, мама погодилась, аби я сходила туди сама.

Отже, прийшовши до магазину, я придбала там дві книжки першого тому про Гаррі Поттера.

- Ти робиш чудовий вибір, - похвалила мене продавщиця. – Це дуже популярний дитячий бестселер, зараз в Британії його взагалі з раннього віку починають читати…

Після магазину я вирішила не йти додому, а забігти до Гліба, який жив недалечко від мене. Зупинившись біля дверей його квартири, я поклала на килимок одну з книжок, запаковану в яскравий подарунковий папір, і натиснула на дверний дзвінок, після чого втекла. Спускаючись по сходинкам, я почула радісні вигуки Гліба, і усміхнулась.

Як тільки я увійшла у свою квартиру, я одразу почула вигук Соні:

- Що ти там купила?

- Книжку, - просто відповіла я.

- І скільки ж вона коштувала?

- П’ятдесят гривень.

- А на біса тобі здалось сто?

- Взагалі-то я купила два екземпляри, - пояснила я. – Одна книжка мені, а одна Глібу.

- Ой, ну звісно ж, отому твоєму дружку. А книга-то як називається?

Я вже збиралась відповісти, але Соня висмикнула в мене пакет і розірвала його.

- Ой… - сказала вона, покрутивши в руках книжку. – Це що, той самий бестселер?!

Я тільки плечима стенула.

- Дай! – і я простягнула руку по книжку. Трохи провагавшись, Соня простягнула її мені, перед цим запитавши:

- Ти ж даси почитати, правда?

Я кивнула, і, вихопивши книжку, побігла в кімнату.

А потім – пішло-поїхало… Щойно ми з Глібом разом здолали перший том, як нам тут же забаглось другого, і так ми прочитали всю серію, а потім і продивилися кожен фільм. Невдовзі потому ми стали підсаджувати рідних та близьких друзів на « Гаррі Поттера». Від книжки кайфували усі… Крім однієї особи. Крім Гери.

Гера взагалі не розумів моїх захоплень. Але мало того. Він ще й завжди, що б чи хто то не був, - книжки, фільми, улюблена співачка – завжди знаходив до чого причепитися і постійно мені допікав. Ми, здається, не любили одне одного ще з дитинства: ніяк не змогли знайти спільної мови. Я не могла збагнути: чому він постійно до мене чіпляється?! Якби я була б на його місці, я б не докучала: у кожного мають бути свої захоплення. Але повернемося до попередньої теми.

Коли ми з Глібом стали трохи старші, я раптом усвідомила, що він мені більше, ніж друг. Минуло не так багато часу, і я почала за ним гинути. Правду кажучи, не одна я – він був доволі показний зі своїм золотавим волоссям і великими темно-сірими очима. Але до сьомого класу в нього чомусь не було жодної дівчини. Торік в останній день навчання я освідчилась йому ( він потім довго відходив) – але він пояснив мені, що не має до мене таких же почуттів. Після цього мої почуття до нього вистигли. В сьомому до нас в клас прийшла Ліля – і він замутив з нею. Але, попри це, ми з Глібом залишились друзями і часто бігали один до одного в гості.

Отже, я набрала номер Гліба. Він взяв слухавку через кілька хвилин:

- Алло?

- Привіт, це Свєта. Слухай, мені треба з тобою серйозно побалакати. Але це не телефонна розмова.

- Гаразд. Прийду хвилин за 10-15, - він відключився, і я стала чекати.

Гліба чекати довго не довелось. Він з’явився у точно призначений час, я навіть здивувалася. Як так швидко час пролетів.

- Проходь, - мовила я, допомагаючи Глібові роздягнутись. Після цього ми з ним пішли на кухню. Я витягла з буфета дві чашки, налила в кожну з них чаю. Одну я дала Глібові, іншу взяла собі.

- Ну, як минуло свято? Де був?

- Як-як… Нормально минуло, - промовив Гліб. – Я запросив Лілю на побачення, ми посиділи трохи в кафе. Потім пішли на диско. Ну, загалом нічого особливого.

Кілька хвилин ми мовчали. Потім Гліб нарешті подав голос:

- Ти начебто хотіла про щось поговорити?

- А,так, - і я розповіла Глібові про всі ті події, що сталися за останні два дні. Вислухавши мене, Гліб кілька хвилин напружено міркував.

- Про сон напевне нічого не скажу, - озвався він нарешті, - а от з тролем… Котик Котиков… Зачекай-зачекай, щось таке знайоме…

- Ну що? – накинулась я на нього. – Згадуй. Будь ласка!

- А, точно! Не так давно в «Контакті» цей тип написав мені. Питав, чи я люблю читати. Я ствердив. А тоді він заявив, що вважає усіх книгоманів намаханими, що такі люди – придурки, і нічого в цьому житті не доб’ються. І взагалі, читання – це життя позаминулого століття! Зараз в моді Інтернет і гулянки.

- Тоді я запитав: « А як же тоді «Гаррі Поттер»? Як-не-як, а все таки стоїть на чолі списку бестселерів, перевернув з ніг на голову всю планету».

- Ну і?

- Ти не уявляєш, що цей тип видав!

- Приблизно, - скривилась я. – То що?

- « Та це лайно годиться тільки на те, щоб дупу ним підтирати! Нікчемна казочка, от і все. Таке читають тільки дитсадківці і задроти. А ще там є один придурок…» Ну і тут він почав видавати … е-е-е-е……… Некоректні речі….. На адресу….

Гліб замовк і опустив очі. Але я все збагнула.

- Сіріуса? – прошепотіла я.

Гліб кивнув.

- І що ж ти…

- Я сказав йому: « Зразу видно, що фільму ти не дивився. Якби дивився, зрозумів би, що це надзвичайна людина. Тим паче, моя товаришка від нього в захваті». – «Значить, твоя «товаришка» дебілка».

А потім… Мені принизливо, що я опустився до його рівня, але я …. е-е-е-е…. трохи «покричав» на Котика. Сказав, що він ніхто, щоб ображати моїх друзів, і що наступного разу йому це так не минеться. Тоді Котик відповів мені, що ще про себе нагадає, і відключився.

- А коли це було?

- Не пам’ятаю точно. Десь перед зимовими канікулами, здається.

Зависла пауза, під час якої я розмірковувала: отже, Гліб таки щось знає про Котика і допоможе мені його розкусити. А ще, як не крути, а те, що Гліб заступився за мене, принесло мені неабияке задоволення. Потім я порушила тишу:

- Слухай, пам’ятаєш, я казала що вчора отримала записку?

- Так.

- А як по-твоєму, це – Роза?

- Знаєш… - він кілька хвилин напружено вдивлявся в стелю, - не знаю, чи правда, але я чомусь вважаю, що вона не бреше.

- Я теж так подумала, - зізналась я. – Ну що ж, дякую за допомогу. Я повідомлю тебе, як дізнаюсь ще щось. А Розу ми з Маринкою завтра розпитаємо.

Гаразд. Як-не-як, а хто такий той Котик, таки треба дізнатись.